Історична обумовленість та загальна характеристика неокласицизму

Неокласична економічна теорія сформувалась на протязі останньої трети­ни XIX і перших десятиріч XX ст., які характеризувались значними соціаль­но-економічними змінами у розвитку більшості країн континентальної Євро­пи і США.

Така трансформація економіки стала закономірним результатом інтенсив­ного розвитку продуктивних сил, їхнього виходу на новий якісний рівень. На основі наукових досягнень, найголовнішим з яких можна вважати заміну паро­вої енергії електричною, відбуваються значні технічні зрушення у виробництві, з’являються нові галузі промисловості, змінюється її структура. У галузевій структурі економіки провідні позиції починає займати важка промисловість, в якій поступово формуються засади масового стандартизованого виробництва. Розвиток останнього може відбуватись тільки на базі крупних підприємств, які забезпечують найбільш високу економію ресурсів завдяки ефекту масштабу і, одночасно, мають фінансові можливості для впровадження нової техніки і тех­нології. Ось чому у даний період небувалої гостроти набуває проблема укруп­нення підприємств, і, відповідно, капіталовкладень.

Швидке розповсюдження акціонерних товариств частково вирішує дану проблему: вони акумулюють тимчасово вільні кошти економічних суб’єктів з метою фінансування будівництва крупних підприємств і ре­конструкції старих виробництв. Одночасно посилюються процеси кон­центрації виробництва і капіталу. Закономірним результатом подібних перетворень стає виникнення монополістичних угрупувань, які, хоча і не були на той час такими могутніми, як сучасні монополії, все ж таки змогли серйозно похитнути фундамент вільної конкуренції.

Всі ці зміни не могли не позначитися на діяльності економічних суб’єктів: для більшості підприємців проблеми реалізації виробленої про-

дукції та максимізації прибутку ставали дедалі важчими і вимагали точних розрахунків для прийняття рішень щодо обсягів продажу і цін продукції.

Класична економічна теорія не могла дати відповіді на такі практи­чні питання. У ній домінували більш абстрактні поняття, ніж того ви­магало повсякденна. Економісти-класики ніколи не ставили перед со­бою завдання вивчення реальної ринкової поведінки економічних суб’єктів, оскільки предметом їхніх досліджень були глибині, сутнісні економічні процеси, а не конкретні форми їх прояву. Недостатність прагматизму класичної школи здійснила спробу подолати нова еконо­мічна теорія, яка у подальшому отримала назву неокласичної.

Англійці В. Джевонс, Ф. Еджуорт і А. Маршалл, австрійці К. Менгер, О. Бем-Баверк і Ф. Візер, француз Л. Вальрас, американці Дж. Б. Кларк і І. Фішер, італієць В. Парето започаткували основу того, що і сьогодні ста­новить фундамент економічної науки на Заході, а саме неокласичний ана­ліз. Останній ґрунтується на принципово новій методологічній базі.

По-перше, неокласична теорія зосередила свою увагу на проблемах ра­ціонального господарювання. Вихідним положенням дослідників неокла­сичного напряму є потреби індивіда, які він може задовольняти шляхом споживання матеріальних і нематеріальних благ. Проте, економічні блага у природі зустрічаються в обмеженій кількості, і тому виникає необхідність у їх виробництві. А це вже пов’язано з певними жертвами і використанням ряду факторів виробництва які, у свою чергу, також характеризуються об­меженістю. Звідси виникає проблема: як раціонально використовувати об­межені ресурси у виробництві благ для задоволення потреб людини? Саме цю проблему і вважають предметом економічної науки неокласики, під­креслюючи її універсальний характер і незалежність від ідеології.

По-друге, той факт, що вихідним моментом неокласичного аналізу є потреби індивіда і, відповідно, попит, означає прихильність неокласики примату обміну над виробництвом. Оскільки попит є результатом суб’єктивних оцінок індивідів, а виробнича діяльність приводиться у дію саме попитом, то очевидним фактом багатьох теоретичних побудов неокласиків є суб ’єктивізм. Автори здебільшого виходять з положення про те, що всі економічні суб’єкти діють раціонально, тобто виключно у своїх інтересах.

По-третє, важливе місце у методології неокласики займає рівноваж­ний підхід. Розглядаючи економічну дійсність, теоретики намагаються ви­явити і вивчити такі її становища, які характеризуються відносною стабі­льністю, тобто рівновагою. Остання означає відсутність внутрішніх тенденцій до зміни існуючого стану певного явища. У межах рівноважного підходу в особливу різновидність виділились методи статики і динаміки.

Метод статики полягає у співставленні різних рівноважних станів кожного конкретного явища. Метод динаміки — у вивченні короткотермінових станів при переході від одного рівноважного стану до іншого.

Такий підхід зумовив і використання принципово нових конкретних інструментів дослідження. Перш за все, економістами-неокласиками було доведено, що формування більшості показників товарно-грошового госпо­дарства відбувається під впливом змін факторів, безпосередньо пов’язаних із даними показниками. Ось чому результативні величини (ціни, доходи, витрати) слід досліджувати з позицій граничних прирощень, які відобра­жають зазначені зміни. Цей методологічний прийом аналізу отримав назву маржиналізму (від англ. «marginal» — граничний). Згідно маржиналізму дослідження економічних явищ відбувається не лише у сталому, але й у постійно мінливому стані. Тобто, аналізу підлягає те, яким чином кожна наступна операція, здійснена за певний період, вплине на ціль, яку нама­гаються досягти. Так, аналізуючи поведінку виробника, метою якого є мак- симізація прибутку, дослідженню підлягають не просто показники витрат виробництва і обсягів отримуваного доходу, але і те, наскільки грошових одиниць зросте дохід виробника (приріст доходу) у залежності від збіль­шення обсягів випуску продукції на одну одиницю (приріст витрат вироб­ництва). Раціональний виробник повинен порівнювати ці величини і про­довжувати пошук рішень до тих пір, доки гранична вигода не зрівняється з граничними витратами. Саме у цьому випадку результат дій буде макси­мальним і мета раціонально діючого суб’єкта досягнута.

Засновники маржиналізму будують свої теорії здебільшого на основі функ­ціонального аналізу, сутність якого полягає у тому, що у явищі, яке дослі­джується, спочатку виділяється одна характерна риса, а потім починається пошук факторів, які на неї впливають. Після того, як подібні фактори вста­новлено, визначається спосіб їх взаємозв’язку з раніше виділеною характер­ною рисою, тобто функція. Функціональний аналіз у поєднанні з граничним стали основою для широкого застосування неокласиками математичних методів дослідження, і, перш за все, диференційного обчислення.

Ще однією особливістю неокласичного аналізу є використання еко­номічного моделювання, яке найчастіше здійснюється у двохмірному просторі за допомогою графіків.

Прихильників неокласичного напряму поєднує впевненість у тому, що ринкова економіка буде функціонувати найкращим чином за умов надання кожному із її суб’єктів максимальної економічної свободи. Вони були і за­лишаються захисниками традиційних цінностей, висуваючи на перший план приватну ініціативу та свободу приватного підприємництва, обмеже­ність державного регулювання. Ці цінності, за неокласиками, є головними умовами динамізму та ефективності суспільної системи.

У центрі уваги неокласичної теорії знаходиться окрема фірма, окре­мий споживач, проблеми максимізації прибутку та мінімізації витрат, тобто те, що прийнято називати мікроекономікою. З 60-х рр. неокласич­на теорія починає виходити на макроекономічний рівень, вирішуючи питання ефективного функціонування економічних суб’єктів при міні­мальному втручанні держави.

5.2