Західноукраїнська Народна Республіка

На території західноукраїнських земель процес становлення і розвитку банківських установ був зумовлений низкою чинників, вирішальними з яких в умовах державотворення були, все ж, політичні.

фінансово-кредитної політики держави не містилося.

Прихильників застосування банківських інструментів не було і серед опозиційних організацій. Селянсько-робітничий союз - опозиційна до уряду організація, виступала з вимогою проведення політики націоналізації і конфіскації, у тому числі й банківській сфері. Українська республіканська партія наполягала на проведенні соціалізації банків. Українська народно-трудова партія вимагала усуспільнення кредиту^[410]. Подібне ставлення до таких важливих проблем, враховуючи те, що на території ЗУНР проживало 6 млн населення, змушує констатувати наявність суттєвих пробілів у законодавстві і неврегульованості соціально значимої фінансово- банківської проблематики.

Загалом же формування правових норм у сфері банківської діяльності визначала низка чинників. 9 листопада УНРадою сформовано Державний секретаріат (Рада державних секретарів), до складу якого входило і фінансове відомство, що мало опікуватись банківською справою. Його керівники К. Левицький і його наступник С. Голубович одночасно очолювали і фінансове відомство, що могло сприяти формуванню законодавчої бази у банківській фері.

На території ЗУНР зберігали чинність правові акти Австро- Угорщини. Тут не було прийнято жодного нормативного акта, який би скасовував попереднє законодавство в частині, що стосувалася банківської діяльності. Попри те, що УНРада не мала соціалістичного спрямування і не декларувала негативного ставлення до банків, формування норм, що стосувалися банківської сфери, не належало до першочергових.

Важливим суб'єктом банківської діяльності був Промисловий банк у Львові. Діяв він як акціонерна установа, головне завдання якої - участь у створенні промислових підприємств. Аналогічним за формою був Галицький народний банк для сільського господарства і торгівлі, який також функціонував у Львові. Його діяльність залежала від віденського Австрійського земельного банку. Іншим суб'єктом був Галицький акціонерний іпотечний банк, який у 1917 р. став складовою Австрійського концерну на території Польщі, далі провадив свою діяльність на українських землях.

Суб'єктом правових відносин був також Галицький земельний іпотечний банк. На відміну від свого попередника, він надавав іпотечний кредит у 4,5 відсоткових заставних листах не тільки власникам землі та міської нерухомості, а й селянам. У 1919 р. капітал банку подвоївся завдяки чеським акціонерам (Празького кредитного банку та Аграрного банку в Празі). У 1920 р. банк почав називатися земельним кредитовим. Він здійснював роботу щодо заснування відділень, брав участь у створенні промислових підприємств, надавав короткострокові кредити.

У Львові функціонував інститут довгострокового іпотечного кредитування під назвою Земельний іпотечний банк. Цей банк здійснював кредитування під заставу майна на строк від 10,5 до 50 років переважно дрібних земельних власників. Він проводив і інші банківські операції - приймання вкладів на поточний рахунок, операції з векселями тощо.

Окрім цього, на території Галичини суб'єктами банківської діяльності були Українбанки, які визначалися як українські кредитні кооперативи другого ступеня^[411]. Виникати вони стали на початку Першої світової війни через об'єднання низових кредитних спілок окремих повітів чи регіонів і забезпечували організаційно- фінансовий зв'язок між Центробанком у Львові та сільськими райффайзенківськими касами.

Важливим суб'єктом банківської діяльності Західної України був Крайовий союз кредитовий (Центробанк), який мав правовий статус центрального органу кредитних спілок. Він створювався для залучення капіталів і надання доступних кредитів сільським і міським виробникам. Тривалий час його очолював Кость Левицький.

Важливою складовою процесу становлення і розвитку кредитних установ стало регулювання окремих сторін їх діяльності. 4 квітня 1919 р. УНРада прийняла закон про запровадження в обіг гривні та карбованця, згідно з яким гривня вводилась у законний обіг нарівні з кроною і прирівнювалася до неї за курсом^[412]. Закон поширював дію на банківські установи. Норми формувались як матеріальні, імперативні, уповноважуючі. Закон містив дві забороняючі норми й одну посилкову на Карний кодекс щодо відповідальності за встановлені правопорушення.

Окремі рішення, які містили норми банківського права, приймалися Президентом УНРади. Одним із них Є. Петрушевич дав вказівку Уповноваженому по фінансах здійснити окремі кредитні операції та розробити план їх здійснення^[413]. Рада державних секретарів 20 лютого 1919 р. у зв'язку з випуском грошових бон по 20 гривень зобов'язувала всі банківські установи здійснювати операції з ними. 24 березня 1919 р. вона прийняла рішення ввести законодавчим шляхом примусовий курс гривні^[414]. Державний секретаріат внутрішніх справ 1 травня 1919 р. видав акт, яким підтверджував курс гривні до крони (1:1) і курс карбованця до крони (1:2)^[415].

Фінансова комісія УНРади, п'ятеро членів якої були у складі законодавчої комісії^[416], з самого початку взяла під суворий облік грошові запаси у банках. Згодом запропонувала випустити внутрішню державну позику. У травні 1919 р. комісія ухвалила резолюції у справах державних фінансів, стабілізації гривні та діловодства, які стосувалися і кредитно-фінансових установ. Комісія намагалася також розробити загальний фінансовий план і скласти державний бюджет^[417], але в матеріалах відсутні згадки щодо банківських інструментів. Загалом же норм банківського права так і не з'явилися в окремому кодифікованому акті.

Актами, прийнятими у листопаді 1918 р., врегульовувалися грошово-кредитні відносини та визначалися правила діяльності банків. Оскільки власних грошей ЗУНР не мала, як і коштів на їх друкування, у грудні 1918 р. на засіданні уряду було вирішено залишити в обігу австрійські крони. Після об'єднання ЗУНР і УНР вводилися в обіг гривні й карбованці УНР. У січні 1919 р. УНРада видала відповідний закон, норми якого визначали гривні й карбованці офіційною валютою на території ЗО УНР, а банки зобов'язані були приймати їх нарівні з кронами по курсу 1 крона=1 грн, 1 карб=2грн, або 2 кронам^[418].

Резолюцією від 16 травня 1919 р. фінансова комісія УНРади увела в обіг гривню як державну валюту і крони^[419]. Проте ситуація укладнювалась тим, що уряд ЗУНР не мав впливу на випуск і поширення крон на території ЗУНР. Тут не було необхідної кількості товару, котрий міг би бути викуплений за гривні. Приплив же гривні на в Галичину був незначний, оскільки випущено її було зовсім мало.

Значна частина норм банківського права містилася у статутних документах банків - Акціонерного товариства “Російський народний банк у м. Ужгород” (далі - АТ РНБ у м. Ужгород) і Акціонерного товариства “Підкарпатський банк у м. Ужгород” (далі - АТ ПБ у м. Ужгород)^[420]. Установчі документи банків містили норми про порядок відкриття, мету діяльності, порядок набуття капіталів, органи управління, звітність. Статут АТ РНБ у м. Ужгород визначав мету товариства, яка полягала у створенні капіталу; розвитку банківських операцій; конвертації боргів; парцеляції землеволодінь; підтримці підприємств^[421].

Основний капітал АТ ПБ в м. Ужгород становив 5 млн крон і набувався через випуск 10 тис. акцій вартістю 500 крон^[422]. В АТ РНБ норми ч. 3 статуту містили правила щодо резервного фонду, який призначався для відшкодування непередбачених витрат або втрат. У банку утворювався і спеціальний резервний фонд з метою покриття втрат при зменшенні цін на нерухомість, цінні папери, несприятливій торговельній кон'юнктурі. Унормовувався також порядок відкриття банків. Нормою статуту АТ ПБ встановлювалося, що банк відкривався, якщо 30 % від суми його основного капіталу було сплачено^[423].

Детально врегульовувався порядок діяльності органів управління. Одним із таких органів була управа (дирекція). Вона обиралась у складі 7-15 акціонерів^[424], обирала голову і заступників. До її компетенції входило ведення справ, які виносилися на розгляд загальних зборів; ведення торгівлі, розміру відсотків на позички і внески; прийом і звільнення службовців; надання коштів. Вона обирала екзекутивну комісію, уповноважену вирішувати всі торговельні справи.

Комісія перебирала на себе частину справ управи щодо ведення торгівлі. Визначалися правила діяльності органу, який мав назву “вибор”. Зокрема, установлювався порядок обрання, його склад і функції. Його члени обиралися серед акціонерів у кількості 9­25 осіб і були уповноважені здійснювати контроль за торговельними операціями банку^[425]. Визначалися повноваження наглядової ради, які включали контроль розпоряджень правління та діяльність товариства. Колегія обиралася на три роки у складі чотирьох осіб^[426].

Загальні збори могла скликати управа (дирекція), контрольна комісія, акціонери. Збори уповноважені були обирати управу й контрольну комісію; визначати баланс основного капіталу і розподіл прибутків; укладення договорів; ліквідацію товариства; зміну статуту; визначення розміру заробітної плати^[427]. Рішення загальних зборів приймалися більшістю голосів. Після розгляду на загальних зборах їх протокол передавався Міністру фінансів. Річний звіт про операції банку і щомісячні баланси друкувалися в «Державному віснику».

УНРада і Державне секретарство фінансів взяли під суворий облік усі грошові запаси в банках, намагалися регулювати грошово- кредитні інструменти, здійснювати перерозподіл коштів тощо. Не завжди зазначені заходи були забезпечені нормативно. Робилися також спроби випустити внутрішню державну позику та деякі інші заходи^[428], але ці наміри не набули належного нормативного забезпечення, а також блокувалися несприятливими для ЗУНР зовнішньополітичними та воєнними обставинами.

УНРада намагалася реалізувати норми закону “Про впровадження в ЗО УНР у законний обіг гривень і карбованців УНР”, виданого в січні 1919 р. Гривні й карбованці стали офіційною валютою на території ЗО УНР, які банківські установи зобов'язані були приймати нарівні з кронами.

Таким чином, серйозною перешкодою щодо формування банківського законодавства на території ЗУНР були ідеологічні чинники, негативне ставлення до банківської діяльності провідних політичних партій. Секретаріат фінансів був розпорошений. Не вистачало спеціалістів. Дедалі більше загострювалася фінансова криза. За таких умов приймались окремі законодавчі чи розпорядчі рішення, які врегульовували певні сторони кредитно-банківських відносин. На території західноукраїнських земель норми права врегульовували грошово-кредитні відносини, визначали загальні правила діяльності банків, деякі окремі сторони їх функціонування. Докладніше регулювалася діяльність банківських установ. Їх установчі документи містили норми, які визначали порядок відкриття банків, мету їх діяльності, порядок набуття капіталів, функціонування органів управління, порядок звітності тощо.