Теоретична конструкція чистої ринкової економіки Л. Мізеса

Л. Мізес поділяє основні установки австрійської школи — ме­тодологічний індивідуалізм, суб’єктивну теорію цінності, дедукти­вний метод аналізу, критику абсолютизації методу історизму й т.

Значне місце в дослідженнях Л. Мізеса займає тема філософії знання, або епістемології (від грецьк. episteme — знання й...логія, що означає «логіка пізнання», «теорія пізнання»), що одержала розвиток у роботах: «Епістемологічні проблеми економіки» (1933), «Людська діяльність: трактат про економіку» (1949) (уперше бу­ла видана в 1940 р. під назвою «Національна економіка»), «Теорія й історія» (1957), «Основи економічної науки: нариси методології» (1962).

Л. Мізес вважає, що в основі всіх суспільних явищ перебуває суб’єктивний світ діючої людини. У роботі «Людська діяльність» він систематизує структуру економічної науки, виділяє загальну, універсальну, теорію людської діяльності, що називає праксеологі- єю (від греч. praxeology — логіка дії), а дослідження економічних процесів визначає область каталлактики (catallactic). Область ка­таллактики, або економії (у більш вузькому змісті), — аналіз рин­кових явищ, тобто аналіз тих дій, які провадяться на основі грошо­во-кредитних розрахунків. «Предмет каталлактики — всі ринкові явища з усіма їхніми коріннями, розгалуженнями й наслідками».

Л. Мізес доводить, що людська діяльність є раціональною й економічною. Людські вчинки виникають від пережитого індивіду­умом почуття занепокоєння. Занепокоєння може бути зв’язане як з матеріальними, так і з ідеальними, або духовними, потребами. Тра­диційно, як предмет дослідження економічна наука прагнула виді­лити тільки економічну сторону людської діяльності.

Той факт, що в основі економічних процесів лежить діяльність індивідів, є відправною крапкою критики Л. фон Мізесом прихиль­ників ідеї використанні методу природничих наук в аналізі соціа­льних явищ. Соціальні науки не можуть проводити експерименти і йдуть до знання через розуміння людських дій. Характерною ри­сою досліджень у сфері природничих наук є визначеність вихідних станів фізичних величин. З метою підтвердження вірності гіпотези дослідник має можливість повторити досвід. В історії не існує аб­солютно ідентичних подій. Кожна сформована ситуація — це скла­дне сполучення багатьох зумовлюючих даний стан системи факто­рів. Із цієї причини не можна ставити в один ряд кілька подій. Наприклад, в аналізі ділового циклу помилково вважати кожен цикл абсолютно ідентичним іншому й виходячи із цього корелюва­ти дані. В економіці не існує постійних відносин між величинами, і рівняння позбавлені практичного застосування. Математики, вико­ристовуючи диференціальні рівняння, описують винятково уявлю- ваний стан економічної рівноваги, де не враховується комплекс дій, що ведуть до постійних змін, і не враховуються ці зміни.

Л. Мізес звертає увагу на те, що не всі соціальні явища можна пояснити, ґрунтуючись на методологічному індивідуалізмі й суб’єктивізмі. Пізнання соціальних явищ не виключає методологі­чний дуалізм. Так, іноді ідентичні зовнішні події приводять до різ­них результатів, і різні зовнішні події провадять той самий резуль­тат.

В кінцевому рахунку, відзначає Л. Мізес, ще не виявлені інші методи, що мають відношення до людської діяльності, крім методів праксеології та історії, але висновки історичної науки також нена­дійні. Однакові факти й однакові статистичні дані можуть підтвер­джувати суперечні теорії. Економічна історія не може ані довести, ані спростувати економічну теорію. Навпаки, економічна теорія є основним інструментом для розуміння економічної історії.

Висновки Л. Мізеса ґрунтуються на дедуктивному методі, що припускає суворий логічний аналіз і використання апріорних знань. Той факт, що люди мають цілі й вибирають адекватні методи дося­гнення цих цілей, не вимагає експериментального підтвердження й сприймається як даність, тобто є апріорним знанням. Закономір­ність соціальних явищ обумовлена логікою людської діяльності. Тенденція ринкової економіки до встановлення рівноваги попиту та пропозиції ґрунтується на тому, що дії учасників економічного процесу безпосередньо пов’язані з розумінням того, що вартість їх­ніх витрат не повинна перевищувати очікувану вигоду. Дане поло­ження також є апріорним і не вимагає підтвердження досвідом.

Метод уявлюваних конструкцій. Необхідним інструментом економічного аналізу є метод побудови уявлюваних конструкцій. Це єдиний метод праксеологічного й економічного дослідження, заснований на дедукції й теорії людської діяльності, вважає Л. Мізес. Він попереджає, що це важкий у застосуванні метод і мо­же легко привести до помилкових висновків. Метод уявлюваних конструкцій Л. фон Мізес використав при аналізі ефективності со­ціально-економічних систем, зокрема соціалістичної системи, ин- тервенционізму.

Уявлювана конструкція чистої ринкової економіки припускає поділ праці, приватну власність на засоби виробництва й ринковий обмін товарами й послугами. Л. Мізес вважає, що дана логічно струнка конструкція чистої ринкової економіки найбільш присто­сована для аналізу економічних проблем. Вона допомагає пояснити дію чистої ринкової економіки, а також досліджувати вплив факто­рів, що перешкоджають її вільному функціонуванню.

Стан спокою та економіка, що рівномірно обертається. Тео­рія ціноутворення, аналізуючи обмінні відносини між індивідуума­ми, ураховує той факт, що всяка дія має стійку тенденцію до стану спокою. Обмін триває доти, поки кожна зі сторін не побачить перс­пективи поліпшення в новому акті обміну. Обмін припиняється, і наступає стан спокою, коли потенційні покупці й продавці розгля­дають ціни як незадовільні. Цей стан Л. фон Мізес визначає як про­стий стан спокою; він реально повторюється знову й знову. На­приклад, фондовий ринок припиняє роботу, коли брокери виконали всі замовлення, які могли бути реалізовані при даній ринковій ціні. Тільки ті потенційні покупці й продавці, які вважали ринкову ціну занадто високою або низкою, не купили й не продали. Продажі від­новляться, коли оцінки однієї зі сторін зміняться.

Простий стан спокою — це реально існуючий стан ринкової економіки. Він фіксує рівень цін на товари й послуги, по яких пройшла оплата.

Економічний аналіз припускає з’ясування факторів, які будуть сприяти переоцінці ринкових угод. Цій меті слугує уявлювана конструкція кінцевого стану спокою. Ціну, що визначиться в кінце­вому стані спокою, Л. фон Мізес називає кінцевою ціною. Кінцева ціна — це передбачувана, а не фактична ціна. При побудові даної уявлюваної конструкції необхідно враховувати те, що ринок пере­буває в постійному русі до кінцевого стану спокою й у кожен мо­мент можуть виникати нові фактори, що змінюють цей кінцевий стан.

Однак між початком дії факторів, що приводять до зміни цін, і реально наступаючою зміною цін існує проміжок часу. Процес іде безупинно, і в той час, коли протікає цей проміжок, проявляються нові фактори, що ведуть до змін. Л. Мізес звертає увагу на те, що багато економістів зневажали фактором часу й тому допускали по­милки. Кінцева ціна може бути визначена тільки з урахуванням всіх факторів, що ведуть до її формування.

Л. Мізес уважає, що єдиним адекватним засобом вивчення змін ринкових явищ із урахуванням тимчасового фактору є статичний метод рівномірно обертової економіки. Уявлювана конструкція рі­вномірно обертової економіки не враховує зміни даних і фактор ча­су. Це фіктивна система, у якій ринкові ціни всіх товарів і послуг збігаються з кінцевими цінами. У рамках даної конструкції не від­бувається переоцінок, і встановлюється абсолютна цінова стабіль­ність. Ті ж ринкові угоди повторюються знову й знову. Ніяких змін ринкових даних не відбувається. Система перебуває в стані безпе­рервного потоку, рівномірно обертаючись навколо центра. Стан простого спокою порушується й знову повертається на вихідний рівень. Всі фактори, включаючи й ті, які викликають розлад систе­ми простого стану спокою, є постійними. Тому ціни, звичайно на­зивані статичними, або цінами рівноваги, залишаються постійними.

Роль грошового фактору. Іншим напрямком аналізу є вивчен­ня ролі грошового фактору в ринковій економіці. У моделі рівномі­рно обертової економіки також мається на увазі використання гро­шей. Обсяг грошової маси, необхідної для її функціонування, може бути точно визначений, тому що всі дані повертаються у вихідний стан. Центральний банк не має потреби в резервах, оскільки повна сума щоденних платежів клієнтів точно дорівнює повній сумі ви­лучень. Всі угоди можуть фактично провадитися через банківську систему безготівково. «Гроші» цієї системи не є коштами розраху­нків — це не гроші взагалі. Це просто цифри й невизначена одини­ця бухгалтерського обліку. Ці невизначені одиниці в обмінних від­носинах між продавцем і покупцем не стосуються сутності продажів, вони нейтральні в сфері економічних відносин. Але по­няття нейтральних грошей нездійсненні. Гроші — це динамічний фактор. Гроші реалізують свою функцію посередника тільки в рин­ковій економіці. Ринок і грошово-кредитні розрахунки нерозривно зв’язані.

Л. Мізес вважає, що кількісна теорія грошей, яка затверджує ідею нейтральності грошей, невірно трактує ситуацію на ринку. Коливання грошової маси веде не до пропорційної зміни всіх цін, а до зміни структури цін. Ціни на різні товари й послуги змінюються в різний час й у різному ступені. Завершення процесу зміни струк­тури цін приводить до зміни в попиті й виробництві. Отже, гроші є динамічним чинником, рушійною силою змін в економіці. Зміни в грошовій пропозиції приводять до змін у розподілі доходу, до не­правильного розподілу ресурсів через цінові перекручування й ви­кликають торговельні коливання циклу. Виділяючи послідовні ін­дивідуальні дії учасників ринкового процесу після коливання гро­шового ресурсу, можна зрозуміти багато економічних явищ, зокре­ма коливання цін, зайнятості, випуску продукції й т. д.

Постійна економіка. Постійна економіка — це економіка, у якій багатство й доход індивідуумів залишаються незмінними. У такій системі не реалізується функція підприємця, постійно стур­бованого вибором найбільш оптимального варіанта дії. Керівники ділових одиниць — фактично службовці із установленим доходом. Ціни товарів, закуповуваних на ринку, завчасно визначені. Усі за­страховані від можливих несприятливих результатів у майбутньо­му. Якщо представити, що всі ринкові угоди сконцентровані в од­ній корпорації, то загальна сума втрат цієї корпорації буде точно рівнятися загальній сумі прибутку. Залишається тільки націоналі­зувати цю корпорацію й створити соціалістичну державу без при­бутку й втрат. Але таке можливо тільки в системі постійної еконо­міки. В економіці, що змінюється, прибуток й втрати неминучі.

Організація економіки. Л. Мізес розрізняє п’ять систем орга­нізації співробітництва людей у суспільстві, заснованому на розпо­ділі праці: систему приватної власності на засоби виробництва — капіталізм; систему приватної власності на засоби виробництва з періодичною конфіскацією всього багатства і його наступним пе­рерозподілом; систему синдикалізму; систему суспільної власності на засоби виробництва — соціалізм або комунізм; систему інтерве- нціонізму. Він затверджує, що реально вибір існує тільки між капі­талізмом і соціалізмом. При цьому єдиною підходящою системою соціальної організації для досягнення тих результатів, до яких пра­гнуть люди, є капіталізм.

Капіталістична система — це економічна демократія, де кожен цент надає право голосу. «Дійсними хазяями в капіталістичній сис­темі ринкової економіки є споживачі. Купуючи або втримуючись від покупок, вони вирішують, хто повинен володіти капіталом й управляти підприємствами. Вони визначають, що варто провадити, а також скільки та якої якості. їхнє відношення виливається або у прибуток, або у збитки для підприємця. Вони роблять бідняків ба­гатими, а багатих бідними....Прибутки та збитки — це ті інструме­нти, за допомогою яких споживачі тримають весь бізнес під твер­дим контролем».

Основою цієї системи є приватна власність на засоби виробниц­тва. Але ніколи не існувало політичної чинності, яка б не перешко­джала вільному розвитку інституту приватної власності на засоби виробництва. Будь-якому уряду властиве прагнення управляти всім і не визнавати обмежень на свої дії. Ліберальний уряд — це логічна безглуздість. Тільки приватна власність створює сферу, де людина вільна від держави, вона є ґрунтом, на якому виростають зерна волі й у якому корениться автономія людини, а в остаточному підсум­ку — весь інтелектуальний і матеріальний прогрес є фундамента­льною передумовою розвитку людини.

Соціалістичною Л. Мізес вважає економіку, у якій відсутня приватна власність і гроші, а ринок замінений системою державно­го розподілу. У той же час він аналізує й більш широку концепцію соціалізму як неринкової системи, де не виключається роль гро­шей [18].

Головною проблемою соціалізму є неможливість економічного розрахунку. «Довести, що господарський розрахунок неможливий у соціалістичному суспільстві, значить довести неможливість соці­алізму».

На думку Л. Мізеса, тільки в ринковій економіці можливий еко­номічний розрахунок, на основі якого будується раціональна діяль­ність індивідуумів. Для економічних розрахунків необхідні мірні одиниці. У ринковій економіці мінова цінність благ стає мірною одиницею. У цьому є її найважливіша перевага. По-перше, в основі розрахунків лежать судження всіх учасників торгівлі. Мінова цін­ність визначається у взаємодії суб’єктивних оцінок всіх, хто при­ймає участь у продажах і покупках. По-друге, такий механізм до­зволяє об’єктивно оцінити ефективність використання засобів виробництва. Неможливість при існуючих ринкових цінах працю­вати із прибутком показує, що є кращі способи ефективного вико­ристання засобів виробництва. По-третє, розрахунки, що опира­ються на мінові цінності, дозволяють створити єдину одиницю цінності.

У ринковій економіці цю функцію виконують гроші. Для того щоб одиниця цінності повною мірою була представлена в грошо­вому вираженні, необхідне виконання двох умов. Так, в обміні по­винні брати участь не тільки предмети споживання, але й засоби виробництва. До того ж, необхідна наявність загальних коштів об­міну — грошей, без яких неможливо привести всі економічні від­носини до загального знаменника.

Тільки приватні власники можуть генерувати інформацію й при­ймати раціональні рішення. Приватна власність забезпечує необхід­ний ступінь економічної волі й, відповідно, створює стимули до то­го, щоб господарюючі суб’єкти робили правильні прогнози з ураху­ванням різних змінних в економіці, у тому числі й прогнози цін.

Критика інтервенціонізму. З початку XX ст. все більш поши­рюється концепція необхідності регулювання господарських про­цесів державними структурами — дирижизма (від фр. dinger — управляти), або етатизму (від фр. etat — держава). Аналізуючи цю тенденцію, Л. Мізес використовує термін «інтервенціонізм» (від interventio — втручання). «Переконання, що капіталізм віджив своє й що прийдешня всебічна регламентація економічної активності одночасно й бажана, і неминуча, стало майже догмою». Л. Мізес вважав, що, незважаючи на протистояння двох таборів, комуністів і антикомуністів, їх поєднує загальна за суттю кінцева мета.

Учений категорично виступав проти ідеї третього шляху — між капіталізмом і соціалізмом, що зберігав би всі переваги капіталізму й соціалізму, усуваючи в той же час недоліки цих систем. Інтерве- нціонізм веде до нещастя й хаосу. Захисники інтервенціонізму — представники історичної школи, постінституціоналісти, заперечу­ючи закони економіки й обґрунтовуючи свої дії необхідністю вста­новлення соціальної справедливості, прагненням до більш справед­ливого розподілу доходів, підсилюють антидемократичні й диктаторські чинності, сприяють переходу до тоталітарного соціа­лізму. Вони не можуть усвідомити, що пропоновані ними міри, на­впроти, породжують стан справ набагато гірший від попереднього, який намагалися поліпшити.

Л. Мізес є супротивником кейнсианських методів регулювання економічних процесів.

Погляди Л. Мізеса не поділяла більшість представників еконо­мічної науки, але це лише стимулювало його наукову діяльність. «...Зовсім очевидно, що наша економічна теорія не досконала. Най­більш складна теорія, що, здається, задовольняє повністю нашу спрагу до знань, може в один день бути виправленою відповідно до нової теорії або витиснутою. Наука не дає нам абсолютну й остато­чну впевненість. Вона дає нам гарантію в межах наших розумових здатностей і переважного стану наукової думки. Наукова систе­ма — усього лише одна станція в нескінченно прогресуючому по­шуку знання». Він прагнув розширити можливості економічної на­уки, застерегти суспільство від впливу пагубних ідей.

2.3.