РОЗДІЛ 5. БАНКІВСЬКІ УСТАНОВИ У ПЕРІОД НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 1921-1928 рр.
Банківські установи поновили свою діяльність у період «нової економічної політики» (НЕП). Радянський уряд не позбавився від фінансових проблем. Новій владі здавалося, що економічний стан країни і фінансову ситуацію легко вдасться поліпшити, керуючись теоретичними уявленнями більшовиків про гроші: поступове відмирання грошей за рахунок специфічної системи виробництва, обміну і безгрошового розподілу.
Час скоректував помилковість такого підходу. Пошуки шляхів виходу з тупикової ситуації йшли до 1921 р. У цей час робилися спроби вирішення фінансових проблем аж до створення таких органів, як Особлива нарада по фінансуванню при ВРНГ і виробничі відділи ВРНГ. Був заснований також Центральний обліково-позичковий комітет, до якого увійшли представники Народного банку, профспілок і ЦВК, туди ж делегувалися промисловці і торговці, а очолювався він комісаром Державного банку[455].Після проголошення нового курсу[456] зміни торкнулися і кредитно-банківської системи. На IV сесії ВЦВК СРСР (7 жовтня 1921 р.) був прийнятий Декрет про створення Державного банку РСФРР. (і відповідно регіональних його підрозділів). Цей захід був тісно пов'язаний із рішенням радянської влади оживити економіку шляхом переходу на принципи НЕПу. Цікаво, що уперше про результати націоналізації колишньої банківської системи і необхідності створення Державного банку було сказано в.о. Головного комісара Народного банку РСФРР у 1918 р. А. П. Спунде на З'їзді профспілки банківських працівників у червні 1921 р.
455
13 жовтня ВЦВК затвердив Положення про Держбанк РСФРР, який із 16 листопада розпочав здійснювати свої операції. Головою Держбанку був призначений Шейнман Арон Львович. При створенні Державного банку до нього від Державного комерційного банку перейшли 7 контор[457]. 6 липня 1923 р. Держбанк РРФСР був перетворений у Держбанк СРСР, який проіснував до 1992 р.
Головний зміст діяльності Державного банку у 1922-1924 рр. було проведення грошової реформи. У ході реформи 1922-1923 рр. була зроблена спроба частково відновити товарно-грошові відносини. Так, зокрема, була запроваджена державна монополія на купівлю золота, платини й іноземної валюти, випущені «червінці», які прирівняли до царської золотої монети вартістю у десять карбованців. 25 % їх були забезпечені золотом, а решта - векселями і активами, що реалізовувалися без будь-яких проблем. Цю тверду валюту приймали і обмінювали усі іноземні банки. У 1922-1924 рр. були проведені деномінація (пропорційна зміна вартості грошей, яку ще називають скороченням нулів) і обмін грошей.
Кредитування української промисловості, найважливіша частина якої була підпорядкована безпосередньо ВРНГ Росії через об'єднані російсько-українські головкоми (пізніше - трести), здійснювалося через спеціалізовані галузеві російські (з 1924 р. - загальносоюзні) акціонерні банки (Промбанк, Роскомбанк, Всекобанк, Центральний сільськогосподарський банк СРСР - Центрсільбанк), Торгово-промисловий банк СРСР. Було створено також банк для зовнішньої торгівлі (Зовнішторгбанк).
На території України НЕП мала суттєві особливості, серед яких варто виділити її «зовнішнє» походження, яка не враховувала національні інтереси; здійснення соціально-економічних
перетворень супроводжувалося пригніченням національно- демократичних сил; реалізація НЕПу почалася значно пізніше, ніж в інших республіках. Зазначені обставини впливали і на діяльність фінансово-кредитних установ. Коли наприкінці 1921 р. у Росії почалося відродження банківської справи, Україна була повністю підлеглою. Держбанк тут створений не був, контроль за українською кредитною системою був монополізований Наркоматом фінансів Росії і її Державним банком.
Наприкінці 1921 р. розпочалося відродження банківської справи і на території України. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань НЕПу в Україні. У жовтні 1921 р.
у Харкові була відкрита Всеукраїнська контора Держбанку Росії. У червні 1929 р. був прийнятий перший Статут Держбанку, згідно з яким банк був органом регулювання грошового обігу і короткострокового кредитування відповідно до загального плану розвитку народного господарства СРСР. Усі республіканські й обласні контори банків були оголошені його філіями. На 1 жовтня 1923 р. діяло 17 самостійних банків[458], а доля Держбанку в загальних кредитних вкладеннях складала 2/з. На 1 жовтня 1926 р. число самостійних банків зросло до 6 1[459].У квітні-липні 1923 р. почали створювати комунальні банки в Харкові, Києві та Одесі із загальним статутним капіталом 1,65 млн. крб.,Комунальні банки здійснювали довгострокове кредитування місцевого господарства, фінансували в основному будівництво доріг, заводів, магазинів, залучали кошти кооперативів, підприємств, приватних осіб і навіть іноземних громадян. Місцеві комунальні банки у 1926 р. були перетворені в Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк). У 1927 р. відкрито Київський місцевий комунальний банк. У 1927 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі.
Українському уряду вдалося відстояти тільки сферу сільськогосподарського і кооперативного кредитування, взаємний кредит у приватному секторі і лише у рамках обмеженої автономії.
Основою української мережі кредитних установ стали кредитні кооперативи на чолі з Всеукраїнським кооперативним банком (Українбанк). Банк являв собою кредитну установу у формі пайового товариства, основний капітал якого було утворено з пайових внесків споживчих кооперативів. Його мережа формувалася на основі
Декрету РНК від 23 січня 1922 р. «Про кредитну кооперацію». 27 жовтня 1922 р. був затверджений статут банку, статутний пайовий капітал якого становив 3 млн. крб. Банк почав функціонувати у Харкові 24 липня 1922 р., а уже наприкінці року мав 8 відділень у Києві, Бахмуті, Катеринославі, Одесі, Житомирі, Чернігові, Вінниці, Полтаві.
До кінця 1923 р. в Україні діяли 9 губернських товариств сільгоспкредитів. Банк став фінансово- кредитним центром української кооперації. Він об'єднував близько 5800 низових кредитних кооперативів[460]. Діяв банк з 1922 по 1936 рік і здійснював короткотермінове кредитування споживчої кооперації. З розширенням складу клієнтури банк виконував операції з обслуговування усіх видів кооперації.У 1923 р. в Харкові було створено кооперативний акціонерний Український сільськогосподарський банк (Укрсільбанк). Його акціонерами були Державний банк, Народний комісаріат земельних справ і Народний комісаріат фінансів УСРР, Губсельбанки, Центросельбанк та ін. Метою діяльності банку мало стати надання фінансово-кредитної допомоги селянським господарствам та кооперативам[461].
Стали виникати товариства взаємного кредиту, які створювали приватні підприємці, що не мали можливості отримувати кредити в державних, кооперативно-державних банках і товариствах. Товариства мали закритий характер і обслуговували тільки своїх членів. Фактично вони функціонували поза сферою державного кредиту. Першими в Україні виникло Київське товариство взаємного кредиту, що почало працювати з 25 серпня 1922 р. Наступним було Харківське, яке було створене 6 вересня. До кінця року їх сукупний капітал становив близько 15 тис. крб. До кінця 1923 р. в Україні діяли 17 товариств взаємного кредиту.
У середині 1920-х років кредитно-банківська мережа на території України загалом склалася. До кінця 1923 р. в Україні діяли 5 банків - Українбанк з 24 відділеннями в Україні, Укрсільбанк, Харківський і Одеський комунальні банки, Київський губернський комерційний банк. До 1925 р. в Україні функціонували акціонерні банки, товариства сільськогосподарського і взаємного кредиту. В Україні було створено контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).
В усіх губернських та у значній частині повітових міст існували відділення, агентства і комісіонерства загальносоюзних і всеукраїнських банків. На відміну від Росії, де Москва стала центром банківської справи, кредитні установи на території України були розташувані більш рівномірно. Проте й на території України дещо більша їх концентрація була у Харкові, де було розташовано 5 всеукраїнських контор, 1 міський банк, 3 товариства взаємного кредиту, 1 товариство сільськогосподарського кредиту та ін.). Значна концентрація кредитно-банківських установ традиційно була також у Києві і Одесі.
Кредитно-банківська діяльність у цей період мала свої певні особливості. Так, зокрема, як і раніше, на території України кредитний капітал концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, сфері приватновласницької позичкової справи. Проте мали місце і відмінні риси - державні банки обслуговували головним чином державний сектор і частково кооперацію. Кооперативні кредитні установи - кооперацію і, меншою мірою, держсектор. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати винятково на власні сили. Тільки в міських банках приватні підприємці могли розраховувати на певну підтримку. У Київському банку на їх частку припадало 3,52 % обліково-
позичкових (в основному облікових) операцій, в Одеському - 7,4 %, Харківському - тільки 0,2 %. У більшості російських комунальних банків частка операції з приватним сектором була значно вищою[462].
Загалом у цей період став широко використовувався комерційний кредит, що обслуговував приблизно 85 % об'єму угод з продажу товарів. Банки контролювали взаємне кредитування господарських організацій і за допомогою операцій по обліку і запоруці регулювали розмір комерційного кредиту, його напрям, терміни і процентну ставку. Проте застосування його створювало можливість для позапланового перерозподілу засобів в народному господарстві і утрудняло банківський контроль.