2. Основні напрями розвитку економічної теорії у XX столітті та їх еволюція

Розглядаючи це питання, можна виходити з того, що всю сукупність течій, шкіл, що репрезентують економічну теорію в XX столітті, умовно можна згрупувати за такими трьома основними напрямами:

¾ неокласичний;

¾ кейнсіанський;

¾ інституціональний.

Їх детальну характеристику буде дано в наступних розділах. Спочатку ж маємо розглянути загальні риси цих напрямів, їхній взаємозв’язок і альтернативність.

Крім того, не слід забувати і про такі напрями економічної думки ХХ ст., як соціал-реформізм та економічні теоретичні засади радянського ладу, спрямовані на впровадження в реальне господарське життя після жовтневої революції 1917 р. наукових постулатів марксизму-ленінізму.

Неокласицизм, що виник у кінці ХІХ століття, є суб’єктивною школою в політекономії. Об’єктом досліджень неокласичної економічної теорії була поведінка «людини економічної», що намагається максимізувати свій дохід та мінімізувати витрати. Це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних суб’єктів за умов вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи. Неокласичний напрям панував у світовій економічній думці до 30-х років ХХ століття, коли він змушений був значною мірою поступитися міс­цем кейнсіанству, яке отримало назву від імені його засновника — англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883—1946). На відміну від неокласиків — прихильників економічного лібералізму — Кейнс обґрунтував концепцію державного регулювання економіки і розробив її конкретні форми.

Аналізуючи суть неокласичного напряму та кейнсіанства, слід звернути увагу на їхній зв’язок із соціально-економічними умовами та зумовленість цими умовами. Крім того, необхідно простежити еволюцію цих напрямів та визначити їхню неоднорідність.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття склався також інституціоналізм — напрям в економічній теорії, прихильники якого вирішальну роль у суспільному розвитку надавали поза­економічним факторам — соціальним інститутам. Необхідно з’ясувати зв’язок цього напряму з теоретико-методологічними принципами його попередників, зокрема історичної школи, та, як і щодо інших, розглянути зумовленість його появи конкретними соціально-економічними реаліями, пам’ятаючи, що цей напрям виник майже одночасно з неокласичним.

З’ясовуючи характерні для цих напрямів економічної думки особливості, слід не лише уяснити їхню еволюцію, а й замислитись над тим, що спричиняло цю еволюцію і що нового вона внесла в розвиток економічної теорії.

Вивчення соціал-реформізму передбачає обов’язкове врахування таких обставин: по-перше, те, що його концепції й нині мають значне поширення в європейських країнах, і, по-друге, те, що вони багато в чому можуть бути основою теоретичних розроб­лень стосовно перебудови економіки постсоціалістичних країн.

Радянська економічна думка варта вивчення тільки як певний історичний і соціальний феномен.