Економічні ідеї К. Маркса

Автором найважливішої праці марксизму «Капітал» є К. Маркс, але без Ф. Енгельса вона не побачила б світ. Безпосередньо Марксом було підготовлено до друку перший том, про що він писав у листі до Енгельса від 16 серпня 1867 р.: «Тільки-но закінчив коректуру останньої сторінки книги...

Після смерті К. Маркса Ф. Енгельс підготував до друку і видав дру­гий том «Капіталу» на основі відносно цілісного рукопису. На це було затрачено два роки. Третій том вимагав більш довготривалої роботи, оскільки його матеріали являли собою недостатньо оброблені чорнові нариси. У процесі роботи над цим томом Енгельс відредагував і випра­вив ряд неточностей, допущених Марксом, доопрацював ряд глав, здій­снивши в них вставки, що мали самостійне наукове значення, а також зробив ряд важливих висновків про те, що він є свідком переходу від капіталізму вільної конкуренції до капіталізму монополістичного. Ця робота зайняла дев’ять років.

Сам Енгельс про свою роль у розвитку марксизму говорив так: «Останнім часом не раз вказували на мою участь у розробці цієї тео­рії. Тому я повинен сказати тут декілька слів, які вичерпують дане питання. Я не можу заперечувати, що я і до, і під час моєї сорокаріч­ної спільної роботи з Марксом приймав відому самостійну участь як в обґрунтуванні, так і, особливо, в розробці теорії, про яку йде мова. Але величезна частина основоположних думок, особливо в економі­чній та історичній сфері, та, ще більше, їх кінцеве формулювання у різкій формі належить Марксу. Те, що вніс я, Маркс міг легко зроби­ти й без мене, за виключенням, можливо, двох-трьох спеціальних сфер. А того, що зробив Маркс, я ніколи не зміг би зробити. Маркс стояв вище, бачив далі, обстежував більше і швидше за всіх нас.

Карл Маркс (1818-1883)

Німецький юрист, філософ, економіст активний учасник робітничого революційного руху

Основний твір — «Капітал» І том (1867), II том (1885) і III том (1894) — оформлення й видання Ф. Енгельса.

Методологія. У передмові до першого видання «Капіталу» Маркс чітко визначив предмет і метод свого дослідження: «Предметом мого аналізу в цій роботі є капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва». Застосування методу матеріалістичної діалектики дозволило вченому відкрити той факт, що в основі суспіль­ного розвитку знаходиться матеріальне виробництво. «Подібно до того як Дарвін відкрив закон розвитку органічного світу, Маркс відкрив за­кон розвитку людської історії: той, до останнього часу прихований під ідеологічними настилами факт, що... виробництво безпосередніх мате­ріальних засобів до життя і, тим самим, кожна дана ступінь економіч­ного розвитку народу або епохи, формують основу, з якої розвиваються державні заклади, правові погляди, мистецтво і навіть релігійні погляди даних людей»³.

Виходячи з цього, із всієї системи суспільних відносин було виок­ремлено соціально-економічні (виробничі) відносини людей як основні та визначальні, що виникають між людьми у процесі виробництва, роз­поділу, обміну й споживання матеріальних благ.

«Економісти, — писав Маркс, — пояснюють нам як здійснюється виробництво за вказаних відносин; але у них залишається не з’ясованим, яким чином продукуються самі ці відносини, тобто той історичний рух, який їх породжує»⁴. У процесі розв’язання даної про­блеми вчений довів, що глибинною основою суспільства є практична діяльність людей, пов’язана з матеріальним виробництвом і певним рівнем розвитку продуктивних сил.

За Марксом, економічні закони є законами виробничих відносин, які виражають внутрішні, сутнісні, об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки, що регулюють дані відносини. «Економічні ж категорії — це лише теоре­тичне вираження, абстракція суспільних відносин виробництва... ці кате­горії настільки недовговічні, як і відносини, що виражаються за їх допомо­гою. Вони є історичними і плинними продуктами»⁵. У дійсності відбувається процес розвитку, процес перетворення одних категорій в інші на основі їх внутрішніх суперечностей.

«З чого починається історія, з того ж повинен починатися і хід ду­мок, його подальший рух буде нічим іншим, як відображенням істори­чного процесу в абстрактній і теоретично послідовній формі; відобра­женням виправленим, але виправленим у відповідності законам, які дає сам дійсний історичний процес»⁶, — стверджує Маркс. Цим самим до інструментарію економічних досліджень він уводить метод єдності логічного й історичного. За допомогою цього методу, а також викорис­тання матеріалістичної діалектики й основних філософських принци­пів учений формує й досліджує ряд категорій, що виражають певні ви­робничі відносини і стан продуктивних сил, їхню суперечність та антагонізм. Отже, принципово важливим визнається пізнання супереч­ностей об’єкта, що дозволяє зрозуміти тенденції його розвитку.

Теорія вартості. Досліджуючи товарне виробництво, Маркс прихо­дить до висновку, що праця товаровиробника має подвійну природу, виступаючи, з одного боку, як професійна форма праці, як праця кори­сна, конкретна, а з іншого — як витрата фізичної й розумової енергії людини безвідносно до конкретної форми цієї витрати, тобто як праця абстрактна.

Вартість товару визначається Марксом як виробниче відношення товаровиробників, що регулюється середніми, типовими для даного рі­вня продуктивних сил, суспільно-необхідними витратами абстрактної праці. Вона виконує функцію міри відносин у обміні та має місце тіль­ки в умовах товарного виробництва. В одному й тому ж процесі праці абстрактною працею створюється нова вартість, а за допомогою конк­ретної праці вартість засобів виробництва переноситься на новий товар. Це означає, що вартість складається із двох частин: знов створеної вар­тості й вартості перенесеної.

Вчений доводить, що підвищення продуктивності праці протягом певного часу призводить до збільшення маси споживчих вартостей за незмінної величини загальної вартості й зниження вартості одиниці то­вару. Що стосується інтенсивності, яка характеризує величину витрат абстрактної праці в одиницю часу, то разом із її зростанням пропорцій­но зростає й кількість вироблених споживчих вартостей, а також вели­чина створеної вартості. При цьому таке зростання відбувається без зміни вартості одиниці товару.

На думку вченого, вартість товару не може бути вираженою безпо­середньо у годинах робочого часу, що були затрачені на його виготов­лення. У реальному житті вартість одного товару постає у певній кіль­кості споживчої вартості іншого товару, який прирівнюється до першого у міновій пропорції. Іншими словами, мінова вартість — це певна пропорція обміну, що є формою вираження вартості.

Рис. 4.2. Подвійний характер праці, втіленої в товарі

Після встановлення сутності вартості, Маркс досліджує історичний процес виникнення й розвитку її форм від простої, випадкової, одинич­ної до повної і розгорнутої, далі — до загальної і, нарешті, до грошової. Саме через еволюцію форм вартості вчений розкриває історичний про­цес виникнення, встановлює сутність та функції грошей. Останні він визначає як загальний еквівалент, матеріалізацію абстрактної праці, «уречевлення загального робочого часу»⁸.

Грошова форма вартості називається ціною і вважається найбільш розвинутою із усіх форм. Ціна, на думку Маркса, формується на основі вартості, але у дійсності під впливом попиту й пропозиції може не спів­падати з вартістю й відхилятись від неї. У силу дії закону вартості, який перерозподіляє суспільну працю між окремими галузями виробництва й змінює раніше встановлені пропорції розподілу праці, ціни товарів тяжі­ють до їх вартостей. Відхилення цін від останніх викликає перерозподіл робочої сили. «Робочий час прокладає собі шлях через випадкові й по­стійні коливання мінових відношень продуктів приватних робіт тільки насильно у якості регулюючого закону, що діє подібно до закону тяжін­ня»⁹. Таким чином, коливання попиту й пропозиції впливають лише на відхилення ринкових цін від вартості, але не на її рівень.

З розвитком капіталістичного виробництва, міжгалузевої конкурен­ції, засобів транспорту і кредитної системи ринкові ціни товарів почи­нають все більше регулюватися ціною виробництва. Остання визнача­ється витратами виробництва за середніх умов виробництва з урахуванням середнього прибутку на вкладений капітал. В основі ціни виробництва лежить вартість товарів, сума вартостей яких дорівнює сумі цін виробництва.

Теорія додаткової вартості. На основі теорії трудової вартості Маркс доводить, що робітник продає на ринку не свою працю, а робочу силу — сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які викори­стовуються у виробництві товару. Робоча сила є специфічним товаром, що має споживчу вартість (здатність до продуктивної праці, створення додаткової вартості) та мінову вартість (вартість життєвих засобів, не­обхідних для утримання робітника та його сім’ї).

Підприємець купує робочу силу заради споживчої вартості й повні­стю оплачує її вартість. Але робітник працює значно більше часу, ніж необхідно для створення вартості, що дорівнює вартості його робочої сили. За межами цього необхідного робочого часу, тобто у додатковий робочий час робітник створює додаткову вартість (m). Остання безо­платно привласнюється власником засобів виробництва й становить дійсне джерело капіталістичного багатства.

Надалі Маркс відкриває й досліджує дві основні форми додаткової вартості — абсолютну та відносну, і відповідно, два основні способи її збільшення: 1) зростання інтенсивності праці й подовження робочого дня; 2) підвищення продуктивності праці.

Теорія капіталу. За Марксом, капітал є відношенням експлуатації найманих робітників капіталістами, відношенням виробництва й при-

власнення додаткової вартості. Отже, капітал — це вартість, що ство­рює додаткову вартість, самозростаюча вартість. На основі вчення про додаткову вартість Маркс розкриває структуру капіталу, виділяючи в ньому такі елементи:

а) постійний капітал (с) — та частина капіталу, що витрачається на купівлю засобів виробництва;

б) змінний капітал (v) — та частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили;

в) основний капітал — та частина капіталу, яка знаходиться у виро­бництві протягом багатьох циклів і переносить свою вартість на ство­рений продукт частинами;

г) обіговий капітал — та частина капіталу, яка використовується в одному циклі виробництва й повністю переносить свою вартість на створений продукт.

Відношення маси засобів виробництва до кількості живої праці, що приводить їх у дію, Маркс називає технічною будовою капіталу. Од­нак, тільки робоча сила (змінний капітал), на думку вченого, є джере­лом додаткової вартості. Цю частину капіталу вчений називає змінною, оскільки вона створює вартість, що перевищує вартість робочої сили. Вартість постійної частини капіталу переноситься за допомогою праці на товар, що виготовляється. У силу цього відношення постійного капі­талу до змінного Маркс називає вартісною будовою капіталу.

Надалі вчений виводить залежність між вартісною й технічною бу­довою капіталу і називає її органічною будовою (c/v). Остання є «варті­сною будовою капіталу — оскільки вона визначається його технічною будовою і відображає в собі зміни технічної будови»¹⁰. Органічна будо­ва капіталу вимірюється відношенням вартості засобів виробництва до вартості робочої сили, а не відношенням маси засобів виробництва до кількості робітників. Разом з цим, вона — не будь-яка вартісна будова капіталу, а тільки та, яка відображає його технічну будову. Якщо, на­приклад, вартісна будова капіталу підвищиться внаслідок подорожчан­ня сировини при незмінній технічній будові капіталу, то це не буде од­ночасним підвищенням його органічної будови. Але якщо вартісна будова капіталу зросте внаслідок підвищення його технічної будови, то це буде означати підвищення органічної будови капіталу.

Теорія доходів. Маркс вважає, що всі доходи, за виключенням заро­бітної плати — грошового виразу вартості товару робоча сила, є пере­твореними формами додаткової вартості. Так, експлуатуючи найма­ну працю, капіталіст отримує прибуток — форму додаткової вартості, яка виступає у трьох функціональних видах: промисловий прибуток, торговий прибуток і позичковий відсоток.

Промисловий прибуток формується у сфері матеріального виробни­цтва у вигляді додаткової вартості, втіленої у додатковому продукті. Реалізація вартості останнього у грошовій формі перетворює додаткову вартість на прибуток. Фактична його величина є різницею між ціною продажу товарів і витратами на їх виробництво. Тому, якщо ціна дорів­нює вартості, то прибуток за своєю величиною дорівнює додатковій ва­ртості. Якщо ціна відхиляється від вартості, то величина прибутку від­повідно відхиляється від величини додаткової вартості. Факторами зростання величини прибутку є фактори збільшення додаткової вартос­ті (подовження робочого дня, підвищення інтенсивності й продуктив­ності праці, пониження заробітної плати нижче вартості робочої сили), а також зменшення часу обігу капіталу.

Коли функції обігу виконує сам промисловець, то він має займати­ся побічними справами: організовувати торгівлю товарами, вивчати ринок, знаходити способи стимулювання збуту, що, безумовно, за­тримує повернення капіталу в грошовій формі для подальшого вироб­ництва. Тому з метою прискорення процесу реалізації і, відповідно, зростання прибутку, промисловці реалізують продукцію за більш ни­зькими оптовими цінами особливій категорії капіталістів — торговим підприємцям. Останні реалізують товари безпосереднім споживачам за більш високими роздрібними цінами, що відповідають ринковій ці­ні. Тому торговий прибуток є різницею між ринковою й оптовою ці­ною товару.

Однак, зазначене є лише зовнішньою формою прояву більш гли­бинних виробничих відносин: промисловці діляться з торговцями додатковою вартістю, створеною у результаті експлуатації найманої праці у сфері матеріального виробництва. Торговці купують товари у промислових капіталістів нижче вартості, а реалізують їх за варті­стю. Таким чином, торговий прибуток — це особлива форма додат­кової вартості.

Крім промислових і торгових капіталістів існує ще одна категорія підприємців — кредитні, що представляють у користування тимчасово вільні грошові засоби за певну плату — позичковий відсоток. Останній на поверхні економічних явищ виглядає як ціна капіталу, що береться у позику. Однак, це специфічна ціна. Для звичайних товарів ціна є гро­шовим виразом їх вартості. Але для капіталу, що надається в позику, відсоток не є грошовим виразом вартості, тому що сам позичковий ка­пітал вже виражений у грошовій формі. У даному випадку відсоток є оплатою споживчої вартості капіталу як товару — його здатності при­носити прибуток. Тому Маркс назвав відсоток ірраціональною формою ціни.

Позичковий відсоток — та частина додаткової вартості, яку функці­онуючі капіталісти вимушені віддавати кредитним капіталістам. При­буток, який утворюється внаслідок руху позичкового капіталу, розподі­ляється на дві частини: 1) відсоток, який привласнюється капіталістом- кредитором як власником позичкового капіталу і 2) підприємницький дохід, що привласнюється функціонуючим капіталістом-позичальником (промисловцем чи торговцем). А так як кредитні відносини широко розвиваються, і кожний окремий капіталіст міг би віддати свій капітал у позику, то поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набу­ває загального значення й застосовується навіть до прибутку на влас­ний капітал підприємців, а не тільки до прибутку, який отримано на по­зичковий капітал.

Ще один вид доходу — рента — являє собою форму додаткової ва­ртості, яка створюється у землеробстві та є результатом економічних відносин між землевласниками, фермерами й найманими працівниками у сільському господарстві. Вона виступає у вигляді:

а) диференційноїренти, пов’язаної з різною якістю, місцерозташу- ванням і продуктивністю земельних ділянок;

б) абсолютної ренти, пов’язаної з наявністю монополії приватної власності на землю.

Обмеженість землі як економічного ресурсу і детермінована цим монополія капіталістичного господарювання на землі, — стверджує Маркс, — зумовлює той факт, що суспільна ціна виробництва сільсько­господарських продуктів регулюється витратами виробництва на гір­ших землях. Внаслідок цього індивідуальні витрати виробництва на се­редніх і кращих землях менші, ніж на гірших. З цієї причини індивідуальні ціни продуктів з середніх і гірших земель — менші за су­спільну ціну виробництва. У результаті на середніх і кращих землях окрім середнього прибутку буде отриманий додатковий прибуток у розмірі різниці між суспільною й індивідуальною ціною виробництва сільськогосподарських продуктів. Цей додатковий прибуток фермери передають землевласникам, які привласнюють його у вигляді диферен­ційної ренти. Остання поділяється Марксом на дві основні форми: ди- ференційну ренту першого роду (її різновидами є рента за родючістю і рента за місцезнаходженням земельних ділянок) і диференційну ренту другого роду, що виникає при послідовних вкладеннях капіталу в дану ділянку землі.

Монополія приватної власності на землю породжує особливий вид ренти, яку Маркс називає абсолютною. Механізм її утворення вчений пов’язує з тим, що, внаслідок існування зазначеної монополії, у сільсь­кому господарстві майже відсутня міжгалузева конкуренція та перелив капіталу. Це призводить до відносно нижчої органічної будови капіталу у сільському господарстві й більш високої вартості сільськогосподар­ської продукції у порівнянні з ціною її виробництва. Ця продукція про­дається на ринку не за ціною виробництва, а за ринковою ціною, що дорівнює вартості продукції. Отже, реалізуючи сільськогосподарську продукцію на ринку за вартістю, орендар відшкодовує свої витрати, отримує середній прибуток на капітал і сплачує землевласнику абсо­лютну ренту, яка кількісно дорівнює надлишку додаткової вартості над середнім прибутком.

Теорія нагромадження капіталу і процес відтворення. У суспіль­ному виробництві Маркс виділяє два підрозділи: виробництво засобів виробництва (І) та виробництво предметів споживання (II). Весь обсяг виробленої у цих підрозділах продукції вчений називає сукупним сус­пільним продуктом. Вартісна будова останнього має вигляд c + v + m. Відповідно, вартісна будова вироблених у І підрозділі засобів виробни­цтва визначається як I (c + v + m), а вироблених у II підрозділі предме­тів споживання — II (c + v + m). Для безперервного процесу відтворен­ня повинні дотримуватись наступні умови:

а) для простого відтворення:

б) для розширеного відтворення:

Але у реальному житті ці пропорції можуть суттєво порушуватись. Прагнення підприємців одержувати більші прибутки приводить до масового оновлення основного капіталу, розширення виробництва. За рахунок введення в дію нових машин і обладнання (що є запорукою зниження індивідуальної вартості товарів на окремих підприємствах нижче їх суспільної вартості) зростає органічна будова капіталу (c/v).

Даному процесу сприяє й концентрація капіталу, оскільки все біль­ша частина капіталізованої додаткової вартості вкладається у постійний капітал і все менша — у змінний. У результаті перетворення частини капіталізованої доданої вартості у додатковий змінний капітал абсолю­тна величина змінного капіталу зростає, але при цьому постійний капі-

тал зростає швидше, ніж змінний. Централізація капіталу, в свою чергу, сприяє зростанню органічної будови капіталу, оскільки на крупних під­приємствах питома вага постійного капіталу вища, ніж на дрібних. От­же, у результаті підвищення органічної будови капіталу частка змінно­го капіталу в усьому капіталі зменшується.

Оскільки попит на робочу силу залежить саме від величини змінно­го капіталу, то його відносне скорочення приводить і до відносного скорочення попиту на робочу силу, витіснення із виробництва раніше зайнятих робітників. «... Робоче населення, здійснюючи нагромадження капіталу, тим самим у зростаючих розмірах виробляє засоби, які роб­лять його відносно надлишковим населенням, резервною армією пра­ці»¹¹. Таким чином, стверджує Маркс, «чим більшими є суспільне ба­гатство, функціонуючий капітал, розміри й енергія його зростання, а відповідно, чим більша абсолютна величина пролетаріату і продуктив­на сила його праці, тим більша промислова резервна армія. Вільна ро­боча сила розвивається внаслідок тих же причин, що і сила розширення капіталу», а це породжує жебрацтво, пауперизм. Таким є, на думку Ма­ркса, «абсолютний, загальний закон капіталістичного нагромаджен­ня»¹².

Теорія криз Маркса будується на основі його концепції капіталіс­тичного нагромадження і розподілу доходів. На думку вченого, абстра­ктна можливість криз притаманна ще простому товарному виробницт­ву і є результатом загострення суперечності між приватною і суспільною працею. Приватні власники виробляють товари без попере­днього урахування і знання суспільних потреб. Тому можлива ситуація, коли товари будуть вироблені у надлишку у порівнянні з обсягом попи­ту на них і не знайдуть збуту. Однак така формальна можливість криз конкретизується і стає реальністю у процесі кругообігу капіталу, в умо­вах його суспільного відтворення.

Для реалізації суспільного продукту необхідні певні співвідношення між І і II підрозділами суспільного виробництва, а також у їх середині. Однак анархія капіталістичного виробництва не здатна забезпечити підтримання необхідної пропорційності між різними підрозділами й га­лузями виробництва. Тому реальною є можливість порушення умов ре­алізації сукупного суспільного продукту і криза.

Оскільки рушійним мотивом капіталістичного виробництва є додат­кова вартість у формі прибутку, то з метою його максимізації підпри­ємці вкладають у виробництво все нові й нові капітали. Так як їх праг­нення до зростання прибутків не має обмежень, то капіталістичному господарству властива тенденція до безмежного розширення виробниц­тва, яке не супроводжується відповідним зростанням споживання. Роз­міри споживання робочого класу обмежені величиною отримуваної за­робітної плати, яка хоча й збільшується разом із розвитком продуктив­них сил, однак має значно нижчі темпи зростання порівняно із темпами розширення виробництва.

Важливою причиною відносного скорочення платоспроможного по­питу робітників, тобто повільнішого зростання величини заробітної плати робочого класу у порівнянні із зростанням вартості вироблених у суспільстві товарів, є підвищення органічної будови капіталу. Останнє також супроводжується зростанням резервної армії праці, що, в свою чергу, уповільнює зростання реальної заробітної плати зайнятих робіт­ників і посилює відставання платоспроможного попиту робітничого класу від зростання виробництва.

Що стосується підприємців, то вони, хоча й збільшують свій попит на предмети споживання, все ж не можуть придбати весь приріст про­дукції другого підрозділу, який в умовах індустріальної економіки складається, в основному, з предметів масового споживання. Нагрома­джуючи капітал, підприємці сприяють все більшому зростанню попиту на засоби виробництва у порівнянні з предметами споживання.

«Таким чином, — робить висновок Маркс, — остаточною причиною усіх дійсних криз завжди залишаються бідність і обмеженість спожи­вання мас, що протидіють прагненню капіталістичного виробництва розвивати продуктивні сили таким чином, ніби межею їх розвитку мог­ла бути лише абсолютна споживча здатність суспільства».

Теорія соціально-економічного устрою суспільства. За Марксом, суспільно-економічна формація, як особливим чином подане суспільст­во, включає реальний базис (виробничі відносини, які відображають той чи інший стан продуктивних сил, тобто базис, спосіб виробництва) і надбудову (політика, право, культура, релігія). Розвиток суспільства є процесом послідовної зміни суспільно-економічних формацій, яка від­бувається внаслідок того, що «на певній стадії свого розвитку матеріа­льні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існую­чими виробничими відносинами, або — що є лише юридичним виразом останніх — з відносинами власності, всередині яких вони розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх окови. Тоді наступає епоха соціальної революції»¹⁴. Маркс виділяє чо­тири способи виробництва — азіатський, античний, феодальний і су­часний, буржуазний. Вчений вважає, що капіталізм є останнім спосо­бом виробництва, який заснований на експлуатації.

Стрімкий розвиток продуктивних сил капіталізму, що набувають дедалі більшого суспільного характеру, розвиток крупної машинної ін­дустрії усувають ті об’єктивні причини, що породжують приватну вла­сність на засоби виробництва. На цій основі вперше з’являється об’єктивна можливість побудови нового суспільства без приватної вла­сності та експлуатації. Таке суспільство Маркс називає комунізмом і вважає, що воно буде розвиватись на основі суспільної власності на за­соби виробництва, що створює основу планової організації усього сус­пільного виробництва в інтересах народу, будуть ліквідовані анархія виробництва і економічні кризи, а разом з ними і панування стихії еко­номічних відносин над людьми. В таких умовах повністю усувається експлуатація, жебрацтво трудових мас, яким на основі розвитку проду­ктивних сил і підвищення продуктивності праці буде забезпечено до­статок матеріальних і культурних благ.

4.3