Витоки неокласики: австрійська і американська школи

Карл Менгер

(1840-1921)

Професор політекономії Віденського університету.

Основний твір — «Основи політичної економії» (1871)

Методологія.

Таке визначення цільової спрямованості науки вимагало і відповідного інструментарію дослідження. Оскільки потреби людини мають очевидну суб’єктивну сторону, то для їх вивчення пропонується широко застосову­вати психологію. Менгер надає вирішального значення в економічному аналізі методам суб ’єктивізму та індивідуалізму, а економічну науку вва­жає «ще не добудованою галуззю психології»¹. Для методології Менгера є характерним використання емпіризму, побудованого на основі спостере­жень своїх власних відчуттів і реакцій на зміну економічного середовища. Вчений вважає, що загальну сутність і основні принципи поведінки спо­живача можна вивести із характеру, а також дій окремого ізольованого ін­дивіда. Тому в його дослідженнях явно домінує каузальний метод, що опирається на суб ’єктивно-психологічний аналіз.

Теорія економічних благ. Предмети, які задовольняють потреби людини, Менгер називає благами. Останні відрізняються від всіх інших речей тим, що індивідам добре відома ця властивість благ, внаслідок чого люди прагнуть до володіння ними.

Всі блага поділяються вченим на економічні і неекономічні (вільні). Пер­ші, які автор ще називає господарськими, знаходяться в обмеженій кілько­сті порівняно з потребами.

Неекономічні блага, кількість яких у даний момент перевищує іс­нуючі потреби, виходять за межі економічного аналізу, оскільки не по­требують розподілу і виникнення відносин власності. Економічні блага, у свою чергу, поділяються Менгером на блага першого порядку (пред­мети споживання), які задовольняють кінцеві потреби індивіда, і блага вищих порядків (засоби виробництва, користування капіталом і діяльні­стю підприємця), за допомогою яких виробляються блага першого по­рядку. Часто у процесі виробництва виникає необхідність використання цілого комплексу благ вищих порядків, наприклад, станків, інструмен­тів, робочих рук тощо. На цій основі виділяється ще одна характерис­тика благ, яка полягає у їхній компліментарності або взаємодоповню- ваності. Остання розуміється як здатність блага комбінуватись з іншими благами у процесі виробництва корисного продукту.

Теорія цінності. Економічні блага Менгер наділяє цінністю, під якою розуміє «поняття, яке мають господарюючі суб’єкти про значення благ, які знаходяться у їхньому розпорядженні і які використовуються для підтримки їхнього життя і добробуту»².

Задоволення різноманітних потреб не має для споживача однаково­го значення або цінності. Остання залежить від того, наскільки важлива потреба для існування людини, а також від ступеня (інтенсивності) за­доволення. Якщо певна потреба задовольняється по частинам, то її зна­чення поступово зменшується. Для ілюстрації процесу задоволення по­треб індивіда Менгер будує наступну схему (див. рис. 5.1).

Римські цифри у наведеній схемі означають порядок важливості конкретних видів потреб для життя людини, арабські цифри показують зменшення інтенсивності окремих видів потреб при поступовому їх за­доволенні додатковими одиницями відповідного блага.

Рис. 5.1. Процес визначення величини цінності блага його граничною корисністю

Схема Менгера ставить питання і про те, які саме потреби і якою мі­рою задовольняє споживач, якщо він володіє певною кількістю ресур­сів. Відповідь наступна: споживач задовольняє свої потреби таким чи­ном, щоб значення, які він приписує останній одиниці блага у любій категорії потреб, що задовольняється, були однаковими, незалежно від того, про яку потребу йде мова.

Таким чином, наведена схема ілюструє процес визначення величини цінності блага посередництвом граничної корисності і тезу Менгера про те, що «...цінність часткової кількості множин благ дорівнює тому зна­ченню, яке має для індивіда найменш важливе задоволення потреби, за­безпечене ще всією кількістю і викликане однаковою частковою кількіс­тю»³. Отже, величину цінності блага визначає граничне значення тієї одиниці даного запасу благ, яка задовольняє найменш важливу потребу ін­дивіда. Сам же термін «гранична корисність» Менгер ще не використовує.

Цінність же виробничих благ Менгер визначає цінністю вироблених за їх допомогою споживчих товарів. Конкретний внесок кожного окремого фактора виробництва визначається і вимірюється втратою, яка виникає у задоволенні потреб індивіда у тому випадку, коли кількість даного фактора зменшується при незмінній величині використання всіх інших.

Теорія ціни. Причиною обміну Менгер вважає різну суб’єктивну оцін­ку одних і тих же благ різними індивідами. Кожен покупець прагне мак­симально використати обмін, вилучити з нього найбільшу суму кориснос­ті.

Таким чином, із теорії Менгера випливає, що покупці виходять із існую­чих цін, пристосовують своє споживання до них і на їх основі будують свій попит. Останній встановлюється у таких розмірах, в яких гранична корисність стає рівною ринковій ціні, тобто коли відпадають будь які стимули до обміну.

Фрідріх фон Візер (1851-1926)

Професор політекономії Віденського університету

Основний твір — «Витоки і основні закони господарської цінності» (1884)

Методологія. Серед представників австрійської школи Візер виділя­ється, в першу чергу, тим, що вперше здійснює спробу пов ’язати між собою теорії витрат виробництва і граничної корисності шляхом за­стосування останньої до пояснення процесу ціноутворення виробничих факторів. Для досягнення поставленої мети вчений використовує прин­цип граничних прирощень і формує теорію, в якій встановлюється зв’язок між благом і суб’єктивною оцінкою споживача, а також визначається внесок факторів на основі об’єктивних умов виробництва. Тим самим, Візер розробляє загальні положення про раціональне використання виро­бничих ресурсів і виходить на поняття альтернативних витрат.

Здійснюючи пропаганду, удосконалення й популяризацію основних ідей австрійської школи, Візер вводить до наукового обігу такі відомі сучасникам терміни, як «гранична корисність», «вмінення», «закони Госссна».

Теорія цінності. Візер розглядає граничну корисність як цінність окремих екземплярів блага і досліджує її динаміку. «Цінність (у розумінні граничної корисності) виникає у результаті суміщення двох елементів — позитивного і негативного. Це складена величина, вірніше, різниця двох величин.... Позитивний елемент — це насолода, яку отримують від корис­ності благ. Всякий приріст корисності, що базується на купівлі нового бла­га, є бажаним»⁴. «Негативний елемент витікає із байдужості, яку люди за своєю природою відчувають до благ. Лише за примусом ми переносимо значення корисності на благо, процес перенесення має перебороти відомий опір, інтенсивність якого змінюється під впливом обставин. Чим більшою є необхідність, тим швидше і міцніше ми тримаємося за блага, тим мен­шим буде наш опір: він зовсім переборюється, коли необхідність підійма­ється до найвищої точки, і ми ідентифікуємо долю благ зі своєю власною долею і в їхній втраті вбачаємо нашу власну загибель»⁵. Величина негати­вного елемента, на думку Візера, збільшується при зростанні запасу благ.

Таким чином, робить висновок вчений, рух цінності не завжди від­бувається паралельно руху корисності. Спочатку із зростанням запасу блага, його цінність, рівно як і корисність, також зростає. Потім цін­ність запасу перестає зростати, у той час як його корисність продовжує своє зростання. Сама ж величина корисності може бути визначеною шляхом множення граничної корисності останньої одиниці блага на чи­сло одиниць, з яких складається запас.

Теорія вмінення. Виробництво певних благ вимагає спільної участі декількох виробничих факторів. Для виділення частки участі кожного з них у процесі створення готового продукту Візер пропонує вивчення результативності різних комбінацій цих факторів. Він припускає наяв­ність трьох факторів виробництва (х, у, z) і, відповідно, трьох вироб­ничих процесів, в яких ці фактори приймають участь у різних комбіна­ціях. Якщо допустити, що результати цих процесів можуть бути виражені у вигляді наступних рівнянь:

х + у = 100; 2x + 3z = 290; 4y + 5z =590,

то на їх основі можна визначити, що:

х = 40, у = 60, z = 70.

Розмір участі фактора визначається «граничним виробничим внес­ком», тобто мінімальним економічно обґрунтованим внеском виробни­чого фактора. Останній вимірюється граничним продуктом, який фор­мується на основі виробленого за допомогою даного фактора блага з найменшою граничною корисністю. Тобто, із великої кількості спожи­вчих благ, що були вироблені за допомогою певного фактора виробни­цтва, виділяється благо з найменшою граничною корисністю. Саме воно і вважається граничним продуктом виробничого фактора.

На основі цього вчений формує положення, яке надалі отримало назву «закону Візера»: гранична корисність граничного продукту зумовлює ціну виробничого блага, яке застосовувалось при його створенні, і відповідну час­тину витрат виробництва. Останні, у свою чергу, визначають корисності ін­ших, «неграничних» споживчих продуктів, вироблених із вказаного блага.

На основі даного закону Візеру вдалося сформувати нове розуміння витрат виробництва, відоме під назвою «альтернативних витрат». їх Візер називає витратами, що не були здійснені внаслідок того, що ре­сурси були використані для виробництва інших благ.

Ойген фон Бем-Баверк (1851—1919)

Професор політекономії Віденського університету

Основний твір — «Основи теорії цінності господарських благ» (1886)

Методологія. Головною метою свого дослідження Бем-Баверк вва­жає пояснення процесу ціноутворення на основі теорії потреб. Остання слугує автору у якості інструменту побудови строго послідовної теорії попиту, яку, на його переконання, так і не змогли створити попередни­ки. «Вчення про пропозицію і попит, — пише Бем-Баверк, — потрібно не відхиляти, а лише реформувати; у стару форму необхідно влити но­вий зміст. Мені здається, що всі недоліки старої теорії витікають із од­ного джерела, тому і викорінити їх можливо одним ударом: у центрі всього вчення слід поставити ту думку, що ціна повністю є продуктом суб’єктивних оцінок матеріальних благ учасниками обміну»⁶.

При такій постановці питання суб’єктивні оцінки розглядаються ав­тором як вихідний пункт всієї економічної системи і виводяться із ко­рисності, складаючи особливий стан свідомості індивіда. Надання пере­ваги психологічним аспектам аналізу, крайній суб’єктивізм, дуалізм і раціоналізм — це основні риси методології Бем-Баверка.

Втілюючи своє бачення теорії цін у реальність наукових побудов, вчений спочатку встановлює основний принцип суб’єктивних оцінок — принцип граничної корисності. Далі він вводить поняття виробничих благ і модифікує принцип суб’єктивних оцінок, визнаючи у якості ре­гулятора лише граничну корисність граничного блага. І, у кінцевому рахунку, із суб’єктивних оцінок виводиться ціна, яка і виступає об ’єктивним виразом граничної корисності.

Теорія цінності. «Цінністю ми називаємо те значення, яке набуває матеріальне благо чи комплекс матеріальних благ, як визнана необхідна умова для добробуту суб’єкта»⁷, — вважає автор. Тобто, цінність блага формується суб’єктивним відношенням до нього людини і визначається граничною корисністю, тобто корисністю останньої одиниці запасу блага, яка задовольняє найменш нагальну потребу індивіда.

Дане положення ілюструється за допомогою прикладу про одинокого поселенця, що мешкає у власноруч збудованій хатинці і володіє п’ятьма мі­шками зерна. Перший мішок є для нього життєво необхідним, бо не дає по­мерти від голоду, другий потрібний для збереження здоров’я, третій йде на відгодівлю птахів, четвертий — на приготування горілки із хліба, а п’ятий на корм папузі, щебетання якого дуже приємно слухати. За таких умов суб’єктивна оцінка одного мішка зерна сформується з огляду на те, що посе­ленець скоріше відмовиться від останнього мішка, так як він задовольняє найменш нагальну потребу. Отже, суб’єктивна цінність блага при обміні за­лежить від найменшої корисності блага в обмеженому запасі, а гранична ко­рисність — від кількості наявних благ і інтенсивності їх споживання.

Загальна ж цінність п’яти мішків зерна є сумою індивідуальних оцінок, які споживач у відповідності із значенням потреби, що задовольняється, на­дає кожному із них. «Задоволення тримати папуг + вживання хлібної горіл­ки + вживання м’яса + збереження здоров’я + підтримання життя — сума, яка не в п’ять разів, а нескінченно більша задоволення утримання папуг».

Теорія ціни. Ціна виводиться Бем-Баверком безпосередньо із гра­ничної корисності і виступає рівнодіючою суб’єктивних оцінок блага і того товару, в якому виражається його ціна (наприклад, грошей).

Вчений спочатку розглядає ціноутворення в умовах ізольованого обміну між двома особами, далі переходить до односторонньої конку­ренції покупців (монополія продавця) і до односторонньої конкуренції продавців (монополія покупця). У даних випадках коливання цін авто­ром визначаються у межах між різними оцінками окремих сторін, при­чому конкуренція покупців обмежує ці межі знизу, а конкуренція між продавцями — зверху.

Верхня, максимальна межа зміни ринкової ціни залежить від суб’єктивної оцінки корисності товару споживачем. Далі цієї межі він йти не може, оскільки подібне рішення означало б зниження його доб­робуту. Нижня, мінімальна межа ціни зумовлена суб’єктивною оцінкою корисності даного товару продавцем. Керуючись тими ж мотивами, що і покупець, він не може знизити свою оцінку нижче визначеної межі. Таким чином, ціни коливаються у визначених межах і встановлюються у результаті взаємодії інтересів продавців і покупців.

Після таких попередніх міркувань Бем-Баверк переходить до аналізу двосторонньої конкуренції. Цей випадок він ілюструє схемою продажу ко­ней, в якій здійснює спробу довести той факт, що обмін буде здійснено лише між тими партнерами, які на основі своїх суб’єктивних оцінок вияв­ляться у битві цін найбільш обмінноздатними (див. рис. 5.2). Попит і про­позиція урівноважуються лише у тому випадку, коли кількість покупців буде рівною кількості продавців (тут передбачається, що кожний купує та продає по одному коню). Це стає можливим тоді, коли ціна встановиться у межах 210-215 флоринів. Тоді можуть бути задіяними 5 продавців та 5 по­купців. Якщо ціна підніметься вище 215, то продавець B₆ погодиться про­дати свого коня, тобто рівновага порушиться; якщо ж ціна впаде нижче 210, то новий покупець A₇ погодиться купити.

Рис. 5.2. Формування ціни в умовах двосторонньої конкуренції

Здійснюють покупки, таким чином, лише ті, хто оцінює товар вище, а продають лише ті, хто оцінює свій товар нижче. Всі інші учасники виключаються із торгу, оскільки їх оцінки занадто високі для взаємови­гідного обміну. У кінці кінців з обох сторін на ринку залишається рівна кількість партнерів, попит і пропозиція вирівнюються, а величину і ко­ливання ринкової ціни визначають лише оцінки двох граничних пар з боку покупців і з боку продавців.

Теорія виробничих благ. Бем-Баверк здійснює спробу класифікувати всі блага за критерієм їх здатності задовольняти потреби людини. До першого порядку були включені самі споживчі блага, до другого — виро­бничі, що приймають участь у виробництві споживчих благ, у третій — ті, що приймають участь у виробництві благ другого порядку і т. д.

Прикладом відповідності такої класифікації реаліям у вченого виступає формування цінності заліза. Оскільки із заліза виготовляється безліч спожи­вчих благ, які задовольняють різні потреби, мають різні корисності, а зна­чить, і різні цінності, то «цінність одиниці виробничих засобів визначається корисністю і цінністю продукту, який має найменшу корисність серед всіх продуктів, на виробництво яких господарський розрахунок дозволив би вжити цю одиницю виробничих засобів»⁹. Отже, виробничі блага своєї цін­ності не мають, оскільки прямо не задовольняють потреби людини. А раз так, то і витрати виробництва мають похідний характер і відображають цін­ність кінцевої продукції: «не витрати виробництва дають цінність своїм про­дуктам, а, навпаки, витрати виробництва одержують цінність від своїх про­дуктів»¹⁰. Однак, тут автор вказує на одну важливу деталь: якщо у виробництві використовуються взаємозамінюючі виробничі блага, то їх цін­ність визначається субституціональною цінністю. Тобто, цінність виробни­чого блага, яке було заміщено на інше, слід підраховувати, виходячи не з йо­го впливу на кінцевий продукт, а по цінності виробничого блага, яке його замінило у процесі виробництва. Цінність же тих виробничих благ, які не можуть заміщуватись, визначається як різниця між цінністю продукту і суб- ституційною цінністю тих виробничих благ, які можуть замішуватись.

Теорія відсотка Бем-Баверка ґрунтується на твердженні про те, що благо, яким індивід користується сьогодні, не рівноцінно тому благу, яким він буде користуватись у майбутньому — цінність теперішніх благ завжди більше цінності таких благ у майбутньому. Це пов’язано з наступними причинами:

1. Людям властива оптимістична позиція: вони, як правило, мають надію на покращення свого життя у майбутньому і тому майбутні блага оцінюють нижче, ніж блага теперішні.

2. Люди часто недооцінюють свої майбутні потреби, оскільки не відчувають так гостро їх невідкладність, як теперішніх.

3. Люди прагнуть до «окільного» (заснованого на непрямих мето­дах) виробництва в даний момент, ніж до безпосереднього виробництва у майбутньому. Непрямі методи виробництва роблять його більш три­валим у часі, оскільки вони пов’язані із стадіями проміжного характеру, які необхідно пройти до моменту створення готової продукції. І чим довшим є період виробництва, тим більше кінцевої продукції виробля­ється. Саме тому майбутні блага, вироблені більш продуктивними «окі- льними» методами, мають більш низьку цінність.

Отже, відсоток виникає у результаті впливу фактора часу на цін­ність благ. «Люди обмінюють певну суму майбутніх зобов’язань, — пише Бем-Баверк, — на меншу суму грошей, так як споживчі блага, які можна придбати за ці гроші сьогодні, вони цінують точно так, як біль­шу кількість тих самих благ у майбутньому»¹¹.

Джон Бейтс Кларк (1847-1938)

Професор економіки Колумбійського університету, президент Американської економічної асоціації (1893—1895)

Основні твори — «Філософія багатства» (1886), «Розподіл багатства» (1899)

Методологія. Погляди Кларка на предмет економічної науки відобра­жаються у запропонованій ним класифікації теоретичної економіки на три розділи — вступну частину, статику і динаміку. Перший розділ має вивча­ти найбільш загальні закони господарської діяльності, що діють у сфері взаємодії людини і природи у процесі виробництва та споживання. Пода­льший етап економічного аналізу, за Кларком, полягає у вивченні соціаль­ної економіки, яка не обмежується лише взаємодією людини і природи, а включає у себе і взаємовідносини між людьми, які входять до складу сус­пільства. Дослідження соціальної економіки поділяється, у свою чергу, на два етапи — статику і динаміку. Статика вивчає економічну систему у стані рівноваги і визначає умови для його збереження. Динаміка досліджує причини, що викликають порушення рівноваги і перехід від одного стану рівноваги до іншого. «Ми маємо тепер перед собою межі трьох природних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатст­ва. Другий включає соціально-економічну статику і говорить про те, що відбувається у подальшому з багатством... Третій відділ включає соціаль­но-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багатством та добробутом суспільства при тій умові, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності»¹².

Статичний стан економіки характеризується, за Кларком, наявністю п’яти умов: а) незмінна величина населення; б) незмінна величина капі­талу; в) незмінність методів виробництва; г) незмінність форм органі­зації виробництва і характеру підприємств; д) незмінність потреб спо­живачів. Якщо хоча б одна з наведених умов не виконується, то рівновага порушується, і економіка починає здійснювати перехід до но­вого стану рівноваги. Причини і характер такого переходу повинна по­яснювати динаміка. Статичний стан економіки Кларк вважає теоретич­ною моделлю, необхідною для з’ясування умов досягнення рівноваги у чистому вигляді. Динаміка ж є продовженням статики і здійснює аналіз явищ мінливості в економічній системі.

Застосування даного методологічного підходу говорить про схо­жість позиції Кларка з основними постулатами неокласики: викорис­тання кількісних, функціональних співвідношень між різними сторона­ми господарського механізму, суб’єктивізм, рівноважний підхід, граничний аналіз, моделювання. Однак, на відміну від австрійців, вче­ний наголошує на приматі виробництва. Останнє розглядається як ос­новна категорія теоретичної економіки, що включає в себе категорії обміну і розподілу. Причому підкреслюється соціальна сторона обміну, його зв’язок із соціальною організацією виробництва.

Закон зниження граничної продуктивності факторів виробництва. Кларк розповсюджує дію відомого закону спадної родючості ґрунту на всі фактори виробництва і на цій основі встановлює два основних закони — за­кон спадної продуктивності праці та закон спадної продуктивності капіта­лу. Перший закон формулюється так: якщо до постійного за своєю величи­ною капіталу залучати додаткову кількість робітників, то кожен наступний робітник буде виробляти дедалі меншу кількість продукту. Другий закон ві­дображає спадну продуктивність капіталу у міру того, як зростаюча кіль­кість капіталу використовується постійною величиною робітників.

Так, наприклад, один робітник на виробничій ділянці з трьома верс­татами може виробити відносно незначну кількість продукту; якщо до виробничого процесу залучити другого і третього працівника, то завдя­ки повній завантаженості виробничих потужностей випуск продукції може значно збільшитися. Але використання четвертого і п’ятого пра­цівників у даному виробництві вже може бути недоцільним. їм, напев­не, буде доручено виконання другорядної роботи, і обсяг продукції зав­дяки їх участі збільшиться на незначну величину. Ще з більшою вірогідністю ця закономірність може бути розповсюджена на шостого, сьомого і т. д. робітника.

Отже, теорія граничної продуктивності факторів виробництва виражає певні функціональні техніко-економічні зв’язки, що встановилися у процесі виробництва матеріального багатства. При незмінній техніці і технології завжди існує таке співвідношення факторів виробництва, при якому досяга­ється максимальний обсяг виробництва при мінімальних виробничих затра­тах на одиницю продукції. Якщо збільшується один фактор виробництва при незмінності інших факторів, обсяг продукції почне відносно знижувати­ся за рахунок того, що порушується оптимальне співвідношення факторів виробництва. Отже, збільшення у кількісному відношенні змінного фактора виробництва має свої межі. Залучення додаткових одиниць фактора у виро­бництво повинно припинитися, на думку Кларка, тоді, коли граничний про­дукт, під яким розуміється приріст продукції, одержаний у результаті збіль­шення використання даного фактора на одну одиницю і незмінності застосування інших факторів, зрівняється з ціною даного фактора.

Теорія розподілу. Згідно теорії граничної продуктивності вартість і ціну кожного фактора виробництва визначає його граничний продукт, тобто приріст виробництва, викликаний останньою одиницею відповід­ного фактора при незмінності інших факторів, залучених у виробництво. Величина граничного продукту визначає і розмір винагороди, яку у формі відповідного доходу отримують власники факторів виробництва. Робіт­ник, що вкладає у виробництво свою працю, розраховує на заробітну плату, а власник капіталу розраховує на відсоток.

Відносні частки праці та капіталу, що визначаються законом грани­чної продуктивності, можна, за Кларком, встановити за допомогою прямого або непрямого методу. Прямим методом ці частки встановлю­ються так, що граничний продукт праці, відповідно капіталу, необхідно помножити на число їх одиниць. Непрямий метод полягає у принципі ренти, за яким різниця між загальною та граничною продуктивністю одного фактора виробництва є доходом іншого фактора виробництва. Сукупна величина заробітної плати та відсотка визначається і законом граничного продукту, і як надлишок, що має характер ренти.

Підприємець, який виступає організатором виробництва, отримує в умовах статики, як і робітник, заробітну плату. В динамічній економіч­ній системі він вже постає у ролі новатора, рушія технічного прогресу, що намагається знизити рівень витрат на своєму підприємстві нижче середніх, і, тим самим, отримати додатковий дохід — підприємницький прибуток. Отже, за Кларком, закон граничної продуктивності, «діючи без тертя, дає кожному фактору виробництва ту суму багатства, яку цей фактор створює»¹³.

5.3