Ідеї пізніх меркантилістів. Теорія торгового балансу

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала недоцільною політика утримання грошей у країні. Система монетарного меркантилізму змінюється системою ма­нуфактурного меркантилізму (пізнього).

За теорією торгового балансу:

- торгівля є основою процвітання держави;

- збільшення грошових ресурсів можливе шляхом активного зовні­шньоторгового балансу;

- необхідність стимулювання розвитку галузей, особливо тих, які виробляють продукцію на експорт;

- обмеження імпорту.

Критикуючи позицію ранніх меркантилістів Т. Мен визначає шкід­ливість жорсткої регламентації грошового обігу. Він виступав проти заборони вивезення золота і срібла з країни. Вважаючи правомірним вивезення грошей для торговельних цілей, Т. Мен відстоював думку про те, що «золото породжує торгівлю, а торгівля збільшує гроші». Т. Мен, так само як і Стаффорд, засуджував псування монет, наголо­шуючи на необхідності повноцінних грошей для обігу. Виступаючи за скорочення споживання іноземних товарів, Т. Мен вказував на необ­хідність розвитку вітчизняної промисловості, розширення її промисло­вої бази і заміни експорту сировини експортом готової продукції. Вод­ночас розвиток виробництва Т. Мен визнавав лише як засіб розширення міжнародної торгівлі.

Доктрину торгового балансу підтримували сучасники Т. Мена Л. Робертс, Ч. Девантанта, Е. Міселден.

Представники теорії торгового балансу допускали вивіз грошей (зо­лота) з країни тому, що це стимулює торгівлю, а зовнішня торгівля сприяє збільшенню грошей у країні.

• завоювання зовнішніх ринків завдяки відносно дешевим товарам, а також перепродажем товарів одних країн в інших країнах;

• дозволяти імпорт товарів при збереженні в країні активного тор­гового балансу;

• вивіз золота і срібла для проведення вигідних торговельних угод, посередництва з метою збільшення їх маси в країні.

За визначенням пізніх меркантилістів, цінність грошей знаходиться в оберненій залежності від їх кількості, а рівень цін на товари прямо пропорційний кількості грошей, тому збільшення пропозиції грошей, підвищуючи попит на них, стимулює торгівлю.

Зростання прибутків меркантилісти пов’язували зі зниження витрат виробництва експортоспроможних галузей. Основним методом зни­ження витрат визнавалось обмеження заробітної плати найманих робіт­ників. У працях голландських меркантилістів П. дела Корта і Ж. де Віт- та (середина XVII ст.) пропонувалось законодавчо обмежувати заробітки.

До представників зрілого (мануфактурного) меркантилізму відно­сять також: Д. Стюарта (1712—1781) в Англії, А. Серра (точні дати життя не встановлені) в Італії, Ж.Б. Кольбера (1619—1683), А. де Мо- нкретьєна (1575—1621), який написав «Трактат політичної економії» (1615) у Франції. Джерелом нагромадження капіталу представники піз­нього меркантилізму вважали торговий прибуток. Вперше в економічну науку ввели таку економічну категорію, як «національне багатство», досліджували економічну роль держави.

У передових країнах Європи — Англії й Голландії — торговий капі­тал, що об’єднувався в монопольні компанії, був досить сильний і не потребував урядової підтримки. У Франції, навпаки, державна влада була змушена впродовж XVII ст. розробити цілу систему протекціоні­стських заходів для забезпечення активного торгового балансу. Впро­вадження ідей державного втручання в економіку припало на епоху правління міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619—1683), то­му французький меркантилізм часто називають кольбертизмом.

Французький меркантиліст Антуан де Монкретьєн (1575—1621) в своїх працях наголошував, що в області економіки держава повинна здійснювати активну політичну діяльність. У своєму «Трактаті з полі­тичної економії» (1615) виокремив три найважливіші джерела зростан­ня багатства нації: впорядкування мануфактурного виробництва, утри­мання у доброму стані флоту, розвиток торгівлі. Монкретьєн виступав за активне втручання держави в економіку, ставлячи на чільне місце розвиток промисловості. Для цього необхідно розвивати мануфактури, створювати громадські майстерні, які сприятимуть залученню до праці злиденних верств населення, відкривати ремісничі школи, підвищувати якість продукції національного виробництва.

Одним із видатних представників меркантилізму був шотландець Джон Ло (1671—1729). Будучи прихильником ідеї, що гроші є виріша­льним фактором економічного розвитку, він пропонує шлях вирішення проблеми їх дефіциту в державі. Свої надії Ло пов’язує з розвитком ба­нківської справи та грошової системи, що базується на банківському обігу. В своїй праці «Аналіз грошей і торгівлі» (1705) Дж. Ло аргумен­тував положення, що незначне підвищення ціни призводить до суттєво­го зростання пропозиції, тобто еластичність товарів дуже висока. Він виходив з того, що зростання пропозиції грошей шляхом зниження процентної ставки сприятиме розширенню виробництва і зростанню доходів, що, в свою чергу, стимулюватиме споживчий попит. Водночас, на відміну від класичних меркантилістів, Дж. Ло вважав, що гроші ма­ють бути не металевими, а кредитними і створюватись банками для по­треб народного господарства. Система Дж. Ло передбачала два прин­ципи: кредитну експансію для банків (надання позик, які набагато перевищують запас металевих грошей, що зберігаються у банку); ство­рення державного банку, діяльність якого була б підпорядкована за­вданням економічної політики уряду.

Економічні ідеї зрілого меркантилізму розвивав італієць Антоніо Серра (XVI—XVII ст.), автор «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Пропагуючи доктрину активного торговельного балансу Серра виступав проти концепції монетаризму, засуджував заборону ви­везення грошей та регламентацію їх обігу державою. Добробут нації, на думку автора трактату, залежить від родючості землі, яка дає хліб для вивезення, від вигідного у торговельному відношенні географічного положення країни, від промисловості, що працює на експорт.

Прихильником зрілого меркантилізму був також італієць Антоніо Джевонезі (1712—1769), який виступав на захист протекціонізму наголо­шуючи, що не гроші самі по собі, а правильно організована зовнішня тор­гівля сприяє збагаченню країни. Він обґрунтував тезу про необхідність ві­дповідності кількості грошей у обігу потребам обслуговування торгівлі.

4.3.