Новий інституціоналізм

У післявоєнні роки класичний інституціоналізм розвивався в наступ­них напрямках: 1) інституціонально-соціологічний; 2) трансформаційний; 3) індустріально-технократичний; 4) еволюційний.

Інституціонально-соціологічний напрямок найбільш повно пред­ставлено в роботах французьких економістів Ф. Перру та Ж. Фурас- тьє. Створення ефективної економічної системи, яка б узгоджувала ін­дивідуальні та суспільні інтереси, вони пов’язували з плануванням та державним регулюванням економіки

Франсуа Перру (1903—1987)

Професор «Колеж де Франс», директор Інституту економічного та соціального розвитку

Основний твір — «Економіка XX століття» (1961)

Методологія. Якщо представники класичного інституціоналізму критикували неокласиків за відсутність теоретичного аналізу впливу на економіку широкого спектру позаекономічних факторів, то Перру та його послідовники зосередили свою критику на відсутності в неокласи­чному аналізі впливу влади на економіку. Перру досліджував економіч­ну владу, як прояв асиметричного впливу конкуруючих фірм, організо­ваних і структурованих груп (асоціацій) та держави в національному та міжнародному вимірі.

Теорія домінуючої економіки. Перру вважав, що в реальній еконо­міці економічні суб’єкти діють в умовах відсутності рівноваги.

Економічні взаємодії, які виникають внаслідок дії ефекту доміну­вання, Перру вважав динамічними, оскільки наявність домінуючих фірм завжди забезпечує економічне зростання в тих галузях, де ці фір­ми є центральними. Економічні переваги домінуючих одиниць дозво­ляють їм примушувати інших приймати вигідні для них рішення. При­мус є основним економічним благом, яке дає його власнику вирішальні економічні переваги. Власники вирішальних переваг у односторонньо­му порядку визначають умови угод і співробітництва з іншими еконо­мічними суб’єктами.

На думку Перру, будь-яка економічна одиниця може домінувати в економіці та бути представленою фірмою, галуззю, комплексом галу­зей. На рівні окремого регіону або країни в цілому навколо домінуючої одиниці утворюються «зони розвитку» або «осі розвитку». «Зони роз­витку» створюють потужний «ефект залучення», завдяки якому до неї підключаються нові підприємства та з’являється «ефект агломерації», що об’єднує взаємодоповнюючі види діяльності в єдине ціле.

У «домінуючій економіці» найбільш ефективним центром прийнят­тя рішень стає держава, яка здатна обмежити відносну відокремленість підприємств і посилити ефективність залучення через реалізацію дов­гострокових програм розвитку. Виконання цих програм відбувається за планом і спрямоване на забезпечення «гармонізованого зростання».

Трансформаційний інституціоналізм. У першій третині XX ст. в еко­номіці розвинутих країн відбулася корпоративна революція, яка підірвала основи ортодоксальної економічної доктрини і призвела до трансформації капіталізму, появи нової форми капіталістичних підприємств, що концент­рують величезні капітали та управляються найманими менеджерами, які не несуть всієї повноти відповідальності за наслідки власних дій.

Зазначені процеси стимулювали появу та розвиток теорій «народно­го капіталізму», в яких обґрунтовувався процес трансформації капіталі­зму в новий суспільний устрій. Основними складовими теорій «народ­ного капіталізму» були теорії «демократизації капіталу», «революції управляючих» і «революції в доходах».

Адольф Берлі та Гардинер Мінз у книзі «Сучасна корпорація та приватна власність» (1932) на основі аналізу статистичних матеріалів обґрунтували висновок про відокремлення власності від контролю у великих акціонерних компаніях та перетворення більшості власників на пасивних інвесторів, у той час як реальне управління здійснюють мене­джери у своїх власних інтересах¹³.

На думку Берлі, сучасний йому американський капіталізм характе­ризується розвиненою демократією, яка є результатом перетворення приватної власності в колективну у формі акціонерної власності та пе­реходу функцій контролю над власністю до найманих менеджерів. Такі зміни забезпечили можливість державного антициклічного регулюван­ня економіки, більш справедливого розподілу доходів, подолання мо­нополізму і використання досягнень HTP.

Розроблена Мінзом концепція «колективного капіталізму» відобра­зила «дифузію власності», яка проявляється у відокремленні управління та контролю над виробництвом від власності на капітал, у об’єднанні корпораціями сотень тисяч акціонерів і найманих працівників, що ви­користовують новітнє високотехнологічне обладнання для задоволення потреб споживачів у товарах.

Засновником теорії «революції в доходах» був американський еконо­міст Саймон Кузнець, який дослідив динаміку розподілу доходу в 1919­1948 рр. і зробив висновок про систематичне зниження доходів вищих груп населення. Прихильники ідеї про «революцію в доходах» стверджу­вали, що в розвинутих капіталістичних країнах відбувся докорінний пере­ворот у розподілі національного доходу, який полягав у вирівнюванні до­ходів між різними прошарками та класами капіталістичного суспільства.

На основі аналізу статистичних даних теорію «революції в доходах» було піддано критиці з боку багатьох американських економістів і соці­ологів. Якщо участь держави у відтворювальних процесах відобража­ється в таких документах, як бюджет, національні рахунки, переписи національного багатства, то на рівні мікроекономіки окремі процеси приховані за стіною комерційної таємниці, фальсифіковані з метою ухилення корпорації від оподаткування.

Індустріально-технократичний інституціоналізм. Формування «нової індустріальної системи» в повоєнній економіці США знайшло достатньо повне відображення в книзі Пітера Друкера «Нове суспільс­тво: анатомія індустріального устрою» (1949). Він запропонував конце­пцію другої промислової революції, яка характеризується розвитком поточно-конвеєрного виробництва (фордизм), науковою організацією праці (тейлоризм). Нове виробництво розвивається за рахунок не стіль­ки нових інвестицій, скільки нових знань та праці нових фахівців — промислових інженерів, які застосовують ці знання.

Нова для тих часів управлінська наука — менеджмент — привернула увагу до факторів продуктивності праці, енергоємності та капіталоємнос- ті виробництва. Корпорації, які краще засвоїли принципи наукового ме­неджменту, отримали доступ до фінансових ресурсів, розширили масш­таби масового виробництва висококонкурентної, якісної та доступної для населення продукції конвеєрів. Запровадження наукової системи органі­зації праці та управління змінило суспільну роль корпорацій, які зруйну­вали міжгалузеві бар’єри, а пріоритетною формою власності стала інте­лектуальна. Отже, влада перейшла від капіталістичних власників до менеджерів — носіїв наукових знань, технічного та організаційного до­свіду. Адаптивна корпорація індустріальної епохи поступово перетворю­ється на креативну, яка максимально використовує творчий потенціал працівників та формує їх ціннісні орієнтири.

Еволюційний інституціоналізм. У 60—70-х рр. XX ст. провідні еко­номісти і соціологи починають активно вивчати мегатренди еволюції люд­ства, основні закономірності, моделі та стадії суспільного розвитку.

Уолт Уїтмен Ростоу (1916—2003)

Політик, радник Президента США з національної безпеки, професор політекономії

Основний твір — «Політика і стадії зростання» (1971)

Теорія стадій зростання. У книзі «Політика і стадії зростання. Ан­тикомуністичний маніфест» Ростоу представив історію людства у ви­гляді п’яти послідовних стадій: 1) традиційне суспільство; 2) перехідне суспільство; 3) стадія зрушення; 4) стадія зрілості; 5) стадія високого рівня масового споживання.

До стадії традиційного суспільства Ростоу відніс східні деспотії, античну цивілізацію та середньовічну Європу до кінця XVII ст. Схо­жість цих суспільств він визначив низькою продуктивністю праці вна­слідок використання примітивної ручної техніки, панування аграрного господарства, ієрархічної соціальної структури та системи цінностей.

На другій стадії економічного розвитку, яка охопила історію євро­пейських країн XVII — початку XVIII ст., національні держави Європи сприяли укріпленню віри в економічний прогрес, створенню відповід­них умов для швидкого економічного піднесення. Саме розвиток науки, техніки, ринку та конкуренції, на думку Ростоу, забезпечили переви­щення рівня капіталовкладень над приростом населення на 10 %.

Третю стадію — стадію вирішальних зрушень, — Ростоу пов’язав зі значним збільшенням капіталовкладень, які зумовили домінування в рі­зних країнах певної індустріальної галузі (наприклад, будівництво залі­зниць, обробна промисловість). Четверту стадію — стадію зрілості, — Ростоу розглядав як постійний хвилеподібний технологічний прогрес економіки, його вихід за межі традиційних галузей господарства та ма­сове оволодіння його результатами.

Вищої, п ’ятої стадії — періоду високого масового споживання, — на думку Ростоу, досягли лише США. Основу цієї стадії становили ав­томобільна промисловість, приміське будівництво, будівництво доріг і сфера послуг. Перехід до цієї стадії супроводжується скороченням ро­бочої сили, зайнятої в сільському господарстві, переходом влади від власників до менеджерів, змінами в системі цінностей і т. п.¹⁴. У книзі «Політика і стадії зростання» Ростоу виділив шосту стадію зростання — стадію якості життя, для якої характерним є пошук шляхів якісного покращення життя людини.

Теорія індустріального суспільства. Ростоу розглядав «індустріальне суспільство» як певний рівень промислового розвитку, від якого залежить соціально-економічна структура суспільства. Особливостями соціально- економічної структури «індустріального суспільства» він проголосив:

1) ліквідацію провідної ролі власності та зосередження влади в кор­пораціях у вчених і управлінців;

2) перехід визначальної ролі в економічному розвитку до великих корпорацій, які руйнують монополістичні тенденції, створені попере­дніми формами власності;

3) запровадження організаційної техніки управління для задоволен­ня основних соціальних потреб людей;

4) ліквідацію за допомогою держави полюсів багатства та бідності;

5) створення умов для безмежного використання досягнень науки і техніки.

Джон Кеннет Гелбрейт (1906-2006)

Професор Гарвардського університету, дипломат

Основні твори — «Нове індустріальне суспільство» (1967), «Економічна теорія та цілі суспільства» (1973), «Економіка невинного обміну» (2004)

Визначальною рисою «нового індустріального суспільства» Гелб­рейт вважав формування та панування техноструктури корпорацій. Техноструктуру він розглядав як сукупність вчених, інженерів і техні­ків, спеціалістів з реклами та торговим операціям, експертів у сфері відносин з суспільством, лобістів, адвокатів, людей, добре знайомих з особливостями функціонування урядового бюрократичного апарату. Техноструктура монополізувала знання, необхідні для прийняття рі­шень, відокремила сам процес прийняття рішень від власників капіталу та перетворила уряд у свій «виконавчий комітет». Техноструктура не ставить за мету максимізацію прибутку, зростання корпорації шляхом захоплення ринків збуту, планове збільшення обсягів виробництва при встановленому рівні цін, її цікавить лише самозбереження та зміцнення своєї влади. Засобами реалізації такої мети є збільшення розміру ком­паній, мінімізація ризиків через контроль за цінами та планування¹⁵.

«Індустріальну систему» Гелбрейт представив як сукупність різнорід­них секторів — «плануючої системи» та «ринкової системи». До першої він відніс світ великих корпорацій, які мають владу не тільки над цінами, витратами, технологіями, а й над державою та суспільством. До другої — дрібні фірми, зникаюче ремісництво, сферу послуг, які хоча й позбавлені реальної влади, але є зосередженням неперехідних економічних, соціаль­них, духовних, культурних цінностей. «Плануюча система» створила тен­денцію до безмежної експансії, стала джерелом нестійкості та загострення суспільних суперечностей. Механізм ринкового саморегулювання було замінено плануванням економічних процесів на основі концентрації капі­талу та зростання великої корпоративної власності. Гелбрейт бачив необ­хідність вивести державу з під влади «планової системи», поставити її на службу немонополізованому сектору з метою забезпечення його конку­рентоспроможності та збільшення купівельної спроможності «ринкової системи». Замість сили, яка раніше врівноважувала панування корпорацій, держава тепер уявляється Гелбрейту інструментом макроекономічного ре­гулювання цін і ринків промислових товарів.

У роботах Гелбрейта найбільш повно розвинуто концепцію «конверге­нції». Її вихідні ідеї було розвинуто П. Сорокіним, Р. Ароном, Д. Беллом, Ж. Еллюлем. Гелбрейт бачив у конвергенції результат таких спільних рис капіталізму та соціалізму, як планування, організація «автономних» фірм при зростанні ролі управління процесом виробництва та збуту; вивчення зовнішнього середовища; наука та освіта як основні чинники поглиблення поділу праці. У цій концепції абсолютизується роль техніко-економічних факторів, тоді як відмінності у системі власності та цільовій спрямованості соціально-економічного розвитку не розглядаються.

На думку прихильників зазначеної концепції, науково-технічна ре­волюція автоматично ліквідує соціальні суперечності капіталізму, при­веде до поступового відмирання негативних рис капіталізму і соціаліз­му та поєднання в новому суспільстві кращих рис обох систем.

Деніеяь Белл (1918-2011)

Професор Гарвардського університету

Основні твори — «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» (1973), «Культурні протиріччя капіталізму» (1976), «Соціальні межі інформаційного суспільства» (1986)

Методологія. Розвиток суспільства Белл пов’язував зі змінами в рі­зних сферах суспільного життя: економічній, соціальній, культурній, політичній. Кожна з цих сфер побудована на певному «принципі вісі». Теорії марксизму та «індустріального суспільства» Белл вважав однобі­чними, внаслідок використання в них схем історичного прогресу ви­ключно вздовж єдиної «вісі», яка вела до економічного (вісь відносин власності), або технологічного (вісь технічних змін) детермінізму. Для того, щоб оминути однобічність у дослідженні та виділити потрібну ло­гіку в межах даної концептуальної схеми, Белл запропонував досліджу­вати історичний прогрес з використанням різних «принципів вісі».

Теорія постіндустріального суспільства. «Постіндустріальне сус­пільство» прийшло на зміну «індустріальному суспільству». Головна спрямованість «постіндустріального суспільства» — акумуляція науко­вого знання. З цієї точки зору «постіндустріальне суспільство», як кон­цептуальну ідею вздовж «вісі технології та знань», Белл характеризує:

1) переходом економіки від виробництва товарів до виробництва послуг;

2) переважанням серед зайнятих професійних спеціалістів і техніків;

3) провідною роллю теоретичного знання, яке є ключовим принци­пом запровадження нових методів організації виробництва та визна­чення соціальної структури суспільства;

4) орієнтацією техніко-економічного середовища на контроль над технологіями;

5) забезпеченням процесу прийняття рішень за допомогою нових «інтелектуальних технологій»¹⁶.

Перехід до «постіндустріального суспільства» супроводжується зрос­танням ролі інформації до такого рівня, що для характеристики майбутнього суспільства Белл був змушений ввести термін «інформаційне суспільство».

Подальшим розвитком ідей постіндустріального суспільства стала тео­рія суперіндустріалізму, розроблена американським соціологом Елвіном Тоффлером. На його думку, еволюція світу є хвилеподібною, причому вплив техніки на суспільство також має хвилеподібний характер, а технологічні зміни визначають тип суспільства і культури. Простежується логіка трьох хвиль. Першу хвилю Тоффлер назвав «сільськогосподарською цивілізацією». Основою економічного життя суспільства першої хвилі, інститутів культу­ри, сім’ї, політики є земля, простий поділ праці, економіка функціонує деце­нтралізовано, і кожна громада виробляє більшу частину необхідного.

Друга хвиля означала появу «індустріальної цивілізації», яка прине­сла з собою нові інститути, відносини та цінності. Найбільш важливими ознаками другої хвилі Тоффлер визнав процеси стандартизації, спеціа­лізації та синхронізації. Друга хвиля почалася з промислової революції (XVIII ст.). Численні різноманітні елементи утворили систему масового виробництва, споживання, освіти, засоби масової інформації разом зі спеціальними інститутами — школами, корпораціями та політичними партіями. Змінилася навіть структура родини — від великої селянської родини, яка включала кілька поколінь, до малої нуклеарної родини, ха­рактерної для індустріального суспільства.

Третя хвиля — «постіндустріальна цивілізація» — стала породжен­ням нових технологій. Вона усунула основну ознаку індустріальної ци­вілізації — стандартизацію. Відхід від традиційного масового виробни­цтва супроводжувався демасифікацією ринків та споживання. Економіки країн третьої хвилі базуються на розумовій праці, основним ресурсом стали нематеріальні активи, а некваліфіковані та неосвічені робітники втрачали роботу. Навіть інститут родини втратив масовість: місце нуклеарної родини зайняли родини з одним із батьків, пари, що уклали другий шлюб, бездітні родини тощо. Однорідність суспільства другої хвилі замінено різнорідністю постіндустріальної цивілізації¹⁷.

Джеффрі Ходжсон

Професор Університету Хертводшира

Основний твір — «Економічна теорія та інститути: Маніфест сучасної інституціональної економічної теорії» (2003)

Ходжсон — яскравий представник нового інституціоналізму. В своїх дослідженнях намагається оминути недолік класичного інституціоналізму, який полягає у теоретичному «розчиненні» індивідів у інститутах, і, одно­часно, оминути принциповий недолік «індивідуалістичної» неокласичної теорії, який полягає у неспроможності врахувати та пояснити інституціо- нальну структуру господарства. Він розглядає інститути як «системи стій­ких і загальноприйнятих соціальних правил, які структурують соціальні взаємодії»¹⁸, «соціальні організації, які... формують довгострокові рутині- зовані схеми поведінки». За Ходжсоном, «інститути впливають на поведі-,-19 нку заданих індивідів у основному як обмеження».

Використовуючи еволюційний підхід, Ходжсон розглядає зміну техно­логій як нерівноважний процес, у якому потреби суспільства в старих тех­нологіях з часом стають меншими, ніж можливості їх виробництва, а по­треби в нових технологіях збільшуються. Саме така нерівновага зумовлює отримання прибутку від успішних інновацій. Очевидно, що інноваторам завчасно не відомо, якою буде реальна потреба у новій техніці, технологіях або продуктах. У такій ситуації фактор невизначеності, інноваційні ризики дуже великі, що цілком узгоджується з нерівноважною природою прибут­ку від інновацій. Ходжсон досліджує основні тенденції розвитку постінду- стріального суспільства, особливості розвитку сучасних технологій та його наслідки інституціонального характеру:

1. Виробничі процеси та продукти у провідних галузях економіки стають складнішими та високотехнологічними. Відповідно, зростаюча складність стає притаманною всім видам соціальної діяльності.

2. Для виконання ряду виробничих завдань потрібно все більше знань і трудових здібностей. Зростання кваліфікації працівників можна побачити в багатьох секторах економіки, що зумовлено зростанням складності та комплексності виробничих завдань.

3. За умов диверсифікованого асортименту продукції споживач має розв’язувати більш складне завдання оцінки якості та ступеня придат­ності товарів і послуг, які пропонуються.

4. Разом зі здібностями загального характеру зростає потреба у спе­ціалізованих, унікальних навичках.

5. Розширюється використання та передача інформації, вона почи­нає відігравати ключову роль в економічній та суспільній діяльності.

6. Невизначеність стає невід’ємною складовою економічного та со-

20 щального життя.

Відповідно до того, як знання та інформація і далі набувають все бі­льшого значення в сучасних економічних системах, не зрозумілим стає навіть існування таких економічних інститутів як «власність» і «обмін». Якщо K. Eppoy стверджує, що надмірна опора на права приватної влас­ності та ринки в тій чи іншій мірі перешкоджає розвитку наукових знань, то Ходжсон звертає увагу на зворотний причинно-наслідковий зв’язок: прогрес знань «розмиває» цілісність власності та руйнує інсти- туціональні умови функціонування вільного ринку²¹.

Російській дослідник Владіслав Іноземцев досліджує постіндустрі- альні та постекономічні тенденції сучасного світу. В книзі «Розколота цивілізація. Існуючи передумови і можливі наслідки постекономічної революції» (1999) він поділив історію цивілізації на три епохи:

- доекономічна, в якій основним типом діяльності була трудова ак­тивність, яка дозволяла людині лише виживати;

- економічна, основана на праці, як осмисленій діяльності зі ство­рення безпечного та комфортного середовища існування людини;

- постекономічна, в якій домінує творча діяльність людей.

Постекономічне суспільство характеризується модифікацією відно­син обміну і визначення вартості продукції; заміною приватної власно-

сті особистою власністю на інтелектуальний капітал; формуванням но­вого типу самосвідомості та подоланням експлуатації.

7.4