Інституціональна економічна теорія Д. Норта

Неоінституціональна економічна теорія була розвинута Дугла­сом С. Нортом (Douglass C. North), професором економіки універ­ситету Вашингтона у Сент-Луїсі. Основні його праці: «Інституції, інституціональні закони та функціонування економіки» (Cambridge University Press, 1990 p.) і «Структура та зміни в економічній істо­рії» (New-York: Norton & Company, 1981 p.)^. За створення теорії но­вого інституціоналізму Дуглас Норт отримав Нобелівську премію у галузі економіки 1993 року.

Новий інституціоналізм розвиває неокласичну економічну теорію.

Неокласична економічна теорія зосереджується на тому, як по­пит та пропозиція визначають ціну. Вона добре пояснює, як пра­цюють ринки, але не може пояснити, як створювати такі ефективні ринки. Кістяк неокласичної теорії — порівняна статика, де містять­ся лише параметри станів, але не переходу від одного стану до ін­шого; безперечною є слабкість неокласичної теорії у питаннях змін у культурі, тобто придатності демократії та капіталізму до конкре­тного суспільства. А саме ці питання є головними у сучасній еко­номічній науці, зважаючи на ситуацію у посткомуністичних краї­нах. Крім проблеми реформування, змін у суспільних відносинах, слабкість неокласичної теорії у тому, що вона придатна лише до аналізу ринкових економік із цінами, залежними від попиту та про­позиції, її неможливо застосувати при аналізі командно-адміністра­тивних або перехідних економік. На думку Д. Норта, недоліком неокласичної теорії є нехтування трансакційних витрат (їх вважа­ють нульовими) та, звідси, неврахування інституцій, які визнача­ють обсяги трансакційних витрат. Новий інституціоналізм враховує усі ці вимоги, тому він пояснює проблеми стимулювання економі­чного розвитку в будь-якій країні. Для цього новий інституціона­лізм аналізує інституціональну структуру держави.

Згідно з цією теорією, економіка функціонує у певних інститу- ціональних межах, де культура та ідеологія впливають на економі­чний розвиток.

Важливим елементом нового інституціоналізму є поняття трансакційних витрат (transaction cost), тобто витрат на економічну діяльність. За Д. Нортом, трансакційні витрати визначаються:

• витратами на оцінку характеристик товарів і послуг та умов обміну (фізичні ознаки — колір, сорт; права власності — викорис­тання, відчуження);

• розміром ринку — діють особисті чи неособисті (які вимага­ють більших витрат на гарантії законності, безпеки, чесності) від­носини;

• ефективністю забезпечення виконання (enforecement) укладе­них контрактів, угод (судова система);

• ідеологічними переконаннями учасників про навколишній світ та чесність запроваджених у ньому правил гри.

Трансакційні витрати складаються з витрат на оцінку характе­ристик трансакції та забезпечення її виконання. Чим складніша економіка країни, тим більший трансакційний сектор (юристи, бан­кіри, бухгалтери, політики). У розвинутих економіках він сягає по­ловини ВВП (так, у США ця цифра ще в 1970 р. дорівнювала 45 % від ВВП). Інституції — це обмеження, створені людьми, які фор­мують взаємодію між ними. Ці обмеження створюють для знижен­ня невизначеності через структуризацію людської поведінки. Вони складаються з формальних (правила, закони, конституції) і нефор­мальних (норми поведінки, звичаї, добровільно обрані для себе правила поведінки) обмежень та механізмів забезпечення їх дотри­мання (совість, помста, соціальні чи державні санкції).

Фактично, інституції можна розуміти й так, як інші теоретики інституціоналізму — Джеймс Марч та Йоган Ольсен у своїй книжці «Перевідкриття інституцій» розуміють правила: «Усталений поря­док, процедури, домовленості, ролі, стратегії, організаційні форми й технології, навколо яких будується політична діяльність... пере­конання, парадигми, кодекси, культура й знання, які оточують, під­тримують, удосконалюють і заперечують ці ролі та усталений по­рядок».

Механізми дотримання обмежень особливо важливі. Це демон­струє досвід багатьох країн, які розвиваються: часто вони просто «переписують» конституції та закони розвинутих країн, але ці за­кони не діють так само, як у розвинутих країнах, бо не створюють­ся ефективні механізми дотримання цих норм. Вони або діють ви­бірково, або їх взагалі немає (хоча причиною цього може бути не тільки недотримання формальних правил, але й відмінність у нефо­рмальних нормах — інша культура, наприклад). Навіть в аграрних суспільствах, де немає законів, діють деякі інституції — різномані­тні неформальні норми, що підтримуються людською свідомістю- мораллю та соціальними санкціями — такими, як остракізм.

Якщо інституції — це правила гри, то організації — це гравці, лаконічно пояснює Д. Норт. Організації складаються з груп людей, об’єднаних спільною метою. Організаціями є фірми, кооперативи, політичні партії, законодавчі й регуляторні органи, профспілки, це­ркви, клуби, школи, університети. Вони утворюються згідно з множиною можливостей, визначеною інституціональною матри­цею суспільства.

Сукупність суспільних інституцій, або інституціональні межі (institutional matrix), визначає: 1) розмір трансакційних витрат (су­купність інституцій, які забезпечують якнайнижчі трансакційні ви­трати, є неефективним ринком) та 2) систему стимулювання до то­го чи іншого виду економічної діяльності (створення різних організацій — піратські банди, високотехнологічні фірми тощо, за­лежно від виду діяльності організацій стимулюються кращими прибутками, тобто системою розподілу).

Поряд з інституціями важливу роль відіграють й ідеологічні стереотипи, ментальні моделі (культура, досвід, освіта), які впли­вають на ставлення, довіру до інституцій а, отже, і на ефективність останніх.

Під тиском зацікавлених організацій (та з опором незацікавле- них у змінах або зацікавлених у status quo) відбуваються інституці- ональні зміни — у формальних і неформальних правилах та меха­нізмах їх забезпечення. Такі зміни зазвичай відбуваються повільно: хоча закони можна переглянути за ніч, зміна неформальних норм триває роками.

Наприклад, у багатьох суспільствах політики ухвалюють не ті рішення, що сприяють економічному зростанню, а ті, що вигідні впливовим соціальним, економічним групам, які підтримують при владі політиків. Бюрократія також прагне не стільки збільшити ви­робництво, скільки взяти під свій контроль систему розподілу ре­сурсів. А приватний бізнес прагне бути монополістом на ринку, хо­ча власне конкуренція і сприяє економічному розвитку країни. Саме з цих причин у деяких пострадянських країнах уряд підтри­мує неефективні субсидовані монополії та загальмовує програми приватизації, а у деяких країнах третього світу уряди тримають ці­ни на сільськогосподарську продукцію неприродно низькими, суб­сидуючи цим неефективну промисловість та підтримуючи міську еліту, яка допомагає політикам залишатись при владі.

Звідси — коріння явища «залежності від шляху» (path dependence), як назвав його Норт. Воно полягає у тому, що напрям інституціональних змін «зміщується на догоду інтересам чинних організацій». Внаслідок цього явища деякі держави, відхиляючись від прогресивного шляху, «застрягають» у непродуктивній інсти- туціональній системі й опиняються на узбіччі світового розвитку. Інституційні межі суспільства повинні бути не просто ефективними (у конкретний період часу), а адаптивно ефективними — тобто по­винні стимулювати появу альтернативних, різнопланових організа­цій для послідовного розв’язання нових економічних проблем. «Демократичні політичні системи та децентралізовані ринкові еко­номіки із чітко визначеними та гарантованими правами власності є найближчим, яке ми знаємо, наближенням до адаптивно ефектив­них інституціональних меж»; варіюють тільки організаційні струк­тури у цих інституціональних межах.

Що стосується ефективності окремих інституцій та організацій, то Норт наводить висновки Е. Остром (Elinor Ostrom) з її дослі­дження «Управління спільною власністю: Еволюція інституцій ко­лективної дії». Ефективні інституції та організації характеризують­ся таким чином:

1 Межі чітко визначені.

2 Узгодженість між правилами придбання власності та поста­чання й місцевими умовами.

3 Наявність угоди про колективний вибір. Більшість індивідів, яких зачіпають правила діяльності, можуть брати участь у зміні цих правил.

4 Систематичні перевірки стану ресурсів спільної власності й поведінки власників; інспектори є підзвітними власникам або самі є власниками.

5 Застосування санкцій до власників, які порушують правила дія­льності; покарання залежить від серйозності та обставин порушень.

6 Наявність механізму розв’язання конфліктів.

7 Мінімальне визнання права (зовнішнього урядового органу) організовувати. Якщо спільні ресурси є частиною більшої системи, то придбання власності, постачання, моніторинг, забезпечення ви­конання правил, розв’язання конфліктів, урядові дії організуються у кілька рівнів підприємств.

Основою підходу теорії нового інституціоналізму є переконан­ня, що для кожного суспільства існує унікальна система інституцій, і тому уряд може розробити стратегію дій, яка відповідатиме по­требам окремішньої культури суспільства та сприятиме економіч­ному зростанню. Через це немає країн, приречених на злидні; для будь-якого суспільства можна створити такі інституціональні межі, які у довгостроковому періоді забезпечать економічне зростання.

Треба бути готовим до складнощів, зумовлених явищем, яке Д. Норт називає «дилемою інституційних змін». Ця дилема полягає у тому, що швидкі, радикальні інституціональні зміни потребують відповідних неформальних інституцій та ідеологічних уявлень, ін­акше вони призводять до суспільного хаосу; а повільні, поступові зміни саботує бюрократія, яка отримує «корупційні права».

Залежно від стратегії здійснення інституційних змін розрізня­ють два основні підходи:

• конструктивний (constructivist approach) — свідоме констру­ювання політичної і економічної організації за допомогою страте­гічного планування і встановлення чітких пріоритетів;

• компромісний (piece meal approach) — спонтанні інституційні пристосування до проблем, коли вони постають.

Залежно від швидкості проведення інституційних змін розріз­няють:

• швидкі реформи, «шокова терапія» (shock therapy, big bang);

• повільні, поступові реформи (gradualist model).

Конструктивний підхід разом із швидкими реформами можна назвати революційною моделлю змін, усі інші комбінації (конструк­тивний підхід разом з повільними реформами, компромісний підхід та швидкі реформи, компромісні та повільні реформи) — еволюцій­ною моделлю.

Що стосується перехідних економік, то їм проводити інституці- ональні зміни особливо важко, бо через ситуацію непевності заці­кавленим організаціям складно визначитися із правильною, ефек­тивною політикою реформ; організації, які не зацікавлені у змінах, чинять сильний опір. Що ж до конкретних інституціональних змін, які необхідні перехідним економікам, то передусім, на думку при­хильників нової інституціональної економічної теорії, це — вста­новлення ефективних правил щодо вільних цін, власності та вико­нання угод.

Новий інституціоналізм уже зараз широко застосовується як те­оретичний апарат при адмініструванні економічних (і не тільки) реформ. Виникло навіть поняття «інституційних реформ», яке означає реформу суспільних інституцій.

З погляду нового інституціоналізму, корупція — це угода між організаціями чи фізичними особами, яка зменшує трансакційні ви­трати клієнта (порівняно зі звичайними за певних інституціональ­них меж) та збагачує агента, порушуючи формальні і/або неформа­льні обмеження, і яка не має надійних інституційних механізмів забезпечення. Де клієнт — це хабародавець, замовник, а агент — той, що отримує хабара, виконавець. Дамо деякі пояснення.

Така угода може укладатися:

• між організаціями (наприклад, між фірмою і політичною пар­тією);

• між фізичними особами (між громадянином та чиновником);

• між організаціями і фізичними особами (між фірмою та чино­вником).

Корупція дещо зменшує трансакційні витрати, які фактично пе­редбачаються інституціональними межами, для конкретної органі­зації чи для економіки загалом. Це може відбутися безпосередньо у формі відкупу, коли хабар чиновникові податкової служби дає змо­гу зменшити суму сплачених податків. А може відбутися й у формі здирництва: надто високі дискреційні повноваження чиновника (повноваження приймати рішення на власний розсуд) або надто слабкі механізми дотримання законів дають змогу чиновникові ві­льно завищувати трансакційні витрати (що й буде фактичними трансакційними витратами, передбаченими інституційними межа­ми) організацій, а щоб він цього не робив, організація вдається до хабарництва. Наприклад, дорожній інспектор може надто вільно трактувати правила дорожнього руху, завищуючи вимоги, і лише хабар відверне витрати на штраф; або чиновник ліцензійної палати може незаконно зволікати з видачею свідоцтв, ліцензій (або відмо­влятись їх видати), і лише хабар зменшить витрати фірми, пов’язані з таким затриманням. Але, що важливо, корупція зменшує трансак­ційні витрати тільки порівняно з тими, що фактично передбачені даними інституційними межами. Проте вона не мінімізує їх абсо­лютно — за інших інституційних меж трансакційні витрати можуть бути значно нижчими навіть поза корупцією. Однак буває і таке, що корупція зменшує тільки відносні трансакційні витрати органі­зації і навіть збільшує загальні трансакційні витрати. Тоді стає мо­жливою також ситуація, коли хабар не зменшує трансакційні ви­трати організації-хабарника, а підвищує, причому багаторазово, трансакційні витрати конкурентів організації-хабарника.

Отже, нова інституційна економічна теорія відкриває нові мож­ливості для економічних досліджень. За допомогою її категорій, таких як трансакційні витрати, інституції, організації, інституціо- нальні межі, інституціональні зміни, «залежність від шляху», «ди­лема інституціональних змін» можна концептуально осмислити й описати ті економічні явища, які не «вписуються» у традиційні економічні теорії. Найважливішим таким явищем є трансформація країн колишнього соціалістичного табору у країни ринкової еконо­міки. Саме теорія нового інституціоналізму дає змогу визначити стратегію та пріоритети реформування у країнах перехідної еконо­міки. Але є також багато інших, не таких глобальних економічних явищ, які вдало описуються саме в межах теорії нового інституціо­налізму.

6.8.