Марксистська політична економія в Радянській Росії та CPCP

Після здійсненої в Росії більшовистської революції стало очевид­ним, що теоретичного надбання К. Маркса, Ф. Енгельса та їх західних послідовників було недостатньо для пояснення багатопланової дійснос­ті та практики побудови соціалізму.

У цей період марксистська теорія розвивається через жорстку ідео­логічну боротьбу сил, які поділяли й підтримували соціалістичну ідею, а також через їх теоретичну полеміку відносно економічних засад соціа­лізму як реального економічного устрою, що йде на зміну капіталізму. У цій боротьбі відбувалось удосконалення ідеалу соціалістичного сус­пільства та уявлень про саму можливість його практичної реалізації.

Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924)

перший Голова уряду РРФСР, один із засновників більшовицької партії Росії, лідер міжнародного комуністичного руху

Основні твори — «Розвиток капіталізму в Росії» (1896—1899), «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916)

Методологія. Ленін розвиває вчення Маркса й Енгельса з позицій ре­волюційного підходу, послідовно відстоюючи висновки марксизму про становлення соціалізму завдяки пролетарській революції як способу вирі­шення суперечностей капіталізму.

Ленін вказував на необхідність довготривалого історичного періоду для реалізації на практиці ідеї соціалізму, відстоював тезу Маркса про особливий перехідний період у ході якого створюються економічні, по­літичні, соціальні та культурні передумови соціалістичних перетворень. Отже, роботи Леніна стали спробою перенести соціалістичний ідеал на ґрунт реальної господарської практики, що вимагало творчого розвитку основоположних ідей марксизму та їхнього доопрацювання у відповід­ності до реалій конкретної країни.

Теорія суспільного відтворення. Вирішуючи питання про можливість застосування теорії Маркса в Росії, Ленін зосереджує увагу на доказовості факту існування в економіці країни капіталізму, і, перш за все, внутріш­нього ринку як основи капіталістичного товарного виробництва. З метою обґрунтування можливості розвитку капіталізму в аграрній Росії, Ленін удосконалює Марксові схеми суспільного відтворення, виділяючи всереди­ні І підрозділу суспільного виробництва дві частини: першу — виробниц­тво засобів виробництва для самого І підрозділу і другу — виробництво засобів виробництва для II підрозділу. Вчений теоретично обґрунтовує, що перша частина зростає швидше, ніж друга, і випереджає зростання усього II підрозділу.

Ще одним аргументом на користь існування й розвитку внутрішньо­го ринку в Росії стало дослідження Леніним тієї ролі, яку відіграє у да­ному процесі розшарування дрібних товаровиробників. Останнє сприяє розширенню внутрішнього ринку двома способами. Перший полягає в тому, що селяни, які збанкрутіли, припиняють ведення самостійного, напівнатурального господарства, продають свою робочу силу і на заро­бітну плату купують предмети споживання, чим збільшують ємкість ринку для продукції II підрозділу. Другий спосіб пов’язаний із підви­щенням купівельної спроможності верхівки селян, яка склала сільсько­господарську буржуазію і займається придбанням засобів виробництва, розширюючи тим самим ринок для продукції І підрозділу.

Ці логіко-теоретичні висновки були згодом підтверджені широким емпіричним матеріалом, який було залучено Леніним до дослідження процесів розвитку капіталізму в Росії. На основі його обробки було до­ведено існування процесів розшарування селянства, витіснення його середняцького прошарку і відділення землі від бідноти, які розвивалися разом із зростанням капіталістичних форм ведення сільського госпо­дарства. При цьому вказувалось на швидкий розвиток дрібної (мануфа­ктурної) та крупної (машинної) промисловості, який багато в чому ви­значався припливом робочої сили із аграрного сектора.

Теорія імперіалізму. Ленін вважав, що імперіалізм — це особлива стадія у розвитку капіталістичної суспільно-економічної формації, що характеризується наступними ознаками: 1) концентрація виробництва і капіталу, розвиток монополій, які відіграють вирішальну роль у госпо­дарському житті; 2) злиття банківського капіталу з промисловим і утворення фінансового капіталу та фінансової олігархії, 3) вивіз капіта­лу, який на відміну від вивозу товарів набуває особливо важливого зна­чення; 4) утворюються міжнародні монополістичні союзи капіталістів, що поділяють світ між собою, і 5) завершено територіальний розподіл землі між великими капіталістичними державами.

Особливістю ленінського аналізу імперіалізму є виявлення тих су­перечностей капіталізму на його вищій стадії розвитку, які неминуче приведуть до соціалістичної революції. Такими суперечностями Ленін вважає: 1) економічну можливість затримувати технічний прогрес, для якого зникають спонукальні мотиви в силу існування монопольних цін;

2) рантьєризацію: небувале зростання прошарку осіб, віддалених від участі у будь-якому виробництві та зайнятих «постригом купонів»; пе­ретворення провідних європейських країн у держави-рантьє; 3) експлу­атацію колоніальних і залежних народів, яка створює економічну мож­ливість підкупу верхніх прошарків пролетаріату, «тенденцію до розколу робітників та посилення серед них опортунізму»²⁰.

Результатом ленінського аналізу імперіалізму стало твердження, що у розвитку капіталізму XIX — поч. XX ст. дійсно з’явились нові якісні зміни, однак такі, що не змінюють суті самої природи капіталізму. Тому без пролетарської революції його перетворення на соціалізм неможли­ве. Економічний аналіз імперіалізму, виявлення нерівномірності еконо­мічного й політичного розвитку за його умов, дозволив Леніну відхили­ти тезу Маркса й Енгельса про перемогу пролетарської революції одночасно у всіх розвинутих країнах і довести таку можливість по від­ношенню до окремої, навіть слабо розвиненої країни.

Концепція матеріальних передумов соціалізму. Аналізуючи нові явища, що виникли в економічній і політичній сферах розвинутих країн у період першої світової війни, Ленін дійшов висновку про переростання монополістичного капіталізму у державно-монополістичну форму, яка характеризується наступними рисами: «1) особиста унія банків з промис­ловістю доповнюється їх особистою унією з урядом; 2) приватні й держав­ні монополії взаємопереплітаються; 3) державна монополія в капіталістич­ному суспільстві є лише засобом підвищення й закріплення доходів для близьких до банкрутства мільйонерів тієї чи іншої галузі промисловості»²¹.

Державно-монополістичний капіталізм і, перш за все, систематичне втручання держави у процес капіталістичного відтворення, посилює, на думку Леніна, ступінь усуспільнення виробництва і його планомірність. А значить, створює матеріальні умови соціалізму. «Цей державний апарат ми беремо вже готовим у капіталізму, причому нашим завданням є тільки від­сікання того, що капіталістично спотворює цей чудовий апарат»²² Мова йде про те, що соціалізм має розширити, поглибити останній, зробити його більш демократичним і доступнішим, обернути на користь народу.

Реалізація на практиці даного завдання поставила проблему необ­хідності перехідного періоду. Характеризуючи економіку Радянської Росії, Ленін підкреслив наявність в ній п’яти різних суспільно- економічних типів господарства, тобто соціально-економічних укладів:

1) патріархального, який охоплював натуральні селянські госпо­дарства, не пов’язані з ринком;

2) дрібного товарного, — до нього відносилась більшість селянсь­ких господарств, пов’язаних з ринком, а також кустарна промисловість;

3) приватногосподарського капіталізму (приватна промисловість та торгівля, господарства кулаків);

4) державного капіталізму (капіталістичні підприємства, що конт­ролюються державою, приватні кооперативи);

5) соціалізму ( державні підприємства, колективні господарства).

Ленін підкреслював, що в умовах переважання в Росії дрібного товар­ного господарства для побудови економічного фундаменту соціалізму по­трібно ліквідувати багатоукладність та перетворити соціалістичний уклад на пануючий у господарстві країни. Таким чином, було доведено, що про­цес формування нових суспільних виробничих відносин потребує тривало­го історичного періоду або особливої стадії суспільного розвитку.

Зазначені теоретичні підходи ленінського вчення про соціалізм на­були подальшого розвитку через дослідження нових типів протиріч, які виникали у ході соціалістичного будівництва, а також теоретичну роз­робку способів їх вирішення. Фактично, марксисти того часу формува­ли наукове уявлення про альтернативні можливості побудови соціаліз­му. Ціла плеяда таких видатних радянських економістів як В. Базаров, О. Богданов, С. Булгаков, М. Бухарін, М. Кондратьев, Г. Кржижановсь- кий, Є. Преображенський, С. Струмілін, О. Чаянов та багато інших роз­вивали марксистське вчення, досліджували актуальну на той час про­блематику сутності перехідного періоду, шляхів розвитку селянських господарств, взаємодії плану та ринку, методів планування і регулю­вання ринкової кон’юнктури, ціноутворення, кредиту тощо. Однак до­сліджувалися не тільки реалії соціалістичного розвитку, але й методо­логічні та загальнотеоретичні проблеми політичної економії.

Олександр Малиновський (Богданов) (1873-1928) на основі матеріа­лістичного розуміння історії та методу історичного матеріалізму, як загаль­ної методології суспільних наук, вперше сформував ідею про ізоформізм різних організаційних структур в природі, суспільстві та пізнанні. Вчений здійснив спробу поєднання в єдиному методологічному підході методів суспільних і природничих наук, що сприяє інтеграції наукових дисциплін, розвитку міждисциплінарних досліджень. Прикладами останніх є кіберне­тика, загальна теорія систем, теорія організації, синергетика.

Микола Бухарін (1888-1938) конкретизував метод матеріалістичної діа­лектики та втілив його у теорію рівноваги, вважаючи останню процесом пі­знання «постійного зіткнення сил, розпаду, зростання систем, народження нових та їх власний рух»²³. Ця теорія дозволила представити матеріалістич­не розуміння історії як процес безперервної зміни рівноважних станів сис­теми від простої взаємодії до з’ясування головного співвідношення усіх чинників суспільного розвитку, а також встановити їх підлеглість.

Микола Кондратьев (1892-1938) систематизував та розвинув мето­дологію дослідження економічних процесів у частині створення загаль­ної теорії економічної динаміки. Вчений виділив три рівня рівноваж­них станів економіки і, відповідно, три різновиди відхилень від рівноваги, які генерують три види економічних циклів: 1) рівновага «першого порядку» — між ринковим попитом та пропозицією. Відхи­лення від неї породжує короткострокові коливання з періодом в 3-3,5 роки — цикли товарних запасів; 2) рівновага «другого порядку» — між сукупним попитом та сукупною пропозицією, або, іншими словами, між обсягами та структурою платоспроможного суспільного споживан­ня та суспільного виробництва. Відхилення від цієї рівноваги форму­ють середньострокові цикли оновлення основного капіталу з періодич­ністю в 7-11 років; 3) рівновага «третього порядку» — між «основними капітальними благами» (до яких Кондратьев відносить виробничу ін­фраструктуру, а також кваліфіковану робочу силу) та іншими елемен­тами технологічного способу виробництва: енергетичною та сировин­ною базою виробництва, галузевою структурою економіки, що склалася, рівнями зайнятості та цін, інституціональними формами то­що. Відхилення від цієї рівноваги викликають довготривалі коливання в економіці з періодом від 45 до 60 років — «довгі хвилі»²⁴.

Олександр Чаянов (1888-1937) заклав основи теорії трудового селян­ського господарства, яке принципово відрізняється від капіталістичного і має на меті зростання добробуту сім’ї за рахунок досягнення рівноваги між її потребами та засобами їхнього задоволення. У дослідженні сімейних се­лянських господарств і напрямів їх кооперації, вчений застосовує економі­ко-математичні методи, розробляє теорію соціально-економічних оптиму- мів та розповсюджує принципи організаційної науки Богданова на сільське господарство. У результаті такої роботи була створена концепція організа­ційної рівноваги трудового селянського господарства.

На фоні зазначеного теоретичного плюралізму 20-х рр. після «великого перелому» початку 30-х рр. починає активно формуватися певний симбіоз економічної науки й партійної ідеології, який у подальшому призвів до до­гматизму і переродження значної частки економічної науки у вчення, за­вданням якого було доведення переваг соціалізму, виправдання економіч­ної політики комуністичної партії. Більшість вчених була вимушена займатись цитуванням і тлумаченням ідей класиків марксизму, підпоряд­куванням їхніх ідей програмним документам партії й уряду.

Творчий розвиток марксизму було майже зупинено насильницькими ме­тодами партійної ідеології, які полягали у «захисті марксизму від ворожих елементів». Заклик Сталіна до «викорчовування» теорій Чаянова, Громана, Базарова, що «засмічують голови наших практиків», у реальності перетво­рився на «викорчовування» самих теоретиків. Процеси «Трудової селянської партії» і «Союзного бюро меншовиків» відсторонили багатьох тих, хто мис­лив не догмами, від науки, а «пересуд 1937-1938 рр. — із життя»²⁵.

Після подібних репресій над цілими поколіннями політекономів ви­сів «дамоклів меч» страху перед фізичною розправою за інакодумство. Тому виглядає не дивним різке зниження творчого інтелектуального наукового потенціалу. У середині 30-х рр. у радянській економічній науці було сформовано догматичний напрямок марксизму, позбавлений творчого розвитку економічних ідей К. Маркса і Ф. Енгельса. Всі більш-менш прогресивні ідеї народжуються «лише в головах» марксис­тів без надії бути обнародуваними. І тільки в 80-ті рр. XX ст. в період перебудови соціалістичного суспільства відбувається реабілітація еко­номістів, що були незаконно репресовані, та здійснюється поворот мар­ксистської думки від догматизму на шлях творчості.

Однак завдяки зусиллям відданих істині вчених-економістів доміну­вання догматизму ніколи не було абсолютним. Навіть у 30-40 рр. XX ст. нагромаджений творчий потенціал дозволив, зокрема, в межах економіко- математичних досліджень розробити методи системного аналізу соціаль­но-економічних процесів і обґрунтувати рекомендації щодо удосконалення організаційних структур управління, принципів раціонального ведення го­сподарства на основі нових методів аналізу й принципу оптимальності. Така робота була ідеологічно дозволеною, оскільки не суперечила маркси­стській ідеї про планову організацію соціалістичного господарства.

У межах дослідження цієї проблематики радянський вчений Леонід Канторович (1912-1986) застосовує модель лінійного програмування для розробки оптимального варіанту використання ресурсів. На цій ос­нові вчений вперше будує статистичну й динамічну моделі поточного та перспективного планування використання економічних ресурсів. За цю роботу Канторович, до речі, єдиний із радянських економістів, був удостоєний Нобелівської премії (1975).

Зняття ідеологічних обмежень на розвиток марксистської теорії з 90-х рр. XX ст. сприяли піднесенню економічної науки на пострадянсь­кому просторі. Досвід побудови і розвитку моделі соціалізму радянсь­кого зразка, його суперечності й проблеми трансформації вимагали - наукового осмислення та потребували подальшого розвитку марк­систської теорії як теоретичного підґрунтя здійснюваних реформ. У цей період активізуються дослідження реальних умов розвитку економіки з урахуванням впливу на неї глобальних та інституціональних факторів.

Леонід Абалкін (1930-2011) — академік, провідний радянський еко­номіст, державний діяч. Обґрунтовує необхідність демократизації та соці­алізації економічних процесів, розробки та реалізації стратегії модернізації та розвитку країни, активізації інтеграційних процесів на євразійському просторі, утвердження соціальної відповідальності підприємців, а також випереджаючого прогресу фундаментальної науки та освіти.

Олександр Бузгалін (народився у 1954 р.) та Андрій Колганов (народився у 1955 р.) — вчені Московського державного університету на основі поєднання методів фундаментальної економічної науки та со­ціальної філософії досліджують новітні зміни в економіці та суспільст­ві, що відбуваються під впливом глобалізації та інформаційної револю­ції. Вчені приходять до висновку про трансформацію фінансового капіталу у капітал віртуальний, формування в сучасних умовах корпо­ративно-мережевого ринку та «фіктивного сектора економіки» — со­ціально-економічного простору, в якому відтворюється у розширеному масштабі сукупність фіктивних вартісних агрегатів і не створюється ні матеріальних благ, ні культурних цінностей. Бузгалін і Колганов дово­дять, що домінуючі у сучасних умовах форми глобального капіталу ве­дуть суспільство у глухий кут, досліджують передумови та напрямки становлення народження нової посткапіталістичної суспільної системи.

Юрій Яковець (народився у 1929 р.) — професор, президент Між­народного інституту Пітіріма Сорокіна — Миколи Кондратьева, є за­сновником наукової школи російського циклізму, активно розвиває те­орію циклів і криз, методологію їхнього передбачення, вивчає закономірності розвитку інвестицій та інновацій, проблеми глобалізації й динаміки цивілізацій.

Анатолій Чухно (1926-2012) — академік HAH України, досліджує проблеми становлення й розвитку еволюційної парадигми економічної теорії, на основі марксистського підходу вивчає трансформаційні про­цеси в українській економіці, доводить необхідність аналізу виробни­чих відносин у нерозривному зв’язку з продуктивними силами суспіль­ства і вказує на неприйнятність здійснення ринкових перетворень тільки на основі перетворень виробничих відносин (роздержавлення, приватизація, демонополізація економіки). Вчений зосереджує увагу на структурних перетвореннях продуктивних сил, викликаних становлен­ням нового технологічного способу виробництва та розповсюдженням інформаційно-комунікаційних технологій.

4.5