Правління Директорії УНР
18 грудня 1918 р. Директорія УНР вступила до Києва. Її перші рішення мали безпосередній, чи опосередкований вплив на діяльність кредитно-банківських установ. Директорія УНР, зокрема, прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників, частина з яких була притягнута до судової відповідальності.
Проводилися обшуки заможного населення, було оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства на селі. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Причому, до «поміщиків і капіталістів» зараховували навіть вищу інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл та ін.В системі органів державної влади приймали участь і представники кредитних установ, зокрема активну участь у діяльності Тимчасової Ради Завідуючих державними справами Директорії брав Петро Порфирович Відибіда - член УЦР, відомий український кооператор, голова правління Подільського Союз-банку. Згодом він став керуючим Міністерства фінансів. На засіданні Ради комісарів 20.12.1918 р. в присутності президента Директорії В. К. Винниченка та її членів С. В. Петлюри, Ф. П. Швеця і О. А. Андрієвського П. Відибіда доповідав про зловживання у сфері фінансів попереднього уряду. Зокрема, доповідач оголосив на виявлених матеріалах про «продаж німцями за 160 млн крб. гетьманському уряду військового майна через консорціум банків, виявлені зловживання з приводу прийому фальшивих грошей»[392]. Згодом, 30.01.1919р., його призначають керуючим Міністерства фінансів в уряді В. Чехівського[393]. За короткий період роботи в зазначеному уряді П. Відибіда зумів фінансово зміцнити кооперативні установи шляхом проведення 04.02.1919 р.
«Закону про видачу довгострокових позичок центральним кооперативним установам на фінансування української промисловості», яким кооперативним організаціям на розвиток власного виробництва виділялися 286 млн. грн. на пільгових умовах (на 13 років під 6 % річних з погашенням позики з 5-го року користування)[394].16 лютого 1919 р. на засіданні Директорії було ухвалено постанову про призначення Д. Марковича - кооперативного діяча, фундатора українського кооперативного руху на Волині, першого голови правління Подільського союзу кредитних товариств, одного із засновників Українбанку - заступником голови в засідання Ради Народних Міністрів.
Директорія УНР задекларувала вилучення землі у поміщиків без викупу, пообіцявши їм компенсації затрат на різноманітні агротехнічні, меліоративні та ін. вдосконалення, раніше проведені в маєтках. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі, що викликало незадоволення біднішого населення. Поміщики і буржуазія також були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.
Навесні 1919 р. УНР втратила майже всю територію. За таких обставин говорити про підтримку Директорії з боку українських кооперативних центрів, як і кредитних установ, зокрема Центрального Українського Кооперативного Комітету (ЦУКК), «Дніпросоюзу», «Українбанку», «Централу» та ін. було б перебільшенням.
Основною грошовою одиницею відновленої УНР було проголошено гривню. За період правління Директорії УНР грошові знаки номіналом 10 («раки») та 1000 карб (серпень 1919 р.), 100 карб та 250 карб («канарейки»), 25 карб (жовтень 1919 р.).
Уже в лютому 1919 р. уряд надав кооператорам позику на суму 2 млн. крб. на розвиток власних підприємств[395]. Згодом, 15 липня 1919 р., міністр фінансів УНР Б. Мартос (давній товариш С. Петлюри і видатний кооператор) затвердив розпорядження про виділення 20 млн. гривень позики Подільському Союз-банку для закупівлі за кордоном дефіцитних товарів[396].
Подільський Союз-банк розгорнув мережу своїх філій, зокрема в Гайсині, Могилеві-Подільському, Кам'янці-Подільському, Богополі, Проскурові для проведення заготівельно-постачальницьких операцій на замовлення військового відомства та місцевих кооператорів.
Зусиллями кооператорів було закуплено у Відні військову амуніцію і товари для цивільного населення[397]. В Румунії при безпосередній участі П. Відибіди кооператори закупили через фірму «Марморош банк та Персіц і К°» 170 т мастил, 50 т бензину та на 2 млн. мануфактури[398]. На закупівлю різних гостродефіцитних товарів (сіль, мануфактура і т. п.) лише одним Союз-банком було витрачено до 35 млн. крб.Але непослідовні дії військового керівництва й інших урядових осіб ЗОУНР шкодили виконанню наступного контракту[399]. На звернення подільських кооператорів до уряду про відшкодування втрачених коштів у розмірі 5 млн. грн. за особистим втручанням С. Петлюри Міністерство Народного Господарства УНР прийняло закон, за яким Подільському Союз-банку кредитових товариств під фірмою «Союз-банк» було надано 3 106 589 грн допомоги на
відшкодування втрат, понесених Союз-банком[400].
У період Директорії УНР продовжувався процес формування кредитно-банківської системи. Продовжував функціонувати УДБ з конторами і відділеннями. За станом на кінець жовтня 1920 р. їх кількість становила 24[401]. Суттєвою перешкодою діяльності банку у період правління Директорії УНР стала політична боротьба та війна. Банк намагався налагодити свою роботу, але вже в лютому 1919 р. змушений був разом з Міністерством фінансів евакуюватися до Вінниці. 26 січня 1919 р. останній австрійський представник при Українському урядові зазначав, що «за кілька днів Директорія вибирається до Вінниці... Проголошено порядок перенесення банків»[402]. Евакуація банків почалася не пізніше 28 січня, і на початку лютого вони остаточно перемістилися до Вінниці. Згодом місцем дислокації банку став Тернопіль. У подальшому він перебував у Заліщиках, Кам'янці-Подільському, Ланцуті.
У кінці серпня 1919 р. зі звільненням Києва від більшовиків банк видав приватним банкам кредитів на суму 5 млн руб. для відновлення ними операційної діяльності[403].
З травня 1920 р. банківську установу знову змушені евакуювати до Вінниці. Згодом - до Кам'янця-Подільського, звідти - до Тарнова, Рівного, Тисмениці, Ділятина, Станіславова. Наступ Червоної Армії створив загрозу захоплення державної скарбниці, тому на засіданні уряду 16 листопада в м. Гусятині після доповіді П. Відибіди було вирішено негайно вивезти державну скарбницю, Державний банк і експедицію державних паперів на територію Польщі[404]. Банк було перевезено до Ченстохова (Польща). Там УДБ був розміщений у приміщенні колишнього відділення Державного банку Російської імперії. Майно банку, яке вдалося вивезти, було складовано у приміщення колишньої фабрики фіранок, а потім - у найнятий будинок[405]. Майном банку опікувався останній його директор Клепачівський К. Й. До нього ці функції у квітні - листопаді виконував колишній головний книго вод одного з відділень Державного банку Російської імперії Яковенко.
У кінці серпня 1919 р. відновив діяльність ДЗБ. Згідно з метою його створення він мав налагодити зв'язок із відділеннями, визначити взаємовідносини з позичальниками, що й визначало його статус як суб'єкта правових відносин. Проте незрозумілими залишалися його перспективи в контексті невизначеності правового регулювання власності на землю.
Навесні 1919 р. розпочались активні заходи щодо реорганізації ДЗБ в установу меліоративного сільськогосподарського кредиту. Завданням нової установи мало стати об'єднання на місцях усіх установ, зацікавлених у сільськогосподарській меліорації. Ставилося завдання з'ясувати, які установи спрямовують свою діяльність у зазначеному напрямку. Підкомісія розіслала запити з цих питань у відділення банку з проханням надіслати зібрану інформацію в центральне управління банку[406].
Суттєву реорганізацію відділень проводив УНКБ, істотно розширюючи їх мережу, яких на початку 1919 р. було 7, у червні - 10, у жовтні - 12, а в кінці року - 16[407]. Банк вів запеклу боротьбу з Харківською філією МНБ, яка намагалася відкрити філію в Одесі, але після націоналізації МНБ і спекулятивних оборудок Харківська філія потрапила в скрутне становище. У перспективі планувалося відкрити ще 17 відділень, філій, комісіонерств і агентств, у тому числі за кордоном. В обіжнику банку від 8 березня 1919 р. повідомлялося про наміри банку відкрити 20 відділень[408].
Здійснювалися спроби змінити статус суб'єктів банківської діяльності у кредитно-банківській сфері. Зокрема, у зв'язку зі значним розширенням території, контрольованої Директорією УНР, у квітні-травні 1920 р. намагалися провести денаціоналізацію частини комерційних банків. З метою її проведення передбачалося створення особливих відділів, однак практично Директорія УНР так і не змогла щось здійснити у визначеному напрямі[409]. Для суб'єктів банківського права проблемою було встановлення умов видачі вкладів і курсів на іноземні валюти.
Важливими суб'єктами банківської діяльності у період Директорії були юридична рада та фінансова рада. Визначенням напрямів майбутніх реформ займався фінансовий комітет, одним із напрямків якого було розроблення заходів щодо реорганізації банківської системи. Статус юридичної особи мали повітові земські збори з доволі широкими повноваженнями щодо регулювання діяльності установ дрібного кредиту.
Таким чином, у період Директорії УНР розвиток банківських установ на території України набув подальшого розвитку, проте зміст окремих норм мав суперечливий характер. Законодавство не стільки врегульовувало розвиток банківської діяльності, скільки намагалось її обійти, залишаючи поза увагою її соціальну значущість у перехідний період розвитку. Підтвердженням тому є зміст конкретних норм: це і призначення комісарів до окремих департаментів і банків; намагання врегулювати лише окремі сторони банківської діяльності; затребуваність у її законодавстві лише окремих банківських інструментів, через що її нормотворча діяльність щодо банків не мала системного характеру. До позитивних сторін її діяльності слід віднести реалізацію норм, які врегульовували грошову емісію, що здійснювалась у законодавчому порядку, намагання врегулювати обмінний курс, здійснення операцій з окремими валютами, цінними паперами тощо.
3.4.