Неокласична теорія епохи регульованої ринкової економіки

З середини 50-х рр. XX ст. відбувається модернізація теоретичного і аналітичного інструментарію неокласичної теорії з метою досліджень нових макроекономічних проблем. На основі традиційної неокласичної методології починають будуватися макроекономічні моделі, націлені на пояснення змін, які відбулися в економічній системі суспільства 50 — 80-тих рр.

HTP вимагала перебудови структури суспільного капіталу на ко­ристь ресурсозаощаджуючих технологій і виробництв. В економічній науці домінуючою стає проблематика сукупної пропозиції, а не сукуп­ного попиту, на якому наголошували прихильники кейнсіанства. Співі­снування інфляційних процесів із стагнацією виробництва і масовим безробіттям (стагфляція) поставило під сумнів обернений зв’язок між інфляцією і безробіттям, описаний А. Філіпсом.

Зростаючі соціальні видатки держави, як інструмент її регулюючого впливу на сукупний попит, суттєво стримували стимули для нагромад­жень, заощаджень і запровадження нових технологій. Прискорення ін­тернаціоналізації виробництва, поширення міжнародних монополій ставали серйозною перешкодою для ефективного функціонування націо­нальних систем державного регулювання, які, у свою чергу, все біль­шою мірою бюрократизувались.

Стало очевидним, що система державного впливу на економіку, зас­нована на кейнсіанських теоріях, потребує серйозної реконструкції. Економічна думка неокласицизму відреагувала на ці нові соціально- економічні умови розробкою нових теорій і концепцій. Спочатку почи­нають формуватися теорії економічного зростання, в яких активно ви­користовуються результати мікроекономічних досліджень виробничої функції (Р. Солоу, Д. Мід, Е. Фелпс). Надалі увага акцентується на про­блематиці економічного циклу і механізмів регулювання циклічних ко­ливань. Найбільш широкого визнання отримали теорії та концепції шкіл монетаризму (М. Фрідмен, П. Волкер, А. Шварц, А.

Рекомендації цих вчених щодо економічної політики держави в умовах постіндустріальної трансформації суспільства були використані у реформістських діях урядів Р. Рейгана і М. Тетчер, які представляли консервативні партії своїх країн, а відтак і теорії, що лягли в основу їх економічної політики, стали називати консервативними.

З огляду на особливу популярність консервативних ідей у 70-80-ті рр. XX ст., а також їх відносно успішну практичну апробацію зосере­димо увагу на економічних поглядах саме економістів-консерваторів.

Мілтон Фрідмен (1912-2006)

Професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976 р.)

Основні твори — «Кількісна теорія грошей» (1956), «Капіталізм та свобода» (1962)

Методологія. Предметом економічної науки Фрідмен вважає пояс­нення і прогнозування економічних явищ, що відповідає методології по­зитивізму. Наука про економіку, за думкою вченого, має бути об’єктивною і незалежною від будь-яких оціночних міркувань. Пози­тивна економічна теорія повинна «запропонувати сукупність виснов­ків, які можуть бути використані для отримання правильних прогнозів відносно наслідків тих чи інших змін умов. Її значення слід оцінювати за ступенем точності, масштабності і адекватності прогнозів, що про­понуються. Іншими словами, позитивна економічна теорія є або може стати об’єктивною наукою у тому значенні, що і будь-яка природнича наука»⁴¹. Позитивна економіка як теорія, що забезпечує отримання на­дійного прогнозу, складається з двох елементів: мови, яка лише визна­чає метод міркувань, їх логіку, але не має змістовного навантаження, і гіпотез. Останні не повинні підлягати перевірці на достовірність, оскіль­ки всілякі спроби доведення їх істинності емпіричним шляхом дають досить загальні результати.

Фрідмен намагається поєднати традиційний для неокласики форма­льно-логічний метод наукового аналізу з розрахунками, отриманими на основі економетричних моделей, які дають можливість встановлення статистичних характеристик економічних залежностей.

Теорія перманентного доходу. На основі вивчення даних про сі­мейні бюджети Фрідмен прийшов до висновку, що домашні господарс­тва завжди намагаються підтримати обсяг споживання на незмінному рівні незалежно від коливань поточного доходу. Отже, індивідуальні видатки будуються на основі не поточного, а так званого перманент­ного доходу, під яким розуміється оцінка індивідами величини очікува­них у майбутньому доходів від усіх видів капіталу, якими безпосеред­ньо володіє суб’єкт. Величина перманентного доходу розраховується як середньозважена величина рівнів теперішніх доходів, і тих, що очіку­ються у майбутньому, а звідси частка доходу, що витрачається на спо­живання, вважається досить стабільною і такою, що не реагує на коли­вання поточного доходу. При перенесенні даної закономірності на макрорівень економіки Фрідменом було зроблено наступний висновок: частка доходу, що йде на споживання, значно нижча у індивідів з висо­ким рівнем доходу. В масштабах національної економіки це приводить до стабільності частки нагромадження у ВВП, незважаючи на довготе­рмінове зростання реального доходу.

Кількісна теорія грошей. Вищевикладена концепція перманентно­го доходу стала основою нового варіанту кількісної теорії грошей.

У новому варіанті кількісної теорії грошей, відомому як чиста тео­рія попиту на гроші, вчений запропонував наступну функцію попиту на номінальні касові залишки:

де Md — плановий попит на номінальні касові залишки;

P — абсолютний рівень цін;

r — норма відсотків по облігаціям;

r^e — ринкова норма доходу по акціям;

h — частка «фізичного» компонента національного багатства;

Y — національний доход в постійних цінах;

u — інші фактори, що впливають на попит на гроші.

Зростання рівня цін і перманентного доходу приводить до зростання попиту на гроші. Підвищення доходності облігацій і акцій, а також прискорення інфляції знижують попит на гроші внаслідок підвищення альтернативних витрат зберігання грошових активів. Таким чином, по­пит на гроші постає як результат порівняння вигоди, яку отримує еко­номічний суб’єкт від запасу грошей, і від доходу, який формують аль­тернативні активи.

Від традиційної кількісної теорії грошей, представленої рівнянням MV = PY, дана концепція відрізняється не лише заміною поточного до­ходу перманентним, а ще й тим, що швидкість обігу грошей виступає не числом, а функцією. Вона із екзогенно заданого параметру постає як ендогенна величина, що визначається в процесі оптимізації структури грошового запасу.

Спільним у традиційній і новій кількісній теорії грошей є те, що швидкість їх обігу безпосередньо не залежить від маси грошей в обігу. Саме тому збільшення номінальної кількості грошей супроводжується пропорційним зростанням рівня цін, якщо значення аргументів функції швидкості обігу грошей не змінюється.

За допомогою теорії перманентного доходу Фрідмен доводить існу­вання стабільної функції попиту на гроші, оскільки грошовий запас, яким бажають володіти економічні суб’єкти, складає стійку частку но­мінального ВВП. Історико-статистичний аналіз емпіричних даних ди­наміки грошової маси і ВВП у США за сторіччя, здійснений Фрідменом у співавторстві з А. Шварц, підтвердив гіпотезу про стабільність попи­ту на гроші у довготерміновому періоді.

Запропонована Фрідменом функція попиту на гроші давала можли­вість визначення ступеню впливу змін грошової маси на динаміку цін і відсотка. Однак для реалізації таких можливостей виявилось необхід­ним уведення до економічного аналізу фактора очікувань, а також роз­межування номінальних і реальних величин.

Теорія адаптивних очікувань. Фрідмен зосереджує увагу на ви­вченні основних закономірностей поведінки економічних суб’єктів в умовах ризику та невизначеності і приходить до висновку, що вони завжди намагаються максимізувати сукупну корисність, яка є величи­ною очікуваною. Люди прагнуть до оптимізації свого добробуту і про­гнозують характер змін факторів, від яких і залежить їх реальне багатст­во. У першу чергу такі очікування стосуються динаміки цін, до яких економічні суб’єкти мають адаптуватися.

Згідно теорії адаптивних очікувань господарюючі суб’єкти форму­ють свої уявлення про очікувану інфляцію, виходячи із попередніх тем­пів зростання цін, скоригованих на помилку прогнозу попереднього пе­ріоду. У формалізованому вигляді:

де— очікування майбутньої інфляції, що здійснені в поточному пе­ріоді;

— очікувані темпи зростання цін в поточному періоді;

а — коефіцієнт корекції (адаптації), що показує швидкість перегля­ду очікувань: 0 < а < 1;

P₀ - P₀^e — помилка прогнозу зростання цін в поточному періоді.

Модель номінального доходу. Рівноважна траєкторія руху еконо­мічної системи задається за допомогою виведених Фрідменом рівнянь, що відображають вплив грошей на відсоток, а вже через нього — на очікувану зміну номінального доходу і здатність економіки адаптувати­ся до відхилення номінального доходу від того рівня, який очікувався.

Якщо очікувані і дійсні значення темпів зростання номінального дохо­ду співпадають, то дані темпи повністю вирівнюються і з темпами зрос­тання грошей. У даній ситуації економічний розвиток визначається реаль­ними факторами. У випадку, коли очікування економічних суб’єктів не співпадають з реальністю, дійсний і очікуваний темпи зростання номіна­льного доходу різні, можна припустити, що зміни номінального сукупного попиту справлять вплив на реальний обсяг виробництва і зайнятість.

У короткотерміновому періоді збільшення попиту за умови, що фак­тичні темпи зростання цін більші за очікувані, приводить до зниження безробіття. Це стає можливим завдяки тому, що заробітна плата вста­новлюється на очікуваному рівні, а більш високі, ніж передбачались, ціни на товари збільшують прибутки виробників. Реакцією бізнесу буде збільшення випуску і залучення додаткових робітників.

Однак, через певний проміжок часу, робітники почнуть усвідомлю­вати, що їх реальна заробітна плата знизилася, і стануть вимагати її під­вищення. У результаті номінальна заробітна плата зросте, але прибутки знизяться. Стимули для розширення виробництва зникнуть, його реаль­ний обсяг повернеться до рівня, який відповідає такому стану на ринку

праці, який Фрідмен називає природною нормою безробіття. Інфляція, що викликана зростанням попиту, збережеться, її фактичний та очіку­ваний рівень підвищиться.

При новому зростанні попиту дія викладеного вище механізму зберіга­ється і в кінцевому рахунку настане такий період, коли зростання цін буде досягати таких темпів, що утримувати інфляцію на рівні вищому, ніж очі­куваний, стане неможливим. Таким чином, у довготерміновому періоді немає вибору між інфляцією і безробіттям, крива Філіпса модифікується у вертикальну пряму, що проходить через точку природного рівня безробіт­тя. На довготермінових часових інтервалах крива сукупної пропозиції є ве­ртикальною лінію природного обсягу виробництва. Абсолютний рівень цін змінюється пропорційно зростанню грошової маси (сукупного попиту). «Важлива не інфляція взагалі, а лише непередбачувана інфляція, — пише Фрідмен, — стійкого компромісу між інфляцією і безробіттям не існує, є природний рівень безробіття, що відповідає реальним факторам... Безро­біття можна утримати нижче цього рівня лише за допомогою прискореної інфляції, або вище цього рівня — за допомогою прискореної дефляції»⁴³. Таким чином, автор ставить під сумнів одне із базових тверджень економі­чної політики про те, що збільшення маси грошей в обігу може підвищити рівень зайнятості.

Принципи монетарної політики. Фрідмен аналізує зв’язок між збільшенням маси грошей в обігу і динамікою ставки відсотку. Він стверджує, що збільшення маси грошей в обігу, як правило, відбуваєть­ся у результаті операцій на відкритому ринку, коли федеральні резервні банки здійснюють купівлю державних цінних паперів у комерційних банків, збільшуючи тим самим їх резерви і створюючи можливість розширення масштабів депозитно-чекової емісії. У цьому випадку зни­ження відсоткової ставки відбувається паралельно із збільшенням бан­ківських резервів. На цьому, однак, процес не закінчується. Він здійс­нюється під впливом факторів, пов’язаних із зростанням обсягів видатків і номінальних доходів, а також наступним підвищенням цін, що послаблює початкове зниження відсотку. Тривала кредитно- грошова експансія викликає зростання цін і одночасно сприяє форму­ванню інфляційних очікувань. Економічні суб’єкти, плануючи ринкові рішення, виходять із свого останнього інфляційного досвіду і розрахо­вують на чергове збільшення грошової маси і темпу інфляції. Це сти­мулює попит на гроші, що через певний проміжок часу приведе до зро­стання відсоткових ставок. У кінцевому рахунку встановлюється така відсоткова ставка, яка урівноважує грошовий ринок. З цього слідує, що у довготерміновому періоді грошова політика не впливає на ставки від­сотку, а, отже, і цілі кредитно-грошової політики потрібно переглянути.

Фрідмен пропонує відмовитися від всіляких спроб використання кредитно-грошових важелів для впливу на реальні змінні (рівні безро­біття і виробництва), а в якості цілей такої політики визначає контроль над номінальними змінними і, перш за все, цінами. «Головним джере­лом помилок є нездатність зрозуміти, для чого важливі гроші... Кіль­кість грошей має виключно важливе значення для номінальних вели­чин, для номінального доходу, для визначення рівня доходів у доларах, тобто для того, що відбувається з цінами. Воно зовсім неважливе. для того, що відбувається з реальним продуктом протягом довготермінових.. 44 г-і

періодів». Зважаючи на це, досягнення мети контролю над номіналь­ними змінними Фрідмен втілює у так званому «грошовому правилі», практична реалізація якого полягає у стабільному і помірному зростан­ні грошової маси у межах 3-5 % на рік.

Артур Лаффер (народився у 1940 р.) Американський економіст, професор економіки

Основний твір — «Основи економіки пропозиції» (1983) у співавторстві з У. Канто і Д. Джонісом

Методологія. У методологічному плані теорія Лаффера є поверненням до таких базових неокласичних принципів, як раціоналізм, суб ’єктивізм і необмежена приватна ініціатива в умовах максимальної свободи дії рин­кового механізму. Вчений відмовляється від аналізу економіки на основі агрегованих, сукупних змінних і наголошує на неможливості їх практич­ного застосування при побудові економетричних моделей.

Піддаючи критиці механістичність і формальність основних макро- економічних методів, вихідними пунктами економічного аналізу Лаф­фер вважає суб’єктивні мотиви і стимули, що визначають поведінку окремих економічних суб’єктів. «Теорія пропозиції — це, по суті, та галузь економічної теорії, яка концентрує увагу на самих особистостях і самих приватних стимулах і мотивах. Головна ідея полягає у тому, що люди працюють не для того, щоб сплачувати податки. Працюючи, вони думають про те, що залишиться після сплати податків. Вони зберігають кошти не для того, щоб ставати банкрутами. Вони зберігають їх для то­го, щоб отримувати доходи для заощаджень. А це і є власне особисті і приватні мотиви, які мають відношення до розподілу доходу, до вироб­ництва і заощадження. Це не той чудовий підхід з точки зору сукупного попиту, який так жахливо підвів нас у 70-ті роки»⁴⁵. На противагу теорії ефективного попиту Лаффер висуває теорію економіки пропозиції, яка зосереджує увагу на факторах, що визначають пропозицію ресурсів, формування заощаджень та інвестицій.

Рис. 5.10. Крива Лаффера

Зокрема, доводиться, що зростання пропозиції заощаджень автома­тично знижує відсоткові ставки і, тим самим, сприяє зростанню інвес­тицій. Політика держави щодо податкових надходжень і видатків може суттєво впливати на інвестиційний процес, стимулюючи або стримую­чи формування заощаджень. Тому, незважаючи на прихильність нео­класичним принципам свободи, Лаффер досліджує проблеми місця і ролі держави в економіці і виходить у своїх теоретичних побудовах з факту, що «... модель пропозиції не є розпорядженням по елімінуванню держави. Вона висуває рекомендації по використанню держави більш сприятливим чином з метою покращення нашого становища»⁴⁶.

Ефект Лаффера. На думку Лаффера, збільшення державних видатків має наслідком зростання бюджетного дефіциту і зниження заощаджень, що гальмує зростання нагромадження і виробництва. Навпаки, зниження податків стимулює зростання заощаджень і випуску. Дослідження Лаффе­ром функціонального зв’язку податкових надходжень до бюджету (Д) і податкових ставок на прибуток та заробітну плату (T), виявило існування певного оптимального рівня податкових ставок, за яких функція держав­них доходів досягає максимуму. Графічною інтерпретацією описаного ефекту є загальновідома «крива Лаффера», зображена на рис. 5.10.

Підвищення ставки податку від 0 % до певного рівня m % супроводжу­ється збільшенням податкових надходжень. Подальше ж збільшення став­ки податку від m % до 100 % супроводжується скороченням податкових надходжень. Ставка на рівні 100 % означає, що держава намагається вилу­чити у економічних агентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припиняється.

РобертЛукас

(народився у 1937 р.)

Професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії з економіки (1995 р.)

Основні твори — «Дослідження теорії ділового циклу» (1981), «Раціональні очікування і економічна практика» (1981) — у співавторстві с Т. Сарджентом

Методологія. Роберт Лукас, як один із найбільш видатних предста­вників теорії раціональних очікувань, ставить перед собою завдання перегляду існуючих теорій циклу і державного регулювання економіки у відповідності з новими методологічними принципами, розробленими Дж. Мутом щодо раціональних очікувань суб’єктів на основі викорис­тання математичних методів дослідження і психології.

Створення нової теорії починається вченим з критичного аналізу найбільш розповсюджених концепцій економічної динаміки. «Задача, що постає перед сучасним дослідником економічного циклу, полягає у тому, щоб вивчити уламки, визначити, що із чудового інтелектуального явища під назвою кейнсіанська революція може бути врятовано і вико­ристано, а що повинно бути відхилено».

На відміну від кейнсіанських теорій, в основі яких лежить припущення про незмінність реакції економічних суб’єктів на аналогічні економічні си­туації, висувається теза про неоднозначність такої реакції. Підлягає крити­ці і монетарна концепція адаптивних очікувань як така, що побудована на характеристиці поведінки економічних суб’єктів у минулому, і в силу цьо­го є мало придатною для визначення того, якою буде їх реакція на політи­ку уряду в майбутньому. Саме тому побудова макроекономічних моделей повинна базуватись на економічній інформації про сучасний стан і перспек­тиви розвитку економіки, на основі якої індивіди формують своє бачення економічної ситуації і враховують її вплив при прийнятті рішень про мак- симізацію їх доходів. Модель будується за допомогою використання тео­рії вірогідності, очікуваних психологічних реакцій і методів стохастично- го програмування. Важливою ознакою моделей раціональних очікувань є їх рівноважний характер і включення теорії циклічності до теорії загаль­ної ринкової рівноваги.

Теорія рівноважного ділового циклу. Основу теорії рівноважного циклу складає гіпотеза про те, що економічні коливання викликані, на­самперед, випадковими факторами, перш за все, непередбаченими змі­нами державної політики в грошовій сфері і недосконалістю інформа­ції. Непередбачені зміни грошової маси в обігу Лукас розглядає у якості причини зміни цін. Якщо, наприклад, внаслідок політики збіль­шення кількості грошей в обігу економічні суб’єкти спочатку підвищу­вали споживчі видатки і інвестиції, що стимулювало економіку, то у подальшому, упевнившись, що їх попередні оцінки наслідків політики держави були помилковими внаслідок більш швидкого зростання цін, реакція економічних агентів суттєво змінюється. «Якщо політика збі­льшення грошей є перманентною, — пише Лукас, — то вона перестає виконувати своє призначення. Стимул втрачений, і він більше не спра­вляє вплив на виробництво. Збільшення кількості грошей в обігу, яке очікувалось, призводить до інфляції і нічого більше».

На основі аналізу статистичних даних по 18 країнам за півтора деся­тиріччя Лукас показав, що навіть короткостроковий ефект, отриманий внаслідок неочікуваного підвищення сукупного попиту, зникає, якщо уряд і центральний банк постійно повторюють спроби стимулювати економічне зростання за допомогою грошових шоків. Лукас показав, що в країнах з відносно стабільними цінами заходи стимулюючої еко­номічної політики можуть дати значний первісний ефект, збільшуючи на деякий час зайнятість і реальний випуск продукції при відносно не­високій інфляції. Навпаки, у країнах з високою і нестабільною інфляці­єю подібні заходи дають незначний або нульовий приріст ВВП, так що навіть початкове збільшення номінального доходу пов’язується з фе­номеном раціональних очікувань.

Якщо уряд і центральний банк проводять стимулюючу політику, націлену на підвищення зайнятості, то при раціональних очікуваннях всі економічні агенти заздалегідь знають про майбутнє зростання ін­фляції і наступне скорочення реальної заробітної плати. Тому робітни­ки заздалегідь включають очікувану інфляцію у свої вимоги про підви­щення номінальної заробітної плати. У цьому випадку у фірм не зростуть прибутки, не відбудеться зростання зайнятості і випуску. Ці­нова інфляція, повністю врахована у вимогах про підвищення заробіт­ної плати, «зафіксує» безробіття на його природному рівні, а інфляція буде зростати при постійному рівні безробіття. Отже, теза М. Фрідмена про існування кривої Філіпса у короткостроковому періоді підлягає се­рйозним сумнівам.

При довготривалій інфляції економічні агенти перестають помиля­тися відносно наслідків фіскальної або монетарної експансії. Вони більш цікавляться економічною інформацією, швидко розпізнають цілі та прогнозують результати дій політиків, а при розробці своїх рішень не повторюють минулих помилок. Це означає, що адаптивна, тобто іне­рційна складова очікуваної інфляції поступово зменшується і з часом зникає зовсім. Одночасно посилюється раціональний компонент очіку­ваної інфляції, пов’язаний із змінами в макроекономічній політиці. По мірі того, як економічна інформація про можливі дії уряду стає більш повною і доступною, інфляційні очікування стають дедалі раціональ­нішими. Раціоналізація економічної поведінки людей посилюється, як­що заробітна плата і ціни стають більш гнучкими, що характерно для довгострокової перспективи. Отже, у довгостроковому періоді альтер­нативний зв’язок між рівнями безробіття та інфляції зникає.

Поряд з державною економічною політикою дестабілізуючим фак­тором розвитку економіки Лукас називає обмеженість і викривленість інформації. Недостатньо виважена економічна політика держави може викликати у економічних агентів необгрунтовані і помилкові рішення, які вони закладуть у модель свого вибору. Ось чому економіка повинна регулюватися не безпосередньою політикою уряду, наслідки якої в си­лу раціональності очікувань неможливо передбачити, а «...відкрито проголошеними і зрозумілими для всіх нормами», які неможливо змі­нити, керуючись короткотерміновими вигодами. Лукас вважає, що це, в першу чергу, повинно стосуватися цілі досягнення стабільності цінової ситуації. Необхідно, стверджує вчений, визначити щорічне збільшення кількості грошей в обігу і дотримуватися його, встановити конкретний рівень податків, який у середньому збалансовував би бюджет, і не змі­нювати цих величин. «Головна задача валютної і фінансової політики полягає в тому, щоб забезпечити стабільні, передбачувані умови для ді­яльності приватного бізнесу»⁴⁹. У цьому випадку раціональна ринкова активність відновлює раніше порушену ринкову рівновагу без зовніш­нього втручання.

Основні терміни та поняття

- Гранична корисність

- Попит

- Еластичність

- Рівновага споживача

- Крива байдужості

- Оптимум Парето

- Адаптивні очікування

- Раціональні очікування

- Теорія перманентного доходу

- Крива Лаффера

- Теорія рівноважного ділового циклу

Контрольні та дискусійні питання

1. Охарактеризуйте школи ранньої неокласичної теорії та вкажіть причини їх виникнення.

2. В чому полягає новизна підходу А. Маршалла до ана­лізу функціонування ринкової економіки?

3. Визначте зміст «маржиналістської революції» XIX ст.

4. Які проблеми економічного аналізу вирішила матема­тична школа? Яку роль у господарській практиці віді­грали її відкриття?

5. Проведіть порівняльний аналіз кардиналістського й ор- диналістського підходів до аналізу граничної корисності.

6. З'ясуйте сутність теорії загальної ринкової рівноваги та прослідкуйте її еволюцію.

7. Визначте внесок М. Фрідмена у економічну теорію XX ст.

8. Яку роль відіграла неокласична теорія у реформуванні економіки провідних країн у другій половині XX ст. ?

Література до теми 5

1. Всемирная история экономической мысли [Текст]: в 6 т. / под ред. В. Н. Черковца. — Т. 3. — M.: Мысль, 1989. — С. 104-168;

2. Всемирная история экономической мысли [Текст]: в 6 т. / под ред. В. Н. Черковца. — Т. 5. — M.: Мысль, 1994. — С.63-82.

3. Злупко С. М. Історія економічної теорії [Текст]: підр. / С. М. Злупко. — К.: Знання, 2005. — С. 393-472; 639­659.

4. Історія економічних учень [Текст]: підр. у 2 ч. / за ред. В. Д. Базилевича. — Ч. 1. — К.: Знання, 2006. — С. 431-536.

5. Історія економічних учень [Текст]: підр. у 2 ч. / за ред. В. Д. Базилевича. — Ч. 2. — К.: Знання, 2006. — С. 373-418.

6. Історія економічних учень [Текст]: підр. / за ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — С. 238-265; 393-398; 431-437.

7. История экономических учений [Текст]: учеб. пособ. / под ред. В. Автономова, О. Ананьина, Н. Макашевой. — M.: ИНФРА-М, 2000. — С. 175-271; 554-586.

8. Юхименко П. І. Історія економічних вчень [Текст]: навч. посібн. / ∏. I. Юхименко, П. М. Леоненко — К.: Знання-Прес, 2000. — С. 137-181; 286-309.

9. Ядгаров Я. С. История экономических учений [Текст]: учеб. для вузов / Я. С. Ядгаров — M.: ИНФРА-М, 2000. — С. 150-189; 231-234.

Примітки до теми 5

1. Австрийская школа в политической экономии: К. Мен- гер, Е. Бем-Баверк, Ф. Визер [Текст]; предисл., коммент., сост. В. С. Автономова. — M.: Экономика, 1992. — С. 42.

2. Там само. — С. 101.

3. Там само. — С. 127.

4. Там само. — С. 419.

5. Там само. — С. 421.

6. Там само. — С. 301.

7. Там само. — С. 279.

8. Там само. — С. 280.

9. Там само. — С. 293.

10. Там само. — С. 284.

11. Там само. — С. 329.

12. Кларк Дж. Б. Распределение богатства: пер. с англ. [Текст] / Дж. Б. Кларк. — M.: Гелиос APB, 2000. — C. 33.

13. Там само. — С. 35.

14. Реферат підручника А. Маршала «Принципи еконо­мічної науки» [Текст]. — K.: АДС «УМК Центр», 2001. — С. 7.

15. Всемирная история экономической мысли [Текст]: в

6 т. / под ред. В. Н. Черковца. — Т.3. — M.: Мысль, 1989. — С. 131.

16. Маршалл А. Принципы политической экономии: пер. с англ. [Текст] / А. Маршалл. — Т.1. — M.: Прог­ресс, 1983. — С. 31-32.

17. Реферат підручника А. Маршала «Принципи еконо­мічної науки» [Текст]. — К.: АДС «УМК Центр», 2001. — С. 37.

18. Там само. — С. 36.

19. Там само. — С. 40.

20. Там само. — С.45.

21 Там само. — С. 48.

22. Там само. — С. 134.

23. Там само. — С. 106.

24. Jevons W. S. The Theory of Political Economy [Text] / W. S. Jevons. — L., 1924. — P. 37.

25. Там само. — C. 91.

26. Там само. — С. 95.

27. Там само. — С. 165.

28. Там само. — С. 184.

29. Там само. — С. 158.

30. Блюмин И. Г. Критика буржуазной политической экономии [Текст] / И. Г. Блюмин. — Т.1. — M.: Издате­льство АН СССР, 1962. — С. 697.

31. Там само. — С. 742.

32. Там само. — С. 744.

33. Там само. — С. 758.

34. Там само. — С. 760.

35. Там само. — С. 835.

36. Там само. — С. 860.

37. Там само. — С. 860.

38. Слуцкий Е. Е. К теории сбалансированного бюджета потребителя [Текст] / Е. Е. Слуцкий // Математические методы. Народнохозяйственные модели. Теоретические вопросы потребления. — M., 1963. — С. 241.

39. Там само. — С. 256.

40. Там само. — С. 258.

41. Фридмен М. Методология позитивной экономичес­кой науки [Текст] / М. Фридмен // THESIS, 1994. — Т.2. — Вып.4. — С. 144.

42. Там само. — С. 145.

43. Фридмен М. Количественная теория денег [Текст] / М. Фридмен. — M.: Эльф-Пресс, 1996. -С. 148.

44. Там само. — С.147.

45. The New Economics A Debate [Text] / Economic Impact. — March, 1981. — P. 32- 33.

46. Supply — side Economics: A Symposium [Text] / Economic Impact — January, 1982. — P. 53.

47. Lucas R. After Keynesian Economics, in After the Phillips Curve: The Persistence of High Inflation and High Unemployment [Text] / R. Lucas, T. Sargent // Federal Reserve Bank of Boston. Conference Series. — 1978. — N 19. — P. 66.

48. Там само. — P. 73.

49. ТАМ САМО. — P. 87.