1.3. Становлення й розвиток банківської системи України у складі Російської імперії та СРСР (у XVIII – на початку ХХ століття)

Банківська система України виникла й розвивалася як складова російської, що робило її несамостійною й цілковито залежною від економічних процесів у Росії. Через це банківська система України була провінційною.

Необхідно звернути увагу на те, що в правовій літературі або зовсім не згадується, коли була започаткована банківська система в Україні або ж зазначається, що вона була започаткована в 1839 р. [25, с.13]. Однак, як свідчать ряд правових джерел банківська система в Україні була започаткована у 1781 р., коли у Санкт-Петербурзі був створений Державний асигнаційний банк. Того ж року були засновані його контори в ряді міст Росії, в Києві та Харкові на Україні [76, с.75; 65, с.284; 48,с.117].

В подальшому у 1806 р. в Одесі і Феодосії почали працювати філії Дисконтної контори, розташованої в Петербурзі. Після відкриття у 1817 р. Державного комерційного банку в Росії його контори з’явились в декількох містах України: в Одесі (1819 р.), Києві (1839 р.), Харкові (1843 р.), відділення в Полтаві (1852 р.). У Бердичеві з 1839 р. діяло агентство Польського банку (Варшава) [110, с.309]. Слід відмітити, що Бердичів в дореформений період був значним банківським центром України. Він вигідно відрізнявся від інших міст України своїм фінансово-економічним життям. Там було 8 банківських домів, які обслуговували Київський контрактовий ярмарок, обліковували переведені векселі на Петербург, Москву, Одесу та інші міста, мали зв’язки з російськими і закордонними домами [7, с.11].

У другій половині ХІХ ст. Державний банк Росії (1860 р.), почав створювати філії і на Україні. Цей банк мав свої контори в Києві, Харкові, Одесі та 24 філії в інших великих містах України.

У системі російських банків в Україні було 9 філій Селянського поземельного банку та 7 філій Дворянського земельного банку [73, с.258; 37,с.8]. Вони видавали селянам позики під заставу землі, яку ті купували.

Слідом за установами Державного банку Росії в Україні стали створюватися приватні акціонерні комерційні банки. Багато їх виникло у роки так званого "банківського буму" 1864-1873 р.р. В Україні було створено 10 таких банків, а всього в Росії – 39. Зокрема, свою кредитну діяльність розпочали у 1868 р. Київський приватний комерційний банк, Харківський торговельний, у 1870 р. – Одеський комерційний банк, у 1871 р. – Київський промисловий банк.

У 1867 р. в Харкові мало кому відомий О.К. Алчевський відкрив чайну лавку. Через деякий час він уже мав репутацію одного з найактивніших підприємців Росії, він був серед засновників у 1868 р. Харківського торговельного банку, а в 1871 р. самостійно заснував Харківський земельний банк. Цей банк став першим акціонерним земельним банком в Росії, а його статут зразком для інших подібних банків. Банк був покликаний надавати позики під заставу землі та міської нерухомості в Харківській, Курській, Воронезькій, Катеринославській, Полтавській та інших губерніях [106, с.60].

У другій половині 90-х років О.К. Алчевський тримав третину акцій Земельного і Торговельного банків, а його майно оцінювалось у 12 млн. крб. Але становище різко змінилося, коли почалася загальноросійська економічна криза (1900-1903 р.р.). Банки О.К. Алчевського у цей період збанкрутіли [7, с.11].

У 1872 р. був відкритий Київський земельний банк. Сфера його діяльності обмежувалась наданням позичок під заставу землі й міського майна. Короткострокові позики давались на термін до 3 р., довгострокові під заставу землі до 66 р. і 2 місяців, під заставу міської нерухомості – до 38 р. і 4 місяців[106, с.58-59].

Досить помітну роль на той час відігравав Херсонський земельний банк довгострокового кредиту, створений у 1864 р.

Крім згаданих вище Харківського, Київського земельних банків та земельного банку Херсонської губернії в Україні функціонували два місцевих іпотечних акціонерних банки – Бессарабсько-Таврійський земельний банк в Одесі і Полтавський земельний банк.

Після того, як у 1882 р. в Росії був заснований Селянський поземельний банк, наступного року в 11 губерніях Росії (у тому числі у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській та Херсонській) відкрито його перші відділення. Послугами банку користувалися як сільські товариства, так і окремі селяни [106, с.59-60].

Протягом останньої чверті ХІХ ст. в Україні виникли ще декілька акціонерних комерційних банків. Миколаївській комерційний (1872 р.), Катеринославський комерційний банк з філіями в Полтаві (1872 р.), Кременчуцький комерційний (1872 р.), Кам’янець-Подільський комерційний (1873 р.), Бердичівський комерційний (1873 р.), Херсонський комерційний (1873 р.), Одеський обліковий (1879 р.), Одеський торговельно-промисловий (1888 р.) та інші. В 1912 р. засновано Одеський купецький банк.

"Так, поступово, - зазначає О.П. Орлюк, почала формуватися кредитно-банківська система України. Якщо на початку 1860-х років в Україні були тільки філії-контори Державного банку Росії, то з кінця 1860-х років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси" [129, с.35].

Але далеко не всі українські акціонерні банки виявилися достатньо дієздатними, щоб вижити в нелегких умовах конкуренції. Уже в 1878-1879 р.р. у зв’язку з крахом Московського комерційного позичкового банку (1875 р.) припинили свою діяльність Одеський і Кам’янець-Подільський комерційні банки.

В цей час у банківській системі України головну роль відігравали загальноросійські комерційні банки, які мали розгалужену мережу, Так, із 56 філій Петербурзький міжнародний комерційний банк в Україні мав – 35 філій, Об’єднаний – 31 Азовсько-Донський – 23, Російський для зовнішньої торгівлі – 17 [73, с.259].

Одним із найбільших регіональних банківських центрів України в той час був Київ. Аналогічну роль щодо своїх регіонів відігравали Одеса, Харків, Катеринослав, Сімферополь. Так, зокрема у Харкові, в 1914 р. функціонували контора Державного банку Росії, контора Московського купецького банку, філії 4 столичних банків, 7 товариств взаємного кредиту. Загалом же у 1914 р. кредитні установи існували більш як у 350 населених пунктах України, в тому числі в 64 населених пунктах по три і більше таких установ (у Києві та Одесі – по 19, Харкові – 14 [106, с.62]).

Характерною рисою діяльності банків тієї доби було те, що в основному позики надавались лише промисловцям, купцям, великим землевласникам. Інші верстви населення, з невеликими прибутками не могли скористатися банківськими послугами, оскільки не забезпечували під позику необхідну заставу. Проте, розвиток товарно-грошових відносин змушував ремісників, дрібних торгівців та селян брат кредити. Цим довгий час користувалися лихварі, які надавали позички під високі відсотки.

Протистояти лихварству мали установи дрібного або, так званого, народного кредиту.

До найчисленніших кредитних установ такого типу в Україні можна віднести товариства взаємного кредиту і позичково-ощадні каси. У 1915 р. в Україні налічувалося майже 450 товариств взаємного кредиту, які проіснували до 1920-х років. Вони діяли в основному в повітових містах, великих селах. Товариства взаємного кредиту акумулювали кошти середньої та дрібної буржуазії, яку й обслуговували.

Під кінець ХІХ – початок ХХ ст. значного поширення в Україні набули позичково-ощадні каси, які акумулювали кошти ремісників, крамарів, заможних селян, яких і кредитували.

Проте, основою власне української банківської мережі були міські громадські банки. Ці банки набули широкого поширення в Україні. Причому, вони створювались не тільки в великих, а й повітових містах, наприклад, Ромнах (1865 р.), Білопіллі (1866 р.), Конотопі (1903 р.) на Сумщині [51, с.113-115]. На початку ХХ ст. таких банків в Україні налічувалось – 69, що становило 21,1% від всіх банків такого типу в Російській імперії. Послугами міських громадських банків користувалися дрібні та середні промисловці, купці, заможні селяни.

Крім міських громадських банків в цей час засновуються і земельні банки, які діяли відповідно до Положення про порядок заснування кредитних установ земствами прийнятого у 1871 р. Так, наприклад, у 1887 р. зусиллями сумського повітового земства створено Олександрівський селянський сільськогосподарський банк. Банк виконував ті ж операції, що і міські громадські банки, але тільки для селян. Кредити надавалися лише особам, які займалися сільським господарством.

В цей час установи дрібного кредиту почали створюватися і на селі. Створювалися вони під наглядом держави. Перші з них створено на півдні України ще в 1803 р. для іноземних переселенців, у 1837 р. стали створюватися банки для удільних селян. Їх діяльність виявилася неефективною, тому у 1883 р. уряд видав Положення про організацію сільських і волосних банків, статут яких розроблено у 1885 р. Позики видавались членам громади на суму 200 крб. терміном до 12 місяців при сплаті не більше 12% річних.

В подальшому установи дрібного кредиту виходять з під державного контролю і переходять під опіку органів місцевого самоврядування та громад. А основною формою дрібного кредиту стає кредитна кооперація, як одна із форм об’єднання дрібних виробників з метою створення спільного грошового фонду для задоволення потреб дрібного кредиту. Батьківщиною кредитних спілок вважається Німеччина, де у 1848 р. Ф.В. Райффайзен заснував товариство для допомоги незаможним селянам, вони набули значного поширення в країнах Західної Європи.

В Україні перше таке товариство з’явилося в 1869 р. у Гадячі на Полтавщині, а на початку минулого століття в Україні їх діяло понад 3000, у яких налічувалось майже 2 мільйони членів [116, с.95]. Позики надавались членам кооперативу на підставі особистої довіри в розмірі до 25 крб., а більші суми – під чиюсь поруку або під заставу рухомого чи нерухомого майна і не більше як 100 крб.

Кредитні товариства надавали позики як короткострокові до 1 року, так і довгострокові – терміном на 5 років зі сплатою 12% річних. При наданні кредиту враховували майновий стан позичальника, його працездатність, моральні якості та ін.

Зазначене свідчить про те, що протягом ХІХ – початку ХХ ст. в Україні було створено розгалужену мережу кредитно-банківських установ різних видів: контори, філії, відділення Державних банків Росії, різноманітні комерційні банки, міські громадські і селянські банки, кредитні, позичкові ощадні товариства тощо. Через них здійснювалось кредитування усіх галузей господарства, населення, а також розрахункові операції в мережах України, так і в межах Російської імперії. Запроваджена кредитно-банківська система відігравала визначну роль і у процесі розвитку внутрішньої торгівлі. Але, у цілому, мережа банківських установ України являла собою відгалуження російських банків.

Становлення і розвиток банківської справи на теренах Західної України пройшли ті ж періоди, що й у східноукраїнських губерніях. Проте, тут була низка особливостей, пов’язаних із підлеглістю цієї території спочатку Австро-Угорщині, а згодом Польщі. Створення банківських установ у Західній Україні відбувалося під впливом і на зразок установ, що діяли в Австро-Угорщині [92, с.58-61; 109, с.46-48]. Оскільки більша частина території України в той час була в складі Російської імперії, то основна увага в цій роботі зосереджена на становленні і розвитку банківської справи на визначеній території.

На початок Першої світової війни (1914-1918 р.р.) банківська система Росії, і зокрема України, виглядала висококонцентрованою, містила розгалужену мережу великих і малих банків, їхніх філій та відділів. Але в роки війни, внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи, банківські операції різко скорочуються, а грошовий обіг був украй розладжений. Все це стало причиною розладу кредитно-банківської системи Росії, що вплинуло і на банківську систему України як її складової.

А після того, як в жовтні 1917 р. в Росії була встановлена радянська влада, банківська система і зовсім була зруйнована. Згідно з Декретом ВЦВК "Про націоналізацію банків" від 14 грудня 1917 р. усі банки та приватні кредитні установи були націоналізовані, а банківська справа оголошена монополією держави. Банки, які значною мірою сприяли підйому виробничих сил і розвитку країни припинили своє існування.

У цей час (20 листопада 1917 р.) Україна проголосила себе Українською Народною Республікою. За недовге її існування як незалежної держави (1917-1919 р.р.) здійснювались цілеспрямовані заходи по створенню власної грошової й банківської системи. У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон, яким Київську контору колишнього Державного банку Росії було перетворено на Український Державний банк [42, с.70-71]. Цим же законом на території України припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного і Селянського поземельного банків. А на початку серпня 1918 р. Радою народних Міністрів УНР ухвалено статут Державного банку України, в якому визначено його призначення. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик, 23 серпня того ж року засновано Державний земельний банк [93, с.59]. Він створювався для сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшення справ у сільському господарстві.

Із січня 1919 р. в Україні почався радянський період, за якого істотні зміни відбулися і в банківській системі. Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 22 січня 1919 р. здійснено націоналізацію усіх видів банківських установ і Україна залишалася без банківської системи. Тільки в жовтні 1921 р. у Харкові була заснована Всеукраїнська контора Державного банку, проголошено перехід до нової економічної політики (НЕП). Нова економічна політика дещо пожвавила товарно-грошові відносини у зв’язку з чим виникла потреба у відновленні банківської системи, яка б сприяла організації торгового обігу та фінансування народного господарства. Оскільки 3 березня 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд Рад ухвалив резолюцію "Про союзний договір між УРСР і РРФСР", [226, с.160, 203] в Україні стали створюватись єдині органи управління фінансами та банківські установи. Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Державного банку (1921 р.) створено контори і філії й інших банків: у 1922 р. – Всеукраїнський кооперативний банк; у 1923 р. Всеукраїнська контора торгово-промислового банку, а в Києві відкрито їхні філії, у тому ж 1923 р. засновано Київський сільськогосподарський банк, а у 1924 р. відкрито Київську філію Всеросійського Комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

З часом для упорядкування діяльності банківських установ 19 квітня 1928 р. була прийнята постанова РНК УРСР "Про порядок затвердження статутів та про нагляд за діяльністю кредитних установ", яка встановила порядок реєстрації та контролю за діяльністю банківських установ всеукраїнського і місцевого значення (комунальних банків, товариств взаємного кредитування, ломбардів тощо). Цією же постановою регулювався порядок легалізації діяльності на території України загальносоюзних банків, який зводився до їх реєстрації в Наркоматі фінансів УРСР. У віданні цього ж органу знаходився контроль за діяльністю кредитних установ [226, с.348].

Під час НЕПу економіка України почала набувати ринкового характеру, функціонувала відносно розгалужена кредитна мережа банківських установ, яка забезпечувала юридичним та фізичним особам досить широкий круг банківських послуг. Однак, у зв’язку з наступною зміною державної політики в СРСР такий період тривав недовго.

12 червня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР затверджено новий статут Державного банку СРСР [209], де визначалося, що всі республіканські, крайові (обласні) контори, контори в окремих торгово-промислових центрах, відділення і агентства є філіями Державного банку СРСР. Тобто встановлювалася жорстка підпорядкованість усіх банківських установ, діючих на території Союзу РСР Державному банку.

Суттєві зміни у правовому становищі банків в СРСР відбулися внаслідок банківської реформи 1930-1932 р.р., оскільки були ліквідовані банки, засновані на недержавній формі власності та створена система державних банків, яку очолив Державний банк СРСР. Він став єдиним емісійним і розрахунковим центром, що займався кредитуванням народного господарства. Замість контор та філій галузевих банків в союзних республіках було засновано контори спеціалізованих банків, зокрема таких як: Промбанк, Сільгоспбанк, Цекомбанк, Торгбанк. У 1936 р. в Україні ліквідовано Всеукраїнську контору Державного банку СРСР, а всі обласні контори безпосередньо підпорядкувалися Державному банку СРСР. Тільки у 1948 р. на прохання уряду України створено апарат Уповноваженого Державного банку СРСР на Україні, який виконував обов’язки центрального банку не маючи права емісії грошей без дозволу Державного банку СРСР.

У 1955 р. створено Українську республіканську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку, Торгбанку.

Чергова реорганізація банківської системи СРСР у 1959р. привела до ліквідації: Промбанку, Сільгоспбанку, Цекобанку, комунальних банків (відповідно ліквідовані й їх республіканські контори). Замість них в Україні стали діяти контори Державного банку СРСР, Будівельного банку та відділення Зовнішньоекономічного банку. На території України Державний банк СРСР став єдиним центром розрахунків, єдиним емісійним та касовим центром, такі ж повноваження мала республіканська контора в Україні, але емісія грошей та видача кредитів здійснювалась лише Державним банком СРСР.

Така банківська система функціонувала до 1987 р., коли явно визначилися кризові явища в розвитку економіки СРСР. У зв’язку з чим було поставлено завдання зламати механізм гальмування, перевести економіку на інтенсивний розвиток. З цією метою в липні 1987 р. прийнято декілька партійно-урядових постанов, які проголошували нові принципи господарювання і економічного управління, зокрема Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. №821 "Про вдосконалення системи банків і посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки" [210]. Вона передбачала усунення зазначених недоліків, для чого вносились структурно-функціональні зміни в банківську систему, оголошені реорганізація діючих і створення нових спеціалізованих банків, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності.

В результаті проведеної реорганізації були створені: Державний банк СРСР, Промбанк СРСР, Агропромбанк СРСР, Жилсоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР з відповідними конторами у республіках, з управлінням в автономних республіках, краях, областях та за необхідності з відділеннями у окремих містах та районах.

Однак, реорганізація діючих і створення нових спеціалізованих банків не досягли поставленої мети. Банки продовжували функціонувати у старому режимі. Реорганізація не привела, по суті, до ліквідації вертикального централізованого управління банківською системою, зменшенню бюрократизму у сфері банківської діяльності. Навпаки, різко зріс обсяг звітної документації, кредитний механізм став працювати з ще більшими перебоями. Банки не стали фактором стимулювання науково-технічного прогресу, не перетворилися в економічний важіль інтенсифікації праці.

Отже, перебудова в цілому і почата банківська реформа не дали очікуємих результатів. Проте зміни, які були викликані до життя перебудовою, об’єктивно підвели до розуміння необхідності направлення реформаторських процесів у банківській сфері в русло становлення банківської системи ринкового типу.

Можливість появи недержавних банків в СРСР виникла завдяки прийняттю 26 травня 1988 р. Закону "Про кооперацію в СРСР" [34]. Стаття 23 цього Закону надавала право створювати кооперативні банки, статути яких повинні були реєструватися в Державному банку СРСР. Закон про кооперацію заклав правові основи для становлення системи недержавних банків в СРСР та ліквідації монополії держави на банківську діяльність.

Практично зразу після вступу в дію цього закону кооперативні банки дістали значне поширення. В цей же час почали створюватися і акціонерні комерційні банки. Правовою основою їх виникнення стала Постанова Ради Міністрів СРСР від 1 вересня 1988 р. №1061 "Про затвердження статуту Державного банка СРСР", в якому вперше акціонерні комерційні банки були включені в перелік кредитно-банківських установ СРСР. В ч. 3 п. 1 цієї Постанови говорилось, що Державний банк СРСР регулює діяльність спеціалізованих, комерційних, акціонерних, кооперативних банків і інших кредитних установ в СРСР [211].

Виникнення нового типу банків, працюючих на комерційній основі, означало появу в країні надто важливого елемента ринкової економіки, який став активно стимулювати процес поглиблення економічної реформи, що в свою чергу, сприяло подальшому розвитку системи комерційних банків. До кінця 1990 р., тобто всього за півтора роки, число комерційних банків в країні зросло за тисячу.

По мірі розвитку ринкових відносин, зросту чисельності кооперативних і, особливо, комерційних банків та підвищення їх ролі у господарстві країни ставала очевидною неспроможність діючої в країні державної системи спеціалізованих банків вирішувати фінансово-кредитні питання, а отже, необхідність подальшого вдосконалення існуючої банківської системи, та створення спеціалізованого банківського законодавства.

Вирішення цих завдань стало змістом нового етапу банківської реформи в країні, який почався з ухвалення Верховною Радою СРСР у грудні 1990 р. Закону "Про державний банк СРСР" [35] та Закону "Про банки та банківську діяльність в СРСР" [36], які з відомих причин не встигли реально вплинути на банківську діяльність в країні. На відміну від них аналогічні закони прийняті в союзних республіках, мали історичне значення, оскільки стали початком процесу формування банківської системи і банківського законодавства, адекватних ринковій економіці.

З огляду на викладене вище слід сказати, що банківська система України виникла і розвивалась як складова частина російської, що робило її несамостійною та цілковито залежною від економічних процесів в царській Росії, та у Радянському Союзі.

Самостійна банківська система в Україні складалася тільки з набуттям Україною державного суверенітету.