ІНСТИТУЦІЙНА МОДЕРНІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

Складність формування ефективного й раціонального з погляду потреб національного господарства фінансового сектору та його інсти­тутів у ринкових економіках знайшла відображення і в економічній нау­ці.

У межах першого напряму пріоритет при обґрунтуванні ефективності інститутів фінансування в країнах із перехідними економіками належить результатам статистичного аналізу їхньої поточної господарської ситуа­ції. Так, А. Деміргфо-Кант і В. Максимович, базуючись на даних про ді­яльність окремих фірм, роблять висновок про утвердження і розширен­ня інститутів фондової системи^[189], тоді як Р. Райан і Л. Зінгалес вказують на підвищену в “менш розвинених економіках” ефективність банків­ських інститутів^[190].

Остання думка серед економістів переважає. Дослідники зазнача­ють, що в умовах великої залежності від зовнішніх джерел капіталу й до­мінування короткострокових вкладень (що, власне, і відбувається в пе­рехідних економіках) інститути фондового ринку не тільки не сприяють довгостроковому економічному зростанню, але й можуть навіть пере­шкоджати йому через високу нестабільність цін акцій, що найчастіше супроводжується кризами.

У межах третього напряму критерії вибору тих або інших інститутів фінансування для перехідних економік ґрунтуються переважно на по­рівнянні динамічної або статистичної ефективності цих інститутів у розвинутих ринкових господарствах.

Сучасний досвід модернізації національних економік засвідчив, що більшість діючих інститутів фінансового сектору виявилися недостат­ньо функціональними й ефективними. Вони не відповідають принципам оптимальності в реалізації інституційної модернізації економічних сис­тем у посткризовій ситуації. Криза також слугувала поштовхом до ре­формування фінансового сектору. Це важливе випробування практично для всіх інститутів багатосторонньої співпраці, оскільки фінансовий світ перейшов у фазу більш невизначеної взаємозалежності з небезпека­ми в усіх інституційних сферах фінансової співпраці. За типової кризи система вичерпує модернізаційні варіанти: вона стикається з проблема­ми, які не можуть бути вирішені в її межах, що призводить до руйнуван­ня відповідних інститутів. Така криза може послабити всю систему, її основні елементи та інститути: приватні й державні фінанси, інвестиції тощо. Результатом є серйозні та довгострокові структурні проблеми і зміни у національній економіці, до яких діючі інститути були не готові.

Однією з найважливіших змін стало швидке збільшення фінансового сектору і розширення секторів, які деякі економісти, наприклад, поль­ський науковець М. Калецький, назвали “паперовою економікою”^[191], що визначила способи і канали поширення кризи на “реальну економіку”. “Паперова економіка” пов'язана з реальною економікою здебільшого че­рез інвестиції та позики, що використовуються як для виробництва, так і для споживання, а також через потік прибутків або доходів із реальної економіки в “паперову”. У глобальному масштабі найпотужнішими з та­ких потоків є прямі іноземні інвестиції. Ці зв'язки переносять несприят­ливі або сприятливі тенденції “паперової економіки” до реальної, що сприяє модернізації вітчизняної економіки, оздоровленню багатьох ін­ших сторін суспільного сектору, або у випадку, якщо фінансовий сектор перестає бути контрольованим і регульованим, призводять до неста­більності, волатильності і кризи.

Фінансовий сектор, що є ядром “паперової економіки”, британська економістка С. Стрейндж охарактеризувала як “капіталізм казино”. Біля витоків концепції стояв польський економіст М. Калецький. Дж. Кейнс свого часу також звернув увагу на “казиношний” характер сучасних фі­нансових інститутів^[192]. Фінансовий сектор потребує сильного й ефектив­ного “струсу” в усіх сферах інституційної політики, в економічних і со­ціальних питаннях. Фінансові інститути також надзвичайно важливі практично в усіх інституційних сферах багатосторонньої співпраці. Через надзвичайну важливість фінансового сектору, а також слабкість і нестійкість його інститутів необхідно сформувати найактуальніші за­вдання модернізації інститутів. Така сфера має багато проблем і керува­ти нею сьогодні і в майбутньому дуже складно.

Модернізувати інститути фінансового сектору, повернути їх на шлях інноваційного розвитку у більшості випадків можуть тільки структурні та інституційні перетворення.

Однак процеси модернізації супроводжуються високими транзак- ційними витратами, зумовленими нераціональним використанням ви­ділених державних фінансових ресурсів. Ці негативні моменти багато в чому спричинені відсутністю адекватного розуміння й практичної імп­лементації ієрархічної співпідпорядкованості фінансових інститутів та інституційної структури української економіки. Йдеться про спромож­ність нових інститутів у здійсненні економічних реформ, спрямованих на інноваційну модернізацію національного господарства з урахуван­ням пріоритетів теорії і політики постіндустріальної економіки.

Ця мета багаторазово декларувалася в програмних документах со­ціально-економічного розвитку України, але через відсутність адекват­них методів проведення економічної політики не була досягнута. Украї­на гостро потребує інноваційного ривка, а отже, інституційних змін, які створюють сприятливі умови для цього. Для досягнення цієї мети в різних країнах розробляються й реалізуються інституційні проекти, спрямовані на стимулювання нововведень і модернізацію економіки.

Останніми роками український уряд запропонував низку інститу- ційних проектів модернізації економіки, переведення її на інноваційний шлях розвитку. Однак перспективи модернізації залишаються примар­ними, оскільки достатньо конкретно не визначені обриси інноваційно- технологічної і структурної динаміки економіки України на період до 2020 р. з урахуванням світових тенденцій.

Більшість вітчизняних досліджень, що проводилися в інноваційній системі, пов'язують модернізацію економіки з необхідністю оновлення інститутів фінансового сектору. При цьому головну увагу сконцентрова­но загалом на технічних факторах стимулювання підприємців до інно­ваційних змін. Однак такий вузькотехнологічний підхід не може відо­бразити всього спектра фінансових механізмів інноваційної діяльності, оскільки суттєво звужує систему реальних параметрів поведінки суб'єк­тів господарювання, які приймають рішення про інноваційні перспективи свого розвитку. Отже, необхідність теоретичного обґрунтування прове­дених реформ у фінансовому секторі і з'ясування його функціональних взаємозв'язків з іншими секторами національної економіки все ще за­лишається актуальною для економічної теорії і практики.

Інноваційна система потребує нових підходів, інститутів і виконав­ців, адже модернізувати на новій технологічній і соціальній базі набага­то складніше, ніж відновлювати попередній рівень розвитку. Тим біль­ше, що недосконалі й малопотужні вітчизняні фінансові й економічні інститути для здійснення інноваційних змін не прийнятні. Втілити такі зміни за рахунок підприємств як основної ланки української економіки поки що неможливо, адже вони не готові до цього ні фінансово, ні інте­лектуально.

Зважаючи на надзвичайну різноманітність, інститути не мають єди­ного критерію для порівняння. Одним із придатних критеріїв порівнян­ня результатів функціонування різних фінансових та економічних інсти­тутів є концепції ефективності за Паретто або концепції економічної ефективності^[193]. Для оцінювання стану фінансового сектору варто засто­сувати такий спосіб: якщо можна знайти спосіб покращити стан деяких фінансових інститутів без того, щоб погіршити стан будь-якого іншого інституту, то це покращення за Паретто. Якщо певний стан функціону­вання інститутів дає змогу здійснити покращення за Паретто, то він на­зивається неефективним за Паретто; якщо ж таке покращання за Парет- то неможливо здійснити, то наявне функціонування називається ефек­тивним за Паретто. Також такими критеріями є поширеність, інтенсив­ність дії і пріоритетність у мотивації людей.

Динамічний (або причинно-наслідковий) підхід у традиції дослі­дження ролі інститутів фінансового сектору економічною наукою нале­жить до класичних. Його джерела - в межах більш загального аналізу взаємозв'язку господарського і фінансового розвитку економіки. При цьому в ньому чітко простежується вплив двох концепцій.

Відповідно до першого з них, докладно розробленого ще на початку ХХ ст. у працях Дж. Кейнса, основна роль фінансового сектору опосе­редкована потоками заощаджень та інвестицій у господарській системі. Як зазначає Дж. Кейнс, “заощаджень завжди досить для інвестування”, однак “якщо банки відмовляються від розширення фінансування еконо­міки, зростаючий перегрів ринку короткострокових позичок і обліга­ційних позик, що відбудеться в цьому випадку, буде стримувати еконо­мічну активність... Інвестиції можуть бути обмежені лише браком гро­шей. І ніколи браком заощаджень”^[194].

У пізніших дослідженнях, наприклад, Дж. Робінсон, ця позиція пояс­нюється у такий спосіб: “Якщо в менш розвинених фінансових системах економічне зростання ще може бути обмеженим темпами кредитування, то вже в розвинених економіках це обмеження менш істотне, оскільки процес фінансування безпосередньо залежить від потреб національного господарства”^[195].

Іншими словами, незважаючи на наявність позитивного зв'язку між рівнем фінансового забезпечення й економічної активності, залежність, швидше за все, поширюється від економічного зростання до фінансів, а не навпаки. А це означає, що питання про вибір моделі модернізації фінансового сектору є вторинним в економічній політиці держави. Адже навіть для нерозвинутих ринків фінанси з малою часткою ймовірності можуть розглядатися як чинник господарського життя.

Таке обмежене розуміння ролі фінансових інститутів у процесі еконо­мічного зростання є категорично неприйнятним у межах іншої концепції, яка бере початок із праць Й. Шумпетера. Послідовники цієї концепції вважають, що фінансовий сектор впливає на економічну активність, оскільки займається не тільки опосередкуванням потоків заощаджень та інновацій. При цьому наголошується на створенні фінансовими ін­ститутами нової купівельної спроможності.

Таким чином, фінансовий сектор в ринковій економіці може викону­вати дві функцій: 1) опосередковувати потоки заощаджень, що виника­ють у процесі господарського зростання, і спрямовувати їх на інвестиції; 2) створювати нову купівельну спроможність в економіці і на цій основі - передумови для переходу до вищого рівня ділової активності. Очевид­но, що перше завдання вирішується як банківською, так і фондовою мо­деллю фінансування. Але друге пов'язане із діяльністю банківського ка­піталу. У випадку домінування фондової моделі збільшення купівельної спроможності реального сектору здійснюється опосередкованим шля­хом через кредитування фондових операцій банківською системою.

Активному впливу ринків капіталу на економічне зростання пере­шкоджає й основний принцип його функціонування, що потребує при­ведення наявних і перспективних грошових потоків компаній до поточ­ної оцінки у вигляді їхньої ринкової вартості. Це означає, що в умовах домінування фондової моделі фінансовий сектор повинен або слідувати у своєму розвитку за економічним зростанням або, щонайменше, цей зв'язок має бути двостороннім. Як свідчать економетричні дослідження ринків капіталу найбільш розвинутих економік світу за останні 40 років XX-XXI ст., в більшості випадків прогнози майбутніх грошових потоків (а отже, й ціни акцій) переважно є екстраполяцією поточних результатів розвитку компаній (галузей, економіки). Виняток становлять лише фон­дові ринки США, Великобританії, Канади та Японії. Але і в цих країнах ціни акцій лише в межах доволі обмеженого проміжку часу відображали дійсну динаміку майбутнього господарського розвитку, з не тільки оцін­ки, обґрунтовані на поточних темпах економічного зростання. Невипад­ково, відповідно до економічних розрахунків вагомість приросту ринко­вої капіталізації для наступного господарського розвитку становить лише 40 % аналогічного збільшення кредитування^[196].

Стосовно перехідних економік цей висновок фактично означає пріо­ритетність розвитку банків над ринками капіталів.

Така неоднозначність висновків у межах причинно-наслідкового під­ходу зумовила звернення деяких економістів до спрощеної форми аргу­ментації вибору певної моделі фінансування. При цьому ці дослідники, як правило, уже не ставлять під сумнів “активну” роль фінансового сектору.

Доказовою базою в цьому разі стає порівняння поточної ефектив­ності капіталу і банків у розвинутих ринкових економіках (“статичний” підхід). Звісно, аналіз здебільшого зосереджується на чотирьох найбіль­ших ринкових економіках світу - США, Великобританії, Німеччини та Японії. З одного боку, в цих країнах розвиток фінансового сектору пере­буває приблизно на одному рівні, що дає змогу розглядати потенційні розходження в їх ефективності як наслідок тієї або іншої моделі фінан­сування економічного зростання; з другого - ґрунтовні характеристики фінансового сектору дають підстави говорити про ці економіки як най­більш чисті форми вияву фондової (США і Великобританія) і банківської (Німеччина та Японія) моделей фінансування.

Аналіз найбільш загальних макроекономічних параметрів у розгля­нутих країнах не дає змоги робити однозначні висновки про перевагу якоїсь з оцінюваних моделей фінансування. Загальногосподарські по­казники для всіх учасників вибірки перебувають на досить близькому рівні з визначеною перевагою в останнє десятиліття США і Великобри­танії. Хоча, як образно зазначає А. Тейнер, “якщо вважати, що економіч­ний успіх полягає в тому, щоб одержувати від життя максимум радості (тобто підвищувати обсяг споживання товарів і послуг), затрачуючи при цьому мінімум зусиль (тобто менше працювати), то в Німеччині живуть анітрохи не гірше, ніж у США. Американці більше працюють і менше радіють життю”^[197].

Таким чином, пряме порівняння різних показників ефективності функціонування банківської і фондової моделей модернізації фінансо­вого сектору в розвинутих економіках не підтверджує пріоритетності якоїсь однієї з них.

Це означає, що вибір типу модернізації інститутів фінансового сек­тору потребує поглибленого аналізу порівняно зі стандартними підхо­дами. Вибір повинен ґрунтуватися на порівнянні особливостей функці­онування кожної конкретної економіки і параметрів моделі її фінансу­вання. Логіка в цьому випадку очевидна. Головним завданням фінансо­вого сектору є обслуговування потреб реального господарства.

Стан інституційних засад раціонального використання фінансового сектору в Україні - одне з найбільш вразливих місць нової фондової і банківської моделей. Це пояснюється неврахуванням об'єктивних зако­номірностей макроекономіки у процесі соціально-економічного розвит­ку країни, зумовлених умовами формування її фінансового потенціалу.

Зарубіжний досвід доводить, що інвестиційна спрямованість фондо­вої й банківської моделей значною мірою залежить від ефективності функціонування системи фінансових інститутів, які відіграють структу- роутворюючу роль для національної фінансової системи.

У цьому контексті модернізація інститутів і реформування фінансо­вого сектору органічно пов'язані з діяльністю інституційних одиниць державного й муніципального секторів, а також “реальної економіки”. Матеріальною основою розвитку реальної економіки є якість її інститу­тів і швидкість, з якою вони реагуватимуть на фінансово-економічну кризу (шляхом створення різних бар'єрів для її поширення або іншими методами), та розмір, характер і стан фінансового сектору в економіці.

Становлення ефективного фінансового сектору, а головне, інститутів його розвитку не є можливим під впливом рудиментів минулого. У фінан­совій сфері потрібно формувати таку інституційну структуру, яка забез­печить однакові конкурентні правила гри, упорядкованість трансакцій, об'єктивність економічних законів, недопущення дисфункціональності фінансового ринку. Глобалізація суттєво модернізує традиційне розу­міння інститутів фінансового сектору, які раніше розглядались, як ін­ститути, що мають знаходити кошти для фінансування інноваційних проектів. Нова теорія модернізації інститутів фінансового сектору зосе­реджується на взаємодії ринків і держав, співпраці між державними і приватними фінансовими інститутами, охоплює міжнародні й націо­нальні аспекти проблем фінансового сектору. Сьогодні інститути фінан­сового сектору акумулюють, крім централізованих, нецентралізовані ре­сурси з метою спрямування їх для досягнення цілей фінансового сектору, стимулювання приватної ініціативи в питаннях фінансування реальної економіки.

Аналіз базових концепцій модернізації інститутів фінансового сек­тору економіки у структурно-національних координатах дає змогу ви­окремити домінуючі фактори його активності: економічні (концепції

М. Олсона, Л. Мізеса, Ф. Гершенкорна, фіскальної консолідації), соціальні (концепції А. Вагнера, Р. Армі); політико-інституційні (концепції А. Пі- кока, Дж. Б'юкенена та Г. Таллока), які безпосередньо впливають на розмір та ефективність функціонування його інститутів. У своїх дослідженнях економісти-теоретики доходять висновку, що “ремонт” проблемних ін­ститутів і національних інноваційних моделей та істотне поліпшення еко­номічних показників в економічно розвинутих країнах, навіть за сприят­ливих обставин, охопить тривалий період.

Отже, подальше наповнення конкретним змістом процесу взаємодії суб'єктів фінансового сектору передбачає звернення до інститутів, які посідають важливе місце в категоріальному ряду оцінки ефективності діяльності фінансового сектору економіки. Вони допомагають розкрити практичні аспекти процесу взаємодії, стають важливою характеристи­кою організації фінансового сектору, відіграють вагому роль у системі фінансового менеджменту.

Інститути розглядаються як кінцева ланка процесу організації і модер­нізації фінансового сектору та його під секторів, оскільки мають вирі­шальне значення у практичному досягненні головної мети фінансового сектору - збереженні його від розпаду через створення умов для прак­тичної взаємодії між економічними суб'єктами як по горизонталі, так і по вертикалі (з державними установами). Поза межами фінансових ін­ститутів неможливо розкрити природу формування й реалізації емер­джентних властивостей фінансового сектору.

Масштабність і багатогранність характеристик інститутів фінансо­вого сектору, їх призначення дають підстави стверджувати, що вони не просто “мають значення”, а відіграють ключову роль у реформуванні фінансового сектору, розгляді її на основі модернізації. Невипадково термін “інститут” став класифікаційним напрямом розвитку економіч­ної теорії, що досліджує фінансову систему з позиції цивілізаційної парадигми.

Викладені методологічні підходи до аналізу природи інститутів, їх місця і ролі у функціонуванні інституційних секторів дають можливість побачити обмеженість традиційного для сучасної економічної теорії трактування їх як “правил гри”. Так, Дж. Ходжсон у “Маніфесті сучасної інституціональної економічної теорії” зазначає: “Особисто я визначаю інститути в основному як довготермінові системи усталених правил, які визначають структуру соціальних взаємодій”^[198]. Щоправда автор і сам ви­знає неадекватність такого визначення і звертає увагу на відсутність згоди між дослідниками стосовно їх дефінізації. На думку С. В. Степа- ненка, єдиним правильним шляхом є виведення поняття інституту з процесу економічної взаємодії, коли в його обґрунтуванні відобража­ються всі значимі умови виникнення і відтворення цього процесу. Дефі­ніція інститутів має не передувати аналізу функціонування фінансово сектору, а з'явитися в результаті дослідження закономірностей цього процесу^[199].

Однак єдиного загальноприйнятого визначення інститутів досі не­має. Класики інституціоналізму пропонують таке розуміння інституту: “стійкий спосіб думати і діяти” (Т. Веблен, У. Гамільтон). Так, за Т. Вебле­ном, інститут - це “поширений спосіб мислення про те, що стосується окремих відносин між суспільством і людиною та окремих здійснюва­них ними функцій”^[200], “усталені навички мислення, спільні для більшості людей”^[201]. Під інститутами (від лат. “institutio” - звичай) Т. Веблен також розумів загальноприйняту поведінку, систему суспільних відносин. Уче­ний був далекий від надання цій категорії чіткого “підручникового” ви­значення. Головну увагу в його працях було приділено теоретичному й змістовному наповненню поняття, розкриттю змісту переважно кон­цептуально та контекстуально. У. Гамільтон, автор терміна “інституціо­налізм”, визначив інститути як “вербальний символ для кращого позна­чення низки суспільних звичаїв. Вони означають переважаючий і стій­кий спосіб мислення чи дії, який став звичним для групи і перетворився для народу у звичай. У повсякденній мові - це інше слово для позначен­ня “процедури”, “загальної згоди” чи “домовленості”^[202].

Проте навіть ранні інституціоналісти фіксували наявність різних під­ходів до тлумачення поняття “інститут”, що породжувало складності у порозумінні. На цьому наголошував Дж. Коммонс: “У визначенні сфери застосування так званої інституційної економіки складність полягає у невизначеності значення слова інститут. Іноді здається, що інститут схожий на будівлю, каркас якої зроблений із законів і правил, а індивіди є мешканцями цього будинку. А іноді здається, що інститут - сама по­ведінка мешканців”^[203].

Більшу чіткість у розроблення категорії “інститут” було привнесено на межі ХХ-ХХІ ст. спільними зусиллями представників нового інсти­туціоналізму, зокрема Д. Норта, який у праці “Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки” трактує інститути як встановлені у суспільстві “правила гри” чи створені людиною обмежувальні рамки, що існують та реалізуються окремо від індивідів та організацій. Інститу­ти організують взаємодію між людьми, зменшують економічну невизна­ченість за допомогою структурування повсякденного життя, а також передбачають систему механізмів, що забезпечують контроль та примус до їх виконання чи дотримання^[204]. Принципове розуміння інститутів по­лягає в тому, що новий інституціоналізм по суті виходить із принципу презумпції індивідуального раціонального вибору, а традиційний інсти­туціоналізм - з презумпції дії соціальних спільнот, груп, їхніх фінансо­вих, технологічних і суспільних якостей.

Характерним для інтерпретації інститутів, що нині постають, є таке трактування: “Інститути - це регулятори поведінки чи правил, які ви­знаються всіма членами соціальної групи і визначають поведінку в кон­кретних ситуаціях. Дотримання цих правил забезпечується або саморе­гулюванням, або зовнішнім примусом авторитетів і/чи владою. Важли­во розрізняти загальні правила, що накладаються на суспільство (іноді іменовані інституційним середовищем), і конкретні організаційні фор­ми (іноді іменовані інституціональними домовленостями). Хоча органі­зацію можна розглядати і як сукупність правил, це лише правило для внутрішнього використання. Організації іменують свої констатуючі правила, є колективними акторами, але вони повинні підкорятися гро­мадським правилам”^[205].

Інститути як важливі, раніше не враховані, самостійні фактори про­никають у різні суспільні дослідження, безперервно породжуючи нову термінологію, понятійний апарат і ракурси аналізу, наприклад, терміни “інституційні передумови”, “інституціоналізовані зобов'язання” (пенсії, соціальне забезпечення) тощо. Інститути стали невід'ємним компонен­том сучасних досліджень як організаційно-управлінських аспектів еко­номічного розвитку, так і більшості підходів до проблем фінансів. Це галузь формування фінансових та економічних інститутів, що розвива­ються найдинамічніше. Очевидним фактом є всеосяжна інституціоналі- зація фінансових відносин. Крім того, фондові ринки, банківська і стра­хова справа, пенсійна система, фінансова діяльність корпорацій, дер­жавні фінанси - це ті інститути, які сьогодні не тільки перебувають у постійній взаємодії та взаємозалежності, але й відчувають значний вплив інституційних можливостей. При цьому аналіз економічної істо­рії найбільш розвинутих країн світу свідчить, що вплив фінансових та економічних інститутів проявляється переважно на початкових стадіях побудови ринкової системи.

Важливо підкреслити, що поняття “фінансові інститути” надає мож­ливість інкорпорувати в системний аналіз і нелінійні підходи, багато важливих та загальновизнаних особливостей фінансових явищ і проце­сів (у тому числі роль суб'єктивних факторів, цілепокладання, різнорід­ність багатьох інститутів і розмитість їхніх меж, специфіку фінансових біфуркацій і трансформацій тощо), які в системному аналізі відсутні або відіграють не таку важливу роль. Це виявилося дуже вагомим при вико­ристанні складних взаємодій і взаємозалежностей між різнорідними та швидкоплинними компонентами (“інститутами”) фінансового сектору. Крім того, залишається проблема незбалансованості фінансового секто­ру. Заходи із модернізації занадто агресивні в короткостроковому періо­ді і занадто слабкі в середньостроковому. Це додає невизначеності і ста­вить під сумнів загальну модернізацію. Але завдяки інституціональним підходам нестримно розширюються напрями реформування й модерні­зації фінансового сектору через взаємодію фінансових інститутів.

Ефективні фінансові інститути створюють стимули, сприяють дина­мічному економічному розвитку. Разом із тим інституційні зміни при­ховують в собі небезпеку “розмивання” вже досягнутих результатів, без формування ефективніших форм. Як наслідок, запровадження нових ін­ституційних підходів гальмується. Гальмування модернізації фінансо­вих інститутів і задоволеність частковими реформами виявляється в так званому QWERTY-ефекті. Таких прикладів в українській практиці багато, зокрема показовим є дуже складний і суперечливий розвиток валютного й податкового законодавства.

Інституційний підхід як теоретико-методологічне підґрунтя пізнан­ня природи інституційних змін у структурі економічного розвитку на­дає дослідженням міждисциплінарного характеру і таким чином дає змогу враховувати комплексний вплив та взаємодію соціальних, полі­тичних, демографічних, психологічних, культурних та інших чинників розвитку. Адже неможливо пояснити розвиток сучасної економіки без урахування характеру та особливостей політичного устрою, загальної та правової культури громадян, системи панівних у суспільстві цінностей та інститутів, оскільки, за твердженням Д. Норта, Дж. Уолліса та інших, “успіх економічного, як і політичного розвитку головним чином зале­жить від ступеня досконалості інститутів”^[206]. Цю позицію поділяють ав­тори своєрідного “маніфесту” інституціоналізму - Р. Буайє, Є. Бруссо та інші представники гетеродоксальних шкіл фінансово-економічної дум­ки (шкіл регуляції, неоінституціоналізму, конвенцій, антиутилітаризму тощо). Центральною ідеєю сучасного інституціоналізму є сформульова­не в “маніфесті” положення: “Господарство може функціонувати лише у відповідних інституційних формах. Умови, необхідні для успішної робо­ти господарства, формуються як у чітко визначеній інституційній систе­мі, як і в розвитку громадянського суспільства. Тобто інститути мають значення, й інституціоналізм спрямовує їх на службу всьому життєздат­ному й творчому, що існує в соціальному середовищі”^[207].

Держава має бути центральним суб'єктом процесу модернізації фі­нансових і економічних інститутів, а її роль не тільки ускладнюється, але і якісно змінюється в умовах трансформаційної нестабільності. Трансформаційна перехідна економіка, не володіючи сукупністю само­стійно відтворюваних елементів, характеризується постійною мінли­вістю, переходом з одного стану в інший. Унаслідок цього виникає поле трансформаційної нестабільності, яке характеризується слабкістю еко­номічних детермінант і дифузією фінансових інститутів. Створення ін- ституційних умов для стійкого економічного зростання за рахунок їх внутрішніх джерел можливе на основі інституційної інтенсифікації, по­силення інтегративної взаємодії і компліментарності всіх видів інститу­тів. Розвиток цих інститутів сприятиме зміцненню довіри економічних агентів.

Наукове економічне співтовариство визнало, що досвід постсоціа- лістичної трансформації не знає випадків самозародження фінансових і економічних інститутів ринку. Процес інверсійного розвитку трансфор­маційної економіки передбачає керованість інституційних змін. Проте, незважаючи на розмаїття наявних теоретичних підходів (неолібералізм, монетаризм, кейнсіанство та посткейнсіанство тощо) і рецептів рефор­мування й модернізації, поки що не розроблено тих оптимальних теоре­тичних моделей, які б цілковито відповідали реаліям і потребам транс­формаційної економіки, ще й з урахуванням її національно-історичної специфіки.

Цілком закономірно постає питання, що необхідно для розроблення та реалізації такої стратегії соціально-економічного розвитку України, яка б забезпечила прискорене й послідовне нарощування інноваційного потенціалу української економіки? Потрібні сильні інститути. На прак­тиці - сильні інститути, що забезпечуватимуть нормальну роботу рин­кових механізмів, набагато важливіші для переходу до інноваційного типу розвитку економіки України, ніж темпи лібералізації. Про це свід­чить і досвід таких країн, як Китай, Сінгапур, В'єтнам, які підтримують ефективність інститутів на високому рівні й досягають кращих еконо­мічних результатів при формальному відставанні від східноєвропей­ських країн у темпах лібералізації економіки. Комплекс таких заходів має передбачати створення дієвої нормативно-правової бази для регу­лювання всього спектра питань становлення інноваційного розвитку економіки, зокрема технопарків, навчально-науково-виробничих комп­лексів, державних корпорацій, позабюджетних фондів сприяння НДДКР тощо.

Слід визнати, що контроль над процесом формування правил є клю­човим чинником інституційного економічного розвитку. Втрата такого контролю може призвести до виникнення в національній економіці не­стійких інститутів-організацій, які можуть спричинити нестійкість еко­номічного розвитку. Зважаючи на це держава як основний і визначаль­ний інститут-організація має контролювати процес формування нових правил господарювання^[208].

Метою інституційної модернізації фінансових інститутів є прове­дення єдиної державної фінансової політики для зміцнення системної стабільності, підвищення ефективності їх функціонування, підтримання ринкової довіри, сприяння конкуренції, захисту інтересів інвесторів і споживачів фінансових інститутів, а також забезпечення раціонального використання зростаючого потенціалу фінансового сектору. Згідно з до­волі поширеними теоретичними концепціями школи “фінанси та розви­ток” (finance and development), зокрема Р Дж. Маккіннона, який увів у науковий обіг термін “фінансове поглиблення” (financial deeping), роз­виток фінансового сектору, лібералізація фінансових інститутів повинні збільшити обсяги і якість інвестицій. Такого ж висновку дійшли Р. Кінг і Р. Лівайн, які довели наявність причинного зв'язку між розвитком фі­нансового сектору і темпами економічного зростання^[209]. Отже, заклада­ється неоліберальний підхід до ринку як найбільш ефективного інсти­туту розміщення інвестицій. Відповідно до альтернативного погляду, концентрація ресурсів у фінансовому секторі сприяє його “автономіза­ції” та відриву від реальної економіки (концепція “фінансіалізації” із за­уваженням Дж. Ейнштейна, яке стосується “зростання ролі фінансових мотивів, фінансових ринків і фінансових інститутів у функціонуванні національних і міжнародної економік”)^[210]. Але, по суті, концепція “фінан- сіалізації” була зведена до звичайної критики недосконалості фінансо­вого сектору, не пропонуючи при цьому жодних фінансових інновацій.

Як показує проведений аналіз, теоретичні сценарії позитивного впливу “фінансового поглиблення” на економічне зростання не дали очікуваного ефекту, що стало зрозумілим остаточно після сучасних кри­зових потрясінь. Перший його негативний наслідок - суттєве посилен­ня нестабільності динаміки інвестицій. Очікування, що фінансовий сек­тор ефективніше стимулює темпи зростання інвестицій, виправдалися лише частково. Про це свідчить оцінка їх темпів в Україні протягом останніх семи років. Перші три роки (2005-2007 рр.) країна переживала справжній інвестиційний бум, який надалі змінився спадом аж до 2010 р. У 2011-2013 рр. ситуація дещо стабілізувалася, але темпи зростання ін­вестицій були істотно нижчими, ніж у 2005-2007 рр. Стрімке скорочен­ня участі держави в інвестиційному процесі змусило економічних аген­тів шукати нові джерела модернізації вітчизняної економіки. На початку економічних реформ пропонувалося, що головним важелем стануть ін­ститути несформованого приватного фінансового сектору. Проте їхні можливості виявилися настільки обмеженими, що основну масу капіта­ловкладень у перехідних економіках забезпечували власні ресурси під­приємств. Зрозуміло, що навіть якщо весь прибуток підприємств спря­мувати на капітальні вкладення, цих коштів буде недостатньо для вирі­шення завдань інвестування.

Це можливо лише за умови посилення ролі фінансових інститутів в інвестиційному процесі, дії фінансового та інституційного механізму економічного зростання. Домінуючий підхід до розвитку фінансового сектору є за своєю суттю “інституційним”, припускаючи самостійний розвиток фінансових інститутів лише за участі держави впродовж до­сить тривалого періоду часу (досвід розвинутих країн свідчить, що для створення ефективного правового та інформаційного середовища по­трібен не один десяток років). Підвищення ступеня інформаційної від­критості бізнесу, як і відповідних правових змін, має бути зорієнтоване насамперед на фінансові інститути і компанії реального сектору, що за­лежать від фондового ринку.

Елементом керованого розвитку фінансових інститутів має стати ви­значення державою пріоритетних напрямів розвитку національного господарства. Адже досі, як зазначає К. Накахіра, у перехідній економіці “немає системи, яка б забезпечувала потік коштів саме туди, де є потре­ба в інвестиціях”^[211].

Досвід Японії свідчить, що при виборі пріоритетів слід активно ви­користовувати різні консультативні поради за участю представників приватного бізнесу. В результаті довгострокова стратегія розвитку еко­номіки країни та її галузей враховуватиме інтереси окремих компаній, а процес взаємодії держави і фінансових інститутів істотно спроститься.

Важливо пам'ятати, що основним джерелом фінансування інвести­цій у процесі формування інноваційної моделі економіки мають стати ресурси фінансових інститутів, а така система не може базуватися на державному примусі. Єдиною можливістю є створення інституційного механізму “цільового інвестування”, в якому на паритетних засадах братимуть участь держава та фінансові інститути. Органи управління повинні створити інституційні правила інвестування в пріоритетні для країни сектори національного господарства.

Саме якісний, а не кількісний аспект участі держави в інвестиційно­му процесі визнається багатьма дослідниками як найважливіший у ді­яльності інститутів розвитку. Невипадково в деяких розвинутих краї­нах - Франції (“Credit Foncier”), Німеччині (“Kreditanstalt fur Wiederauf- bau”), Японії (“Development Bank of Japan”, “Industrial Bank of Japan”) - такі фінансові інститути існують й дотепер. Беручи в них участь, держа­ва розв'язує низку завдань, найважливіше з яких - розроблення мето­дик оцінювання довгострокових ризикових вкладень у продуктивний сектор. Ці методики поширюються потім у приватному фінансовому се­редовищі. Не менш значущою є й поява в межах фінансових інститутів класу фахівців, здатних організувати довгострокове фінансування.

Крім того, участь держави може стати своєрідним індикатором, що характеризує перспективність розвитку тих чи інших підприємств або галузей, адже в умовах значної інформаційної асиметрії приватні фінан­сові інститути орієнтуються переважно на компанії, які самостійно здійснюють доволі велике інвестування. Вкладення інститутів розвитку можуть відігравати схожу з власним капіталом роль. Принципова їхня відмінність - концентрація в галузях, що мають стратегічне значення для економіки. Приватні фінансові потоки, як і банки розвитку, сприя­тимуть оптимізації між- і внутрішньогалузевої структури, а не її консер­вації або навіть погіршенню, як це, зазвичай, відбувається.

Важливо й те, що активне залучення інститутів фінансового сектору у розвиток реального сектору в поєднанні зі зміцненням прав кредитів зумовлюватимуть позитивні зміни на ринку капіталів. При підвищенні ролі боргу в структурі фінансування домінуючі акціонери менш схильні до обмеження прав малих акціонерів. На рівні економіки в цілому це ви­являється в зростанні капіталізації.

Ще одним позитивним моментом “партнерської” форми фінансуван­ня із залученням приватних інвесторів є мінімізація негативних наслід­ків державної участі, насамперед неефективного вибору фінансовими інститутами розвитку інвестиційних проектів (за іншими критеріями, ніж максимізація очікуваного доходу). Недержавні учасники просто не дозволяють фінансувати нежиттєздатні проекти, оскільки це означати­ме втрату ними доходу.

Саме тому, як свідчить аналіз фінансових інститутів, у ринкових еко­номіках найбільш ефективними виявляються змішані форми фінансу­вання інвестиційного процесу. Однак, на відміну від ринкових, у пере­хідних економіках вони майже не представлені.

Сучасна економіка України, яка є ринковою, невід'ємна від функціо­нування фінансового сектору, розвитку якого сприяють законодавчо встановлені інституційні зміни у формуванні та використанні бюджетів різних рівнів та інших державних фондів. Попит на додаткові фінансові ресурси пред'являє реальний сектор економіки в менших обсягах - дер­жава для фінансування своїх витрат і домашнє господарство. Вільні гро­шові кошти (заощадження) всіх економічних агентів надходять на фі­нансовий ринок, на якому за допомогою угод відбувається їх інвесту­вання в різні фінансові активи. Фінансовий ринок є механізмом та ін­струментом для управління фінансовими й комерційними ризиками, сприяє активізації економічних процесів і поширенню інвестицій.

Запас перевірених фінансових інститутів невеликий і зростає повіль­но. Незважаючи на усвідомлення того, що фінансові інститути дійсно важливі, саме створення і зміцнення нових інститутів залишається над­то складним завданням. І хоча знання - головний двигун економічного зростання, економічна теорія все ще бореться за пошук шляхів приско­рення вироблення, передачі й засвоєння знання і практики розвитку фі­нансових інститутів. Створення різноманітних інститутів для ефектив­ної роботи фінансових ринків досі залишається основною перешкодою. Нові фінансові інновації, які одержали свій розвиток у наукових устано­вах, не можуть бути швидко й ефективно реалізовані саме через відсут­ність багатьох необхідних для цього фінансових інститутів. Найважли­віша функція інститутів фінансового сектору і, власне, причина їх існу­вання полягає в зниженні ступеня невизначеності фінансового ринку для прискорення й оптимізації вибору ресурсів, що стимулює процес створення фінансово-організаційних структур на макро- і мікрорівнях, головним завданням яких є забезпечення соціально-економічного роз­витку.

Що ж сприяє появі розвинутих інститутів? І як ми можемо створити їх? У період останньої світової фінансової кризи досить детально обгово­рювалися питання слабкості наявних у фінансовій галузі інститутів - фінансових інститутів, фінансових регуляторів, органів корпоративного управління. Багатьом радили імітувати інститути, що існували в США. З того часу впевненість у тому, що саме сприяє становленню міцних ін­ститутів, ослабла. Події навколо компаній Enron і WorldCom висвітлили слабкі місця в системах підзвітності, фінансових інститутах, а також у системі корпоративного управління в США. Однак з прийняттям Зако­ну Сарбейнза-Окслі відновилася загальна впевненість в американських інститутах: державні установи США постали перед глибинними недолі­ками системи корпоративного управління, тому вжили необхідних за­ходів. Однак на сьогодні небагато осіб взялися б стверджувати, як пише Ю. Шахід, що інститути фінансового сектору США - рейтингові агент­ства, регулятори або комерційні та інвестиційні банки, є гідними наслі- дування^[212]. Незрозуміло, якою мірою очікувані зміни допоможуть незавер­шеній справі фінансової консолідації і зміцненню фінансового сектору, що залишаються слабкими.

У центрі уваги дослідників опинилися питання щодо ролі інститутів: чи дійсно вони “заповнювали” провали ринку, чи лише допомагали під­тримувати наявну нерівність, у багатьох випадках підвищуючи неефек­тивність системи. Дослідження показали, що деякі суб'єктивні погляди, згідно з якими неринкові інститути допомагали виправити провали ринку (наприклад, забезпечуючи страхування, якщо ринки виявлялися неспроможними зробити це), були хибними або ж потребували пере­осмислення багатьох нюансів. Неринкові інститути, як стверджував Дж. Ю. Стігліц, могли виявитися деструктивними і сприяли б подаль­шому нарощуванню неефективності^[213]. Особливий інтерес викликає кри­тика фінансових інститутів з погляду концепції інституційної компле- ментарності, інституційної матриці національної економіки. Інститу­ційна матриця національної економіки означає первісну модель базових інститутів, тобто пов'язаних між собою фінансово-економічних, полі­тичних та ідеологічних обмежень, що перебувають у взаємно однознач­ній відповідності.

Проблема “впровадження” інститутів фінансового сектору не одер­жала принципового розв'язання саме на міжсистемному інституційно- му рівні. У зростаючому обсязі наукових видань залишається забагато абстрактно-схоластичного, “метафорично-загадкового” й еклектичного, іноді просто парадоксального, або навіть і відверто недолугого, що ви­кликає не тільки сумніви, а іноді й підозри в деяких авторів, які дослі­джують цю проблематику. При цьому існує дивовижна і важко пояс­нювана одностайність в поглядах більшості інституціоналістів, які базу­ються, можливо, тільки на “інтелектуальному” об'єднанні навколо мі­стичного слогана - institution matter, що перекладається як “інститути мають значення”^[214].

Еволюція інститутів - це природний спосіб реалізації інституційних змін, що реалізується шляхом еволюційно-генетичного розвитку, в про­цесі якого неформальні інститути набувають формального статусу. Ево­люційне накопичення нових інституційних елементів утворює нову ін- ституційну систему, сутність якої полягає в тому, що останнє є певного типу субординована сукупність інститутів, яка детермінує форми й ме­ханізми самоорганізації господарського життя суспільства, мотиви і ха­рактер поведінки суб'єктів господарювання.

Аналіз системи інститутів фінансового сектору з погляду функціону­вання й розвитку дає змогу розглядати її як складну єдність вихідного інституту, базових і комплементарних фінансових інститутів, що розви­ваються. Доволі складно розрізняти стан інституційної системи на рів­нях функціонування й розвитку фінансових інститутів. Варто зауважити, що аналіз механізму розвитку інституційної системи можливий через за­стосування еволюційного підходу та синергетики. Серед основних при­чин модернізації інститутів фінансового сектору слід виокремити такі:

1. Сегментація фінансового сектору, що сприяла виникненню меха­нізмів та інструментів для управління фінансовими й комерційними ри­зиками, сприяє активізації економічних процесів і формуванню нового класу інвесторів. Рівень розвитку національного фінансового сектору залежить від ступеня загального економічного розвитку країни, рівня заощаджень і зрілості фінансових інститутів.

2. Різке збільшення кількості фінансових та інвестиційних інститу­тів, фінансових інструментів й обсягу операцій у фінансовому секторі, передусім на ринку боргових зобов'язань, ускладнена взаємодія інвес­торів у процесі криз. Масовий розвиток операцій, у тому числі спекуля­тивних, із похідними цінними паперами (деривативами), що відобража­ються на позабалансових рахунках й ускладнюють оцінювання ризиків фінансовими інститутами.

3. Невідповідність між рівнем розвитку фінансових інститутів і від­сутність належної інституційної структури їх регулювання. Спад еконо­мічного потенціалу фінансових інститутів, що загрожує серйозним на­слідкам у разі неадекватного регулювання національної фінансової сис­теми.

Отже, головним чинником системної реалізації зазначених та інших заходів є формування якісно інших, адекватних ситуації державних і фі­нансових інститутів.

Важливою складовою модернізації інститутів фінансового сектору є інституційний розвиток, який полягає у збереженні, створенні, вдоско­наленні й нарощуванні інституційного потенціалу для реалізації мети модернізації. Інституційний розвиток включає дві компоненти - інно­ваційну, породжувану в результаті природного відбору або конструю­вання, та імітаційну, що виникла внаслідок відтворення (запозичення, експорту чи трансплантації) інститутів з інших інституційних систем. Оскільки початковий вибір інституційного механізму модернізації ін­ститутів фінансового сектору зумовлений оцінкою поточних вигід, можлива ситуація консервації часткових інституційних трансформацій. Закріплення таких інститутів на практиці призводить до зменшення стимулів до майбутніх змін.

Інституційна складова модернізації взаємопов'язана з іншими його аспектами. Досить тісно інституційний розвиток пов'язаний із політич­ним. У доповіді Світового банку зазначалося, що “політика та інститути визначають зростання й розвиток”, а “гарна політика зумовлює якісні ін­ститути і необхідний час для їх розвитку”^[215].

Держава, на думку інституціоналістів, повинна активно й постійно впливати на норми і правила поведінки суб'єктів господарювання, тоб­то спрямовувати еволюцію або відбір інститутів, тому що спонтанна еволюція фінансово-економічних відносин не завжди сприяє вибору ва­ріантів, відповідних конкретній стадії та рівню розвитку економіки в певній країні. Центральним питанням для нього є прийняття й успішна реалізація модернізаційного проекту, що безпосередньо залежить від здатності правлячої групи використати політичну волю і бюрократичну компетенцію в інтересах усього суспільства, а не груп тиску^[216].

Модернізація забезпечує створення, впровадження і контроль вико­нання інституцій за допомогою застосування механізму примусу, а ри­нок - через механізм інституційної конкуренції. Усунення держави як координуючого центру інституційних змін веде до зниження рівня комплементарності інституційної системи^[217]. Модель розвитку інститу­тів фінансового сектору зумовила потребу постійної модернізації важе­лів та інструментів регуляторного механізму з метою забезпечення еко­номічного розвитку.

Так, серед інструментів регуляторного механізму найефективнішими виявились інструменти монетарного характеру (зниження процентної ставки, норми обов'язкових банківських резервів тощо), фіскального типу (зниження ставок податків на прибутки підприємств і доходи грома­дян, збільшення частки державних витрат для стимулювання інновацій­ної діяльності тощо), заходи, спрямовані на пожвавлення інвестиційної активності (стимулювання житлового будівництва, проведення політики прискореної амортизації, надання різноманітних пільг при встановленні нового устаткування тощо). Загалом усі перелічені інструменти спрямо­вані на регулювання грошової пропозиції, податкових надходжень, дер­

жавних видатків, особистих доходів населення, доходів корпорацій тощо залежно від фази економічного циклу^[218].

Отже, сутність концептуального бачення процесу модернізації еко­номіки України на інноваційній основі передбачає створення стабільних умов та ефективних інструментів її функціонування, ефективне поєд­нання базисних і похідних інститутів. Таке поєднання є основою для формування узгодженої моделі інституційної системи економічного розвитку.

Модернізація інститутів фінансового сектору здійснюється у напря­мі утвердження організаційно-економічних відносин і прозорої політи­ки антициклічного регулювання, а також сприятиме мінімізації інститу- ційних ризиків в умовах фінансово-економічних криз.

Вивчення інститутів насамперед ставило за мету зрозуміти ті сус­пільні явища і процеси, які визначають поведінку людей, їхні дії й моти­вацію, а отже, розвиток суспільства. При цьому перед інституціоналіс- тами постала сукупність проблем, породжених свідомістю (і свідомою діяльністю), а також питаннями оцінювання характеру і масштабів його впливу на суспільні явища, процеси й інститути. Слід зрозуміти, чи може бути об'єктивним аналіз явищ, коли дослідник сам є учасником цього процесу, й розпізнати специфіку різних рівнів суспільного пізнання.

Варто зазначити, що жодній країні не вдалося побудувати ефективну економіку лише на ґрунті інституційної модернізації. Усі країни, які реа­лізують модель інноваційного розвитку економіки, успішно модернізу­вали свої фінансові інститути в процесі економічного зростання. Сис­темні фінансові інновації є найважливішою передумовою мобілізації ви­робничого потенціалу розвитку, властивого структурно-технологічним нововведенням. Тому інституційний потенціал і фінансові інновації, орієнтовані на підвищення ефективності наявних інститутів фінансово­го сектору, у підсумку є факторами активізації структурних і техноло­гічних змін в економіці.

Стосовно довгострокової модернізації інститутів фінансового секто­ру на національному рівні для послаблення небезпеки і ризиків, по­в'язаних з інституційним тиском на всіх учасників сектору, що продо­вжує зростати, і для уникнення фінансових воєн потрібні ефективна по­літика й ефективні дії.

Для того щоб оцінити роль фінансових інститутів в економіці Украї­ни, необхідно визначити її інституційну структуру, вплив якої виявля­ється в наданні основним суб'єктам ресурсів у вигляді джерел фінансу­вання (інвестування), кадрових ресурсів, інформації, законодавчо закрі­плених організаційних форм і стимулів розвитку, а також гарантій.

Інституційна структура включає вихідні, базові, суттєві зв'язки між учасниками фінансових інститутів, які забезпечують інтеграцію струк­тури в процесі функціонування й розвитку фінансового сектору. Інсти- туційна структура формується за наявності чітко визначеного набору об'єктивних фінансово-економічних відносин. У свою чергу, на фінансо­во-економічні відносини впливають домінуючі в суспільстві інститути. Це означає, що специфічному інституційному утворенню відповідають структури, зумовлені політичними й економічними інтересами.

Перший і найбільш абстрактний рівень дослідження інституційної структури реформування фінансового сектору пов'язаний не лише з процесом “модернізації зверху”, коли “правляча фінансова сила” визна­чає вектор соціально-економічного розвитку (пошук вихідного інститу­ту). Наступним рівнем аналізу інституційної структури реформування фінансового сектору є “модернізація знизу”, що передбачає активізацію базових і комплементарних інститутів.

Світовий досвід переконує, що найуспішніше розвиваються країни, які змогли побудувати інституційну структуру ринкової економіки на осно­ві традиційних цінностей, норм і правил суспільного життя, що добре простежується на прикладах модернізації Німеччини, Японії, Сінгапуру, Китаю тощо. Інституційна складова модернізації справляє чи не най­більший вплив на конкурентоспроможність національних економік і ком­паній, сприйняття інноваційних досягнень на основі використання тих інституційних особливостей суспільства, які дають змогу повною мірою використовувати його людський, інтелектуальний та соціальний капітал.

Існує достовірний прямий зв'язок між рівнем розвитку інститутів і темпами економічного зростання у країнах світу, проте вплив якості ін­ститутів на економічне зростання вищий у країнах, що розвиваються, порівняно з розвинутими, що можна пояснити “ефектом бази” або “межі технічного прогресу”. Якість інститутів також суттєво впливає на вико­ристання фінансових ресурсів. Якщо права власності захищені, діє ефек­тивна судова система, держава підзвітна інститутам громадського сус­пільства, то фінансові ресурси сприятимуть економічному зростанню, якщо ж інститути (у т. ч. фінансові) несформовані або функціонують з певними ускладненнями, то доходи від фінансової діяльності обслуго­вуватимуть лише “групові інтереси”.

Таким чином, концептуальний аналіз поточного стану та якісної ди­наміки інституційного та фінансового середовища в Україні дає змогу виокремити кілька основних напрямів підвищення ефективності та мо­дернізації інститутів фінансового сектору:

1. Модель розвитку інститутів фінансового сектору потребує постій­ного вдосконалення у процесі розбудови інституційного механізму, оскільки моделювання інституційної системи фінансового сектору пе­ребуває у постійному формуванні узгодженої моделі інститутів. Сут­ність концептуального бачення вирішення проблеми - у визначенні різ­них способів інституційних змін: рекомбінація наявних інституційних форм, перенесення фінансових інститутів із теоретичних моделей у практику, створення фінансових інститутів шляхом відтворення зв'яз­ків, що існували в історії певної країни.

2. Розвиток інститутів фінансового сектору має здійснюватись у на­прямі утвердження організованих економічних відносин і прозорої еко­номічної політики, що сприятиме мінімізації інституційних ризиків та створенню сприятливого інституційного середовища. Подальше фор­мування інституційного середовища вимагає від держави економічної політики, спрямованої на забезпечення адаптованих до вітчизняних ре­алій алгоритмів взаємодії економічних агентів, які сприятимуть їхньому економічному розвитку. Досягнення цієї стратегічної мети можливе лише за умови правильного вибору цілей розвитку в різних сферах ін- ституційного забезпечення і сприяння консолідації інтересів учасників економічних відносин.

3. Реформування правової та інформаційної сфер бізнесу має відпові­дати поточній інституційній структурі економіки. Пріоритетними є за­ходи щодо поліпшення модернізації фінансових інститутів, а також ней­тральні з погляду окремих економічних агентів (правові реформи) зміни.

Висновки до розділу 3

Розвиток української економічної науки на початку ХХІ ст. можна назвати бумом інституціоналізму, що зумовив потужне інституційне зрушення в системі суспільних наук, а також інтенсивні процеси інте­грації і диференціації в науковому суспільстві. Із самої назви “інститу­ціоналізм” (mstitutionalism) випливає, що в центрі уваги цієї теорії пере­бувають інституції (institutions).

Результати і надбання інституціоналізму дають змогу: вибудувати більш реалістичну картину функціонування фінансового сектору з ура­хуванням впливу інституційного середовища; пояснити економіч­ні і технологічні процеси у цьому секторі; усвідомити місце індивідів у формуванні інституційних структур, а також їх фінансову поведінку. Це уможливить використання методологічної бази інституціоналізму для пояснення результатів перетворень у фінансовому секторі економі­ки України і створення сценаріїв подальшого його розвитку з урахуван­ням тенденцій, властивих світовій економіці. Разом з тим формування категоріальної системи інституціоналізму не завершене і адаптується для осучаснення наукових праць поверхово.

Виникає необхідність введення в економічні процеси інституційної економіки фінансового сектору - широкого спектра досліджень, пов'я­заних із його діагностикою, відповідних підсекторів та інституційних одиниць; прогнозуванням соціально-економічних процесів; розроб­ленням стратегій і програм фінансового сектору, варіантів реформуван­ня фінансових інституцій та інститутів тощо. Нині домінує механістич­не уявлення про фінансовий сектор, яке більшою мірою акцентоване на технічному боці його функціонування в контексті використовуваних операцій та інструментів, фінансових ризиків і стратегій, моделей і ме­тодів фінансового й інвестиційного менеджменту, відповідних схем та індикаторів. У результаті з економічного аналізу фінансового сектору “вимиваються” інституції, інститути, організації і органи, вплив на них певного інституційного середовища, а також соціальність, суб'єктність і об'єктність суспільних відносин і трансакцій.

Проведене дослідження дає змогу зробити висновок, що серед уче­них не існує універсального визначення сутності й структури фінансо­вого сектору, його місця у фінансовій системи країни з огляду на те, що остання розглядається з позицій широкого і вузького підходів. На під­ставі аналізу сформульовано визначення фінансової системи як певних інституційних відносин, що забезпечують трансформацію і розподіл фі­нансових потоків в економіці, а також запропоновано її організаційно- інституційну архітектуру. Визначено місце у цій системі фінансового сектору, а також його інституційних одиниць, які пов'язані між собою й іншими одиницями і регулярно взаємодіють, здійснюючи операції з фі­нансовими інструментами (купівля-продаж фінансових активів, взяття фінансових зобов'язань - позики, кредити, рух цінних паперів, приріст депозитів тощо).

Фінансовий сектор розглядається як сфера обміну фінансовими по­слугами, які є результатом функціонування його інституційних одиниць, і аналізуючи функції фінансового сектору в економіці, необхідно вияв­ляти не сам процес функціонування цих одиниць як окремих економіч­них суб'єктів, а взаємодію з іншими секторами економіки. Споживачі послуг є покупцями і забезпечують купівельний попит, що виражається у придбанні ними різних їх видів. Продавці є виробниками, формують пропозицію, використовують фінансові ресурси, реалізують створені блага споживачам, отримуючи дохід від продажу. Споживачі фінансо­вих послуг завершують кругообіг, після чого через повторне викорис­тання наявних ресурсних чинників виникає новий кругообіг. В інших секторах економіки активізується інвестиційна діяльність, виникають нові робочі місця, розширюється торговельний оборот, що зумовлює збільшення доходів (заробітної плати, ренти, відсотків на капітал, при­бутку тощо). Частина з них надходить державі у вигляді податків і пла­тежів. Акумульовані у такий спосіб кошти знову можуть бути спрямова­ні на фінансування нових проектів із виробництва фінансових послуг, розвиток системи підготовки кадрів тощо. Ці процеси, як показує ві­тчизняна практика, насправді призвели до роз'єднання фінансових ре­сурсів через відсутність фінансової стратегії, спроможної забезпечити їх консолідацію.

Ключові позиції національних класифікацій інституційних секторів економіки і видів економічної діяльності, порівняння їх з Міжнародною стандартною галузевою класифікацією всіх видів економічної діяльнос­ті дали змогу виробити рекомендації щодо їх побудови і конкретизації у частині фінансової діяльності, а також структуру сектору фінансових корпорацій економіки України через виокремлення підсекторів та ін­ституційних одиниць: 1) фінансові посередники (НБУ; інші депозитні корпорації; інститути спільного інвестування; інші фінансові посеред­ники, крім страхових компаній і недержавних пенсійних фондів; страхо­ві компанії; недержавні пенсійні фонди); 2) допоміжні фінансові корпо­рації/квазікорпорації і некомерційні організації (у сфері фінансового посередництва, страхування і недержавного пенсійного забезпечення, регулювання фінансової діяльності); 3) інші фінансові корпорації/квазі- корпорації (довірчі товариства; холдингові компанії; дочірні фірми, які заробляють капітал на відкритих ринках для материнських компаній; інституційні одиниці, що надають фінансові послуги за власні або надані кошти клієнтам і несуть ризики неповернення позички: лихварі; лом­барди). Це дало можливість трактувати фінансовий сектор як сукуп­ність фінансових посередників, допоміжних фінансових корпорацій/ квазікорпорацій і некомерційних організацій, інших фінансових корпо- рацій/квазікорпорацій, специфіка яких полягає у тому, що вони прова­дять фінансову і страхову діяльність через виробництво різноманітних фінансових послуг згідно з чинним законодавством.

Проведене дослідження нормативно-правової бази, що регламентує розроблення програм на загальнодержавному рівні дало змогу зробити висновок про відсутність дієвої стратегії подальшого розвитку фінансо­вого сектору країни. Зазначений процес є фрагментарним і середньо- строковим. Його удосконалення повинно мати системний характер, ґрунтуватись на інституційній парадигмі і передбачати визначення ці­лей, об'єктів (виробники і споживачі фінансових послуг; види фінансо­вої діяльності; фінансові послуги; фінансові інструменти); рівнів регу­лювання (мезо-, макро-, мікро-, саморегулювання). На підставі аналізу основних підходів до організації фінансового нагляду встановлено, що в Україні необхідно покращувати координацію регулівних структур через формування міжвідомчого органу, який відповідатиме за макропруден- ційну політику і забезпечення фінансової стійкості. Він доповнить структуру інших регуляторів, знизить рівень дублювання повноважень. Враховуючи, що в Україні сформовано ендогенну модель фінансового сектору, доцільним є призначення його головою представника саме НБУ, але без лобіювання інтересів лише депозитних корпорацій на про­тивагу всім іншим. При цьому необхідно поділити НБУ на дві складові, що виконуватимуть функції грошово-кредитного регулювання (макро- економічні завдання) і функції регулювання і нагляду за банківською сис­темою. Зазначено, що необхідне запровадження державно-приватного партнерства, яке сприятиме: підвищенню якості фінансової діяльності; розвиткові державно-приватних фінансових корпорацій; підвищенню інституційної довіри до них; інноваційній активності фінансових корпо­рацій; захисту їх інтересів за кордоном.

Розподіл інституційних одиниць за секторами економіки є вирішаль­ним етапом для дослідження цільового призначення та функціональної належності кожного інституційного сектору відповідно до вимог націо­нальної економіки. У свою чергу, фінансовий сектор, або сектор фінан­сових корпорацій, включає всі корпорації і квазікорпорації-резиденти, основною функцією яких є фінансове посередництво або пов'язана з ним допоміжна фінансова діяльність.

За результатами проведеного дослідження можна стверджувати, що фінансове посередництво визначається як виробнича діяльність, у про­цесі якої інституційна одиниця мобілізує фінансові ресурси для того, щоб узяти зобов'язання за власний рахунок з метою перенаправлення зібраних ресурсів іншим інституційним одиницям шляхом кредитуван­ня або придбання фінансових активів іншим способом.

Підсумовуючи, слід зазначити, що діяльність всіх інституційних оди­ниць фінансового сектору має специфіку, але їх пов'язують класифікова­ні фінансові активи.

Вплив держави на розвиток фінансових інститутів і ринків є постій­ним і варіативним залежно від особливостей економічної динаміки від- творювальних процесів. Зміни акцентів державного регулювання у не­стабільні періоди спрямовані на згладжування циклічності кон'юнктур­них коливань ринків.

При інтернаціоналізації світогосподарських зв'язків відбувається по­стійна перебудова структури і умов розвитку фінансових систем. Практи­ка державного регулювання фінансового сектору за кордоном поступово еволюціонувала з використанням різних засобів впливу - від більш жорстких інструментів (кейнсіанська модель) до лібералізації фінансо­вих відносин (монетаристська модель) і змішаних варіантів.

В Україні стабілізація фінансового сектору забезпечується за раху­нок індикації перманентних змін бюджетної і грошово-кредитної полі­тики, які, у свою чергу, зумовлюються процесами розвитку як зовніш­ніх, так і внутрішніх фінансових ринків.

Останніми роками діяльність НБУ при виконанні основної функції - забезпечення стабільності національної грошової одиниці - націлена на стримування інфляції. Для стабілізації вітчизняного фінансового ринку регулятивний вектор дій НБУ спрямовувався саме на забезпечення лік­відності банківської системи України. Основні аспекти дій НБУ при протидії останній кризі - антикризова переорієнтація грошово-кредит­ної та валютно-курсової політики через активізацію інструментів рефі­нансування, зміни в політиці резервування, стримування відпливу кош­тів за межі банківської системи з варіативним використанням інтервен­ційних інструментів.

Регулятивна діяльність держави в особі Міністерства фінансів Украї­ни, НБУ, спільно з іншими державними регуляторами, є основою еконо­мічної стабілізації. Найближчими роками будуть зберігатися риси гро­шово-кредитної політики України, сформовані у початковий період ста­білізації. Можна очікувати збереження режиму керованого плаваючого курсу гривні, використання динаміки долара США як орієнтира валют­ного курсу. Результати аналізу і передбачення динаміки грошових агре­гатів залишаться важливими індикаторами оцінки монетарних ретро- і перспектив.

Зміни в реалізації державної фінансової, зокрема грошово-кредитної, політики, визначатимуться структурними змінами вітчизняної еконо­міки і залежатимуть від результатів зовнішньоекономічної діяльності, кон'юнктури міжнародних ринків (особливо ринків енергоносіїв).

Держава в оновленій економічній архітектурі повинна бути не тільки фінансовим, а й організаційним агентом. Цей аспект стосується не лише підвищення ролі державного бюджету та можливостей центробанків у забезпеченні фінансової основи розвитку держави, а й регулювання пе­реливання необхідних ресурсів між інституційними секторами економі­ки, переформатування взаємовідносин з бізнесом у процесі становлен­ня інституту державно-приватного партнерства.

Концептуальний аналіз поточного стану та якісної динаміки інститу- ційного та фінансового середовища в Україні дає змогу виокремити кілька основних напрямів підвищення ефективності та модернізації ін­ститутів фінансового сектору:

1. Модель розвитку інститутів фінансового сектору потребує постій­ного вдосконалення у процесі розбудови інституційного механізму, оскільки моделювання інституційної системи фінансового секто­ру перебуває у постійному формуванні узгодженої моделі інститутів. Сутність концептуального бачення вирішення проблеми - у визна­ченні різних способів інституційних змін: рекомбінація наявних інституційних форм, перенесення фінансових інститутів із теоре­тичних моделей у практику, створення фінансових інститутів шля­хом відтворення зв'язків, що існували в історії певної країни.

2. Розвиток інститутів фінансового сектору має здійснюватись у на­прямі утвердження організованих економічних відносин і прозо­рої економічної політики, що сприятиме мінімізації інституційних ризиків та створенню сприятливого інституційного середовища. Подальше формування інституційного середовища потребує від держави економічної політики, спрямованої на забезпечення адап­тованих до вітчизняних реалій алгоритмів взаємодії економічних агентів, які сприятимуть їхньому економічному розвитку. Досяг­нення цієї стратегічної мети можливе лише за умови правильного вибору цілей розвитку в різних сферах інституційного забезпе­чення і сприяння консолідації інтересів учасників економічних відносин.

3. Реформування правової та інформаційної сфер бізнесу має відпо­відати поточній інституційній структурі економіки. Пріоритетни­ми є заходи щодо поліпшення модернізації фінансових інститутів, а також нейтральні з погляду окремих економічних агентів (право­ві реформи) зміни.