Економічні та політичні погляди ідеологів країн середньовічного Сходу

Предметом дослідження економічних процесів епохи середньовіччя виступає становлення та розвиток феодального устрою. Мислення се­редньовічної людини мало теологічний характер. Середньовічні тракта­ти містять численні господарські поради, різноманітні практичні реко­мендації, але занадто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення суті економічних процесів та явищ.

Особливості формування економічних та політичних поглядів в епоху середньовіччя

1. Панівною силою економічної системи залишалась сільська об­щина, яка модифікувалась у форми державного феодалізму.

2. Зберігалась державна власність на землю.

3. В центрі уваги залишались питання державного управління, опо­даткування, методи поповнення державної казни, розвиток сільського­сподарського виробництва.

4. Вплив на розвиток економічної та політичної думки Близького Сходу виявив іслам, а на життєдіяльність західних суспільств — хрис­тиянство.

5. Характерною ознакою Середньовічної епохи була постійна супе­речка між церквою і світською владою з приводу першості у суспільстві.

Політико-правова та економічна думка країн середньовічного Сходу визначалася тогочасними проблемами.

Економічні трактати середньовічного Китаю стали продовженням традицій, які склалися в економічних ідеях давнини. Типовими вираз­никами економічних знань були реформатори Фань Чжуньянь (982— 1052), Лі Гоу (1009—1059), Оуян Сю (1007—1072), Су Ші (1036— 1101), Ван Аньші (1021—1086), вчені Е. Ші, Шень Ко (1031—1101), мислителі XVII ст. Хуан Цзунсі, Гу Яньу, Ван Чуань-Шань та ін. Яск­равим прикладом цього є праця Лі Гоу (1009—1059) «План збагачення держави, план посилення армії, план заспокоєння народу» (XI ст.).

Ідеї регулювання економіки продовжував розвивати Ван Аньші (1021—1086), який виклав проект реформ під назвою «Новий закон». Основними ідеями проекту були: стимулювання праці селян через за­міну натурального податку грошовим; захист селян від гніту лихварів шляхом надання їм кредиту під заставу майна і 20 % річних; створення державних управлінь торгівлі.

Економічні та політико-правові погляди арабських філософів базу­вались на вченнях Корану (610—632). У проповідях Мухаммеда пропа­гується божественна природа соціальної та майнової нерівності в суспі­льстві; освячується інститут приватної власності; засуджується ску­пість, марнотратство, розкіш, нагромадження скарбів та грошей; торго­вий прибуток визнається нормальним явищем, а позичковий відсоток — «породженням сатани».

Головною заповіддю для мусульман є визнання того, що немає ін­шого Бога крім Аллаха, а Мухаммед — його пророк. Відступництво від віри почало визнаватися найбільшим злочином і каралось смертю, по­няття гріха стало ототожнюватися з поняттям злочину.

Нова система релігійних і морально-правових уявлень швидко по­ширилася. Мединська община прибічників Мухаммеда стала центром об’єднання Аравії, своєрідною теократичною державою.

Згодом в ісламі сформувалось кілька течій, основні серед них — су- ннізм та шиїзм. Прибічники суннізму до рівня Священного писання, крім Корану, відносять Сунну — мусульманські перекази про життя Мухаммеда, а також тлумачення ісламу — яка складається з хасидів. Шиїти не визнають суннітських халіфів, вважають законними послідо­вниками і тлумачами ісламу лише династію 12 імамів — Алідів (Алі та його прямих нащадків від шлюбу з дочкою Мухаммеда — Фатимою).

Ісламом стверджується ідея, що вчення Корану є незмінним, завер­шеним, а його положення імперативним.

Значна частина приписів Корану має водночас моральний і право­вий аспекти, багато з них є нормами, на яких має будуватися життя лю­дини, суспільства і держави.

За корисливі злочини і, особливо, посягання на власність Коран пе­редбачає жорсткі санкції у вигляді фізичних покарань.

Важливим державотворчим аспектом Корану є принципи безумов­ного підкорення владі, яка вважається такою, що йде від Бога, він дарує її тому, кому бажає. Причому влада не обов’язково поділяється на світ­ську й духовну, а розуміється ісламом як засіб для здійснення мораль­но-правових приписів Корану.

Представниками Арабського середньовіччя є арабський історик і філософ Ібн Хальдун (Абу Заїд Абу ар-Рах-ман ібн Мухаммед аль Хад- рамі, 1332—1406) та його «соціальна фізика», а також Авіцена (Абу Алі Хусейн ібн абдаллах ібн Хасан ібн Алі ібн Сіна, 1331—1406).

Змальовуючи схему еволюції суспільства в «Книзі повчальних при­кладів», Ібн Хальдун розмежовує категорії необхідної і додаткової пра­ці, необхідного і додаткового продукту. Виключне значення має його тлумачення двоїстої природи товару — споживної вартості і вартості, при цьому вартість тлумачить як затрати людської праці. Коливання цін на товари Ібн Хальдун пояснює попитом та пропозицією, а торговий прибуток — різницею купівельної та продажної ціни. Ціна — грошовий вираз вартості, але ціна може включати податки і різні побори, що збі­льшують її. Ібн Хальдун запропонував свою періодизацію історії, а са­ме: 1) дикість; 2) життя у сільській місцевості; 3) виникнення міст. Він відстоював необхідність запровадження в обіг повноцінних грошей.

Мислитель розрізняв категорії «суспільство» і «держава», з’ясо­вував закономірності їх взаємозв’язку та розвитку. Сучасні мислителю держави він поділяє на три типи залежно від природи правління. Серед них природна монархія, політична монархія, халіфат.

Природна монархія в уяві Ібн Хальдуна постає деспотичною держа­вою, правителі якої задля задоволення своїх інтересів застосовують си­лові методи управління.

Наступна форма держави — політична монархія — є більш помір­кованою, такою, що проводить виваженішу політику, але вона не зовсім відповідає інтересам населення, оскільки це здійснюється з відривом від релігії, яку воно сповідує.

Найбільш вдалою державою, на думку мислителя, є халіфат, коли земний порядок забезпечується на основі віри, стабільність мусульман­ської общини підтримує «свій» правитель, який стоїть на чолі її.

Призначенням політичної організації суспільства Ібн Хальдун вва­жав захист власності виробників на засоби та продукти праці. Він гост­ро критикував форми державної політики, що завдають шкоди власнос­ті підданих (високі податки, конфіскації, торговельні монополії). Він був першим мислителем, який спробував створити наукову філософію історії.

У своїх працях «Книга зцілення» та «Трактат про економіку» Ібн Сіна основою існування суспільства вважав ремесла, які поділяв на: ро­зумні (політика і управління); ремесла високого мистецтва (література, астрономія, медицина); художні ремесла (образотворче мистецтво, му­зика). Ібн Сіна «сконструював» модель ідеальної утопічної держави, в якій всі працюють, отримують рівномірні блага, зникають політичні суперечності, війни, ворожнеча.

«Першим філософом арабів», вважався Аль-Фарабі (870—950), який свої державницькі і правові погляди виклав у трактатах «Про пог­ляди жителів доброчесного міста», «Афоризми державного діяча» то­що. У зазначених працях «Аристотель Сходу», як його назвали сучас­ники, значну увагу приділяв дослідженню сутності влади, завданням і метою якої є створення умов для щастя і злагоди.

Піддаючи аналізу державні утворення, Аль-Фарабі поділяв їх на до­брочесні, неосвічені та колективні. Мислитель робив спробу викласти проекти ідеальної держави. У такій державі всі повинні бути високомо­ральними, дбати один про одного і разом досягти щастя. Населення іде­альної держави мислитель поділяв на кілька верств, серед яких виділяв мудрих та інших достойних осіб; «людей релігії»; людей мистецтва, писарів; лікарів, астрологів та інших фахівців, військових; багатих лю­дей, землеробів, скотарів, купців та ін.

Близькими до нього були погляди Ібн-Рушда (Аверроеса) (1126— 1198). Він був переконаний, що умовою покращення життя людей є знання та відсторонення від влади «людей релігії». Ібн-Рушд започат­кував напрям у західноєвропейській середньовічній філософії — аве­рроїзм — вчення про вічність матерії і руху, яке заперечує акт одно­часного божественного творіння, визнаючи Бога не як творця, а як першопричину всього сущого. Згідно з вчення аверроїзму все земне життя, включаючи державу і право, підпорядковане природній необ­хідності.

В ІНДІЇ великий вплив на економічні уявлення мала сільська громада (община), влада якої позначалася навіть на поведінці торговців. Еконо­мічні погляди ґрунтувались на релігійних традиціях. «Теорією» внут- рішньогромадських відносин були соціальні норми, пов’язані з функці­онуванням кастової системи. Кастовий поділ господарської діяльності сприяв негативному ставленню до фізичної праці. Індійська традиція відображена у коментарях надхарма-шастри, з яких найвідомішими є коментарі Куллукі на «Мана-вадхармашастру» і Віджнянашвари Апа- рарки на «Яджнявал-к’ясмріті». Від давнини залишилось розуміння єд­ності державного господарства, яким керує цар. Головним вважалося те, як спонукати платника податку до активного господарювання і скі­льки брати з нього податку, щоб забезпечити всім належний добробут. Обов’язок правителя полягав у нагромадженні грошей. У державну скарбницю він мав віддавати 1/4 своїх доходів, визнавалась можливість конфіскації частини майна вельмож для поповнення державної скарб­ниці. Заохочувалось у Індії лихварство, яким займались і заможні мусу­льмани.

Економічна думка середньовічної Японії пов’язана з фіскальною політикою держави, яка втручалася в розподіл землі, селянських наді­лів, освоєння громадських земель. Про економічний стан Японії та її економічну політику можна довідатися з пам’ятних нотаток із 12 статей Мійосі Кійоюкі (847—918), де автор обґрунтовує необхідність наділь­ної системи. Для нього причиною зла є те, що «землі переходять у чужі руки, багаті родини примножують свої володіння, дбають тільки про свою вигоду. Цим завдається шкода державі».

У контексті захисту землеробства розвивалася економічна думка Японії у наступні століття. Тривале нехтування купецько-торговельною діяльністю, товарно-грошовими відносинами поступово змінювалось. У пізньому середньовіччі виникла школа економічної думки купців, тобто напряму «вчення серця» (сінгаку), засновником якого був Ісіда Байти (1685—1744). Рівність усіх перед грошима — це вихідна теза цієї течії, де поєдналися буддизм, синтоїзм і конфуціанство.

Економічна думка в Османській імперії формувалась на стику впливів мусульманського Сходу і християнського Заходу. Османські правителі намагалися бути справедливими не тільки щодо оподатку­вання селян, але й у формуванні ринкових цін, а також у регулюванні лихварського відсотка. Економічна думка знайшла відображення в пос­ланнях Мустафи Кочібея султану Мураду IV (1630) і султану Ібрагіму І (1640), у трактаті Кятіба Челебі (1609—1658) «Керівництво з виправ­лення помилок».

3.2.