Внесок О. Вільямсона та Е. Остром у розвиток нової інституціональної теорії

Традиційний рецепт процвітання країни, що розділяється біль­шістю економістів, такий: приватна власність, вільні ціни й держа­ва в якості арбітра. Як показали Нобелівські лауреати з економіки 2009 року Олівер Вільямсон і Елінор Остром, у багатьох випадках можна успішно обійтися без будь-якої з цих речей.

фірми, що працює на конвеєрі, не продає зроблені ним деталі будь- кому, хто більше всього заплатить, а передає їх далі по стрічці. Ко­ристувачі «нічийних» природних ресурсів — лук, рибних угідь — нерідко знаходять розумний спосіб їх спільного використання, не вдаючись ні до приватизації, ні до державного примусу.

Практичне значення праць цих економістів полягає в тому, що вони підривають два поширені упередження — проти великих фірм і проти анархії.

Вільямсон, як і його науковий попередник Коуз, вважав непри­датною колись поширену серед економістів практику пояснювати будь-яке незрозуміле явище ділового життя через монополізацію. Вільямсон не просто постарався скоротити число незрозумілих явищ, але й домігся зміни загального підходу до аналізу: починаю­чи з 1980-х рр. в поясненні незрозумілих явищ міркування ефекти­вності стали правилом, а міркування монополізації — винятком.

Особливий внесок роботи Вільямсона додали до розуміння вер­тикальної інтеграції — об’єднання в одній фірмі декількох етапів виробничого ланцюжка. До досліджень Вільямсона економісти, а слідом за ними й антимонопольні органи були схильні пояснювати цю практику в першу чергу прагненням до монополізації ринку. Справжнє пояснення, на думку Вільямсона, багато в чому проти­лежне. Якщо для власника деякого активу число можливих партне­рів по операціях невелике і в їхніх силах позбавити його суттєвої частини прибутку, то для зниження ризиків йому доцільно з ними об’єднатися. Вертикальна інтеграція виявляється не стільки части­ною проблеми монополії, скільки одним із способів її вирішення — те ж саме, що й стратегічний шлюб між нащадками двох ворогуючих монархій.

Згідно з Вільямсоном, яку б форму не приймала вертикальна ін­теграція, вона в першу чергу ґрунтується на міркуваннях ефектив­ності. Хоча він не пропонує звести схвалення всіх видів вертикаль­ної інтеграції «до рангу нової ортодоксії» і не думає, що вони зовсім «позбавлені проблем», проте він все ж вважає, що уряду не слід обмежувати прагнення компаній до розширення як таке. За­мість цього краще обмежувати безпосередньо проблемну поведінку на деяких ринках, де спостерігаються дві необхідні умови монопо­лізації: висока концентрація і високі бар’єри для входу.

Не менш цікавий внесок у розвиток нової інституціональної те­орії зробила Е. Остром. Будучи студентом-економістом, вона вже на першому курсі знала «правильну» відповідь на запитання, чому китів стає все менше, а корів все більше. Корова завжди комусь на­лежить, а кити — нічийні. Ця нічийність створює пастку, яка відо­ма як «трагедія громад»: навіть якщо в інтересах всіх обмежити ви­користання загальнодоступного ресурсу, кожен все одно зацікавлений використовувати його як можна більше. Врятувати китів може тільки приватизація або державне регулювання.

Дослідження Остром показали, що традиційна відповідь еконо­містів на питання про китів неповна. На ділі багато нічийних ре­сурсів управляються на диво добре. їх користувачі встановили ро­зумні правила й змогли без держави забезпечити їх дотримання. Виходить, проблема не в нічийності як такій, а в тому, що такі пра­вила не склалися. Але, раз так, то є ще одне рішення — дозволити людям домовитися, не поспішати приймати закони.

Візьмемо окремий випадок «трагедії громад» — проблему роз­поділу сімейних обов’язків, коли кожен зацікавлений у співпраці з іншим, але, можливо, волів би нічого не робити сам. Слідуючи ло­гіці Остром, не існує однієї загальної для всіх сімей проблеми, а є безліч приватних, які об’єднані деякою подібністю.

Висновки Остром мають не тільки економічне, але й політичне значення. З них випливає — і це відзначають автори відповідного напряму, — що анархія, тобто відхід держави від ролі обов’я­зкового зовнішнього арбітра, нерідко працює краще, ніж прийнято думати. Якщо люди з конфліктуючими інтересами всупереч про­гнозам багатьох економістів можуть домовитися про правила спі­льного використання природних ресурсів, то й люди з конфліктую­чими інтересами й цінностями можуть домовитися про правила спільного життя, уникнувши війни всіх проти всіх. Головне — не поспішати приймати закони.

6.9.