1. Спроби реформування української економіки в перші роки незалежності

Проголошення незалежності України відкрило нову еру в її історії. Од­ним із найважливіших завдань, що постали перед першим всенародно обра­ним Президентом України Л. Кравчуком, Верховною Радою та урядом було забезпечити українському народові нормальні умови життя, піднести рівень його добробуту.

У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила «Основи національ­ної економічної політики». У документі передбачалася структурна перебу­дова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборон­ної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв Закон «Про приватизацію майна державних підприємств». Відповідно до нього та інших нормативних документів було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Найвідоміші з них «Укрцукор», «Укрм’ясо», «Укрмолпром». «Укрпродспілка» тощо. 114 під­приємств було передано в оренду трудовим колективам. В Україні було за­реєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки ж кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол.

Деякі зрушення сталися і в аграрному секторі. Зокрема, зароджувалися фермерські господарства, чому сприяв Закон України «Про селянське (фер­- мерське) господарство». Створювалися ферми різних типів: сільські, міжсіль- ські, малі кооперативи сімейних господарств. На початку 1992 р. в Україні налічувалося 2098, на 1 жовтня 1993 р.

У січні 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про форми власності на землю», яким проголошувалася рівноправність усіх форм власності на зем­лю. У Міжнародний валютний фонд було направлено розширену програму ринкових перетворень в Україні, яка була ним схвалена. Україна стала чле­ном МВФ.

Разом з тим економічні перетворення відбувалися надзвичайно повільно. Український народ, тривалий час перебуваючи в колоніальному становищі, втратив колишні демократичні інститути і традиції самоврядування, а тому був змушений у процесі державотворення спиратися на реалії, успадковані від імперсько-тоталітарних структур, як у політиці, так і в економіці. Озна­ками останніх були: тотальне одержавлення економік; панування монопо­лізму, командних форм і методів управління; екстенсивний шлях розвитку господарства; структурна й територіальна диспропорційність республікан­ської економіки; її побудова на принципі незавершеності; значна мілітари­зація економіки (у радянський час Україна, займаючи 2.6 % території СРСР, була причетна до виробництва 38 % його озброєнь та військового споря­дження); катастрофічна екологічна ситуація; психологічний клімат колекти­вної пасивності тощо. До проголошення незалежності, як уже зазначалося, 95% підприємств України були підпорядковані Москві. Центр свідомо на­саджував галузі групи А (добувну, обробну, воєнну промисловість, вироб­ництво засобів виробництва).

Значною перешкодою на шляху переходу від тоталітаризму до демокра­тії була відсутність цілісної концепції суспільної трансформації, тому бага­то прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. У пострадянському просторі, за словами С. Кульчицького, створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив увесь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися впе­ред можна було тільки методом проб і помилок, пристосовуючи законодав­ство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьо­годення. У колишніх союзних республіках чітко виявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної верхівки переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах.

Небезпека такого підходу виявилася вже у січні 1992 р., коли Росія роз­почала лібералізацію цін, внаслідок якої вартість газу в Україні за 1992 р. зросла у 100 разів, а нафти — у 300.

Після вимушеного, услід за Росією, відпуску цін у січні 1992 р. в Україні проводилась відверто проінфляційна політика, для якої характерні величез­ний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, зростання цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд практично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної полі­тики. У результаті восени 1992 р., під кінець перебування В. Фокіна на посаді Прем’єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50 %, тобто стала гіпер­інфляцією. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. ста­новив 85 %, обсяг промислової продукції — 91 %, продукція сільського го­сподарства -- 89%. Найбільший спад спостерігався у транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особ­ливо вибухового характеру набуло зростання цін на товари широкого вжит­ку, які в 1992 р. піднялися більш як у 30 разів.

Верховна Рада України 13 жовтня 1992 р. затвердила нового Прем’єр-міністра Л.Кучму, колишнього директора найбільшого воєнного заводу «Південмаш». У листопаді новий уряд прийняв принципове рішення про вихід з рубльової зони. В країні була введена власна національна валюта — карбованець, що давало змогу оздоровити фінансову систему і на основі її стабілізації зупинити падіння виробництва. Однак у своїй політиці Л. Кучма акцентував увагу на відновленні порядку й адміністративної системи управ­ління економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На початку 1993 р. Прем’єр дістав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану економічних реформ. Проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не привело. В перші місяці намітилось деяке сповільнення спаду виробництва, однак воно було досягнуте дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безперервною роботою друкарського верстата. Інфляція до осені сягнула 70 % на місяць. Намагання уряду Кучми стабілізувати становище шляхом відновлення ко­мандно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 р. Верховна Рада задовольнила про­хання Кучми щодо звільнення його від обов’язків Прем’єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов’язки Прем’єр-міністра виконував Ю. Звягільський.

Політика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляцій і податків. Вона, за словами історика Я. Грицака, зробила майже неможли­вою нормальну економічну активність — українські громадяни, які, ска­жімо, заробляли щомісяця еквівалент 100 американським доларам, мали віддавати державі у вигляді податку 90 % цієї суми. Така ситуація вела або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або до подаль­шого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Зосередивши у своїх руках велику владу, Л.Кравчук виявив мало політичної волі для ре­формування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка прихильно поста­вилася до української незалежності. Щоправда, така позиція новонавернених «незалежників» пояснювалась здебільшого не якимись високопатріоти­чними мотивами, а прагматичним розрахунком: позбавившись московської опіки, вони стали господарями ситуації в Україні. Зокрема, зберігаючи за собою керівні пости, ця т. зв. «еліта» могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів (у 1993 р. рівень інфляції в Україні становив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі).

У 1992-1993 рр. тривав процес спрацювання основних фондів у маши­нобудівній галузі. Технічне переоснащення в умовах економічної кризи бу­ло неможливим, а тим більше за нестримного зростання цін на нові техно­логії. Дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств ставати неплатоспроможними. Вони не мали фінансових можливостей для виявлен­ня належної уваги до технічного розвитку, впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки. До того ж, більшість заводів і фаб­рик стали боржниками, загалом їх борг становив 247 трлн. крб. І держава була неспроможна надати належну допомогу розвиткові важкої промисло­вості, адже 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачувала Росії та іншим краї­нам за енергоносії. Така ситуація ставала дуже небезпечною, адже 68 % за­гального обсягу товарного виробництва припадало саме на важку промисловість.

Табл.1 Спад виробництва в усіх галузях економіки України в 1990-1993 рр., %

Як видно з табл.1, криза охопила і аграрний сектор України. У 1990-1993 рр. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на ¼. Зменши­лося поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, птиці. Такою ж залишалася тенденція і в 1994 р. Це призвело до того, що в 1993 р. у колгос­пах реалізація великої рогатої худоби на забій скоротилася проти 1990 р. на 43%, свиней і птиці – на 57, овець і кіз – на 49%.

Табл.2. Обсяг продукції сільського господарства і харчової промисловості України в 1990-1993 рр., %

Дані табл.2 ілюструють загальну кризу державного сектора сільського господарства України. Можна стверджувати, то у 1990-1993 рр. виробницт­во багатьох сільськогосподарських продуктів за обсягом було відкинуто на 15-20 років назад. На 1 січня 1994 р. поголів’я великої рогатої худоби у дер­жавних і колгоспних господарствах становило 17 717 тис. Порівняно з 1991 р., воно скоротилося на 3368,1 тис., або на 16 %. У 1991-1993 рр. загальна зібра­на площа посівів сільськогосподарських культур становила 14203,7 тис. га, що на 1282,2 тис га (або на 8.3 %) менше, ніж за останні 5 років. Скоротилися на 7,6 % посіви цукрових буряків, на 23 % — льону, на 4.7 % — овочів, на 33,3 % — кукурудзи.

У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуація. З од­ного боку, державні господарства витрачали мільйони доларів на закупівлю ембріонів і кормів, аби в перспективі створити м’ясне стадо, а з другого — українські селяни не могли продати тисячі голів відгодованої великої рога­тої худоби, свиней, молока, сиру, масла. А населення в цей час споживало все менше харчових продуктів.

Занепад сільського господарства мав для української держави надзви­чайно негативні наслідки, оскільки експорт продукції цієї галузі був одним із основних джерел валютних надходжень країни (табл. 3. ). Табл.3.

Експорт продуктів харчування з України у 1990-1993 рр.

Всеохопна економічна криза не сприяла й інтенсивній торгівлі протя­гом першої половини 90-х років. У 1993 р. Україна торгувала із 180 краї­нами світу, але регулярні торгові зв’язки було встановлено лише з деяки­ми із них. Продавали товарів більше, ніж купували — відповідно на 5,588 і 4,045 млрд. дол. США. Понад 20 % торгових операцій становив бартер.

Табл.4

Експортно-імпортні операції в Україні у 1993 р.

Табл. 5

Негативні тенденції зниження споживання основних продовольчих товарів жителями України на одну людину

У 1994 р. економіка країни опинилася на межі краху. ВВП, порівняно з попереднім роком, впав на 23 %, виробництво промислової продукції знизи­лося на 27,8 %, сільськогосподарської— на 16,5 %. Капітальні вкладення за 1992-1994 рр. зменшилися на 57 %. Фінансова система держави виявилася практично зруйнованою. В жовтні дефіцит бюджету сягнув 18.5% ВВП. Ціни порівняно з 1991 р. зросли у 102 рази. Рівень заробітної плати насе­лення був одним із найнижчих у світі (станом на 1993 р. середня заробітна плата в Україні становила близько 8 дол. США). Істотно знизився рівень життя населення. За даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на одну людину з кожним роком катастрофічно знижувалося (табл. 10.5).

Політика Л. Кравчука, яка була спрямована на зміни без змін, виявилася неефективною. Як наслідок, на позачергових президентських виборах він зазнав поразки. Новим Президентом було обрано колишнього Прем’єр-Міністра Л. Кучму.