Неокейнсіанство та його особливості

Вчення Дж.М. Кейнса здобуло багато прихильників, особливо в піс­лявоєнні роки, коли на перший план висунулися не проблеми зайнятос­ті, а питання економічного зростання й економічної збалансованос­ті.

Неокейнсіанство — досконаліша модель кейнсіанської теорії, в якій макроекономічний аналіз найважливіших показників здійснюється з урахуванням НТП, використанні позитивних аспектів монетариської концепції, органічному взаємозв’язку процесу виробництва і розподілу.

Причини виникнення неокейнсіанства: відсутність у кейнсіансь­кої теорії розробок щодо регулювання економіки в усіх фазах циклу (Кейнс обґрунтував антикризову економічну політику) тривалого еко­номічного зростання та економічної динаміки (теорії Кейнса властивий статичний підхід).

Методологічна основа — положення про неспроможність ринково­го механізму забезпечити рівновагу економічної системи, макроеконо­мічний підхід до аналізу проблем відтворення в умовах прогресу, вплив НТП на розширене відтворення, визначення важливої ролі грошей і грошової політики в арсеналі державного регулювання, використання недосконалої концепції граничної продуктивності капіталу.

Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему три­валих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткот­ривалих відхилень, або циклічних коливань.

До аналогічного з Харродом висновків прийшов у своїх досліджен­нях «Нариси теорії економічного зростання» (1957) американський економіст Євсей Девід Домар (1914—1997). Він звернув увагу на те, що приріст інвестицій збільшує обсяг ринку, створюючи додаткову пропозицію товарів і послуг. Тому збільшення капіталовкладень по­винно бути таким, щоб через ефект мультиплікатора забезпечити при­ріст доходу, який дорівнював би збільшеному рівню пропозиції. Така рівність забезпечує «темп рівноважного зростання», за якого балансу­ються прирости пропозиції та попиту. В своїй динамічній моделі еко­номічного зростання Домар розглядає вплив принципу акселерації на динамічність економіки.

Відхилення сукупних витрат і доходів від рівноважного рівня стали вихідною точкою кейнсіанської концепції циклічних коливань, що входить складовою частиною в теорію економічної динаміки. Важливу роль у розробці цього напрямку відіграли праці американського еконо­міста Елвіна Хансена (1887—1976), зокрема книга «Економічні цикли і національний дохід» (1958).

Вихідним пунктом концепції є нерівномірність інвестиційних про­цесів, пов’язана як з наявністю часових лагів між інвестуванням та його наслідками, так і з неоднорідністю самих інвестицій.

У 1917 р. цей принцип був викладений англійським економістом Джо­ном Кларком і був перенесений із сфери використання засобів вироб­ництва в сферу споживчих товарів довгострокового використання і за­собів праці. В другій половині XX ст. розробкою теорії акселератора займалися П.Самуельсон, Дж. Хікс, Е. Хансен.

Акселератор (р ) — коефіцієнт, який показує скільки одиниць до­даткового основного капіталу (К^оси) необхідно для виробництва додат­кової одиниці продукції (У), тобто у скільки разів зростуть нові інвес­тиції у відповідь на зміни в обсягах виробництва.

В основі використання акселератора є принцип акселерації, суть якого полягає у тому, що будь-яке очікуване зростання національного доходу передбачає відповідне зростання основного капіталу. Принцип акселерації виражає вплив на інвестиції змін сукупного попиту на спо­живчі товари, визначає функціональний зв’язок між рівнем інвестуван­ня та коефіцієнтом змін споживання.

Якщо припустити, що зношення основного капіталу немає, тобто норма амортизації рівна нулю (Ма = 0), то величина індуційованих ін­вестицій визначається:

Якщо в поточному соці розмір сукупного доходу скоротився порів­няно з минулимто індуційовані інвестиції приймають

від’ємне значення. Це означає, що в результаті скорочення виробництва підприємці частково або повністю не відновлюють зношений капітал.

Умовою рівноваги на ринку товарів і послуг є рівність заощаджень та інвестицій. Але оскільки інвестиції є функцією процента, а заоща­дження — функцією доходу, досягнення такої рівноваги стає справою досить складною. Така можливість з’являється, якщо всі чотири пара­метри — заощадження, інвестиції, норма відсотка і національний дохід — визначаються одночасно на єдиному реальному ринку.

Хансен запропонував два методи боротьби з циклічними коливан­нями: шляхом стабілізації обсягу інвестицій та компенсації приватних інвестицій заходами фіскальної та грошово-кредитної політики.

Модель взаємодії товарного та грошового ринків і досягнення рів­новаги між ними була розроблена англійським економістом Джоном Ричардом Хіксом (1904—1989), який ще в 1937 році у статті «Містер Кейнс і класики» спробував інтерпретувати теорію Кейнса як окремий випадок більш загальної теорії, що обґрунтовує принципову рівноваж- ність економічної системи. Тим самим стверджувалося, що між кейнсі- анською і неокласичною концепціями немає непримиренних протиріч і закладався фундамент їх синтезу.

Схема Хікса насамперед відображає ситуацію досягнення збалансо­ваності на реальному ринку. Однак, крім реального ринку, існує ще ри­нок грошей. Він становить інтегральну частину економічної системи і загальна рівновага неможлива без зрівноважування попиту на гроші та їх пропозиції. Рівновага на грошовому ринку досягається, коли збіль­шеному рівню національного доходу відповідає більш висока ставка процента.

Спільна рівновагана ринках благ, грошей і капіталу є стійкою (рис. 10.3). Модель' (рівноваги товарного та грошового ринків) дає змогу: визначити рівноважний сукупний попит на ринку; аналізува­ти ефекти макроекономічної політики держави; простежити за взаємо­дією ринків: заощаджень та інвестицій, товарів та послуг, грошей; об­ґрунтувати вплив фіскальної та монетарної політики на національний дохід та зайнятість населення.

За допомогою моделі І8-ЬМ можна простежити також за впливом реального і грошового ринків на ринок праці, тобто на вирішення про­блеми зайнятості. Таким аналізом доповнив модель Хікса Елвін Хан­сен.

Рис. 10.3. Модель рівноваги двох ринків IS-LM

Схема Хікса-Хансена ґрунтувалася на передумові, що заробітна плата гнучко реагує на надлишок пропозиції на ринку праці. Проблема безробіття залишається дуже гострою і вимагає постійного регулюючо­го втручання з боку держави. Що ж стосується інфляційного зростання цін, то воно буде стримуватися саме наявністю надлишку на ринку праці. Цей взаємозв’язок був підтверджений емпіричними досліджен­нями економіста Албана Вільяма Філліпса (1914—1975), який вста­новив наявність зворотної залежності між безробіттям та інфляцією. Свої дослідження А.Філліпс виклав в статті «Співвідношення між без­робіттям і ступенем зміни грошової заробітної плати у Великій Британії 1862—1957» (1958).

На початку XX ст. американський економіст І.Фішер розкрив взає­мозв’язок між зростанням цін і безробіттям. Статистичні дані показали, що у фазі піднесення рівень безробіття знижується, а темп інфляції зро­стає. У фазі спаду рівень безробіття збільшується, а інфляція зменшу­ється. Австрійський економіст А. Філліпс побудував на основі емпіри­чних даних криву, яка характеризує зв’язок між щорічними процентними змінами грошової зарплати і рівнем безробіття в Англії протягом 1861—1957 р. Він виявив, що у Великій Британії за рівня без­робіття 2,5 % заробітна плата зростає приблизно на 2 % на рік, що веде до стабілізації цін, якщо продуктивність праці також зростає на 2 %. Таким чином, дана крива Філліпса відчуває на собі вплив не лише рівня безробіття, а й змін у рівні продуктивності праці.

Зв’язок між темпом приросту номінальної заробітної плати та рів­нем безробіття визначений кривою Філліпса (рис.10.4).

Рис. 10.4 Крива Філліпса

Крива Філліпса представлена залежністю:

Крива Філліпса слугувала послідовним кейнсіанцям найважливішим аргументом в обґрунтуванні необхідності активного державного регулю­вання економіки. Урядова політика, виходячи з виявленої закономірності, повинна балансувати між безробіттям та інфляцією, які будуть гасити один одного у випадках занадто різких відхилень від допустимих норм.

Сучасна крива Філліпса включає показник очікуваних темпів інфля­ції, завдяки дослідженням М.Фрідмена і Е.Фелпса, які розвиваючи у кі­нці 60-х рр. XX ст. модель неправильних уявлень працівників, підкрес­лювали важливість очікувань для аналізу зайнятості, цін, сукупного попиту. Крива Філліпса також включає в себе і показники так званих шокових змін пропозиції, чим вона зобов’язана значному підвищенню цін на нафту і відповідного одночасного зростання як інфляції, так і безробіття у 70-х роках XX ст. Це змушує її змінювати свою звичну форму, рухатись у іншому напрямку.

Дилема державної економічної політики: низький рівень безробіття при високій інфляції або низький рівень інфляції при високому рівні безробіття.

Проте не завжди крива Філліпса адекватно відображає альтернатив­ність між інфляцією та безробіттям, оскільки не враховує реакцію центральних банків на циклічні коливання. Цю прогалину заповнює крива Тейлора, яка відображає альтернативність зв’язку між варіаціями інфляції і безробіття. Так, чим вищою є варіація інфляції та безробіття, тим діловий цикл є менш «згладженим». У разі, коли центральний банк намагається обмежити варіацію і не здійснює політику пристосування до шоку, має зрости варіація безробіття, як і передбачає крива Філліпса, і навпаки. Якщо ж центральний банк намагається зменшувати коливан­ня зайнятості, реагуючи на шок, то має зрости варіація інфляції.

Використання графічних моделей Філліпса і Тейлора дає змогу пе­редбачати наслідки стабілізаційної політики держави в короткостроко­вому періоді.

Проблему одночасного зростання інфляції та безробіття, починаючи з 1972 р., намагався у рамках кейнсіанської концепції розв’язати амери­канський дослідник, Нобелівський лауреат 1981 р. Джеймс Тобін (1918—2002). У своїй праці «Інфляція і зайнятість» (1972) вчений стве­рджує, що відсутність інфляції призводить до надлишкового безробіття. Аналізуючи криву Філліпса, Тобін вказує, що вона характеризує «війну між заробітною платою і зайнятістю у кейнсіанській теорії», тобто від­сутність інфляції призводить до надлишкового безробіття. Він вважав, що інфляція можлива і при зростанні безробіття, якщо заробітна плата зростає темпами, що перевищують темпи зростання продуктивності праці. Стабілізація заробітної плати вимагає збільшення рівня безробіт­тя, а зростання попиту на працю підвищує номінальну заробітну плату, що призводить до зростання інфляції.

Уже в другій половині 60-х рр. і особливо в 70-ті рр. XX ст. рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити економічним зако­нам розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих проблем, таких як інфляція, дефіцит державного бюджету, а особливо — циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток захі­дних країн після Другої світової війни з усією наочністю довів, що держа­вне регулювання економіки неспроможне забезпечити повної зайнятості й рівноваги. Використання кейнсіанських концепцій і моделей не дало змоги розв’язати проблеми реалізації та безкризового розвитку. Кризу кейнсіан- ської економічної теорії визнавали й провідні неокейнсіанці (Дж.Хікс в статті «Криза кейнсіанської економічної теорії»), які обґрунтовували про­тиріччя моделей неокейнсіанської політики з об’єктивними реаліями роз­витку економіки, загострення проблем, зокрема інфляції, дефіциту держа­вного бюджету і циклічності капіталістичного розвитку.

Ліве кейнсіанство — це реформістська течія неокейнсіанства. Його найвідоміші представники — британські економісти Дж.Робінсон, Н.Калдор, К.Куріхара. Вони вважають, що у ринковій економіці є ряд недоліків, які слід подолати шляхом реформування. Йдеться про захист інтересів дрібних власників, середнього класу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Вихід із цих суперечностей лівокейнсіанці шу­кають в обмеженні влади великих корпорацій і монополій. Головною причиною недостатнього попиту вважають нерівномірність і несправед­ливість розподілу національного доходу і закликають до його перерозпо­ділу на користь трудящих, дрібних та середніх власників за рахунок ве­ликих корпорацій, на житлове будівництво, охорону здоров’я, освіту, соціальне страхування. Вони також вважали, що неокейнсіанці спотво­рили справжній зміст вчення Кейнса, повернувши його в русло концепції автоматичного відновлення загальної рівноваги, але на відміну від своїх американських колег робили акцент не на монетарних факторах впливу на процес відтворення, а на впливі на нього фактора розподілу доходів.

На основі лівого кейнсіанства у 60—70-х роках XX ст. формується концепція так званої радикальної політичної економії, яка виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», різко критикує основні по­ложення неокласичної теорії (Дж. Робінсон, П.Сраффа, Н. Калдор). В своїй праці «Економіка недосконалої конкуренції» (1933) Джоан Вайо­лет Робінсон (1903—1986) розробила теорію недосконалої конкуренції, критикуючи монополії як фактор, здатний викликати стагнаційні про­цеси в економіці. Вона одна з перших заявила про кризу ортодоксаль­ного кейнсіанства, визначила концепцію економічного зростання капі­талістичної економіки, в якій поєднала теорію Кейнса з марксизмом, враховуючи соціально-економічні фактори та розподіл національного доходу. Важливе значення в економічних дослідженнях Дж.Робінсон має концепція розподілу, яка включає наступні елементи:

> визначення причин нерівності розподілу доходів, серед яких виділяє вплив соціальних та політичних рішень, а також дію ринкових сил;

> рівність заробітної плати та прибутку, на співвідношення яких впливають темпи економічного зростання, темпи розширення зайнятос­ті, динаміка цін;

> вплив інвестиційної діяльності на процес нагромадження.

Однією з найважливіших частин теорії Дж.Робінсон було вчення про технічний прогрес, в якій виділяється три його типи: нейтральний, капіталозберігаючий та капіталомісткий.

У книзі «Нагромадження капіталу» (1956) Дж.Робінсон формує ідеа­льні умови економічного розвитку — умови «золотого віку» (рис. 10.5). Порушення цих умов є причиною нестабільного розвитку капіталізму.

Рис. 10.5 Умови економічного розвитку Дж. Робінсон

Дж.Робінсон визначає оптимальний рівень темпу нагромадження капіталу, який відповідає такому розподілу національного доходу, при якому зростання ефективного попиту рівне зростанню обсягів вироб­ництва. Найважливішим стимулом капіталістичного зростання, за тео­рією Робінсон, є підвищення заробітної плати із зростанням продуктив­ності праці. Чим вища заробітна плата, тим вигідніше застосовувати менш трудомістку, але більш капіталомістку техніку.

П’єро Сраффа (1898—1984) у праці «Виробництво товарів за до­помогою товарів» (1960) критикував розподільчу функцію вільної кон­куренції, а діючу в західних країнах конкуренцію визначає як недоско­налу, що пояснюється посиленням монополістичних тенденцій, обмеженнями при реалізації виготовлених товарів, у результаті чого падають ціни та зростають витрати обігу, а також врахуванням не лише цінового фактора, але й якості товару та торговельної марки.

Аналізуючи проблеми ціноутворення, Сраффа доводив теоретичну неспроможність концепцій граничної корисності й граничної продукти­вності та повертається до рікардіанського розуміння вартості, викорис­товуючи пропорції простого і розширеного відтворення Маркса.

Одним із авторів теорії економічного зростання лівого кейнсіанства був Ніколас Калдор (1908—1992). Циклічні коливання він поясню­ються ендогенними факторами, формуванням заощаджень та інвестицій у різних фазах циклу ділової кон’юнктури. Калдор передбачає, що схи­льність до заощаджень найманих працівників і підприємців різна, а но­рма прибутку визначається відношенням інвестицій до сукупного до­ходу. У період депресії інвестиційний попит нееластичний до приросту національного доходу, оскільки мають місце надлишкові виробничі по­тужності. У період піднесення чим менші запаси надлишкових потуж­ностей, тим еластичніший інвестиційний попит за доходом. При досяг­ненні потенційного обсягу національного доходу інвестиції знову втрачають еластичність за доходом. Обмежувачем еластичності у цій ситуації є зростання ставок заробітної плати і процента.

Обсяг заощаджень теж зазнає коливань. Гранична схильність до за­ощаджень відносно мала при середньому рівні доходу і досить значна при доходах, нижчих від середнього та вищих від середнього рівня. За Калдором, особи з низьким рівнем доходів більше заощаджують, праг­нучи збільшити своє споживання у майбутньому. Стабілізація доходу на середньому рівні знижує норму заощаджень. А перевищення серед­нього рівня доходу знову зменшує граничну схильність до заощаджень.

Рівновага на ринку благ (рис. 10.6) встановлюється за умови рівнос­ті заощаджень та інвестицій (точки А, В, С). Рівновага в точках А і С — стійка, а в точці В — нестійка. Точці А відповідає рівновага системи в умовах низької ділової активності. Точці С — рівновага в умовах висо­кої ділової активності Рівновага в цих точках може порушуватись вна­слідок зміни схильності до інвестування.

Рис. 10.6 Модель економічного циклу Калдора

Калдор описує механізм проходження економікою повного циклу ділової активності, починаючи від високої і закінчуючи низькою, та на­впаки.

До представників лівого кейнсіанства пізнього періоду відносять американського економіста Франко Модільяні (1918—2003), який в праці «Переваги ліквідності, теорії процента і грошей» (1944) виступав за змішану економічну політику регулювання ринкової економіки. Він вивчає проблеми макроекономіки, шляхи використання формалізова­них моделей в економічному аналізі. Коло наукових інтересів Ф. Моді­льяні охоплює питання ринкового механізму, фінансової сфери, прива­тних заощаджень і способів їх доцільного використання.

Прагнучи до вдосконалення «споживчої функції» Кейнса і знайшо­вши раціональну основу для макроекономічного поведінки в діях окре­мих індивідуумів, Модільяні був першим, хто описав створення моде­лей «життєвого циклу», які повинні були пояснити закономірності утворення особистих заощаджень. Він стверджував, що «головний мо­тив (для заощаджень) полягає в тому, щоб мати можливість підтриму­вати достатньою мірою постійний життєвий стандарт».

Отже, прогресивність теоретичних підходів лівих кейнсіанців полягає:

по-перше, критикуючи засилля монополій, вони висувають ряд ан- тимонопольних вимог;

по-друге, наполягають на розв’язанні певних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподілі доходів і збільшенні купівель­ної спроможності населення, переорієнтуванні військових витрат на охорону здоров’я, соціальне страхування тощо.

10.3.