ЗМІНА РОЛІ ДЕРЖАВИ У ФОРМУВАННІ ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ ТА ІНСТИТУЦІЙ

Вплив держави на розвиток фінансових інститутів та ринків є постійним і варіативним залежно від особливостей економічної динамі­ки відтворювальних процесів. Зміни акцентів державного регулювання у нестабільні періоди спрямовані на згладжування циклічності кон'юнк­турних коливань ринків.

Оскільки тенденція глобалізації є всеохоплюючою, варто розглянути міжнародну практику державного регулювання фінансових систем.

При інтернаціоналізації світогосподарських зв'язків постійно від­бувається перебудова структури і умов розвитку фінансових систем. У банківському секторі, наприклад, зазначена тенденція наприкінці 1990-х років призвела до юридичної фіксації розширення можливостей діяльності банків на універсальних засадах, що революційно відобрази­лось на розвитку фінансових ринків. Слід відзначити прийняття у 1999 р. Закону США про фінансову модернізацію, відомого також як Закон Грема - Ліча - Блайлі (The Gramm-Leach-Bliley Act, Financial Services Modernization Act), згідно з яким було скасовано розмежування комер­ційної та інвестиційної банківської діяльності, яке існувало з 1933 р. в рамках дії скасованого Закону Гласса - Стігала (Glass-Steagall Act).

Можливість банківського фінансування інвестицій сприяло підви­щенню їх конкурентоспроможності в індустрії ринків фінансових по­слуг. Банки з того часу отримали змогу трансформуватись у фінансові холдингові компанії і, відповідно, диверсифікувати спектр банківських послуг. Окрім поєднання послуг кредитування і операцій з цінними паперами, банки отримали допуск до безпосереднього обслуговування клієнтів і на страховому ринку. Банки з того часу в усіх секторах фі­нансового ринку стали модераторами фінансових послуг, їх ініціатора­ми, продуцентами і водночас клієнтами - споживачами послуг інших структур.

Відповідним чином таке нововведення в практиці фінансового біз­несу США (що мало не стільки регіональне для США, а й, безумовно, глобальне значення) стимулювало різкі зміни прояву нових можли­востей, коли постали і нові можливості отримання доходів, і супутні їм ризики.

Однак на фінансових ринках у 2000-2001 рр. відбувалися скандали, по­в'язані з менеджментом і бухгалтерською звітністю в корпораціях “Enron”, “WorldCom”. Різкий обвал цін на акції цих та інших проблемних компа­ній спричинив значні втрати інвесторів. Така корпоративна безвідпові­дальність означала наявність суттєвих проблем регуляторного характе­ру в площині корпоративних фінансів. Це також можна вважати “пер­шим дзвінком” майбутніх потрясінь 2008 р., про які тривалий час пото­му уникали говорити (за окремими винятками).

У 2002 р. був прийнятий Закон Сарбейнса - Окслі (Sarbanes-Oxley Act), відомий також як Закон про реформу публічних акціонерних това­риств і захист інвесторів (Public Company Accounting Reform and Investor Protection Act) (Сенат США) та Закон про корпоративну і аудиторну звітність і відповідальність (Corporate and Auditing Accountability and Responsibility Act) (Палата представників США).

Для публічних акціонерних компаній (на приватні товариства дія цього закону не поширюється) було посилено режим контролю і регу­лювання фінансової діяльності, відбулися істотні зміни у сфері розкрит­тя інформації емітентом цінних паперів. Кожній публічній компанії пе­редбачалось створення комітету з аудиту.

Для протидії кризі 2008-2010 рр., попри популяризацію практики універсалізації фінансового обслуговування, у 2010 р. в США був при­йнятий новий Закон про реформування Уолл-стрит і захист споживачів (The Wall Street Reform and Consumer Protection Act), відомий як Закон Додда - Френка (The Dodd-Frank Act). Мета прийняття цього законо­давчого акта - введення нових додаткових елементів превентивного ре­гулювання ринків фінансових послуг і зниження ризиків американської фінансової системи.

У рамках положень Закону Додда - Френка (згідно з правилами П. Вол­кера - екс-голови ФРС США) банкам, що користуються урядовими га­рантіями, забороняється інвестувати в хедж-фонди і фонди прямих ін­вестицій обсягом понад 3 % капіталу першого рівня та володіти більш ніж 3 % капіталу таких фондів, а також здійснювати операції з цінними паперами за рахунок власних коштів банку (т.

На відміну від Закону Гласса - Стігала, Закон Додда - Френка дає змогу банкам бути маркетмейкерами, проводити в інтересах своїх клі­єнтів операції з цінними паперами, торгувати державними облігаціями.

Відповідно до положення Закону Додда - Френка було створено но­вий орган фінансового регулювання - Раду з нагляду за фінансовою ста­більністю (Financial Stability Oversight Council, FSOC).

У сучасних умовах фінансове глобальне регулювання фінансових систем здійснюють такі міждержавні й транснаціональні структури:

- МВФ, Світовий банк - через Раду з фінансової стабільності (FSB);

- ОЕСР - через групу з розроблення заходів щодо боротьби з відми­ванням грошей (FATF);

- Група G-20 - через Раду з фінансової стабільності (FSB), і далі - че­рез Банк міжнародних розрахунків (BIS), Міжнародну організацію комісій з цінних паперів (IOSCO), Міжнародну організацію стра­хового нагляду (IAIS), Комітет з міжнародних стандартів аудиту і підтвердження достовірності інформації (IAASB), Комітет з плате­жів і розрахункових систем (CPSS) тощо.

Прийняті на самітах G-20 рішення ретранслюються через Раду FSB на рівень організацій, які встановлюють стандарти (або інститутів між­народної стандартизації як сукупності регуляторів різних фінансових ринків) - BIS, IOSCO та інших з перелічених.

Слід відзначити також діяльність міжнародних громадських організа­цій, що вимагають контролю за фінансовими ринками, наприклад, анти- глобалістських громадських рухів.

Постало питання про можливість створення Світової фінансової ор­ганізації (СФО) для регулювання глобальних фінансових ринків (як своє­рідного аналога СОТ).

В Україні стабілізація фінансового сектору забезпечується індикацією перманентних змін бюджетної й грошово-кредитної політики, які, в свою чергу, зумовлюються процесами розвитку як зовнішніх, так і внутрішніх фінансових ринків.

Останніми роками діяльність НБУ при виконанні головної функції - забезпечення стабільності національної грошової одиниці, спрямована і на стримування інфляції. Для стабілізації вітчизняного фінансового ринку регулятивний вектор дій НБУ мав на меті саме забезпечення лік­відності банківської системи України. Основні аспекти дій НБУ при протидії останній кризі - антикризова переорієнтація грошово-кредит­ної і валютно-курсової політики через активізацію інструментів рефі­нансування, зміни в політиці резервування, стримування відтоку коштів за межі банківської системи з варіативним використанням інтервенцій­них інструментів.

Щодо результуючих оцінок та очікувань слід зазначити, що у кри­зових і посткризових умовах виважена регулятивна діяльність держави в особі Мінфіну, НБУ спільно з іншими державними регуляторами є основою економічної стабілізації. Попри перспективи таргетування ін­фляції, найближчим часом будуть зберігатися риси грошово-кредитної політики України, сформовані у попередні роки. Є підстави очікувати збереження режиму керованого плаваючого курсу гривні, використання динаміки долара США як орієнтира валютного курсу. Результати аналі­зу і передбачення динаміки грошових агрегатів залишаться важливими індикаторами оцінки монетарних ретро- і перспектив.

Надзвичайно важливим напрямом стабілізації вітчизняної банків­ської, а з нею і всієї фінансової системи слід визнати необхідність під­тримки позицій державних банків (ПАТ “Укрексімбанк” та ПАТ “Ощад­банк”) у різних сегментах фінансового ринку. Для убезпечення держав­них інтересів доцільно передусім забезпечити стійкість державних бан­ків, зокрема через їх капіталізацію.

Зміни в реалізації державної фінансової, зокрема грошово-кредитної, політики, будуть визначатися структурними змінами вітчизняної еконо­міки й залежатимуть від результатів зовнішньоекономічної діяльності, кон'юнктури міжнародних ринків (особливо ринків енергоносіїв).

Наслідки світової фінансової кризи і транскордонне переміщення капіталу впливатимуть на зміну курсу гривні і стабільність національної валюти. Відновлений експорт і простимульований внутрішній інвести­ційний попит повинні стати ключовими факторами стабілізації гривні^[167], що призведе до зменшення дефіциту поточного рахунку платіжного ба­лансу та забезпечить у перспективі його позитивне сальдо. Покращання стану світових фінансових, у тому числі кредитних, ринків пригальмує відтік капіталу з України, оскільки до цього нерезиденти виводили капі­тали з “нових” ринків з метою компенсації втрат ліквідності у традицій­них світових фінансових центрах. Сигнали щодо перших ознак стабілі­зації іноземних кредитних ринків простежуються і в інших сегментах інвестиційної сфери.

Держава в оновленій економічній архітектурі повинна бути не тіль­ки фінансовим, а й організаційним агентом. Цей аспект стосується не стільки посилення ролі державного бюджету та можливостей центро- банків у забезпеченні фінансової основи розвитку держави, а й регулю­вання перетоку необхідних ресурсів між інституційними секторами економіки, переформатування взаємовідносин з бізнесом в рамках ста­новлення інституту державно-приватного партнерства^[168].

Будь-яка суспільно значуща діяльність обмежується необхідністю дотримання певного набору чинних інструкцій і правил, призначених для обмеження деяких аспектів функціонування фінансового сектору так само, як це відбувається в будь-якій сфері економічної діяльності. З усіх суб'єктів фінансового сектору найбільше значення має держава, яка визначає базові стратегії розвитку його інституційних одиниць, тобто траєкторії зміни інституцій та економічної політики, які “з'єдну­ють” поточний стан з бажаним. Їх сукупність визначає стратегічне поле інституційної структури фінансового сектору - нормативної й органі­заційної. При цьому держава може виконувати, згідно з дослідження­ми Дж. Б'юкенена^[169], дві функції - “держави, що захищає” і “держави, що виробляє”. Перша є своєрідним гарантом дотримання людьми консти­туційної угоди, а друга реалізується на основі конституційних прав і свобод як своєрідна угода між громадянами з приводу задоволення їх­ніх спільних потреб у певних товарах і послугах. Але саме тут криється загроза переродження держави на тоталітарну. Так, у перехідній еко­номіці, як зауважує Я. Корнаї ^[170], держава часто виявляє надмірну актив­ність, коли для цього немає достатніх підстав, та є пасивною у сферах, які потребують постійного чи тимчасового державного втручання.

Як зазначалося, досвід формування ринкової економіки в Україні розпочався з максимального дерегулювання її у перші роки незалеж­ності. Логіка дій реформаторів передбачала вільне формування фінан­сових ринкових інститутів за мінімальної участі держави. Загальновідо­мим є масове і практично безконтрольне створення у перші роки ре­форм різноманітних бірж, будинків селенгу, фондів, фінансових та ін­вестиційних компаній, холдингів тощо. Врешті-решт, виникли так звані провали держави у фінансовому секторі економіки.

За дослідженнями Я. Жаліла, через особливу важливість фінансової системи її лібералізація у більшості нестабільних економік (повоєнна Франція, Південна Корея, перехідна економіка Польщі), що досягли пев­них успіхів, проводилась поступово та після суттєвого зменшення ма- кроекономічних диспропорцій^[171]. Здійснення масштабних структурних зрушень в економіці, лібералізація торгівлі, формування принципово нової нормативно-правової бази і організаційних структур у сфері фі­нансового сектору, подолання інфляції, забезпечення прав приватної власності - усі ці питання не могли вирішуватись на основі саморозвит­ку відповідних інституцій. Більше того, за відсутності цілеспрямованої політики держави вакуум фінансових інститутів заповнюється псевдо- ринковими інститутами, що підміняють функції державних органів або імітують інститути ринку. І. Лукінов з цього приводу зазначив, що “трансформаційні процеси не мають нічого спільного з явищами еконо­мічного хаосу”^[172].

Формування режиму максимального сприяння для бізнесу, зниження адміністративних бар'єрів для нього, модернізація податкової системи і поглиблення міжнародної економічної інтеграції України, що належать до актуальних завдань розвитку національної економіки, не повинні реа­лізуватися за рахунок послаблення участі держави в економічних проце­сах. Як свідчать дані табл. 3.7, у структурі світового ВВП спостерігається тенденція посилення ролі державних фінансів за одночасного зменшення витрат домогосподарств, коливання показників накопичення основного капіталу і запасів, збільшення експорту-імпорту товарів і послуг.

Таблиця 3.7

Зміни структури світового ВВП, %

Складено за: The International Monetary Fund [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.imf.org.

Натомість з'являється дедалі більше публікацій, у яких йдеться про те, що держава є не тільки джерелом порядку, а й потенційним носієм хаосу. Зокрема, у фінансовій літературі використовується поняття “пара­докс Мінські”^[173], суть якого полягає у тому, що політика, яка здійснюється на основі інституцій державного регулювання, посилює економічний по­рядок, але одночасно зменшує економічну передбачливість агентів, які спираються на інституційну страховку. Формуючи певні очікування і звички інвесторів, економічний порядок держави збільшує припустимі ризики інвестицій, що, у підсумку, посилює хаотичні коливання майбут­ніх ділових циклів. У такий спосіб порядок перетворюється на хаос^[174].

В останнє десятиліття з'явилася нова парадигма, яка поки що не знай­шла узгодженої назви. Наразі Ф. Блок називає їїреконструюванням ринку (market reconstruction), оскільки така назва підкреслює ступінь наявного вибору за структурування ринків і можливість їх реконструювання для збільшення ефективності, рівності і досягнення інших цілей^[175].

За таких умов інституційні трансформації у фінансовому секторі по­требують іншої інституційної стратегії. Остання фінансова криза суттє­во вплинула на світогляд архітекторів сучасної фінансової системи, а та­кож західних політичних діячів. Віхою у створенні нового світового еко­номічного порядку (встановлення єдиних міжнародно визнаних норм, правил і законів, насамперед для запобігання й усунення причин виник­нення світових економічних криз, властивих ХХІ ст.^[176]) можна вважати зустріч “Великої двадцятки” (15 листопада 2008 р., Вашингтон), коли було прийнято декларацію з фінансових ринків і світової економіки й ви­знано, що розвинуті країни не можуть самотужки боротись з кризови­ми явищами. Надалі такі саміти проводились і в інших країнах, а їхнім підсумком стала відмова від ліберальних теорій вільного ринку зі звер­ненням до методів державного регулювання та фінансового контролю. З другого боку, “визнаючи необхідність удосконалення регулювання фі­нансового сектору, ми зобов'язані не допускати зарегульованості, що гальмуватиме економічне зростання і ще більше звузить потоки капіталу, у тому числі й у країни, що розвиваються”^[177]. Щодо останніх, то можна по­годитись із Д. Лук’яненком^[178], який доходить висновку про те, що в умовах формування контурів майбутньої глобальної економічної системи всі на­ціональні економіки стають перехідними. Г. Колодко вважає, що відповід­дю на сучасні виклики може стати нова теорія розвитку і зростання - те­орія збігу обставин розвитку^[179], коли виключається не те що шаблон, а хоча б разовий повтор заходів щодо поточних проблем у конкретній країні.

Як показує досвід, централізовані інституційні інновації у фінансо­вому секторі можуть бути дієвими у трьох випадках:

1) держава має практично необмежений потенціал впливу через на­силля;

2) суб'єкти фінансового сектору дотримуються всіх формальних правил;

3) використання таких обмежень є вигідним суб'єктам цього сектору незалежно від дії чинника державного примусу.

Удосконалення механізму регулювання фінансового сектору України має бути системним, ґрунтуватись на інституційній парадигмі і чітко визначати:

1. Цілі. Нині в Україні не сформоване цілісне бачення ефективної моделі розбудови фінансового сектору на середньо- та довгострокову перспективи. Так, Стратегія розвитку фінансового сектору України ви­значає такі цілі: стійкість; відкритість; конкурентоспроможність^[180]. Проте неможливо досягти в обмежені строки реформи державного управлін­ня; посилення конкурентоспроможності вітчизняних фінансових уста­нов; переорієнтації попиту вітчизняних суб'єктів господарювання на внутрішні джерела фінансових ресурсів; зменшення трансакційних ви­трат залучення капіталу; формування сприятливих передумов для появи нових фінансових інститутів, інструментів і послуг; впровадження діє­вих систем захисту прав і законних інтересів споживачів фінансових по­слуг та інвесторів; створення сприятливого інвестиційного клімату.

До основних цілей фінансового сектору на середньострокову пер­спективу варто віднести:

- зростання фінансової глибини і конкурентоспроможності сектору;

- забезпечення фінансової стійкості і зниження системних ризиків; перехід від спекулятивного розвитку фінансового сектору, що за­лежить від іноземних інвестицій, до стійкої моделі, що базується на посиленні внутрішнього платоспроможного попиту, спрямова­ного на довгострокове інвестування, модернізацію економіки;

- провадження монетарної політики, яка передбачає збалансоване зростання монетизації (грошова маса / ВВП у 2015 р. - 80-90 %). Як наслідок, насичення економіки кредитами до 70-80 % (кредити/ ВВП), капіталізація ринку акцій / ВВП - 90-95 %;

- зважена політика НБУ щодо вартості кредитів комерційних банків і дохідності державних цінних паперів;

- оптимізація валютних резервів через їх відносне зниження і ди­версифікацію, відмова від штучної фіксації курсу гривні як спосо­бу боротьби з інфляцією, встановлення плаваючого курсу гривні у широкому діапазоні (з поступовим його зниженням із зниженням відсотка);

- спрямування касових залишків бюджету на підтримання внутріш­нього попиту та інвестування в межах країни;

- сприяння прямому іноземному інвестуванню, корпоративному контролю, венчурному фінансуванню; створення системи дешево­го масового кредиту (5-6 %) через кредитно-депозитні схеми і мі- крокредитування;

- податкове стимулювання вкладень у довгі активи, пріоритетні га­лузі і регіони; введення корпоративних інвестиційних і пенсійних планів, індивідуальних пенсійних рахунків під податкові пільги;

- подальший розвиток ринку цінних паперів: поява нових ліквідних інструментів, передусім у ході IPO; розширення нормативно-пра­вової бази і умов для розвитку строкового ринку; прийняття Зако­ну України “Про сек'юритизацію”;

- захист інтересів інституційних одиниць, які залучені до функціо­нування фінансового сектору; посилення фінансового потенціалу середнього класу, залучення ресурсів домогосподарств в економіку;

- забезпечення об'єктивної оцінки бізнесу, справедливого механізму розподілу прав власності;

- розвиток фінансових супермаркетів, які надаватимуть широкий спектр фінансових операцій, забезпечуватимуть економію на ефекті масштабу;

- використання маркетингового підходу до клієнтів різних фінансо­вих установ і створення єдиної інформаційної бази даних із ви­вчення потенційного споживача фінансових послуг;

- зняття деяких обмежень на розміщення активів інституційних ін­весторів;

- створення служби фінансового омбудсмена;

- запровадження національної депозитарної і розрахунково-клірин­гової корпорації; перехід до концепції “українські біржі” (Spanish Exchanges, Hong Kong Exchanges, OMX Exchanges), що об'єднує всі організовані фондові і товарні біржі;

- спрощення входу на фінансові ринки для учасників (“єдиний тер­мінал” і міжбіржова система для угод на будь-яких ринках України) з мінімальними трансакційними витратами;

- поступове формування інтегрованого фінансового посередника - фандрайзера (фандрайзинг (від англ. to raise funds - збільшувати ресурси) - діяльність із залучення коштів, необхідних для забез­печення функціонування нефінансових корпорацій і НКО, включа­ючи реалізацію неприбуткових програм і проектів. Основними суб'єктами фандрайзингу стануть: фінансові і нефінансові корпо­рації; інвестори у фандрайзинг; фандрайзингові фірми і центри (консалтинг, навчання і надання інформації)^[181];

- забезпечення ефективності і прозорості роботи всіх фінансових корпорацій/квазікорпорацій. Важливо впровадити методику визна­чення прозорості Standard&Poor’s (міжсекторне порівняння про­зорості в економіці, проте її можна застосовувати для порівняння підсекторів фінансового сектору) і розроблений МВФ Кодекс на­лежної практики забезпечення прозорості грошово-кредитної і фі­нансової політики (далі - Кодекс). Звісно, за існування кількох ре­гуляторів діяльності фінансових установ важко порівняти рівень прозорості банків та інших структур, створити таку універсальну методику, яка дасть змогу інвестору обрати тип фінансового інвес­тування. Використання Кодексу допоможе забезпечити фінансовій інформації: якість; достовірність; своєчасність розкриття; обґрун­тованість. Методика оцінювання рівня прозорості фінансових кор­порацій має включати такі етапи: виявлення фінансової компоненти прозорості (фінансові прогнози, річна фінансова звітність за МСБО; повна інформація про угоди; показники ліквідності, дані про ауди­тора і його винагорода, прогноз доходів тощо); виокремлення кри­теріїв і показників такої оцінки; виявлення ступеня прозорості за кожним критерієм і виокремлення недостатньо розкритих елемен­тів фінансової інформації.

У підсумку всі ці заходи мають сприяти економічному зростанню, про що не йдеться у стратегії, тобто саме ця мета не є пріоритетною.

2. Об’єкти регулювання:

а) виробники і споживачі фінансових послуг;

б) види діяльності (надання фінансових послуг, крім страхування та пенсійного забезпечення; страхування, перестрахування та недер­жавне пенсійне забезпечення, крім обов'язкового соціального стра­хування; допоміжна діяльність у сферах фінансових послуг і стра­хування; види фінансових послуг (згідно із Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”); види фінансових інструментів (цінні папери, похідні фі­нансові інструменти, депозити, валютні цінності, дорогоцінні ме­тали тощо).

Аналіз зарубіжної практики дає підстави виокремити дві основні моделі регулювання об'єктів фінансового сектору: секторальну (відо­мчу), коли регулювання здійснюється різними органами управління ди­ференційовано за групами фінансових інститутів; функціональну (ці­льову), за якої функції встановлення норм, контролю й нагляду захисту прав інвесторів виконується різними органами управління. Останні кризові події довели, що найбільш вразливими є економіки з різною ре­гуляторною інфраструктурою. Основні новації, які застосовуються в Україні, такі:

- мікропруденційне регулювання з урахуванням вимог Базеля ІІІ і Solvency II; макропруденційне регулювання з урахуванням розміру системного ризику; нагляд за добросовісністю ведення бізнесу;

- диференціація підходів стосовно вимог до капіталу: на фазі еконо­мічного зростання зі збільшенням позикового капіталу, левериджу, кількості й обсягу відкритих позицій на ринку похідних вимог збільшуються, а на фазі економічного спаду - знижуються;

- визначення механізму регулювання конкретної фінансової корпо­рації залежно від її розміру (капіталізації) і значимості у фінансо­вій системі;

- гармонізація й уніфікація діяльності фінансових корпорацій згідно з міжнародними стандартами і вимогами, міжнародна взаємодія в галузі оцінки фінансової діяльності;

- розширення повноважень регуляторів у частині виявлення і впли­ву на діяльність недепозитних фінансових посередників;

- складання списку фінансових установ, які несуть системні ризики, обмін інформацією з регуляторами інших країн, запобігання роз­голошенню такої інформації.

3. Рівні регулювання. З урахуванням того, що в Україні вже створе­но механізм функціонування фінансового сектору з властивими йому інституційними одиницями і фінансовими інструментами, варто зосе­редити увагу на переході від відомчої до функціональної організаційно- економічної моделі його регулювання з чотирма рівнями: мезо-, макро-, макрорівень, а також саморегулювання.

Мезоекономічний рівень регулювання фінансового сектору - це комплекс методів та інструментів у сфері світових фінансових відносин (валютних, кредитних, страхових, інвестиційних тощо).

Макроекономічні механізми регулювання розробляються і прий­маються вищими органами державної влади відповідно до основних принципів побудови фінансового сектору (табл. 3.8). При цьому завдан­ня пошуку нового оптимуму в організації регуляторів може розгляда­тись як завдання вибору секторальної або крос-секторальної моделі.

У звіті Групи тридцяти^[182] виокремлюються чотири основні підходи до організації фінансового нагляду: традиційний інституційний; функціо-

Таблиця 3.8

Основні принципи побудови фінансового сектору

Складено автором.

нальний; інтегрований (мегарегулятор); поцільовий. Як свідчать дослі­дження^[183], найбільш прогресивним із них є останній підхід.

Традиційно більшість країн дотримується інституційного підходу, тобто регулювання і контроль підсекторів фінансового сектору відбува­ється через різні регулятори. Така модель домінувала до 1980-х років і іс­торично виправдовується низьким ступенем комплементарності та ін­тегрованості фінансового сектору (проте саме її використовують сьо­годні Мексика і Китай). З часом почали посилюватися процеси фінан­сової лібералізації, глобалізації, фінансового інжинірингу, що спричини­ли суттєве зростання крос-кордонного фінансування. Окремі фінансові інститути під впливом цих тенденцій набули статусу глобальних і сис­темно значущих, а також спричинили перегляд підходів до державного регулювання фінансової діяльності. У підсумку універсалізація остан­ньої призвела до практики мегарегулювання.

Альтернативним став функціональний підхід, за якого різні напрями фінансової діяльності піддаються відповідній дії з боку регуляторів, у межах компетенції яких перебувають і пруденційний нагляд, і контроль добросовісності бізнесу. До країн з цим підходом належать Франція та Італія (проте сучасні процеси наближають їх до поцільової моделі), а також країни СНД, передусім Україна. Головна проблема - імовірність дублювання повноважень, перетинань сфер відповідальності, а також нерівномірність покриття регуляторного впливу. Власне, самим регуля­торам важко розмежувати інституційний і функціональний підходи і віднести себе до певної моделі^[184], хоча спільними рисами цих підходів є зростаюча потреба у покращанні координації й ефективності роботи на­ціональних регуляторів. Запровадження макропруденційного регулю­вання і виділення уповноваженого органу для країн з цими формами ор­ганізації також є непростим завданням.

Інтегрований підхід може бути описаний у категоріях економічної організаційної і регулятивної ефективності, що дасть змогу виявити його позитивні й негативні риси (табл. 3.9).

У докризові роки перспективи формування мегарегулятора оцінюва­лися позитивно і спиралися на досвід Великобританії, яка у 1997 р. інте­грувала фінансове регулювання на базі Управління фінансових послуг

Таблиця 3.9

Позитивні і негативні риси інтегрованого контролю

Складено автором.

(УФП). Але з часом фінансовий сектор цієї країни повною мірою відчув труднощі визначення оптимальної форми регулювання. Нинішня ре­форма передбачає формування кількох відомств за цільовою ознакою. Формальною причиною став крах і націоналізація банку Northern Rock. УФП при цьому піддалась нищівній критиці за неналежний рівень транспарентності фінансового сектору, несвоєчасне реагування на не­гативні події, а також лобіювання інтересів великих фінансових лон­донських корпорацій, що призвело до безпрецедентних бюджетних витрат. Тож тристороння Угода британських регуляторів (Казначей­ства, УФП і Банку Англії) не спрацювала. У результаті проведеної ре­форми мікро- і макропруденційний нагляд перебуватиме у компетен­ції Банку Англії^[185]. Розглядається також передача цих функцій спеціаль­ному підрозділу Міністерства фінансів^[186], однак це може призвести до конфлікту інтересів між відомствами і негативних наслідків для фінан­сового сектору і економіки загалом.

Цікавим є поцільовий підхід (“Твін-Пікс”), що реалізується, напри­клад, Банком Нідерландів, який є одним із цільових регуляторів і відпо­відає за макропруденціне регулювання. Так, у 2004 р. у ході реформуван­ня секторального підходу було обрано поцільовий підхід до регулюван­ня фінансових інститутів, що реалізовувався вже згаданим Банком Ні­дерландів і Управлінням із фінансових ринків. До 2007 р. сім сектораль­них законів було замінено єдиним Актом із фінансового нагляду, який розділив сфери відповідальності регуляторів за функціональною озна­кою: Центральний банк Нідерландів - пруденційний нагляд, Управління з фінансових ринків - контроль за сумлінністю ведення бізнесу^[187].

Переваги крос-секторальної моделі (незалежно від її реалізації на базі мегарегулятора або “Твін-Пікс”) передусім стосуються мінімізації часових і територіальних розривів. Головна перевага поцільового підхо­ду - інтегроване регулювання з уникненням більшості слабких місць ін­ших підходів, що забезпечується прозорістю і підзвітністю регуляторів.

На відміну від Нідерландів, в Австралії, де з 1996 р. реалізується “Твін-Пікс”, пруденційне регулювання впроваджується поза компетен­цією центрального банку - Резервного банку Австралії. Натомість цю функцію виконують Управління пруденційного регулювання (контро­люються депозитні установи, страхові компанії і пенсійні фонди) і Комі­сія з цінних паперів та інвестицій (бізнес-поведінка фінансових корпо­рацій і операції на фінансових ринках (окрім кредитних), захист інтере­сів споживачів і виробників фінансових послуг, подолання інформацій­ної асиметрії). Резервний банк Австралії забезпечує фінансову стійкість за допомогою Ради Резервного банку Австралії і Ради з платіжної систе­ми. Координацію роботи регуляторів забезпечує Рада фінансових регу­ляторів під керівництвом управляючого Резервним банком Австралії.

Отже, для України з її сегментованим підходом впровадження ма- кропруденційного регулювання у практику фінансового сектору висуває особливі вимоги до регуляторів, оскільки виконання функцій системного регулятора важко поєднується з контролюванням сумлінності ведення бізнесу; забезпечення фінансової стійкості робить НБУ першим канди­датом на роль макропруденційного регулятора. Макропруденційне ре­гулювання передбачає повноцінне інституційне оформлення, тобто по­кращання координації регулюючих структур. На першому етапі варто сформувати координаційний міжвідомчий орган, який відповідатиме за макропруденційну політику і забезпечення фінансової стійкості, допов­нить структуру інших регуляторів, надасть можливість уникнути дублю­вання повноважень. Враховуючи, що в Україні сформовано банківську модель фінансового сектору, доцільним є призначення його головою представника саме НБУ, але без лобіювання інтересів лише депозитних корпорацій на противагу всім іншим. Необхідно розподілити діяльність НБУ на дві складові з виконання функцій грошово-кредитного регулю­вання (макроекономічні завдання) і функцій регулювання й нагляду за банківською системою (табл. 3.10).

Таблиця 3.10

Розподіл функцій НБУ

Закінчення табл. 3.10

Складено за: Про Національний банк України : закон України від 20.05.1999 № 679-XIV [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/ laws/show/679-14.

Саме така структура є найкращим вибором для країни, оскільки не потребує кардинальної перебудови наявної моделі державного регулю­вання фінансового сектору. При цьому в Україні буде корисним вико­ристання мережевої схеми, що завойовує дедалі більшу популярність у світі, коли окремі фінансові відомства стають не стільки постачальника­ми, скільки провідниками послуг, які об'єднані загальними завданнями економічної політики держави.

На мікрорівні, на додаток до перерахованих зовнішніх обмежень, можуть використовуватися і внутрішні механізми управління (див. табл. 3.8), які є загальноприйнятими в галузі методами й моделями, але їх вибір і застосування визначаються самими фінансовими корпо­раціями.

Саморегулювання у фінансовому секторі передбачає виконання та­ких функцій: протидія фінансовим ризикам; покращання інфраструкту­ри ринку капіталу; досягнення оптимального співвідношення між дер­жавним регулюванням і саморегулюванням. Систему інструментів са­морегулювання наведено на рис. 3.6.

Як показує досвід, найчастіше застосовується такий інструмент са­морегулювання, як управління фінансовими ризиками, або прояв “рин-

Рис. 3.6. Система саморегулювання інституційних одиниць фінансового сектору

Складено автором. кової дисципліни”^[188]. У нашому випадку передбачається не суміжне до­тримання формальних правил, а підтримання високої капіталізації й до­хідності фінансової корпорації на будь-якій фазі економічного циклу. Важливим при цьому є розмір фінансового інституту, адже тільки най­більшим суб'єктам ринку капіталу властиве створення, впровадження, реалізація і вдосконалення комплексних систем управління фінансови­ми ризиками. Менші суб'єкти фінансового сектору мають об'єднуватись у колективні системи фінансової допомоги, метою яких є її надання у кризових ситуаціях на раніше обумовлених засадах. Їхня перевага - об'єднання фінансових ресурсів одразу багатьох інституційних одиниць фінансового сектору. На міжнародному ринку капіталу прикладом є Міжнародне агентство з гарантування інвестицій і СОТ.

У цілому фінансовій політиці України не вистачає прагматичності, адже вона концентрується здебільшого на загальних оздоровчих захо­дах (часто косметичного характеру), спрямованих переважно на норма­лізацію нормативно-правової бази і частково структури управління фі­нансовим сектором. Нині прийнято низку нормативно-правових актів, що регламентують окремі сфери фінансової діяльності. Проте ці інститу­ційні атрибути можуть існувати потенційно, у певному “віртуальному” просторі, з великим лагом між інновацією і її безпосереднім функціону­ванням. Як зазначалося, важливим є не тільки прийняття формальних правил, а й забезпечення реальних заходів щодо їх впровадження у фі­нансову діяльність.

Отже, найважливішими завданнями стратегічного планування роз­витку фінансового сектору є:

1) вирішення проблем міжсекторної координації, передусім ефек­тивний взаємозв'язок фінансового і реального секторів. З цією ме­тою пропонується створити Агентство зі стратегічного плануван­ня України, яке б безпосередньо підпорядковувалось голові уряду і займалось стратегією розвитку секторів економіки України;

2) координація в імпортуванні нових фінансових технологій, адже як показує досвід країн “економічного дива”, стадії інноваційного розвитку має передувати доволі тривала імітація технологій;

3) координація діяльності інститутів розвитку: національних проек­тів розвитку фінансового сектору, Українського агентства з інно­вацій та інвестицій тощо;

4) політика у сфері фінансової освіти, особливо у частині прямого зв'язку академічної науки з практикою;

5) посилення громадянського суспільства: залучення суспільних ор­ганізацій у процес формування стратегії розвитку фінансового сектору;

6) удосконалення інституцій: здобуття довіри у відкритому процесі формування стратегії; збільшення відповідальності держави (осо­бливо щодо відшкодування збитків інвесторам у випадках, коли законодавство дає змогу проводити фінансові оборудки);

7) узгодження макроекономічної політики розвитку фінансового сек­тору із завданнями прискорення економічного зростання і розвитку;

8) запровадження державно-приватного партнерства, створення не­обхідних формальних правил (рис. 3.7), що може підвищити ефек-

Рис. 3.7. Державно-приватне партнерство у фінансовому секторі

Складено автором.

тивність фінансового сектору і якість його послуг, які виробля­ються.

Урахування фінансовими інститутами як основними акторами ін­ституційного середовища фінансового сектору цих завдань має принци­пове значення як для розроблення стратегії розвитку цього сектору, так і для формування умов, що забезпечують реалізацію такої стратегії в умовах глобалізаційних явищ, яка має включати певні ключові показни­ки (табл. 3.11).

Таблиця 3.11

Матриця характеристик фінансового сектору

Закінчення табл. 3.11

Складено автором.

Для того щоб виміряти і порівняти фінансовий сектор України з ін­шими країнами світу, варто визначити чотири характеристики:

1) розмір фінансових інститутів і ринків (фінансова глибина);

2) міра доступу споживачів фінансових послуг до фінансових інсти­тутів і ринків (доступність фінансових послуг);

3) ефективність фінансових інститутів і ринків щодо виробництва фінансових послуг (ефективність);

4) стійкість фінансових інститутів і ринків (стійкість).

Варто зауважити, що глибокий фінансовий сектор не завжди забезпе­чує високий рівень доступності фінансових послуг; високоефективний фінансовий сектор не обов'язково стійкіший за менш ефективний тощо. Кожна з цих характеристик пов'язана з аспектами ширших інституційних трансформацій. Ці показники повинні мати не директивний характер, а індикативний і забезпечувати поступовий рух до заданого вектора.

В умовах здійснення суспільних трансформацій в Україні перед віт­чизняною фінансовою наукою має стояти завдання не тільки опису того, що відбувається з фінансовим сектором у період його реформування. Більш важливим завданням є розроблення такого наукового підходу, який би дав змогу в умовах теорій, що не працюють, й інституційного вакууму сприяти підвищенню рівня організованості цього сектору в країні. При цьому варто зважати на тенденції розвитку ринків капіталу і розро­бити заходи щодо забезпечення стійкого розвитку фінансового сектору України у напрямі посилення економічного зростання.

3.4.