Політико-правові вчення мислителів і юристів середньовіччя

Починаючи з XII ст. докорінно змінилося обличчя західноєвропей­ських країн:

- була подолана феодальна роздробленість;

- утверджувались станово-представницькі форми правління, які га­рантували стабільність у суспільстві, ліквідацію колишніх внутрішньо­державних перепон;

- активізується процес формування національних ринків;

- зростають та багатіють міста як центри ремесла і торгівлі;

- змінюється соціальна структура суспільства (поряд із духовенст­вом та дворянством з’являється третій стан — міське бюргерство).

У XII ст. виникло феодальне міське право («Магдебурзьке право»), яке виводило міста з-під юрисдикції феодалів і надавало їм власне са­моврядування, встановлювало порядок виборів і функції міських орга­нів влади, суду, об’єднань ремісників і купців, регулювало ряд цивіль­но-правових відносин. З’являються нові держано-правові концепції, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-іншому визнача­ли роль і призначення держави. Нові державно-правові концепції об­ґрунтовували ідею централізованої держави і політичного миру.

Представником такого напряму політичної думки цієї доби був іта­лійський мислитель, ідеолог представників нового стану міщан (бюр­герства) Марсилій Падуанський (бл. 1275 — бл. 1343). Він був прибі­чником аверроїзму (вчення арабського філософа Ібн-Рушда, яке заперечувало акт одночасного божественного творіння світу і визнава­ло Бога першопричиною всього сущого), свою концепцію виклав у тво­рі «Захисник миру» (1324).

Новизна поглядів мислителя визначалась наступним:

- він один із перших в історії європейської державно-правової думки створив нове вчення про державу, побудоване на раціональних засадах;

- першим висловив ідею верховенства закону в суспільстві;

- близько підійшов до проблеми розмежування духовної і світської влади;

- поділяв світську владу на законодавчу і виконавчу.

М. Падуанський заперечував феодальну роздробленість держав, а церкву звинувачував у багатьох негараздах суспільства, пропонував підпорядкувати її світській владі та обмежити сферу впливу, звузивши її до розв’язання проблем духовного життя людей.

Теорія світського правління М. Падуанського базувалась на безпосе­редній практиці розвитку італійських міст-держав із самоврядною формою правління. Мислитель вважав, що держава виникає внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності. Держава є виразником політичної влади, джерелом якої є народ. Від народу походить як світська, так і духо­вна влада. Як виразник політичних поглядів свого стану (бюргерства), фі­лософ підкреслював, що метою держави є створення умов для достойного існування людини, досягнення нею «громадського щастя», під яким розу­мілись захист власності і свобода роду занять. Але для реалізації цих цілей у державі має бути політичний мир, який досягається узгодженням функ­ціонування усіх органів управління і створення відповідного правового порядку, спрямованого захистити особу і її майно.

М. Падуанський заклав основи ідеї народного суверенітету, поста­вивши знак рівності між поняттями «народ» і «суспільство». Він вва­жав народом усіх громадян, які беруть участь у громадському управ­лінні, але позбавив цих якостей дітей, рабів, іноземців і жінок. Виходячи з ідеї народного суверенітету, мислитель називав найдоско­налішу таку державу, де монарх є виборною особою. Саме монархія, як одноособове правління, здатна захистити інтереси народу.

Розглядаючи проблеми права М. Падуанський по-перше, розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини, відокремлюючи релігійні, моральні та правові форми;

по-друге, вважав, що право виникає разом із державою, воно не іс­нує поза державою, тому право поділяв на божественне (складається із приписів Нового Заповіту) та позитивне (втілення волі держави);

по-третє, вважав, що позитивне право (людський закон) — це пра­вила, що регулюють поведінку людей на засадах наказу, заборони, до­зволу і здійснюються шляхом примусу.

по-четверте, розмірковуючи над законодавчим процесом і вико­нанням законів у державі, філософ фактично підійшов до проблеми по­ділу влади на дві гілки: законодавчу та виконавчу.

Вагомий внесок у розвиток новітніх поглядів на державно-правові явища зробили середньовічні юристи. Одним із напрямів дослідниць­кої роботи різних юридичних шкіл X—XI ст. було порівняння чинного в країнах права з римським правом. Відбувалася активна рецепсія (при­стосування норм римського рабовласницького права до регулювання феодальних відносин) римського права. Розуміння сутності права знову звелося до ідеї справедливості та пов’язаних з нею природно-правових уявлень і політичних поглядів.

Теорію природного права нового часу започаткували павінська, равенська і римська школи права, які в основу своїх дослідницьких пі­дходів поклали справедливість як критерій всякого права.

На початку XII ст. юрист Ірнерій (1065—1125) заснував школу глоса­торів, основним напрямом діяльності якої стало тлумачення рукопису XI ст. «Дигести Юстініана». Діяльність глосаторів утверджувала в юридичній практиці пріоритет правових норм і законів. З результатами діяльності представників цієї течії у середині XIII ст. було видано окремий збірник, який суди використовували як джерело чинного законодавства.

Вчення глоссаторів розвинули представники юридичної думки Італії XII—XIV ст., які знову звернулися до ідеї природного права і вчень римських юристів. Це були так званні постглосатори (Луллій Рай­мунд). Вони вважали природне право правом найвищої категорії, вимо­гам якого мали відповідати норми чинного позитивного права. Постг­лосатори застосовували правила схоластичної логіки (католицька теологія, орієнтована на виправдання церкви) і вважали волю природ­ним правом, а рабство — породженням насильства.

Найвизначнішим постглоссатором був італійський професор Бар- толл де Саксоферрато (1313/1314—1357).

З 1221 до 1235 року німецький дворянин і знавець права Ейнке фон Репков (бл. 1180 — після 1233) склав «Саксонське зерцало» — збірник норм звичаєвого права і судової практики північно-східної Німеччини з коментарями укладача. Одна із головних ідей роботи — ідея суспільно­го миру та припинення феодальних міжусобиць, причиною яких були домагання церкви світської влади. Ейнке фон Репков виклав теорію «двох мечей», за якою Бог надав земному царству два мечі для захисту християн: Папі призначений духовний меч, а імператору — світський меч. Таким чином, папа не може встановлювати ніякого права, яке по­гіршувало б земське право. Ейнке фон Репков виступив проти рабства і кріпацтва. Його правові вчення відобразили тенденцію до скасування «першого» права до закріпачення людей у Західній Європі XIII ст.

Середньовічні погляди на державу і право відобразили і прихильники гуманістичної школи права (XIV ст.). Вони заперечували феодальну ро­здробленість, відстоювали ідею централізованої держави з єдиним кодифі­кованим законодавством. Юристи-гуманісти значну увагу приділяли дос­лідженню джерел римського права, погодженню його з нормами чинного національного права, яке регулювало якісно нові суспільні відносини.

Прихильником ідей природного права був англійський філософ кін­ця XIII ст. першої половини XIV ст., францисканець Вільям Оккам (бл. 1285—1349). Всупереч теологічним поглядам того часу, він різко критикував посягання папи на світську владу. У своєму політичному трактаті «Діалог» мислитель рішуче засуджує верховенство влади папи, ієрархічну структури католицької церкви, деспотичний моральний і ду­ховний диктат католицизму.

Основні політико-правові ідеї Вільяма Оккама:

- повна незалежність короля від папи;

- верховенство імператорської влади стосовно римського престолу;

- влада папи залежить від собору віруючих;

- собор має право обирати і зміщати римських пап.

3.4.