Теорії кризової епохи початку комп’ютерної революції

Економічні, соціальні й політичні негаразди й потрясіння, пов’язані з комп’ютерною революцією, повністю проявилися у 1973—1982 роках, але відчуватися стали у США вже наприкінці 60-х років.

Теорії суспільства П. Друкера. Теорія суспільства знань П. Друкера викладена у книзі «Епоха розриву поступовості» (1969). У ній П. Друкер підкреслює, що економічні теорії будуються на ді­дівській презумпції економічного еквілібріуму та ідеалу його збе­реження. Проте суть інновацій і підприємництва полягає у тому, щоб зірвати цей еквілібріум. Його прибуток — показник успіху у цій справі, показник прориву у майбутнє, «ціна» цього майбутньо­го. Це створює ситуацію безперервних і непередбачених якісних змін, ситуацію «розриву поступовості», яка принципово не підда­ється плануванню на багато років уперед. Успіх країни — у віднов­ленні масового ризикуючого самостійного приватного підприємця, в деконцентрації виробництва й «приватизації» власності, а не в її усуспільненні.

Економічні теорії нехтують основною економічною подією — технологічними зрушеннями, які визначають продуктивність і зем­лі, і праці, і капіталу, їх оптимальну комбінацію і перекомбінування у кожному окремому випадку. Технологія визначає шляхи й харак­тер впливу інновацій на ринки факторів виробництва. Інновації і нові технології можуть знецінити будь-які заощадження та інвес­тиції у «застиглу» техніку, піднявши роль і ціну гнучкої «живої», науково організованої праці.

Економічні теорії не враховують головного — центральним економічним ресурсом стало нове знання. П. Друкер визначає нову економіку як «економіку знань», саму галузь, яка виробляє і розпо­всюджує інформацію, як «індустрію знань», а все суспільство — як «суспільство знань».

П. Друкер розробляє свою концепцію знань та їх впливу на еко­номіку й суспільство, розкриваючи їх перетворювальний вплив на сільське господарство США (наукова агротехніка), на нагрома­дження «людського капіталу», на соціальну структуру й соціальні проблеми та конфлікти. Він називає нового працівника «knowledge worker», тобто «розробник знань» (причому кожний такий професі­онал у межах своєї компетенції має бути «керівником», що приймає рішення), але вважає його «нащадком вчорашнього найманого ро­бітника конвеєра», а не «вільного професіонала» XIX ст. Статус, функції і становище цього робітника — центральна проблема сус­пільства. Гарантія його зайнятості — уміння швидко перенавчати­ся; його створила масова 12-річна школа, але з новими завданнями вона вже не справляється.

Визначаючи суспільство як «суспільство організацій», у яких зайнята переважна частина освічених людей, вчений показав необ­хідність законів, які б забезпечували їх права [26]. Кожна організа­ція у власних інтересах має наділяти максимальною відповідальні­стю своїх членів, залучати їх до управління там, де це дозволяють їх знання. Це було основою прогнозу майбутнього розвитку децен­тралізації прийняття рішень і розвитку «внутрішнього підприємни­цтва» у великих корпораціях, без чого їх діяльність стане неефек­тивною, незважаючи на досягнення наукового менеджменту. Рецепт був майже «крамолою», але сьогодні він — азбука ефектив­ного управління.

Теорія «суспільства організацій» може бути усвідомлена лише тоді, коли вона враховує «повний плюралізм» — не одне «сонце» світу (тобто корпорацію «індустріальної системи» Гелбрейта), а ці­лу «галактику сонць» — незалежних організацій із своїми функці­ями. Кожна організація має бути максимально зосереджена на здій­сненні своїх завдань, і лише ефективне існування їх — основа її соціальної відповідальності. Цим автор теорії обґрунтовує необхід­ність скорочення «побічної» економічної діяльності не лише дер­жави, але й університету, госпіталю, муніципалітету.

Теорія «великого і хворого суспільства» П. Друкера, створена на основі ідей книги Дж. Гелбрейта «Нова індустріальна держава», була не тільки різкою критикою бюрократії, яка розрослася, але й іншою постановкою того самого важливого завдання — розірвати зростаюче зрощення держави з крупними корпораціями. «Роздута» держава, яка перевантажена «чужими функціями», — це слабка й хвора держава, що розбазарює ресурси й загрожує свободі підпри­ємця. Істинне завдання такої держави — приватизувати свою влас­ність і допомогти стати на ноги незалежним суспільним і приват­ним організаціям і фірмам, які керують нею. На його погляд, бізнес — єдиний соціальний інститут, який безперервно «вироб­ляє» інновації і потребує для цього знань. Решта організацій (вклю­чаючи державу, профспілки й партії) створена для того, щоб не до­пустити або принаймні уповільнити прихід нового.

Друкерівська теорія приватизації на той час була єретичною. Проте вона фактично визнавала актуальність критики Дж. Гелбрей­том «індустріальної держави», а у 80-х роках приватизація стала лейтмотивом діяльності консервативних урядів [32].

У ряді країн теорія П. Друкера відкидалася «керівництвом», оскільки її автор підкреслював, що «у світі немає суспільства, яке не мало б достатньо капіталу». Бідність — це невміння керувати державою, чого не могли визнати державні урядовці. Проте успіху добивалися країни, які не відгороджували свою економіку від THK (транснаціональних корпорацій), а вкладали п’ять одиниць капіта­лу на кожний долар, який інвестувався THK у свої місцеві філіали. Тоді знаходилися ще в кілька разів більші засоби для розвитку міс­цевої економіки. Елегантні та модні моделі макроекономіки, не враховуючи цього, породжували заходи, які дезорганізовували роз­виток економіки.

Для П. Друкера центром економічної діяльності у досліджува­ний період все ще служить промисловість (хоч сфера послуг уже давала основну кількість робочих місць і ВНП. Більшість з елемен­тів її нової інфраструктури була лише намічена, трансформуючий фактор (світова культура) залишився у тіні.

Теорія «розриву з минулим» А. Тоффлера. Загальну картину величезних змін і потрясінь показав А. Тоффлер у книгах «Шок майбутнього» (1970) та «Екоспазм» (1975). Він переконливо довів, що потрясіння, які відбуваються — це не просто «друга промисло­ва революція» або перехід до «економіки послуг», а невимірно бі­льше — народження принципово нової, невидимої людям цивіліза­ції, яка змінює основи їх буття.

Лише кілька відсотків людей на Землі — люди майбутнього, які не знають цього шоку. Ще 25 % — люди, які живуть в «індустріа­льному світі», що руйнується нововведеннями. А 70 % населення

Землі — це люди ще аграрної епохи. Величезне безробіття супро­воджує прихід нового, і люди, які звільняються, не розуміють, що вже ніколи не відкриються ті самі заводи або офіси, а якщо відкри­ються, то там не буде попередньої роботи. На очах змінюються всі структури економіки й суспільні інститути, примушуючи людей безперервно перекваліфіковуватися. Цей «ефект акселерації», який прискорює потік нових ситуацій і відносин, проходить через свідо­мість людей, перебудовуючи її, змінює поведінку людини, що чи­нить опір.

Результат зазначених праць — це розкриття прихованого змісту важких економічних і соціальних потрясінь перехідного періоду як часу абсолютно необхідного, величезного і багатогранного розвит­ку переважної більшості населення. Ціна безконтрольності цього розвитку — втрата багатьма людьми віри у себе, енергії і життєвих сил, розпад сімей, різке зростання стресів, захворювань і смертнос­ті, алкоголізму, наркоманії, злочинів. «Шок майбутнього» — це очікуваний масовий катастрофічний прояв перерахованих соціаль­них бід і деформацій [26].

Цей прогноз майже не справдився у високорозвинених країнах у період кризи попередніх структур і відносин та становлення нових форм. Індивідуальний транспорт і розвинений житловий фонд по­легшували територіальну, соціальну й професійну мобільність на­селення; наявність заощаджень і можливості кредиту, наявність ка­дрів організаторів нових виробництв, розвиток неформальної економіки, урядові заходи підтримки підприємництва та інші фак­тори становлення нового допомогли населенню подолати загрозу шоку. В Україні у період переходу до ринкових відносин ця загроза стає реальністю особливо у слаборозвинених районах, у величезній масі міст з одним-трьома, що стали безпомічними, промисловими гігантами. Двигун, який безперервно прискорює темп життя, — це готові технології; його пальне — знання, які здобуває наука.

А. Тоффлер захищає необхідність контролю суспільства за роз­витком техніки, критикує технократію корпорацій за некритичне втілення нових технологій. У самій корпорації на зміну технократії і бюрократії приходить «адхократія», тимчасові структури спеціа­лістів, які керують окремими проектами. Таке відродження підпри­ємництва всередині корпорацій підвищує їх пристосованість до но­вого, але ще більше загострює проблему адаптації для населення.

З іншого боку, А. Тоффлер сам показує зростаюче панування ризику й невизначеності, які роблять неможливими великі й довго­тривалі капіталовкладення у кожне робоче місце. Адже безперерв­ний розвиток нових знань — це загибель для такого «застиглого» у металі «автоматизованого» капіталу. Він бачить, що інновації як руйнівне вторгнення майбутнього, що формує елементи цієї нової цивілізації, виникають не лише у високотехнологічній промислово­сті, але й у всіх сферах життєдіяльності людини, що саме вони при­водять людину у шоковий, стресовий стан, примушують самостій­но вирішувати проблеми, які раніше ніколи не виникали.

Так, то була спільна проблема для багатьох країн. А. Тоффлер об’єднав у єдину «картину» зроблений багатьма вченими аналіз рі­зних найновіших явищ, які «підривали» основи попереднього ви­робництва й суспільства. Проте при цьому на перший план висту­пили негативні наслідки розвитку HTP, а не негативні фактори, які уповільнюють її — відстаючі структури й відносини. Відповідно, виникло загальне стратегічне завдання — гальмування HTP («моні­торинг нововведень»), замість її всебічної підтримки.

Теорія індустріально-технократичного суспільства Д. Белла. Ця теорія була викладена у книзі «Прихід постіндустріального сус­пільства» (1973). Основна проблема індустріального суспільства — підпорядкування економічних функцій політичному порядку; центральний факт — незалежність економічного порядку від полі­тики поступово зникає, контроль суспільства вже не стільки еко­номічний, скільки політичний. Друга, не менш важлива зміна — втрата приватною власністю соціальної ролі визначення функцій людей. Функція стає незалежною.

Майбутнє постіндустріальне суспільство характеризують такі ознаки:

1) прихід індустрії на місце промисловості;

2) панування переважно професійної і технічної праці, праців­ників якої Белл називає ієрархічно побудованим класом;

3) фундаментальні теоретичні знання (як джерело нововведень і заходів соціальної політики);

4) контроль над новою технологією і доступ до неї;

5) застосування інтелектуальної технології прийняття рішень.

Стратегічну роль відіграють наука та еліта вчених. Розвиток на­уки потребує вкладення значних коштів, нагромаджених державою і корпораціями. Харизматична місія вчених — використовуючи ці засоби, не допустити підпорядкування досліджень інтересам полі­тики або ринку.

Перехід до післякапіталістичного суспільства породжує нові уявлення про феномен рідкісності, подолання якого потребує вели­ких витрат, по-перше, на інформацію, важливість якої настільки ве­лика, що Белл уводить термін «інформаційне суспільство»; по­друге, на координацію діяльності багатьох людей і організацій, включаючи планування й регулювання. Суспільство майбутньо­го — «суспільство, що планує» (при зростаючій регулюючій ролі держави); час стає найбільш цінним, «рідкісним» ресурсом. Белл відмічає два напрями трансформації суспільства, які стикаються.

1 Наукові відкриття породжують нову техніку й необхідні для її втілення величезні корпорації. У результаті перебудовується еко­номіка, її структура, а також структура професійна й соціальна, су­спільні інститути, змінюються риси суспільства. У цій економічній детермінації вирішальна сила — це еліта вчених і технократи кор­порацій. Вирішальний принцип — капіталістична, технократична раціональність та ефективність.

2 Зростаюче масове споживання найрізноманітніших матеріаль­них благ породжує прагнення до насолоди й особистої самоціннос- ті, соліпсизм і принципово «антибуржуазний» підхід до світу, сус­пільства й свого становища у ньому. Окремі вчені лише у цих переконаннях (які втілились у молодіжній контркультурі) вбачають джерело трансформації суспільства. Модернізм суспільної свідомо­сті, ворожий принципам раціональності та ефективності, і виник­нення нового класу (носія цієї ідеології) трансформують суспільст­во у протилежному напрямі, формують іншу детермінацію.

Тому процес трансформації суспільства — це наростання конф­лікту між соціальною структурою і новою культурою суспільства, яка формується. Д. Белл намагається показати суперечності у кож­ному з цих процесів і вважає їх загальним фундаментальним недо­ліком заперечення найвищих духовних цінностей, «звільнення» від обов’язку перед законами моралі. Ця лінія критики стала основою для подальших об’єднань неоконсервативних течій на ґрунті під­приємницьких ідеалів.

Носіями нових ідеалів стає «меритократія» (влада осіб, які ма­ють найбільші заслуги перед суспільством), яка приходить на зміну технократам. Основою для статусу є вже не власність і не місце в корпоративній ієрархії, а сам інтелект, вимірюваний інтелектуаль­ним коефіцієнтом (IQ), талант переробляти інформацію і вирішува­ти складні інтелектуальні завдання. Ця здібність лише актуалізу­ється освітою, але на 40...80 % вона передається генетично й проявляється у високій самооцінці. Не має значення, яке місце ці люди займають сьогодні у суспільстві. Вони поступово висунуться наверх своїх професійних груп або організацій. Але немає механіз­му, який би забезпечив автоматизм такої зміни, і передбачається період їх гострої конфронтації з технократією.

Виникає «комунальне суспільство», яке водночас із трансфор­мацією моральних цінностей перебудовує механізм управління су­спільством. Інтереси величезних корпорацій, пише Д. Белл, зіштов­хуються з інтересами не лише американського суспільства. Близько 40 % їх доходів створюється за рахунок операцій у зарубіжних країнах, і зростання у результаті цього ВНП примусить соціальну державу перерозподілити цю частину прибутку на користь працю­ючих. Але чи погодиться у майбутньому світ утримувати цю дер­жаву як рантьє? На цій основі Д. Белл передбачає майбутнє не як боротьбу класів, а боротьбу націй. Потрясіння 1973—1982 років дійсно майже підвели світ до такої ситуації, коли стало необхідним усвідомлення загальної долі, загальної кризи розвинених країн і країн, що розвиваються.

Теорія «суспільства найманих власників». Ця теорія була ви­кладена П. Друкером у книзі «Управління у бурхливий час» (1980), систематизувала причини «турбулентних часів», які настали після чвертьвікового спокійного післявоєнного розвитку [25]:

1) основним власником акціонерного капіталу у США є пенсій­ний фонд, який належить робітникам. Індивідуально ці люди у се­редньому не багаті, але колективно вони вже стали господарями;

2) від 80 до 95 % національного продукту економічно розвине­них країн виплачується у формі зарплати, утримань і пенсій, зароб­лених працею за наймом;

3) фактично виникло право власності робітника на його робоче місце. У Японії робітник має право на довічне збереження за собою робочого місця. У Західній Європі це на ділі забезпечується зо­бов’язанням виплати значної компенсації тим, хто звільняється. Навіть у випадку банкрутства фірми це зобов’язання виконують беззастережно;

4) у випадку безробіття доход робітника гарантується протягом майже двох років;

5) виплати непрацездатним перевищують зарплату робітника, що працює фізично; лише доход сім’ї з двома робітниками істотно перевищує їх. Загальні для всіх цих виплат податки позбавляють підприємця зацікавленості й гальмують зростання інвестицій. Ви­никає новий середній клас власників;

6) «центром ваги» нового середнього класу стала зростаюча ма­са технічно й професійно освічених людей, які зайняли місця спе­ціалістів і управлінців;

7) господарем підприємства тепер є не відповідальний мене­джер (або «єдина техноструктура»), а «двоголова гідра» — симбіоз менеджменту й груп професіоналів. Менеджеру доводиться політи­канствувати, приймати половинчасті й неефективні рішення, які більш-менш задовольняють усіх;

8) разом з тим, ті, що працюють за наймом, не усвідомили свого становища власників, їх власність не дає їм влади;

9) знання спеціаліста не дають йому дійсної відповідальності через централізацію прийняття рішень;

10) державні рішення стають все більш демагогічними, безвід­повідальними та інфляційними.

Оптимізм теорії «суспільства знань» змінився стриманою люттю.

Кожна з цих рис по-своєму блокує оптимальні рішення, іннова­ції, підприємницький ризик і динаміку продуктивності у період на­ростаючої потужності та влади інтегрованого й транснаціонального ринку. Політичний процес у кожній економічно розвиненій країні (у тому числі й в «тоталітарних країнах») розвивається від інтегра­ційного типу до конфронтаційного.

Джерела потрясінь у тому, що чвертьвікову епоху технологічної спадковості, коли майбутнє легко «прораховувалось» рутинними методами, змінила епоха технологічної непрогнозованості, тобто епоха переходу до інтелектуальних технологій. П. Друкер ще не використовує цей термін, але фактично показує застосування таких технологій для інноваційної оптимізації важливих рішень.

10.3.