Розвиток ідей марксизму наприкінці XIX — початку XX ст.

В останній третині XIX ст. в економіці розвинутих країн відбува­ються кардинальні зрушення. Прогресивні перетворення у техніці й технології виробництва і, перш за все, зміна його енергетичної складо­вої, створюють умови для швидкої концентрації й централізації капіта­лу, виникнення монополістичних союзів.

Підкорення ринку незначній кількості монополістів-виробників га­лузевої продукції, поступове взаємне переплетіння промислового й ба­нківського капіталу, перші спроби втручання держави у процес нагро­мадження приватного багатства, поглиблення та видозмінення циклічних криз, зростаюча міць пролетаріату, об’єднаного у професійні спілки, потребували наукового осмислення.

Таке осмислення відбувається різними шляхами: від модернізації ортодоксальних теорій до створення принципово нових вчень, заснова­них на іншій методологічній основі. У період, що розглядається, наро­джується нова історична школа, формується неокласичний напням, у тому числі австрійська, американська, кембріджська та математична школи, а також продовжує розвиватися марксизм. Цей розвиток відбу­вається за трьома основними напрямами:

1. Пропаганда ідей марксизму серед народних мас, які раніше не були знайомі з науковою економічною теорією взагалі, й марксистськими кон­цепціями, зокрема. Популяризація, на жаль, полягала не тільки у «перека­зі» теорії марксизму. Для її засвоєння малограмотним населенням часто доводилося вдаватися до спрощень і невиправданого схематизму. Наслід­ком цього стало певне спотворення ідей класиків марксизму, свідома реві­зія теорії, спрямована на забезпечення її доступності. У результаті в марк­сизмі виникає особливий напрямок — ревізіонізм.

2. Суттєвий перегляд марксистської теорії на основі застосування до аналізу дійсності іншої методології.

3. Теоретичний захист основних положень марксизму від відкритої критики з боку як неокласичних теорій, так і впливу нових ідей ревізіо­нізму й реформізму. Така ідейна боротьба спонукала вчених до пошуку нових даних, нових аргументів додатково до тих, що у свій час були висловлені Марксом і Енгельсом.

Зародження соціал-демократичних теорій відбувається наприкінці XIX — початку XX ст. і пов’язано з оформленням у марксизмі рефор­містських ідей. Ці ідеї найбільш активно продукували й відстоювали лідери німецьких соціал-демократів Е. Бернштейн, К. Каутський та Р. Гільфердінг.

Едуард Бернштейн (1850-1932)

Видатний діяч німецької соціал- демократичної партії

Основний твір — «Передумови соціалізму і завдання соціал- демократії» (1889)

Методологія. Бернштейн вважає, що економічна теорія Маркса повинна підлягти перегляду відповідно до нових умов економічного розвитку суспільства. Вчений виступив проти застосування методів логічного й історичного, а також основних положень матеріалістичної діалектики у тому вигляді, в якому їх використовував сам Маркс. На відміну від марксистської концепції лінійності економічного розвитку було запропоновано теорію його багатоваріантності. Бернштейн вважає за необхідне «поряд з розвитком і впливом продуктивних сил і відносин відводити належне місце правовим та моральним поняттям, історичним і релігійним традиціям епохи, впливу географічних фак­торів, до яких, безумовно, належить і природа самої людини, і її духо­вні здібності»¹⁵.

Теорія вартості. На думку Бернштейна, теорія вартості Маркса не набула теоретичного завершення, не узгоджується з реальною практи­кою, оскільки не врахувала параметри корисності.

Теорія суспільного відтворення. Усі визначені Марксом супереч­ності капіталізму Бернштейн визнає правильними, але неповними й за­надто перебільшеними з огляду на їх антагоністичність. Вчений звертає увагу на той факт, що «крах» капіталізму, який пророкував Маркс на основі результатів, отриманих методами діалектичного й історичного матеріалізму, не є фатально неминучим. Капіталізм має великі внут­рішні резерви для стабілізації та соціалізації за рахунок стійкості дріб­ного виробництва, дифузії власності завдяки розвитку акціонерного ка­піталу. Поширення акціонерних товариств Бернштейн розглядає як тенденцію до децентралізації й демократизації капіталу, що значно пом’якшує наявні суперечності капіталізму.

Вчений зосереджує увагу на факторах протидії анархії капіталіс­тичного виробництва та кризовим явищам. Перш за все, йдеться про зміну цільової спрямованості підприємництва. Окрім відомого праг­нення до максимізації прибутку, Бернштейн віднаходить у підприємця певні соціальні цілі, зокрема його свідому спрямованість на підви­щення продуктивності праці, зниження витрат і підвищення якості продукції. Разом з цим, об’єднання підприємців у картелі, трести й синдикати за широкого використання кредитної системи, на думку вченого, сприяє більшій координованості дій і зменшенню вірогіднос­ті криз надвиробництва.

Карл Каутський (1854-1938)

Видатний діяч німецької соціал- демократії, один із керівників II Інтернаціоналу

Основні твори — «Економічне вчення Карла Маркса» (1886), «Соціальна революція» (1902), «Шлях до влади» (1909)

Методологія.

Теорії імперіалізму та ультраімперіалізму. Імперіалізм у розумін­ні Каутського є продуктом високо розвинутого промислового капіталі­зму. Сутність імперіалізму вчений вбачає у прагненні промислово роз­винутих країн приєднати до себе, підпорядкувати все більше аграрних областей. Це є наслідком нерівномірного економічного розвитку про­мисловості та сільського господарства різних країн, що потребує захоп­лення нових джерел сировини та продуктів. Отже, імперіалізм пов’я­зується переважно з політичними факторами, ототожнюється з певною зовнішньою колоніальною політикою.

Логічним, продовженням теорії імперіалізму є концепція ультраім­періалізму. Йдеться про формування нової міжнародної політики, за якої боротьба національних капіталів замінюється на їх мирне співробі­тництво у сферах сумісної діяльності. Каутський висунув положення про всесвітнє об’єднання національних капіталів у єдиний картель, який є принципово новою формою функціонування раніше відособле­них національних капіталів. За таких умов усуваються конфлікти й створюються умови для планомірного регулювання економіки у світо­вому масштабі. Отже, робить висновок вчений, на зміну анархії капіта­лістичного виробництва приходить плановість, що перетворює його на «організований капіталізм».

Теорія еволюції суспільства. Каутський відхиляє положення Маркса про класову боротьбу як рушійну силу суспільного розвитку. Вчений вважає, що суспільство розвивається шляхом поступового вростання капіталізму в соціалізм на основі демократизації. «Для нас немислимий соціалізм без демократії, — стверджує Каутський, — ми розуміємо під сучасним соціалізмом не просто суспільну організацію виробництва, але також і демократичну організацію суспільства... Немає соціалізму без демократії».

Економічна демократія, на думку вченого, реалізується завдяки ко­нтролю над монополіями за участю профспілок; об’єднанню галузей промисловості в утворення, що самоуправляються, а також випуску дрібних акцій для робітників та службовців, залучення представників профспілок в управлінський апарат акціонерних компаній, створення регіональних і загальнонаціональних економічних рад з рівною участю підприємців і робітників.

Отже, Каутський сполучає економічні засади утвердження соціаліз­му з політичними й моральними передумовами, започатковує тим са­мим традицію розглядати економічний устрій суспільства у взаємо­зв’язку й взаємозумовленості з його політичною організацією.

Рудольф Пльфердінг (1877—1941)

Економіст, видатний політичний діяч, редактор газети німецької соціал- демократичної партії. Міністр фінансів Веймарської республіки

Основний твір — «Фінансовий капітал» (1910)

Методологія. Для досліджень вченого є характерним певне відхи­лення від діалектичного підходу, утвердження засад методології між- дисциплінарності.

Теорія фінансового капіталу. Розглядаючи концентрацію капіталу в промисловості, Гільфердінг робить висновок, що поряд із формуван­ням промислових трестів та картелів відбувається їх поступове зро­щення з капіталом банків, внаслідок чого виникає фінансовий капітал. Останній, на думку Гільфердінга, усуває капіталістичний принцип віль­ної конкуренції, оскільки привносить у ринкове господарство планомі­рність. Фінансовий капітал упорядковує виробництво на основі його свідомої планомірної організації, а значить, пом’якшує кризові явища. Саме у розвитку фінансового капіталу Гільфердінг вбачає можливість мирного переходу від капіталізму до соціалізму. «Функція фінансового капіталу усуспільнювати продукцію надзвичайно полегшує перемогу над капіталізмом, — стверджує вчений. — Раз фінансовий капітал по­ставив під свій контроль найважливіші галузі виробництва, то буде до­статньо, щоб суспільство через свій свідомий виконавчий орган, завойова­ну пролетаріатом державу, заволоділо фінансовим капіталом, щоб відразу дістати під свою оруду найважливіші галузі виробництва»¹⁷.

Теорія організованого капіталізму. Фінансовий капітал привносить організованість й урегульованість в анархію капіталістичного виробництва поряд з розвитком акціонерних товариств. Останні вважаються осередком економічної демократії, оскільки саме акціонерний капітал забезпечує участь кожного акціонера в управлінні підприємством.

Організований капіталізм Гільфердінг визначив як «заміну капіталіс­тичного принципу вільної конкуренції соціалістичним принципом плано­мірного виробництва. Це господарство, що свідомо й планомірно управля­ється,.. підпорядковується можливості свідомого впливу з боку суспільства... через державу»¹⁸. Остання трактується вченим як виразник інтересів всього суспільства. Однак для того, щоб вона могла ефективно виконувати свої суспільні функції, вчений передбачає демократизацію державної влади за рахунок посилення впливовості профспілок та участі робітників у прийнятті управлінських рішень. Таким чином, організований капіталізм утверджується шляхом використання робітничим класом меха­нізму парламентаризму й демократичної держави.

4.4