Економічні та політичні погляди каноністів

Особливістю економічної думки раннього і пізнього канонізму було те, що в період зародження середньовіччя засуджувалось лихварство, торговельний прибуток, які розглядались як результат нечесного обмі­ну і присвоєння чужої праці.

У XII ст. з’явилася школа кантоністів, предметом дослідження яких були папські декрети і булли, рішення церковних соборів, висловлю­вання отців церкви, а також положення Біблії. Кантоністи перейняли з учень Стародавнього Риму природно-правові концепції, природне пра­во ними ототожнювалося з божественним законом, викладеним у Свя­щенному писанні, а джерелом позитивного (людського) права вважали лише звичай.

З XII ст. історії відомий перший звід канонічного права «Кодекс Граціана», автором якого був монах Граціан. В його положеннях і ко­ментарях репродукувалась ідея про первинність церковної влади, її по­вноваження здійснювати юрисдикцію не лише в сфері морально- релігійних відносин, а також у відносинах світського характеру.

У 1159 році з’явився політико-правовий трактат історика і юриста, єпископа Шартарського Іоанна Солсберійського (1115/1120—1180) «Policraticns» (перекладається як «співавторство»), в якому стверджу­валось, що піддані згідно з волею Бога наділяють владою князя, який у своїй діяльності підпорядкований божественним законам і отримує від церкви меч (право застосування сили).

Іоанн Солсберійський намагався зібрати все, що було зроблено по­передниками в області теології, схоластики, юриспруденції, викладанні римського права, поглядів середньовічних юристів і звести до однієї теорії з проблем держави, права і влади. Крізь всю його політико- правову та релігійну концепцію проходить ідея, що церква має право втручатися в справи держави при формуванні державних органів.

Для аргументації теоретичних висновків Іоанн широко використо­вує емпіричні дані. Іоанн Солсберійський вперше застосував термін «принцепс» (цар) для визначення глави держави. Суть глави держави він визначав як публічну владу, що діє на певній території. Іоанн Солс­берійський розрізняв два типи государів: перші правили згідно закону, праву і справедливості, а також принципу «загального блага»; інші пра­вили виключно силою, переслідуючи лише свої цілі, вони були тирана­ми. Іоанн Солсберійський вперше ввів у європейську думку органічну теорію світського політичного ладу.

«Полікрат» Іоанна Солсберійського випередив як теорію нового ча­су про божественні права королів, так і протилежне вчення про право народу на зняття владики-тирана.

Представником пізнього канонізму був Фома Аквінський (Фома Аквітан) (1225—1274), канонізований католицькою церквою у 1323 ро­ці. Його основні праці — «Сума теології», «Сума істини католицької віри проти язичників», «Про правління можновладців», в яких розкрив суть власності, яка має подвійну природу — управління і користування; виводить теорію «справедливої ціни». Приватну власність він не засу­джує, але говорить про те, що кожен власник повинен пам’ятати, що він є правителем того майна, яке належить всім.

Фома Аквінський виводить теорію «справедливої ціни», а також вперше говорить про прибуток від торгівлі, як винагороду за ризик під­приємця. Гроші вважає мірою життя, визнає дві функції грошей — міру вартості і засіб обігу. Виправдовує Ф.Аквінський позичковий процент, прирівнюючи його до зняття орендної плати за землю (ренти). Були ро­зроблені юридичні процедури, завдяки яким відсоток за позику прирів­нювався до ренти з землі.

Обстоюючи централізацію влади, Фома Аквінський визнає соціаль­ну ієрархію, а її природну підставу бачить у поділі праці, розглядаючи приватну власність як необхідний інститут людського життя.

Він піддав ретельному аналізу вчення Аристотеля і використав його в розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Аристотеля «Політика». Теолог по­діляв думку Аристотеля про те, що людина є політичною істотою.

Фома Аквінський назвав форми держави в такому порядку: монар­хія, аристократія, політія (править більшість в інтересах загальної кори­сті), тиранія, олігархія, демократія. Монархія, на думку теолога, є най­досконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.

Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на Всес­віт, що його створив Бог, і править ним, як і монарх у своїх володіннях. Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром — розумом, а тому виключає суперечки між учасниками правління, що точаться за аристократії, олі­гархії та демократії. Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну. Останню теолог вважав прогресивнішою, оскі­льки влада в ній регламентується законом. У своєму політико- правовому вченні він намагався обґрунтувати тезу про зверхність у су­спільстві духовної влади над світською.

Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона склада­ється з трьох аспектів: сутності влади, форми влади (походження) і ви­користання влади.

Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як устано­влений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів спричинює рух підданих.

На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили.

Третій аспект — використання світської влади. Тут Фома Аквінсь­кий зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедли­ве її використання, що теж порушує заповіти Бога.

Ф. Аквінський, як і Аристотель, не розмежовує суспільство і держа­ву. Відповідно до його вчення, держава — це форма людської єдності і співробітництва, яка виникає у відповідь на потреби природи і розуму. Природа держави — це реалізація законів провидіння. Роль володаря в державі філософ порівнював із роллю Бога в світі.

Політичним внеском Ф. Аквінського у розвиток державно-правової думки є його класифікація форм держави на основі критерію морально­го правління. Суспільство має на меті загальне благо. З огляду на це теолог поділяє правління на справедливе і несправедливе, а владу — на політичну і деспотичну.

Політична влада — це додержання законів, опікування світського правителя обороною країни, судочинством, усуненням зловживань, пі­дтриманням миру в державі. Це найкраща форма правління, яку конт­ролює церква і великі феодали.

Деспотична влада — це ніким і нічим не обмежене правління по­велителя-деспота. Таке правління Ф.Аквінський однозначно засуджу­вав, підкреслюючи, що правитель повинен керуватися вимогами божес­твенної справедливості, додержуватися приписів законів і вимагати такої ж поведінки у підданих. Панування однієї людини над іншою не повинно позбавляти підданого права на вільний моральний вибір. Ні­хто, навіть раб, не зобов’язаний коритися деспотові. А тому опір тира­нії, робить висновок філософ, є не лише правом, а й обов’язком підда­них.

На думку мислителя, влада виникає у відповідь на природну необ­хідність задоволення потреб людини. Вона об’єднує суспільство і до­помагає людям удосконалюватися морально, піклуватися про душу та своє місце серед людей.

Свою правову концепцію Ф. Аквінський викладає з позиції категорії справедливості. Право — це дія справедливості під кутом зору встанов­леного божественного порядку людських взаємин. Справедливість по­лягає у наданні кожній людині того, що їй самій належить. Як і Аристо­тель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість — це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на порівняння чого-небудь. Відпові­дно до цього існують і види права: якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; якщо ж по­рівнюються дії (тобто відновлюється справедливість у суспільстві) за людською волею, то це позитивне (людське) право.

Доцільно наголосити на принципово різних засадах вчень Аристо­теля та Фоми Аквінського стосовно розуміння природи людини і спра­ведливості (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

ВІДМІННОСТІ У ВЧЕННІ АРИСТОТЕЛЯ ТА ФОМИ АКВІНСЬКОГО.

Влада, вважав Ф.Аквінський, приводить у дію закони держави. Во­ни являють собою специфічні настанови (приписи), які не порушують божественного порядку.

Філософ розрізняє вічний, природний, божественний та людський закони, дія яких охоплює чотири рівні космічної реальності, що є «чо­тирма формами Божественного розуму» (рис. 3.1).

Вічний закон є тотожним розуму Бога, вічний план божественної мудрості. Формою відображення божественного розуму у земному житті є природний закон. Сфера його впливу — світ живої природи, який підкоряється інстинктам життя і самозбереження. Природний за­кон діє однаково як у сфері християнського світу, так і серед язичників. Дарунком Божої милості є Божественний закон, який визначає кінце­ву мету людського життя, керує душею і спрямовує людей у прагнення до добра. Наряду із зазначеними законами, Ф.Аквінський виводить, спеціально призначений для людей, позитивний закон, який конкрети­зує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досяг­ти доброчесності і не завдавати зла іншим людям. Людський закон спрямовує недосконалих за своєю природою людей коритися владі пе­ред страхом покарання. Але, якщо природний закон поширюється на всіх людей Всесвіту, то норми позитивного закону діють у межах окре­мої країни і різняться між собою.

Сучасна католицька теорія права — неотомізм (офіційна філософсь­ка доктрина католицької церкви) заснована на вченні Фоми Аквінсько- го. Послідовники цього вчення — неотомисти, неосхоластики, дово­дять, що концепція Фоми Аквінського зводить до рангу вищих цінностей достоїнства людини, захищає права і свободи від свавілля влади.

Французький вчений Ніколи Орезм (1323—1382) у «Трактаті про походження, природу, юридичну основу і зміст грошей» (1360) дослі­джував походження грошей і став одним з перших авторів металістич- ної теорії грошей. Гроші, на його думку, це інструмент, створений лю­дьми для полегшення обміну товарів. Золото та срібло стали грошима завдяки своїм природним властивостям. Ніколо Орезм був противни­ком псування монет, оскільки вони не були власністю короля, хоч і друкувались з його портретом. Він зазначав, що зміна ваги і цінності монет завдає збитку торгівлі та кредиту, знецінює різні грошові доходи.

Одним із напрямів економічної думки класичного середньовіччя бу­ли єресі, що виражали відмінні від офіційної католицької церкви пог­ляди. Єресі — ідейний протест проти перетворення християнства в іде­ологію станового ладу. В середні віки єресі — це теологічна юриспру­денція, яка переглядала феодальну державу і право.

Єретики стверджували, що багатство церкви придбане всупереч християнським канонам, і активно захищали ідею рівності всіх людей. Єресі поділялись на три групи:

> багаті єресі — чисто богословські і не стосувались суспільно- політичних проблем;

> небезпечні єресі — обвинувачували духовенство у відступі від апостольських правил, у користолюбстві, дармоїдстві, гордині, зарозу­мілості і зневазі до заповідей Христа;

> єресі антифеодального характеру — засуджували не лише церк­ву, а й кріпосництво, дворянські привілеї і право.

Наприкінці V — в середині VI ст. єресі в Західній Європі ще не ма­ли масової бази. Але в XI—XII ст. відбувається різке піднесення єрети­чних вчень і рухів. Це стосується Північної Італії, Південної Франції, Німеччини. Першими єретиками Європи, які мали європейський резо­нанс і поклали початок суспільнополітичному руху, були болгарські богомоли (Болгарія X—XIII ст.). Прикладами єресей були програми се­лянських повстань: Майл-Ендська програма передбачала ліквідацію кріпосництва, а Смітфілдська — поділу між селянами церковних зе­мель і общинних угідь, захоплених феодалами.

У XIV—XV ст. з’являються дві течії нової єресі: Бюргерська та се­лянсько-плебейська. Бюргерські єресі спрямовувалися проти феодаліз­му, розкоші церкви та духовенства, вимагали усунення папства від вла­ди та політичної діяльності, повернення до ранньохристиянської моралі, рівності всіх членів релігійних общин. Бюргерські єресі пред­ставляли доктор богослов’я Оксфордського університету в Англії Джон Уікліф (1330—1384) і чеський теолог Ян Гус (1374—1415).

Джон Уікліф у своєму політико-правовому вченні наполягав на не­залежній від Рима англійській церкві, виступав проти непогрішності пап, проти втручання церкви у справи держави, захищав приватну вла­сність та відстоював розподіл суспільства на стани.

Підтримуючи Джона Уікліфа, Ян Гус виступав проти привілеїв дво­рянства і церковних багатств, проти верховної влади німецького імпе­ратора, за що був страчений у 1415 році. Його погляди збіглися з моти­вами національно-визвольної боротьби Чехії проти німецьких феодалів. У «Гуситському русі» незабаром визначилось дві течії, які мали свої програми (рис. 3.2).

Селянсько-плебейські єресі та їхній рух у XIV—XV ст. представля­ли лолларди (жебруючі священики) в Англії і таборити в Чехії. Лоллар- ди бажали передати землю селянським громадам, звільнити хліборобів від пут кріпацтва, вести простий спосіб життя ранніх християн. Табо­рити прагнули до скасування виключного права дворянства, заборони римсько-католицької церкви, встановлення рівності всіх людей. Селян­сько-плебейські єресі підтримували всі бюргерські вимоги та доповню­вали їх вимогами громадянської рівності, вимагали скасування панщи­ни, оброку, податей, станових привілей і самих станів.

Рис. 3.2. Програма течій «Гуситського руху» у Чехії

Ідеї єретиків використовувались під час Реформації XVI ст. і в ран­ніх буржуазних революціях XVI—XVII ст. Німеччини, Голландії і Англії.

3.3.