1.2. Становлення й розвиток банківської системи в Російській імперії та її нормативно-правове регулювання в XVII – на початку ХХ століття

Після воз'єднання України з Росією банківська справа в Україні розвивалася в руслі її становлення та формування в Росії, оскільки Україна в той період була у складі Російської імперії.

На відміну від інших європейських країн в Росії формування банківської системи почалося з запізненням із-за її економічної відсталості, запізнілого нагромадження первинного капіталу. Тому поява перших російських банків датується серединою XVIII ст. До того ж, якщо зарубіжні банки створювалися переважно приватними особами (купцями, лихварями), то в Росії банківські установи тривалий час запроваджувались урядом [75, с.98].

Витоки російської банківської системи відносяться до другої половини XVII ст. Вони пов’язані з ім’ям П.Л. Ордин – Нащокіна. У 1665 р., будучи воєводою у місті Пскові Нащокін вирішив створити фінансово-кредитну установу банківського типу, яка надавала б банківські кредити купцям, однак ця ідея не була підтримана московським урядом [87, с.325-327; 75, с.98].

Подальший розвиток торгівлі вимагав зміцнення кредиту, широкого залучення для цього тимчасово вільних коштів заможних верств населення. Брак вільного капіталу змушував більшу частину російських купців користуватися капіталом іноземців, погашаючи позики придбаними товарами.

Потреба російського купецтва в поповнені обігових коштів за рахунок недорогих позик спричинила намагання самодержавної влади розв’язати цю проблему. Перші банківські операції згідно з Указом імператриці Анни Іоановни від 28 лютого 1733 р. почала здійснювати Монетна контора, організована в Петербурзі. Анна Іоановна звеліла Монетній конторі видавати позику усім громадянам незалежно від їх майнового стану під заставу золота та срібла під 8% річних [236, с.269; 55, с.7; 223, с.58; 75,с.98]. Але ця кредитна установа проіснувала недовго і була закрита.

Оскільки кредитні операції Монетної контори не могли задовольнити потреб багатьох у довгострокових кредитах, постало питання про створення банків.

Дворянські банки згідно з Указом Єлизавети Петрівни від 13 травня 1754 р. "Про заснування державного позичкового банку й порядок видачі із оного грошей та про покарання лихварів" [91, с.165] видавали кредити одній особі в розмірі до 10 тис. крб. під 6% терміном на 3 роки під заставу: золота, срібла, діамантових речей і перлів в розмірі ⅓ вартості, а також під заставу землі і селянських "душ" [28, с.170-192]. Обмеженість капіталу та хронічне неповернення дворянами взятих кредитів не дали змоги дворянським банкам розгорнути свою діяльність у широких масштабах. Все це привело до повного розладу діяльності дворянських позичкових банків. Тому в 1786 р. вони були закриті, а їх капітали передані Державному позичковому банку.

Хоча створені у 1754 р. дворянські банки були закриті, але вони були першими в Росії і їх можна вважати як такі, що започаткували банківську систему країни.

Державний позичковий банк, запроваджений в 1786 р., продовжував фінансову підтримку дворянства, позики ним надавались вже на 20 р. [28, с.170-192]. Така практика проводилася цим банком до реформи 1861 р.

За згаданим вище указом у 1754 р. був створений також Купецький позичковий банк, який займався кредитуванням зовнішньо-торгівельних операцій, надаючи короткострокові позики під заставу матеріальних цінностей терміном до 6 місяців. Діяльність банку відзначалася низькою ефективністю, тому, що багато купців не повертали кредити в строк або зовсім їх не повертали. Повернення кредитів перетворилося в головну проблему банка і в 1782 р.

В подальшому у 1758 р. за проектом графа П. Шувалова в Петербурзі та Москві були відкриті "Банкові контори" (Мідний банк), [223, с.59] які обслуговували всі верстви населення. Контори надавали мідною монетою позики купцям, фабрикантам і поміщикам під 6% річних.

Через два роки у 1760 р. по ініціативі того ж таки П.І. Шувалова був заснований Артилерійський банк, [223, с.59] капіталом якого послужили монети, відкарбовані з артилерійських гармат. Проте, всі ці установи, створені П.І. Шуваловим не справили суттєвого впливу на розвиток кредиту, через те, що їх діяльність супроводжувалась зловживаннями та частим неповерненням кредитів, а тому вже у 1762 р. вони були ліквідовані імператрицею Катериною ІІ.

Однак, об’єктивна потреба економіки в послугах банківських установ вимагала їх створення. У 1769 р. в Петербурзі і Москві створюються асигнаційні банки. В 1781 р. вони були реорганізовані в єдиний Державний асигнаційний банк [62, с.49]. Після створення цього банку банківська діяльність трохи пожвавилася. Крім випуску паперових грошей банк одержав право карбувати монети (для цього був запроваджений Монетний двір), закуповувати дорогоцінні метали за кордоном, здійснювати облік векселів, проводити грошові емісії. У 1797 р. при Асигнаційному банку були утворені Облікові контори, які видавали кредити для посилення та допомоги ремісництву та торгівлі. Діяльність цих контор внаслідок незначного розвитку вексельного обороту і обмеженістю коштів не могла зробити достатнього впливу на торгівлю і промисловість тодішній Росії [138, с.89].

Для збільшення притоку грошових коштів землевласникам Катериною ІІ у 1772 р. були засновані Позичкові та Ощадні скарбниці у Петербурзі та Москві. В 1775 р. у всіх губернських містах засновуються Прикази громадського догляду. Вони мали виконувати благодійні функції та разом з тим надавали позички під заставу рухомого й нерухомого майна [115, с.65].

У 1786 р. Петербурзький і Московський дворянські банки були перетворені в один Державний позичковий банк. Цей банк був створений для надання довгострокових позик дворянству і містам під заставу нерухомості. Але запроваджений у 1786 р. банк у перші роки свого існування фактично не використовував надане йому право приймати грошові вклади від населення. Це знижувало можливості банка задовольняти потреби земельного кредиту. З метою усунення цього недоліку 18 грудня 1797 р. був створений Державний допоміжний банк для дворянства, який видавав довгострокові іпотечні кредити не грошима, а особливими банківськими білетами вартістю 500 крб. [55, с.9-10].

Допоміжний банк постійно відчував дефіцит готівки грошей. Вичерпав всі можливі ресурси на видачу кредитів і не одержуючи їх повернення від позичальників, банк був змушений припинити свої операції. 19 травня 1802 р. указом Олександра І допоміжний банк було ліквідовано.

7 травня 1817 р. в Росії був заснований перший Державний комерційний банк [224. с.111]. Він був створений замість Облікових контор, що діяли при Асигнаційному банку. Його завданням стало кредитування промисловості й торгівлі. Банку було надано право: 1) приймати вклади для зберігання та для трансферу; 2) вести облік векселів; 3) видавати кредити під заставу товарів, перелік яких суворо регламентувався. При цьому держава зберігала за собою певний контроль за діяльністю банка, використовуючи право призначити половину директорів, а Міністр фінансів затверджував рішення Правління банку, які були пов’язані з активними операціями банку.

З метою упорядкування грошового обігу та удосконалення системи кредитних установ на початку ХІХ ст. в Росії вперше створюються спеціалізовані державні органи по регулюванню кредитної діяльності: в 1810 р. Комісія погашення державних боргів, а в 1817 р. Рада державних кредитних установ, якій доручалося ревізувати діяльність кредитних установ, а також складати та розглядати всі законопроекти, що торкалися кредитної сфери.

Протягом першої половини ХІХ ст. банківські установи в Росії майже не виникали. Діяли ті, які були створені в минулому столітті. Однією з причин такого становища було негативне ставлення до банківської справи Міністра фінансів Росії графа Є.Ф. Канкаріна. Будучи в 1823-1844 р.р. міністром, він припинив кредитування промисловості, заборонив створювати приватні банки і здійснював заходи, які гальмували поступальний розвиток капіталістичного способу господарювання.

На той час в інших європейських державах сформувалася досить широка мережа кредитних установ. В Росії ж були малопотужні банки, розраховані на обслуговування обмеженої кількості клієнтів з порівняно невеликими власними й залученими коштами. Вони не могли задовольнити потреб промисловості, залізничного будівництва, інших галузей у фінансових ресурсах. Тому, в кінці 50-х років ХІХ ст. Уряд Російської імперії, готуючи корінні реформи в соціально-економічній і політичній сфері, почав перебудову банківських установ з метою відповідності банківської справи тодішнім потребам економічного розвитку. У 1859 р. були прийняті рішення, які стали початком нового етапу розвитку кредитно-банківської системи Росії. В результаті, протягом другої половини ХІХ ст. в Росії виникла нова мережа кредитних установ для обслуговування всіх галузей господарства і всіх верств населення. Замість банків старої формації були створені нові банківські установи, більш потужні і засновані на принципах капіталістичного господарювання. Вони стали важливою передумовою розвитку капіталізму в Росії. Залежно від власника нові банківські установи можна розділити на 3 групи: державні, приватні (комерційні) і громадські.

До групи державних належали Державний, Селянський і Дворянський банки [62, с.50-51]. Першим в пореформений період, відповідно до указу від 31 травня 1860 р. був створений Державний банк Росії, який підпорядкувався Міністерству фінансів [142, с.115-117]. Згідно зі статутом банка основним його завданням було сприяння пожвавленю торгівлі і промисловості. Банк міг здійснювати такі операції: кредитувати під заставу дорогоцінних металів, товарів, державних і гарантованих державою цінних паперів; обліковувати векселі; купувати і продавати золото й процентні папери, здійснював грошові перекази. Банк не мав права самостійної емісії і випускав кредитні білети лише за дорученням Міністерства фінансів.

В серпні 1897 р. Державний банк отримав емісійне право. З того часу почалося скорочення комерційних операцій, розширення і покращення грошового обігу. В листопаді 1898 р. при С-Петербурзькій конторі Державного банку відкривається перша в Росії Розрахункова палата. На 1 грудня 1899 р. Державний банк мав 9 контор і 104 постійних відділення. В його віданні було 4698 ощадних кас, в тому числі 3673 при поштово-телеграфних установах [27, с.524-527].

Державний банк очолював всю кредитну систему Росії, був єдиним емісійним банком і виконував роль "банку банків". Від європейських банків він відрізнявся тим, що основною частиною його ресурсів були кошти державної казни. На початку 1914 р. вони становили 75 відсотків від всіх вкладів і поточних рахунків. Це значною мірою ставило банк в залежність від уряду, але одночасно і надавало йому певної стабільності.

Державний банк кредитував в першу чергу комерційні банки, а також інші кредитні установи Росії, установи дрібного кредиту та іпотечні банки, які підтримували поміщицькі землеволодіння. Він видавав кредити монополіям, фінансував операції по експорту хліба та інші.

Все це дає підстави говорити про те, що за роки які минули з часу створення Державного банку і на початок ХХ ст. він став важливим інструментом реформування суспільно-економічного життя країни.

В 1885 р. був заснований Дворянський земельний банк для кредитування потомствених дворян під заставу їхньої земельної власності [106, с.60]. Банк видавав позики дворянам під заставу цілих маєтків або їх окремих частин на період від 11 до 66,5 р. Розмір позики становив 60% від вартості маєтку. Річні платежі за позику становили 5%. На кінець ХІХ ст. на території європейської частини Росії і Кавказу банк мав 26 відділень.

У 1882 р. в Петербурзі засновано Селянський поземельний банк з метою надання кредитів селянам для купівлі землі [228, с.60-61]. Завданням банку було сприяти селянам всіх категорій збільшувати свої наділи через купівлю земель, що продаються. У 1885 р. банк єдиний з усіх кредитних установ одержував право купувати землі за власні кошти для подальшого їх продажу селянам. Позики надавалися спершу на 24,5 р. (під 8,5% річних) або на 34,5 р. (під 7,5% річних), згодом максимальний термін позики збільшився до 55,5 р. Позики видавалися під заставу землі, яка в селян була або яку вони купували за допомогою банку. Розмір кредиту не повинен був перевищувати 75% від вартості землі. Кредитна угода з банком засвідчувалась нотаріусом.

Поряд з державними банками в пореформений період почали з’являтися приватні кредитні установи, як у формі товариств позичальників, так і в акціонерній формі. Першою приватною кредитною установою Росії, заснованою на взаємній відповідальності стало Петербурзьке міське кредитне товариство, яке створювалось для видачі позик під заставу міської нерухомості. Його статут було затверджено 4 червня 1861 р. Другою приватною кредитною установою став Херсонський Земельний банк, статут якого затверджений 20 травня 1864 р. Він створювався для надання землевласникам позик (терміном на 34 р. й 11 місяців під 6% річних) під заставу земельної власності.

Майже водночас з названими установами стали виникати установи для короткотермінового кредитування. У 1866 р. засновано товариство взаємного поземельного кредиту, мета якого – задовольнити потребу в короткотерміновому кредиті під заставу землі. У 1890 р. це товариство приєднане до Державного дворянського земельного банку. В цей же час починають створюватись приватні акціонерні комерційні банки. Перший із них банк, заснований 28 липня 1864 р. в Петербурзі. Двома роками пізніше відкривався Московський купецький банк.

Потім серед акціонерних установ почали створюватися і земельні банки. Перший приватний акціонерний земельній банк заснований (4 травня 1871 р.) в Харкові. В 1872 р. створений Київський земельний банк. Вони видавали довгострокові і короткострокові позики в межах території своєї діяльності під заставу землі або нерухомого майна. Розмір позики становив 50-60% від вартості застави.

За період з 1864-1874 р.р. в Російській імперії засновано досить велику кількість акціонерних приватних банків. Тому в Міністерстві фінансів виникли сумніви відносно їх дієздатності. Виникла необхідність законодавчого оформлення порядку створення і ліквідації подібних установ, визначення основних засад їх діяльності. Ці питання регламентувалися законом від 31 травня 1872 р. Згідно з законом статути акціонерних комерційних банків затверджувалися Міністерством фінансів.

Стихійний процес виникнення акціонерних комерційних банків спрямувався в організоване русло, після чого кількість акціонерних банків стала швидко зростати. За короткий період свого існування вони стали найпоширенішою формою кредитних установ у Росії.

Подальший розвиток комерційних банків загальмувала економічна криза в Росії, яка виникла в кінці 70-х – початку 80-х років ХІХ ст. Створення комерційних банків у цей період було припинено. Криза виявила і недоліки діяльності цих банків, тому у 1883 і 1884 р.р. було реформовано банківське законодавство, яке змінило порядок їх відкриття й ліквідації [86, с.372].

У роки промислового піднесення, кількість акціонерних банків стала зростати. До 1 січня 1917 р. в Росії діяли 52 акціонерних комерційних банки, з них 15 – Петербурзьких, 7 – Московських, а інші 30 – провінційні [45, с.384]. В кінці ХІХ ст. і початку ХХ ст. комерційні банки в Росії виросли у великі установи, які відігравали провідну роль у банківській системі і мали значний вплив на всю торгівлю і промисловість країни.

Широкий розвиток комерційних банків було припинено Першою світовою війною та революційними подіями 1917 р. В цей час було здійснено націоналізацію банків. Комерційні банки, які значною мірою сприяли підйому виробничих сил і розвитку Росії, припинили своє існування.

Перший міський громадський банк був заснований в 1788 р. у місті Вологді під назвою "Позичковий банк". Діяльність цих банківських установ регламентувалася Положенням про міські громадські банки, прийнятим у 1857 р. У 1883 р. вийшло Положення прийняте в новій редакції, [218, с.92] і стало основним документом, що визначав порядок утворення, ліквідації і напрями діяльності міських громадських банків.

Банки створювалися при міських Думах або при недержавних установах і були підконтрольні міській громаді, перед якою регулярно звітували про свою діяльність. Основний капітал банків складався з пожертвувань приватних осіб і міських громад. Громадські банки відкривали спеціальні поточні рахунки, здійснювали купівлю і продаж цінних паперів і дорогоцінних металів, переводили гроші за призначенням і таке інше [51, с.112-113].

На початку ХХ ст. діяльність громадських банків стала відчутно обмежуватися комерційними банками і Товариствами взаємного кредиту. У зв’язку з цим постало питання про створення Центрального банку, який став би об’єднуючим органом усіх міських громадських банків. Напередодні Першої світової війни в Москві був створений Об’єднаний банк, а міські громадські банки реорганізовані в його відділення.

Наведене дає підстави стверджувати, що наприкінці ХІХ ст. в Російській імперії сформувалась досить розгалужена банківська система, яка складалася із трьох основних підсистем:

1) державні банки: Державний банк із 9 конторами, 104 відділеннями та 4698 ощадними касами; два державні земельні банки (дворянський і селянський) із 65 відділеннями;

2) приватні банківські установи: 216 акціонерних банків та кредитних спілок із 248 відділеннями та агентствами;

3) громадські банківські установи (засновані органами місцевого управління): 240 місцевих банків і 65 місцевих ломбардів.

Очолював банківську систему Росії Державний банк, який зберігав золотий запас країни, здійснював грошову емісію та основні розрахункові операції. Цей банк все більше набував рис притаманних класичному центральному банку. Завданням же акціонерних банків стало кредитування різних галузей господарства. Особливе місце серед них посідали Дворянський земельний та Селянський земельний банки, які мали свої відділення в Україні.

Промислова криза 1900-1902 р.р., наступна депресія і нове економічне піднесення 1909-1914 р.р. по різному відбилися на діяльності банківських установ. Державний банк, як і раніше, залишався центром фінансово-кредитної системи. Він кредитував переважно акціонерні комерційні банки, установи дрібного кредиту, іпотечні банки, видавав довгострокові позики монополіям, обслуговував приватних осіб та установи.

Найбільше від промислової кризи постраждали акціонерні комерційні банки. Деякі з них збанкрутували і припинили свою діяльність, інші об’єдналися або були поглинуті більш дієздатними. Так, у 1901 р. припинили свою діяльність Петербурзько-Азовський, Катеринославський комерційні банки, Харківський торговельний банк, у 1904 р. – Петербурзько-Московський і Костромський комерційні банки, у 1909 р. – Середньоазіатський, Мінський комерційні та Балтійський торгово-промисловий банки.

В 1908 р. Московський міжнародний, Південно-Російський промисловий і Орловський комерційні банки об’єдналися в один. В 1910 р. в результаті злиття Північного банку з Російсько-Китайським банком виник Російсько-

Азіатський банк, який потім став самим великим банком Росії. Банк мав розгалужену мережу філій в Росії і в ряді зарубіжних країн, а також відділення в Парижі і Лондоні [198, с.80].

Скорочення кількості банків не означало згортання масштабів їх діяльності. В період нового економічного піднесення (1909-1913 р.р.) кількість банків збільшилась у 1,5 рази. Значно зріс їх власний капітал, йшов процес концентрації й укріплення банків.

На початок Першої світової війни банківська система Росії виглядала висококонцентрованою, містила розгалужену мережу великих і малих банків, їхніх філій та відділень. В роки війни спостерігалося зближення комерційних банків, прагнення створити спільний орган з координації їх діяльності. В червні 1916 р. відбувався ІІІ з’їзд уповноважених банків, на ньому було обрано Раду, яка почала регулярно проводити засідання. Прискорений розвиток комерційних банків, як і всієї банківської системи Росії був перерваний Першою світовою війною та революційними подіями 1917 р. Згідно з декретом ЦВК від 14 грудня 1917 р. здійснено націоналізацію банків, а банківська справа оголошена монополією держави.