Посткейнсіанство

Посткейнсіанська економічна теорія зароджується в 70-тих рр. XX ст. в період кризи державного регулювання економіки, яке не відповідало новим суспільним реаліям. Структурна криза, поєднання високої ін­фляції, безробіття із спадом виробництва, становлення і розвиток авто­матизованого технологічного способу виробництва, розширення усус­пільнення капіталу, зростання інтернаціоналізації господарських зв’язків і експансія транснаціональних корпорацій вимагали пошуку нових форм та інструментів державного втручання в економіку.

У структурі посткейнсіанства розрізняють дві основні течії: англій­ська й американська. Англійську представляють Дж. Робінсон, ∏. Cpa- ффа, Н. Калдор, М. Калецький; американську — С. Вайнтрауб, А. Ейхнер, X. Мінскі, П. Девідсон.

Відмінні риси посткейнсіанства — гостра критика основних по­ложень неокласичної школи, насамперед теорії граничної продуктивно­сті й теорії граничної корисності; відродження традицій класичної школи політичної економії; дослідження не тільки традиційних еконо­мічних, але й деяких соціальних проблем (розподіл доходів, роль про­фесійних спілок тощо).

Центральне місце в посткейнсіанстві посідають проблеми зростання й розподілу національного доходу. Посткейнсіанці стверджують, що темпи зростання виробництва залежать від розподілу національного доходу, а обсяг і приріст національного доходу - від обсягу заоща­джень, який, у свою чергу, формується із суми заощаджень від заробіт­ної плати і прибутку. Оскільки «схильність до заощаджень» у одержу­вачів заробітної плати і прибутку різна, то зміни в розподілі будуть впливати на загальну суму заощаджень. Розподіл національного доходу є функцією нагромадження капіталу. Темп нагромадження капіталу впливає на норму прибутку і частку прибутку в національному доході.

Вагомий внесок у формування посткейнсіанства належить П. Сраффа.

П'єр Сраффа (1898-1983)

Італійський економіст, професор економіки

Основний твір — «Виробництво товарів за допомогою товарів» (1960)

Методологія досліджень. При визначенні цінності блага Сраффа використовує своєрідний варіант рікардіанської теорії цінності, ціноут­ворення й розподілу, що базується на вивченні лише натурально- речових взаємозв ’язків між споживними вартостями.

Сраффа звертає увагу на логічну непослідовність й суперечливість неокласичної теорії граничної корисності й граничної продуктивності фак­торів виробництва. Неокласики вважали, що доходи від факторів виробни­цтва та їх розподіл можна виводити із умов їх пропозиції і продуктивності. Але ж і пропозиція факторів виробництва залежить від характеру розподі­лу доходів. Так, за неокласичною теорією, граничний продукт капіталу ви­значає величину прибутку. Співвідношення прибутку і заробітної плати змінює ціни виробництва, і це веде до зміни величини вартості капіталу, яка визначається на основі цих цін та виробництва.

Класики намагались довести, що ціни визначаються вартістю това­рів. Суспільні ціни виробництва регулюються ціною виробництва това­рів, які виготовляються в умовах середнього показника органічної бу­дови капіталу, унаслідок чого, відхилення вартості від цін виробництва в галузях з більш високим чи більш низьким вмістом капіталу взаємно погашаються, тобто сума цін товарів буде дорівнювати сумі вартостей товарів.

На думку Сраффа, положення класиків не підтверджуються еконо­мічною практикою, натомість він пропонує теоретичну модель ціноут­ворення, за якою існує така стандартна галузь, де відношення чистого продукту до вартості матеріальних витрат не змінюється під впливом змін у відносинах розподілу і цінах. В такій галузі виробляються базові товари, тобто ті, які прямо чи опосередковано пов’язані з виробництвом усіх інших товарів.

Джоан Вайолет Робінсон (1903-1983)

Англійський економіст і громадський діяч, член Британської академії, професор Кембриджського університету

Основні твори — «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933), «Нагромадження капіталу» (1956)

Дж. Робінсон досліджувала проблеми зрушень у механізмі ринкової конкуренції, монополізації ринків, механізму монополістичного ціноу­творення. Для Робінсон монополія є явищем не тільки ринку, а й кон­центрованого виробництва. Концентрацію ж виробництва вона пов’язувала з економією на масштабах. Порівнюючи поведінку компа­ній в умовах досконалої і недосконалої конкуренції, Робінсон показала, що великі компанії мають можливість продавати свою продукцію за вищими цінами, ніж за умов досконалої конкуренції.

Робінсон ввела в економічну теорію поняття «дискримінація». Мова йде про сегментацію ринку монополією на основі врахування різної еластичності попиту по ціні у різних категорій споживачів; маневру­вання цінами однакових товарів для різних груп споживачів та на гео­графічно відокремлених ринках. «Золоте правило» монопольної полі­тики цінової дискримінації полягає в тому, що найвища ціна встановлюється там, де попит слабо еластичний, а найнижча — на рин­ках з високою еластичністю попиту.

Аналізуючи поведінку монополій, Робінсон намагається оцінити доцільність цінової дискримінації для суспільства. На її думку, з одного боку, монополія, яка використовує дискримінацію в цінах у порівнянні з монополією, що не практикує такої поведінки, схильна підвищувати обсяги виробництва. З іншого боку, цінова дискримінація, зберігаючи монопольно високі ціни, веде до неефективного розподілу і недовико- ристання ресурсів. Загалом, монополізація виробництва, на думку Робі­нсон, в будь-якому випадку справляє негативний вплив на розподіл ба­гатства між людьми.

Критичне ставлення до монополізації економіки є притаманним і теорії монопсонії. Наслідки монопсонії Робінсон аналізує на прикладі ринку пра­ці, коли велика фірма (монопсоніст) купує послуги праці неорганізованих робітників. В цьому випадку монопсоніст нав’язує останнім умови угоди, за яких реальна заробітна плата може бути нижчою за граничний продукт праці робітника. На думку Робінсон, це є ніщо інше, як експлуатація праці. Факторами, що протидіють експлуатації, вона вважала законодавство про мінімальну заробітну плату і політику профспілок.

В теорії нагромадження капіталу Робінсон зробила спробу синте­зувати фактори, що впливають на довгострокове зростання економіки

— співвідношення прибутку і заробітної плати, обсяг капіталу і харак­тер технічного прогресу, ступінь монополізації в економіки, зростання народонаселення тощо, а також визначити причини відхилень від ста­лого зростання.

Робінсон формулює ідеальні умови сталого економічного розвитку

— умови «золотого століття». Найважливіші з них: нейтральний техні­чний прогрес, в умовах якого продуктивність праці, заробітна плата од­ного робітника і капіталоозброєність праці підвищуються в однаковій пропорції, а норма прибутку залишається постійною; гнучкість і рухли­вість реальної заробітної плати. Остання має підвищуватися разом із зростанням обсягів виробництва на душу населення; вільна конкурен­ція, як обов’язкова умова такого зростання заробітної плати; накопи­чення капіталу в умовах золотого століття залежить тільки від темпів технічного прогресу і приросту зайнятого населення.

Робінсон вважає, що порушення цих умов є причиною нестабільно­го розвитку капіталізму. На думку Робінсон, існують оптимальні темпи нагромадження капіталу, при якому зростання ефективного попиту від­повідає зростанню обсягів виробництва. Занадто високі темпи нагрома­дження обумовлюють надмірно високу частку прибутку в доході і ни­зьку частку найманої праці. В цьому випадку розвиваються інфляційні процеси, знижується рівень життя робітників, що спонукає їх боротися за підвищення грошової заробітної плати. Занадто низький темп нагро­мадження призведе до зниження норми і частки прибутку і тим самим зменшить стимули для економічного зростання і сприятиме стагнації.

Монетарне посткейнсіанство. А. Лейонхуфвуд, Р. Клауер, П. Даві- дсон виступили із жорсткою критикою ортодоксальної моделі доходів- видатків, проти «ортодоксального істеблішменту», представники якого, на їхню думку, тільки уявляють себе кейнсіанцями, але по суті роблять все, щоб зійти з кейнсіанського шляху.

Ця критика ведеться ними по трьом напрямкам. По-перше, ортодок­си не розробили адекватної теорії інфляції. По-друге, — ігнорували роль грошово-кредитних чинників у функціонуванні економічної сис­теми — факторів, які можуть виступати в якості стимулів економічної нерівноваги. По-третє, — примирили кейнсіанську теорію з неокласи­чною в тому сенсі, що визнали наявність внутрішньої тенденції еконо­міки до повного використання ресурсів, яка проявляється в результаті фінансової та грошово-кредитної політики.

Певною віхою в розвитку монетарного посткейнсіанства стала опублі­кована в 1965 р. стаття американського економіста Р. Клауера «Кейнсіансь- ка контрреволюція: теоретична оцінка», в якій представлене нове тракту­вання теорії Кейнса. На відміну від ортодоксального кейнсіанства, яке трактувало останню як теорію рівноваги в умовах неповної зайнятості, як окремий випадок неокласичної теорії загальної рівноваги, Клауер спробу­вав довести, що теорія Кейнса — це, перш за все, теорія нерівноваги. Цю властивість Клауер виводив з передумови про недосконалість інформації, відмінність планованих і очікуваних, фактичних і передбачуваних величин.

Підсумувати нові погляди на теорію Кейнса, показати «справжню» суть кейнсіанської теорії взявся і А. Лейонхуфвуд. На його думку, го­ловний зміст «кейнсіанської революції» полягає у: 1) поясненні причин безробіття, 2) критиці теорії загальної рівноваги, 3) критиці загально­прийнятої теорії грошей як інструменту аналізу короткострокових еко­номічних коливань. Він вважає, що занадто багато уваги було приділе­но першій проблемі, в результаті чого критичний аналіз теорії загальної рівноваги був відкинутий і зникла велика частина цінового і монетар­ного аспектів теорії Кейнса. В економічній теорії монетарного кейнсі- анства з’явилася дивна доктрина «неважливості грошей» і «неефектив­ності грошової політики».

Лейонхуфвуд вважає, що теорія Кейнса — це не статична теорія «рівно­ваги з неповною зайнятістю», а динамічна за своєю суттю «теорія макро- економічного пристосування до порушення економічної рівноваги». Самі ж порушення він вважає результатом недосконалості інформації, сповільне­ності, нееластичності економічних реакцій на всякі порушення, так як будь- яка затримка на ринку, викликана недосконалістю інформації, перетворю­ється в кумулятивний процес, що обмежує зростання доходу в економіці.

Доводячи, що для Кейнса самим улюбленим інструментом регулю­вання економічної активності була норма відсотка, Лейонхуфвуд, тим не менш, змушений визнати, що Кейнс все ж сильно сумнівався щодо еластичності відсотка за грошовою пропозицією. Дійсно, Кейнс не роз­раховував на ефективність грошово-кредитної політики і покладав на­багато більше надій на бюджетні важелі державного регулювання. При всій схильності до грошово-кредитної політики Лейонхуфвуд (разом з Кейнсом) теж змушений був визнати її малу ефективність як інструме­нту антициклічної політики і необхідність звернення до заходів фіска­льної політики для прямого впливу на ефективний попит. Отже, в кін­цевому підсумку справа зводиться до поєднання грошово-кредитної і фіскальної політики. Відмінності між ортодоксальними кейнсіанцями та посткейнсіанцями стосуються лише розстановки акцентів: чи вважа­ти головною фіскальну політику, а грошово-кредитну — допоміжною (прихильники «ортодоксальної» моделі доходів-видатків) або ж віддати першість грошово-кредитній політиці, а фіскальну розглядати в якості допоміжної (Лейонхуфвуд).

6.5