Неоінституціоналізм

Методологія. Неоінституціоналісти сприйняли основні методологічні принципи неокласиків і доповнили їх спеціальним дослідницьким інстру­ментарієм і термінологією — інституції, організації, трансакції, трансак- ційні витрати, права власності, обмежена раціональність, опортуністична поведінка, контракти, специфічні активи, інституціональні зміни тощо.

Неоінституціоналізм спирається на принцип «методологічного індиві­дуалізму», за яким учасниками економічних процесів є виключно конкрет­ні індивіди, а не організації або групи. Саме тому неоінституціоналісти до­сліджують відносини всередині організацій і груп. Важливими переду­мовами неоінституціонального аналізу є постулати опортуністичної пове­дінки та обмеженої раціональності. За уявленнями неоінституціоналістів, значна частина інститутів — традицій, звичаїв, правових норм — не ство­рювалися, а виникали стихійно, у процесі взаємодії багатьох індивідів, од­нак завжди були покликані зменшувати негативні наслідки обмеженої ра­ціональності та опортуністичної поведінки.

Рональд Коуз (1910-2009)

Професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії з економіки (1991 р.)

Основні твори — «Природа фірми» (1932), «Фірма, ринок і право» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960)

Коуз визначив базові елементи дослідницької програми неоінститу­ціоналістів:

- трансакційні витрати є визначальним чинником при укладанні будь-яких угод та прийнятті рішень;

- ринковий ціновий механізм не може бути єдиною формою регу­лювання та взаємодії, оскільки за певних умов це збільшує трансакційні витрати;

- урахування в економічному аналізі трансакційних витрат дозволяє включити правові відносини до аналізу економічних процесів;

- на ринках торгують не товарами, а правами, які визначено право­вою системою, і якими керуються економічні суб’єкти в процесі узго­дження власних інтересів;

- між економічною та правовою системами існує взаємозв’язок, який неокласична теорія не враховує;

- центральною проблемою аналізу є вибір між ринком і організацією в межах фірми, між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням.

Теорія трансакційних витрат. Коуз довів, що при здійсненні угод з’являються витрати, які він назвав трансакційними, тобто витратами використання ринкового механізму. Зазвичай виділяють чотири типи трансакційних витрат:

- витрати виділення, які обумовлені різним ступенем технологічно­го розподілу виробничих операцій;

- інформаційні витрати, до яких належать витрати кодування, вар­тість передачі сигналу, розшифрування, навчання використанню інфо­рмаційної системи;

- витрати масштабу, що зумовлені існуванням системи знеособле­ного обміну, який потребує спеціалізованої системи забезпечення ви­конання контрактів;

- витрати опортуністичної поведінки, які зумовлені тим, що пока­рання порушників угоди пов’язане з певними витратами, а це часто по­яснює переваги опортуністичної поведінки, як способу реалізації інди­відуальних цілей господарюючих суб’єктів.

Причини виникнення та розвитку фірми Коуз пояснив необхідністю зменшення трансакційних витрат. На його думку, можливість економії на трансакційних витратах є визначальним чинником вибору організаційної форми та величини фірми. Існування фірми забезпечує відсутність витрат з укладання угод завдяки забезпеченню необхідної алокації ресурсів адміні­стративним шляхом. У той же час адміністративний механізм, так само як й ринок, створює витрати, які збільшуються по мірі збільшення фірми. Фі­рма може існувати до тих пір, поки вона реалізує функцію координації за менших витрат, ніж це забезпечується ринковими угодами²³.

Теорема Коуза. Теорема Коуза гласить: «Якщо права власності чітко визначено і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів буде залишатися незмінною та ефективною незалежно від змін у розподілі власності»²⁴. Із теореми можна зробити кілька важливих висновків:

1) наявність трансакційних витрат приводить до перерозподілу прав власності та впливає на структуру та ефективність виробництва;

2) екстерналії з’являються лише тоді, коли права власності є розми­тими; якщо їх чітко визначено, усі екстерналії «інтерналізуються»;

3) наявність зовнішніх ефектів не є підставою для втручання держа­ви в економічні процеси, оскільки самі дії держави супроводжуються зростанням трансакційних витрат;

4) подолання екстерналій полягає в створенні нових прав власності в тих областях, де вони не чітко визначені.

Олівер Itoh Уільямсон (народився у 1932 р.)

Професор Університету Каліфорнії в Берклі, лауреат Нобелівської премії з економіки (2009 р.).

Основний твір — «Економічні інститути капіталізму» (1996)

Уільямсон зробив спробу відобразити зміни рівня обмеженої раціональ­ності через схильність людини до опортуністичної поведінки. Опортунізм він пов’язує з егоїзмом і визначає його, як «переслідування власного інтере­су, що доходить до віроломства»²⁵. На його думку, недооцінка значущості опортуністичної поведінки при поясненні умов і результатів використання обмежених ресурсів призводить до недооцінки трансакційних витрат. Саме тому Уільямсон робить акцент на витратах опортуністичної поведінки. Він виділяє два типи таких витрат: ex ante та ex post. До витрат типу ex ante включають витрати на розробку проекту угоди та проведення відповідних переговорів. Витрати типу ex post включають організаційні та експлуатацій­ні витрати, пов’язані з використанням наявної структури управліня²⁶.

Уільямсон вважається одним із засновників наукової школи, яка до­сліджує економічні організації з точки зору існування «контролюючих структур». Контролюючі структури регулюють відносини між учасни­ками угоди на стадії її виконання і створюються для оцінки поведінки учасників угоди, вирішення виникаючих суперечок, адаптації до неочі- куваних змін, застосування санкцій до порушників. Потребу в контро­люючих структурах він пояснює тим, що контракти є неповними, а то­му досліджує проблему зменшення трансакційних витрат у контракт­ному процесі, шукає засоби забезпечення достовірності зобов’язань сторін контракту в умовах використання специфічних ресурсів.

Уільямсон довів, що різноманітність контрактів відображає власти­вості трансакцій, які диференційовано закріплюються за структурами управління, що дозволяють економити на трансакційних витратах²⁷.

Теорія прав власності. Широкий спектр форм власності та контра­ктів, на підставі яких здійснюється обмін, досліджується прихильника­ми «теорії прав власності»: А. Алчіаном, Г. Беккером, Д. Бромлі, Г. Де- мсецем, А. Оноре, Е. Остром, Р. Познером.

Під системою прав власності в неоінституціоналізмі розуміють су­купність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися як державою, так і суспільством — у вигляді звичаїв, моральних і етичних настанов. Кожен «пучок правочинностей» права власності на прийняття рішень з приводу доступу до того або ін­шого ресурсу розподіляється таким чином, що окремі правочинності можуть належати одному суб’єкту, інші — іншим. Точне визначення та закріплення окремих правочинностей права власності за окремими еко­номічними суб’єктами називають «специфікацією» прав власності. Во­на можлива за умови чіткої класифікації окремих правочинностей пра­ва власності.

Один із варіантів класифікації прав власності запропоновано англій­ським юристом А. Оноре:

1) право володіння — фізичний контроль над власністю та намір здійснювати виключний контроль, в тому числі через представників власника, агентів;

2) право використання — право на особисте використання об’єкта власності;

3) право розпорядження (управління) — право на прийняття рішень, ким і як об’єкт власності може бути використаний;

4) право присвоєння (право на доход) — володіння благами, які з’являються внаслідок попереднього особистого використання об’єкта власності або від дозволу іншим особам користуватися ним;

5) право на остаточну вартість — право на відчуження, споживання, продаж, зміну або знищення об’єкта власності;

6) право на безпеку — гарантує імунітет від експропріації;

7) право на перехід об’єкта власності у спадок або за заповітом — передача контролю над об’єктом власності;

8) безстроковість — необмеженість володіння правами власності у часі, якщо інше не обумовлено спеціально в контракті;

9) право на заборону шкідливого використання — право заборонити використовувати об’єкт власності, якщо це пов’язане з появою негати­вних зовнішніх ефектів;

10) відповідальність у вигляді стягнення — можливість вилучення об’єкта власності в оплату боргу;

11) остаточний характер — очікування повернення переданих будь- кому прав по закінченню терміна передачі²⁸.

Нечітка специфікація прав власності змінює поведінку економічних суб’єктів й негативно впливає на стан і перспективи розвитку економіки. Найбільш фундаментальним і доступним інструментом захисту прав влас­ності є легітимізація, оскільки її використання не потребує значних витрат. Цей засіб є досить ефективним для мінімізації трансакційних витрат реалі­зації прав власності та захисту слабких економічних суб’єктів.

Еліонор Остром (1933-2012)

Професор Університету Індіани, лауреат Нобелівської премії з економіки (2009 р.)

Основний твір — «Управління суспільством: еволюція інститутів колективних дій» (1990)

Остром належить значний внесок у розвиток інституціональної тео­рії прав власності. Визначальними умовами і механізмами реалізації прав власності тієї чи іншої людини (відповідно до інтелектуальних здібностей, національної, соціальної приналежності і т.п.) вона вважає наявність правил. Правила — це загальновизнані та захищені настано­ви, які забороняють або дозволяють певні види дій одного індивіда (або групи людей) при взаємодії їх з іншими людьми або групами. Економі­чні правила вона вважає безпосередньою передумовою виникнення прав власності.

Остром пропонує власну ієрархічну класифікацію правочинностей прав власності, яка включає доступ і доход, управління, виключення, відчуження. Особливість запропонованої нею класифікації полягає в тому, що кожна наступна правочинність передбачає здійснення попере­дньої. Однак класифікація правочинностей залежить від того, за яким принципом будуть класифіковані правила. Класифікація Остром осно­вана на поділі правил, а, відповідно, і прав власності на два рівні: пра­вила колективної дії та операціональні правила. Операціональні прави­ла визначають взаємовідносини між людьми з приводу використання того чи іншого рідкісного ресурсу та розподілу доходу, а правила коле­ктивної дії визначають порядок змін і застосування операціональних правил.

Остром запропонувала також більш розгорнуту класифікацію пра­вил, яка складається з шести видів: 1) позиційні, або посадові, які спе­цифікують набір позицій (посад) і кількість людей на кожній з них; 2) правила межі, які визначають процедуру відбору учасників на ці посади та зняття з посади; 3) правила охоплення, або сфери впливу, які встано­влюють набір результатів, на які можна впливати, та зовнішніх стиму­лів і витрат, віднесених до кожного з цих результатів; 4) правила влади, які визначають набір дій для кожної посади у певній зв’язці; 5) правила агрегування, які фіксують функції рішення, що використовуються в межах певного плану дій для досягнення проміжних або кінцевих ре­зультатів; 6) інформаційні правила, які визначають канали комунікації між учасниками, що знаходяться на різних посадах, а також специфі­кують мову та форму здійснення комунікації²⁹.

На основі розробленої класифікації правил розподілу результатів використання ресурсів Остром досліджує проблему використання спі­льної власності (вільний доступ). Система вільного доступу означає, що кожен економічний агент може використати певний ресурс без згоди, попередньої домовленості з іншими агентами, без будь-якої форми сан­кціонування власних дій. Вона пов’язана з таким використанням ресур­сів, коли кожен із суб’єктів, який приймає рішення, привласнює вигоди від використання ресурсів безпосередньо, а тягар витрат унаслідок їх використання, розподіляється між усіма економічними агентами³⁰. Pe- жим виключності прав призводить до виникнення різних форм спільної власності, а правила розподілу результатів використання ресурсів ви­значаються правилами колективної дії. Таким чином Остром пояснює, як спільна власність може ефективно управлятися групами, які її вико­ристовують.

Теорія суспільного вибору. Важливе місце в неоінституціоналізмі займає «теорія суспільного вибору», представлена працями Дж. Б’ю- кенена, та отримала подальший розвиток у роботах Д. Мюллера, У. He- сканена, М. Олсона, Р. Толлісона Г. Таллока та ін. Певною мірою відо­кремлено розвивалася «конституційна економіка», що поєднала в собі риси неокласичної теорії суспільного вибору та «теорії порядку», яка є продовженням традиції класичного інституціоналізму.

Джеймс Макгілл Б'юкенен (1919-2013)

Професор Віргінського університету, лауреат Нобелівської премії з економіки (1986 р.)

Основні твори — «Розрахунок узгодження. Логічні основи конституційної демократії» (1962), «Суспільні фінанси в демократичному процесі» (1966), «Межі свободи» (1975)

Методологія. Б’юкенен вважається засновником теорії суспільного вибору. У виданій разом з Г. Таллоком книзі «Розрахунок узгодження. Логічні основи конституційної демократії» було закладено фундамент майбутніх наукових досліджень Б’юкенена та його послідовників у об­ласті теорії «суспільного вибору». В цій роботі Б’юкенен і Таллок про­вели аналогію між державою та ринком, а відносини громадян з держа­вою розглядали за принципом «послуга за послугу».

У роботах «Фіскальна теорія та політична економія» і «Суспільні фінанси в демократичному процесі» Б’юкенен розглянув проблеми фо­рмування екстерналій та створення суспільних благ. У роботі «Основи правил», написаної разом з Дж. Бреннаном, було поглиблено розуміння контрактних основ суспільства, порівняно правила ринкового та полі­тичного порядків, політичну «гру за правилами» з «грою без будь-яких правил» та проаналізовано їх наслідки.

Б’юкенен відкинув тезу про ефективність державного регулювання економіки методами грошово-кредитної та фінансової політки, а віддав перевагу дослідженню самого процесу прийняття політичних рішень і по­літичного механізму прийняття макроекономічних рішень. Послідовно ви­користовуючи принципи класичного лібералізму та неокласики він сфор­мулював методологічні засади дослідження суспільного вибору:

1) методологічний індивідуалізм, який полягає в визнанні того фак­ту, що немає нездоланної межі між політикою та бізнесом;

2) концепція «економічної людини» (homo oeconomicus), яка надає універсальне значення визнанню раціональності людини;

3) аналіз політики як процесу обміну, що дозволило розглядати по­літичний ринок за аналогією з товарним.

Теорія суспільного вибору в умовах представницької демократії. Основними сферами аналізу на політичному ринку Б’юкенен обрав ви­борчий процес, діяльність депутатів, теорію бюрократії і політику дер­жавного регулювання. Виборці та політики є суб’єктами політичного ринку, на якому вони обмінюються голосами та передвиборчими обі­цянками. Учасники ринку мають особливі права власності, реалізація яких полягає в можливості виборців вибирати представників до вищих органів представницької влади держави, обраних депутатів — прийма­ти закони, чиновників — слідкувати за їх виконанням. Державу він роз­глядав як конкурентний ринок, на якому відбувається боротьба за до­ступ до розподілу ресурсів і прийняття необхідних рішень.

Б’юкенен довів, що представницька демократія має певні недоліки. Вони зумовлені тим, що результати голосування в значній мірі зале­жать від обраного регламенту прийняття рішень, а демократична про­цедура голосування в парламенті не перешкоджає прийняттю економі­чно неефективних рішень. Відсутність раціонального підходу в роботі виборчого органу (суспільства в цілому), внаслідок недосконалої про­цедури голосування, довели також Ж. Кондорсе та K. Eppoy. Ситуацію, в якій голосування на основі принципу більшості не забезпечує вияв­лення дійсних переваг суспільства відносно економічних благ, вони на­звали «парадоксом голосування».

Разом з тим теорія суспільного вибору довела, що представницька демократія має кілька беззаперечних переваг, оскільки передбачає на­явність стабільних конституційних правил і законів. Вона використовує переваги суспільного поділу праці, внаслідок чого обрані депутати спе­ціалізуються на прийнятті рішень з певних питань, парламенти органі­зовують і спрямовують діяльність виконавчої влади та контролюють виконання прийнятих ними рішень.

Представницька демократія не відкидає можливості прийняття рі­шень в інтересах вузької групи осіб, а не більшості людей. Існують різ­ні способи лоббізму — впливу на представників влади з метою прийн­яття вигідного політичного рішення для обмеженої групи виборців. У практиці парламентаризму існує також система «логроллінгу», яка по­лягає у взаємній підтримці депутатів шляхом «.продажу голосів». Б’юкенен і Таллок не вважають, що «торгівля голосами» завжди є нега­тивним явищем. За допомогою логроллінгу часто можна добитися ба­жаного або більш ефективного розподілу ресурсів відповідно до прин­ципу Парето-оптимальності. Хоча не виключається й протилежний ефект, коли заради регіональних або групових вигод парламентарі по­ступаються загальнонаціональними інтересами.

Важливим напрямком теорії суспільного вибору стала теорія еко­номіки бюрократії. Ця теорія розглядає бюрократію, як систему орга­нізацій, що відповідають двом критеріям:

1) не виробляють економічних благ, які мають ціннісну оцінку;

2) отримують частину власних доходів із джерел, не пов’язаних із продажем результатів своєї діяльності.

Бюрократія не пов’язана безпосередньо з інтересами виборців, вона обслуговує різні рівні законодавчої та виконавчої влади. Укріплення бюрократії призводить до збільшення асигнувань та штатів співробіт­ників у сфері державного управління, зменшує ефективність роботи ор­ганізації або державного апарату, збільшує число людей зайнятих по­шуком політичної ренти. Пошук політичної ренти — це намагання отримати економічну ренту за допомогою політичного процесу. Бюро­крати приймають участь у політичному процесі і часто намагаються провести рішення, які б гарантували їм отримання економічної ренти за рахунок суспільства. Політики також можуть бути зацікавленими в прийнятті таких рішень, якщо вони забезпечують їм явні та негайні ви­годи, при прихованих витратах, які важко визначити. Подібні рішення сприяють зростанню популярності політиків, однак, як правило, вони є економічно неефективними.

Важливим елементом теорії суспільного вибору є концепція «про­валів» держави. Мова йде про випадки, коли держава (уряд) не в змозі забезпечити ефективний розподіл і ефективне використання суспільних ресурсів. Зазвичай до «провалів» держави відносять:

1) обмеженість необхідної для прийняття ефективних рішень інфо­рмації. Подібно до наявності асиметричної інформації на товарних рин- ках, можливо викривлення інформації на політичних ринках внаслідок діяльності потужних груп впливу, лобістів, бюрократичного апарату;

2) недосконалість політичного процесу, яка дозволяє маніпулювати голосами депутатів внаслідок особливостей прийнятого регламенту го­лосування, використання лоббізму, логроллінгу, бюрократизму та по­шуку політичної ренти;

3) розширення державного бюрократичного апарату, що ускладнює можливості суспільного контролю за бюрократією;

4) неспроможність держави передбачити та ефективно контролюва­ти найближчі та віддалені наслідки прийнятих рішень.

Заходи уряду часто призводять до відмінних від визначених цілей наслідкам, тому що економічні суб’єкти можуть змінювати зміст і спря­мованість урядових рішень або законів прийнятих парламентом і реагу­вати на них не так, як передбачав уряд. Тому кінцеві результати дій держави, часто, залежать не тільки від неї.

Відповідно діяльність держави, спрямована на виправлення прова­лів ринку, сама є далекою від досконалості. Умовою боротьби з бюрок­ратією Б’юкенен вважав приватизацію, а метою — створення консти­туційної економіки. В роботі «Основи правил» Б’юкенен поставив питання про можливість конституційної революції в демократичному суспільстві, яка має привести до формування конституційної економі­ки, здатної зупинити невпинне зростання бюрократичного апарату, встановити над ним контроль з боку громадянського суспільства.

Теорія конституційного вибору побудована на основі визнання двох стадій у процесі функціонування контрактної суспільної систе­ми³¹. На першій стадії відбувається прийняття рішень відносно визна­чення та захисту прав власності, а також правил, відповідно з якими відбувається прийняття колективних рішень щодо виробництва суспі­льних благ. На другій стадії економічні суб’єкти безпосередньо всту­пають у відносини обміну, відповідно до існуючої структури прав вла­сності та правил щодо рішень про виробництво суспільних благ. Теорія конституційного вибору досліджує першу стадію контрактарного про­цесу, закономірності вибору обмежень економічної та політичної дія­льності.

На думку Б’юкенена, на першій конституційній стадії держава пере­творюється в «державу, що захищає», виступає зовнішньою силою по відношенню до сторін контрактів, яка забезпечує виконання встановле­них правил. На другій постконституційній стадії держава забезпечує індивідів суспільними благами³². Особливості вибору на конституцій­ній стадії визначаються тим, що індивіди не можуть визначити, на які конкретні правила прийняття рішень їм слід орієнтуватися. Тому вони змушені дотримуватися принципу, відповідно до якого не існує іншого способу прийняття вигідних усьому суспільству конституційних пра­вил, крім як через вільне волевиявлення. Теорія конституційного вибо­ру має кілька важливих додатків, які стосуються теорії політичного ді­лового циклу, економічної політики, теорії політичної ренти, еконо­мічної теорії політичних інститутів та ін.

Узагальнений варіант неоінституціональної економічної теорії роз­робив Д. Норт. Він запропонував теорію інституціональних змін, за допомогою якої намагався визначити найбільш загальні закономірності розвитку суспільства.

Дуглас Норт (народився у 1920 р.)

Професор Вашингтонського університету, лауреат Нобелівської премії з економіки (1993 р.)

Основні твори — «Структура та зміни в економічній історії» (1981), «Інституції, інституційні зміни та функціонування економіки» (1990), «Насильство та соціальні порядки» (2009)

Методологія. Дослідницький підхід Норта полягає у розробці та за­стосуванні сучасних методів аналізу історико-економічного матеріалу для виявлення структури інституціональних змін. Історію економіки він розглядає, «як спробу пояснити різні моделі розвитку, застою і занепа­ду суспільств упродовж часу, а також дослідити, яким чином перешко­ди, що виникають внаслідок людської взаємодії, породжують зовсім відмінні результати»³³. На історичному матеріалі Норт будує наближені до реальності теоретичні моделі інституціональних і економічних змін, які здійснюються в часі.

Основні методологічні та теоретичні здобутки Норта представлено у книзі «Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки». Він розкрив зміст і природу інститутів, як встановлених у суспільстві «правил гри» чи створених людиною обмежувальних рамок. Інститути — це контрактні утворення, що дозволяють отримувати вигоди від об­міну та поділу праці. Основні функції інститутів у економічному та ін- ституціональному середовищі полягають у встановленні стійкої струк­тури взаємодій між людьми, спрямуванні індивідуальної поведінки в структурні рамки повсякденного життя, визначенні та обмеженні суку­пності варіантів вибору для індивідів, зниженні трансакційних витрат і запровадженні більш складних видів угод.

Норт визначив структуру інститутів, у якій виділив неформальні обмеження (традиції, звичаї, соціальні умовності), формальні обмежен­ня у вигляді правил і приписів (конституції, закони, судові прецеденти, адміністративні акти), механізми, які включають процедури забезпе­чення дотримання встановлених правил (суди, поліція і т.п.). Неформа­льні інститути створюються спонтанно, як побічний результат взаємодії великої кількості людей, які, насамперед, думають про власні інтереси. Формальні інститути й механізми їх захисту встановлюються свідомо і підтримуються силою держави. Він обґрунтував і розмежував інститу­ти, як правила гри, та організації (учасники гри), які функціонують у сфері інституціональних обмежень.

Теорія інституціональних змін. У своїх дослідженнях Норт нама­гався розробити теорію, здатну описати зміни в соціумі, політиці та економіці. Він виділив основні джерела інституціональних змін. По- перше, це зрушення в структурі відносних цін. Технічний прогрес, від­криття нових ринків, зростання населення зумовлюють зміни цін на кі­нцевий продукт відносно цін на виробничі ресурси, іншими словами, до зміни цін на одні ресурси відносно цін на інші ресурси. Неформальні норми під впливом цінових зрушень починають поступово зникати, оскільки їх дотримується все менше і менше людей. Під впливом таких змін окремі існуючи інститути стають не ефективними, і економічні суб’єкти починають пошук нових інституціональних форм.

Іншим джерелом інституціональних змін Норт вважає ідеологію: «ідеї, ідеології та переконання відіграють головну роль у виборі індиві­дів, у тому числі, у виборі траєкторії інституціональної зміни»³⁴. Ідео­логія може діяти як самостійний фактор інституціональних змін і еко­номічного розвитку. Як приклад, Норт наводить скасування рабства в США і пояснює це поступовим проникненням у людську свідомість ро­зуміння аморальності факту власності на людей. Хоча на той час рабст­во було високоефективним економічним інститутом.

У роботі «Розуміння процесу економічних змін» Норт розширив ін- ституціональний аналіз, включивши в його структуру не тільки про­блему ідеології, а й ментальних моделей індивідів і соціальних груп. Він вважає, що світосприйняття окремих людей, груп і суспільства ви­значає їх вибір, а історія доводить значення ідей, ідеологій, міфів, догм та упереджень. Норт запропонував новий підхід — економічну когніти- вістику, яка досліджує еволюцію людського мозку і пояснює, як у сві­домості людини формуються та змінюються переконання, керівні мен­тальні моделі, які детермінують розуміння оточуючого світу, ціннісні переваги при відборі та виборі інституціональних альтернатив для того, щоб зрозуміти як відбуваються економічні зміни.

Норт запропонував загальну модель економічних змін, яка пояснює, чому застійні форми економіки можуть існувати тисячоліття. Головну причину цього він бачить у тому, що високі трансакційні витрати роб­лять політичний ринок мало схожим на конкурентний неокласичний ринок, а сили конкуренції не завжди здатні витискувати неефективні інститути. Відсутність інституціональних змін Норт пояснює:

1) зацікавленістю держави у збереженні неефективних інститутів;

2) підтримкою неефективних інститутів потужними групами зі спе­ціальними інтересами;

3) уведення нових інститутів вимагає значних витрат, яких не по­требують давно вкорінені інститути.

Для пояснення інституціональних змін Норт проаналізував відомі в історії соціально-політичні порядки. їх принципові відмінності поляга­ють у різних способах доступу до основних економічних і політичних ресурсів. Перший тип соціального порядку, який Норт назвав «природ­ним станом», характеризується обмеженим доступом до ресурсів. Тут політичний устрій обмежує можливості отримання ресурсів, однак створює ренту, необхідну для підтримки стабільності та нормального розвитку. Такий тип політико-економічного устрою є найбільш поши­реним у історії та в сучасності.

Для другого типу соціального порядку характерний рівноправний доступ до економічних і політичних ресурсів. У таких системах соціа­льний порядок підтримується не відтворенням рентних відносин, а кон­куренцією. Система відкритого доступу, на думку Норта, в більший мі­рі властива західному світу.

Таким чином, запропонований Нортом підхід дозволив пояснити іс­торичний процес з точки зору еволюції інститутів, теорії прав власності та трансакційних витрат.

Історико-економічні дослідження. Історичний процес Норт бачив крізь призму реалізації переваг добровільного обміну, які з’являються вна­слідок поглиблення поділу праці за умови невисоких трансакційних ви­трат. Поглиблення поділу праці руйнує ті умови, які полегшували обмін між членами традиційних суспільств і збільшує трансакційні витрати. Зро­стають витрати з вимірювання кількості та якості товарів, що обмінюють­ся, витрати на специфікацію прав власності та захист контрактів.

Яким чином поглиблення поділу праці та збільшення трансакційних витрат гальмують економічне зростання Норт пояснює на прикладі двох економічних революцій. Змістом «першої економічної революції», яка відбулася приблизно 8 — 10 тис. років тому, був перехід від полю­вання та збирання до регулярного землеробства та приручення домаш­ніх тварин. Утвердженню первинних форм землеробства та скотарства сприяв перехід до так званої «виключної загальної власності» на при­родні ресурси та продукти праці, коли із вільного доступу до них поча­ли виключати інші племена. Нова форма власності створила стимули до набуття нових знань і створення кращих технологій. Одночасно для по­передження надексплуатації, яка могла би виникнути в середині племе­ні, почали вводити різноманітні заборони та табу.

«Перша економічна революція» привела до створення держави, яка підтримувала «виключні права» в межах загальної власності на поля і стада домашніх тварин, забезпечувала вирішення господарських питань і створила механізм управління людьми для виконання ними суспіль­них функцій. Держава стала першим спеціалізованим інститутом наці­леним на зниження трансакційних витрат. Поява держави є одним з найбільших досягнень Стародавнього світу, яке дозволило реалізувати можливості «першої економічної революції».

«Друга економічна революція» відбулася в середині XIX ст. Вона була підготовлена глибокими інституціональними змінами, які поляга­ли, по-перше, у формуванні ефективної структури прав власності з мі­німальними обмеженнями та перерозподільчою активністю з боку дер­жави; по-друге, у збільшенні систематичного попиту на знання, що привело до швидкого розвитку наукових центрів; по-третє, у припливі в науку приватних і державних інвестицій, що забезпечила тісну взаємо­дію науки та практики, високу соціальну віддачу науки; по-четверте, у завершенні розробки прав інтелектуальної власності. Її зміст полягає у систематичному застосуванні знань у виробництві. Економічне зрос­тання забезпечувалося безперервним виробництвом нових знань при постійних витратах, що призвело до зростання доходу на одну особу за умови збільшення кількості населення. «Друга економічна революція» забезпечила панування великомасштабного виробництва, запроваджен­ня безперервних технологій, поглиблення спеціалізації та поділу праці. Наслідками таких змін було:

1) зростання витрат вимірювання у зв’язку з ускладненням системи ринкових обмінів і поділом виробничого процесу на все більш дрібні проміжні стадії;

2) збільшення втрат від «ухилення», оскільки виробнича діяльність почала зосереджуватися у великих колективах;

3) ускладнення та збільшення термінів контрактів, які укладались, що підвищило ризик опортуністичної поведінки;

4) загострення проблеми зовнішніх ефектів внаслідок появи нових технологій.

Відповіддю на ці проблеми стало:

1) розповсюдження торгових марок, фірмових ярликів, гарантій якості, ліцензування і т. п.;

2) багаточисельні організаційні нововведення забезпечили контроль за опортуністичною поведінкою;

3) поширення та посилення внутришньофірмових регламентацій;

4) розвиток горизонтальної та вертикальної інтеграції.

Однак основним чинником, який не дозволив зростанню трансак- ційних витрат перекрити виграш у продуктивності праці, Норт вважає посилення ролі держави. У нових умовах вона забезпечила встановлен­ня та підтримку стандартів якості, виступила в ролі третейського судді при розв’язанні спорів з приводу порушення умов контрактів, які регу­люють зовнішні ефекти.

«Друга економічна революція» викликала й масову негативну реакцію по відношенню до ринку та ринкових інститутів. Виникли політичні групи з конфліктуючими ідеологіями, які почали порушувати політичну стабіль­ність у боротьбі за контроль над державою. Глобального характеру набуло зменшення трансакційних витрат конкуренції, що викликало різкі коли­вання в умовах обміну. Це спричинило появу потужних лоббістських груп, які вимагали від держави захистити їх від подібних коливань. Під їх впли­вом перерозподільна активність держави зросла ще більше.

Інституціональна структура, яка з’явилася внаслідок «другої еконо­мічної революції», досягла найбільшої ефективності в середині XIX ст. Однак у другій половині XX ст. вона продемонструвала ознаки дезінте­грації та необхідність заміни у майбутньому.

Таким чином, слід відмітити серйозні досягнення неоінституціона- лізму в теорії та методології наукових досліджень. Неоінституціональ- на теорія порушила питання про економічного суб’єкта як уособлення певних універсальних цінностей, на засадах яких формуються можливі стратегії та моделі економічного розвитку. Вона надала методологічний інструментарій для дослідження економічних відносин і дозволила по­яснити взаємозв’язки між системоутворюючими поняттями економіч­ного розвитку, ідентифікувати ступінь конвенціональності накопичено­го знання та можливість використання методологічних надбань інших дослідницьких програм.

7.5