МІСЦЕ ФІНАНСОВОГО СЕКТОРУ У ФІНАНСОВІЙ СИСТЕМІ ТА ЕКОНОМІЦІ КРАЇНИ

Глобалізаційні процеси спричинили появу новітніх форм фінан­сових потоків, які опосередковують еквівалентний обмін у межах від- творювальних циклів, а також призводять до формування світового фі­нансового середовища, коли саме фінансовий ринок стає базою існуван­ня фінансового сектору, який включає банки, страхові компанії, недер­жавні пенсійні фонди (НПФ), інститути спільного інвестування (ІСІ), біржі тощо.

Протягом останніх років процес становлення і розвитку фінансових інститутів відбувається прискореними темпами: значно зростають кіль­кісні показники капіталу, зобов'язань і активів (в абсолютних і віднос­них показниках), удосконалюється відповідна нормативно-правова база, будується необхідна інфраструктура, посилюється конкуренція тощо. Разом із тим відсутність узгодженого комплексного бачення тео- ретико-методологічних засад формування й розвитку фінансового сек­тору України та його місця у фінансовій системі держави не дає змоги цьому сектору економіки поліпшити якісні характеристики й повною мірою забезпечити економічне зростання.

Дефініція “фінансовий сектор” використовується у науковій літерату­рі, проте “об'єктивні процеси посилення ролі фінансового сектору в еко­номічних відносинах... поки що не дістають наукової оцінки в економіч­ній теорії”^[91]. Досі її вживання не супроводжується відповідним обґрун-

туванням і поясненням. Це відбувається переважно за розгляду таких понять, як “фінансова система”, “банківська система”, “фінансовий ри­нок”, “ринок фінансових послуг” тощо. Ці поняття тісно взаємопов'язані, хоча й не є чітко субординованими. Взагалі, чіткого розмежування та однозначного трактування вказаних понять у зарубіжних й вітчизняних джерелах не існує, що пояснюється історичними й національними умо­вами розвитку економік, але спільне у них те, що фінансова система “розподіляє дефіцитний капітал між конкуруючими способами вико­ристання, намагаючись спрямовувати його найбільш ефективно, туди, де він дає найбільшу віддачу”^[92].

Вважається, що у широкому розумінні фінансова система є сукупністю фінансових відносин між різними економічними суб'єктами, що вини­кають на основі утворення фінансових потоків. Такий підхід історично пов'язаний з працею І. Горлова “Теорія фінансів” (1841 р.)^[93].

Щодо сучасної широкої структуризаций фінансової системи (сутніс- ної ознаки; внутрішньої (змістовної) ознаки; наукового аспекту; внут­рішньої будови), то тут існують різноманітні точки зору, які багато в чому збігаються, хоча й використовується неоднакова термінологія. Практично всі вчені відносять до цієї системи фінанси суб'єктів підпри­ємницької діяльності, різні ланки державних фінансів і фінансовий ри­нок (останній - з 2000 р.). Проте найбільш дискусійними залишається питання включення фінансів населення (громадян) і страхування.

Варто зауважити, що замість фінансів населення (громадян) більш прийнятним є виділення фінансів домогосподарств, що відповідатиме Класифікації інституційних секторів економіки України (КІСЕ)^[94], де сек­тор домогосподарств об'єднує найманих працівників, роботодавців, са­мостійно зайнятих працівників, одержувачів доходу від власності й трансфертів. При цьому недоцільним є включення фінансів домогоспо- дарств до фінансів суб'єктів господарювання, адже останні становлять сектор нефінансових корпорацій.

Наразі страхування являє собою особливу форму перерозподільчих процесів з приводу формування і використання цільових фондів грошо­вих коштів для захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб, відшкодування їм матеріального збитку за настання несприятливих явищ і подій^[95]. При цьому існує два види страхових організацій: 1) різно­манітні позабюджетні фонди страхування, тобто їх фінанси є складовою державних фінансів; 2) фінансові установи, які є юридичними особами, мета діяльності яких полягає в одержанні прибутку, що характерно для комерційних підприємств. Отже, страхування не є окремою сферою фі­нансової системи України, а структурним елементом фінансів фінансо­вих корпорацій.

З метою уніфікації підходів до структури фінансової системи по­трібно виокремити організаційно-адміністративний підхід, за якого фі­нансова система України включає органи управління і контролю: Мі­ністерство фінансів України (Мінфін), Національний банк України (НБУ), Державну фіскальну службу України, Державну казначейську службу України, Державну фінансову інспекцію України, Рахункову па­лату, Аудиторську палату України, Національну комісію з цінних папе­рів та фондового ринку (НКЦПФР), Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфін- послуг), Державну службу фінансового моніторингу України тощо, а та­кож організаційно-інституційний підхід з включенням певної сукуп­ності фінансових інститутів. Останній є найбільш поширеним у захід­них джерелах.

За визначенням Світового банку, фінансова система являє собою систему фінансових посередників (financial intermediaries), які забезпе­чують перерозподіл і ефективне використання вільних фінансових ре­сурсів у господарстві на основі звернення до широкого спектра фінан­сових інструментів і різноманітних ринків^[96]. Підтримуючи зазначене, М. Савлук пише, що “і в українській науковій літературі повинен утвер­дитись ринковий підхід до трактування фінансової системи, характер­ний для американської літератури”^[97]. Слід зазначити, що такий підхід є дещо спрощеним, адже механізм фінансового посередництва реалізу­ється через фінансовий сектор, кожна складова якого виконує свої функції, “і тільки за наявності всього їх комплексу фінансове посеред­ництво може ефективно здійснювати своє важливе завдання - забезпе­чувати ефективну абсорбцію грошових потоків і трансформацію фінан­сових ресурсів в інструменти фінансування економіки”^[98]. Отже, “виве­дення за межі змісту такого ґрунтовного поняття, як фінансова система, державних фінансів і органів управління фінансами є не зовсім зрозумі­лим, навіть зважаючи на ринкові перетворення в Україні”^[99].

Не можна погодитися з думкою, що фінансовий сектор, так само, як і фінансова система, може мати дуалістичне трактування - широке і вузьке. Фінансова система опосередковує будь-яку господарську ді­яльність, пронизує всю економіку, не обмежуючись будь-яким окремим її компонентом. Через ототожнення понять відбувається невиправдане розширення меж фінансового сектору із втратою специфіки цього еко­номічного явища й ускладненням його вивчення^[100]. Загалом, саме слово “сектор” (лат sector, букв. - той, що розсікає) означає частину, галузь на­родного господарства^[101]. Сектор економіки, у тому числі фінансовий, - це передусім частина економіки, яку за певними ознаками можна відо­кремити від інших частин економіки з теоретичною або практичною метою.

Деякі вітчизняні учені^[102] вважають, що цей сектор пов'язаний з фінан­сами підприємств, бюджетною системою і банками. Звісно, банки як фінансові посередники завжди посідали чільне місце в економічних тео­ріях, оскільки є постачальниками капіталу у реальний сектор економіки. За традиційною теорією фінансового посередництва Дж. Герлі і Е. Шоу ^[103], ці установи - посередники між надлишком і дефіцитом грошових ко­штів. При цьому автори не розглядають відмінності між банками і не- банківськими фінансовими посередниками, які могли б виконувати функції перших за певних умов, а обґрунтування існування банків виво­диться із ситуації, де вони є єдиними посередниками, і ситуації, в якій фінансового сектору не існує взагалі і фінансування набуває форми са­мофінансування або прямого фінансування. У документах Світового банку зазначено, що звідси бере початок тенденція розглядати банки як фінансовий сектор і використовувати індекс гроші/ВВП (індекс “фінан­сової глибини”) як міру розвитку фінансової системи^[104].

Фінансовий сектор у документах МВФ включає здебільшого або лише банки. На думку С. Науменкової і С. Міщенка, це зумовлено тим, що: інформація стосовно банківського сектору є більш доступною; він є основним об'єктом для здійснення поточного обстеження та спостере­ження за ходом реалізації відповідних заходів фінансової політики; у країнах з недостатньо розвинутими фінансовими ринками на нього при­падає переважна частка сукупних фінансових активів; вирішальна роль у здійсненні фінансового посередництва у країнах із нерозвинутими фі­нансовими ринками належить неорганізованому фінансовому ринку^[105]. Такого підходу дотримується і В. Зимовець, який розглядає фінансовий сектор як консолідовані активи і зобов'язання банківської системи й НБУ^[106].

У проекті Стратегії розвитку фінансового сектора України визначе­но, що фінансовий сектор - це одна з найважливіших сфер національної економіки, де відбуваються формування й розподіл фінансових ресурсів і послуг, що пов'язані з діяльністю фінансових установ^[107]. У цьому контек­сті фінансовий сектор є, радше, “певним інституційним угрупуванням суб'єктів ринку, мета діяльності яких зводиться до опосередкування взаємовідносин щодо руху вільних фінансових ресурсів між суб'єктами інших секторів”^[108].

Як свідчить проведений нами аналіз, більшість авторів у визначенні фінансового сектору обмежуються перерахуванням окремих сегментів цього сектору економіки (банківського, страхового тощо) або фінансо­вих інститутів, що входять до його складу. Ця обставина пов'язана на­самперед з використанням Системи національних рахунків (СНР)^[109] - системи зведених статистичних показників, що характеризують най­важливіші аспекти і результати розвитку економіки понад 150 країн сві­ту з ринковою економікою.

У 1993 р. було запропоновано версію СНР (СНР'93)^[110], розроблену спільно Організацією Об'єднаних Націй (ООН), Міжнародним валют­ним фондом (МВФ), Світовим банком, Організацією економічного спів­робітництва та розвитку (ОЕСР) і Євростатом. Основною ланкою еко­номіки в ній є інституційна одиниця - суб'єкт господарювання, який самостійно приймає рішення, що стосуються його економічної діяль­ності, розпоряджається своїми матеріальними і фінансовими ресурсами та розробляє повний набір бухгалтерських рахунків^[111]. В Україні згідно з міжнародними стандартами і Класифікацією інституційних секторів економіки України^[112] такі одиниці, що є однорідними з точки зору функ­цій, які вони виконують в економічному процесі, та способу фінансу­вання витрат, групуються у п'ять секторів:

1) нефінансові корпорації;

2) фінансові корпорації;

3) сектор загального державного управління;

4) домашні господарства;

5) некомерційні організації (НКО), що обслуговують домашні госпо­дарства.

Логічно, що фінансовий сектор - це частина економіки, пов'язана з діяльністю фінансових корпорацій.

Наразі термін “корпорація” у контексті КІСЕ використовується як узагальнюючий термін для господарських товариств. Це інституційні одиниці, що створені спеціально з метою ринкового виробництва това­рів та послуг і є джерелами прибутку чи іншої фінансової вигоди для своїх власників. Згідно з Господарським кодексом України^[113] корпорації перебувають у приватній власності акціонерів і пайовиків, відповідаль­ність кожного з яких обмежена розміром капіталу, вкладеного в акції. КІСЕ вводить також поняття квазікорпорації - унітарного підприєм­ства, що створюється одним засновником (власником), а у всьому ін­шому не відрізняється від корпорацій. Визначення корпорації в україн­ському законодавстві відмінне від визначення СНР і МВФ, де корпо­рація є юридичною особою і колективною власністю акціонерів, квазі- корпорація є некорпоративным підприємством, котре функціонує як кор­порація^[114].

У фінансовій діяльності в Україні термін “корпорація” вживається лише для банків: “банківська корпорація - це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Бан­ківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків- учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та плато­спроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю”^[115]. Крім того, до фінансових корпорацій належать “кредитні установи, в тому числі Національний банк України, а також страхові компанії”^[116].

Кредитна установа визначається як фінансова установа, що відповід­но до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик^[117]. Згідно із Законом України “Про банки та банківську діяльність” банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції: залу­чення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розмі­щення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на влас­ний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юри­дичних осіб^[118]. Дещо інше визначення можна знайти в Законі України “Про Національний банк України”: банк - юридична особа, яка на під­ставі ліцензії НБУ здійснює діяльність із залучення вкладів від фізич­них та юридичних осіб, ведення рахунків і надання кредитів на власних умовах^[119].

Щодо використання термінів “корпорація” і “установа”, то у Цивільно­му кодексі України існує лише одна закрита класифікація юридичних осіб: юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права^[120]. На наступному етапі класифікації законодавець поділяє юридичних осіб приватного права на товариства (підприємницькі і непідприємницькі), установи та інші юридичні особи.

У Законі України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” фінансова корпорація замінюється фінансо­вою установою (компанією) - юридичною особою, яка надає одну чи де­кілька фінансових послуг та внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кре­дитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інве­стиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг^[121]. Сьогодні замість інвести­ційних фондів і компаній, створених у 1990-х роках для сприяння серти- фікатній приватизації, на фінансовому ринку України діють ІСІ, тому цілком слушним є питання стосовно того, чи можна відносити пайовий інвестиційний фонд (ПІФ), який не є юридичною особою, до фінансової установи? У цілому ж наведене поняття фінансової установи є вужчим, ніж у КІСЕ, де вона спеціалізується не тільки на фінансових послугах, а й на допоміжній фінансовій діяльності^[122].

Отже, з метою уникнення неточностей у визначеннях і складі суб'єк­тів фінансового сектору до нього варто відносити корпорації/квазікор- порації, які переважно займаються фінансовою діяльністю, а також НКО, що фінансуються і контролюються фінансовими корпораціями/квазі- корпораціями. Вони пов'язані між собою та іншими інституційними одиницями і регулярно взаємодіють, здійснюючи операції з фінансови­ми інструментами (купівля-продаж фінансових активів, прийняття фі­нансових зобов'язань - позики, кредити, рух цінних паперів, приріст де­позитів тощо^[123]).

Повертаючись до структури фінансової системи, слід нагадати, що українські науковці здебільшого структурують фінансову систему за пев­ними сферами і ланками. Можна вважати новаторським підхід, за якого фінансова система поділена на сфери (підсистеми) згідно з КІСЕ.

Прикладом фінансової системи, що базується на методології взаємо­дії секторів економіки, є балансова система Дж. Ван Хорна^[124], який вва­жає, що аналітична та інформаційна статистика Федеральної резервної системи США дає змогу будувати розгорнуту фінансову систему і скла­дати матрицю руху коштів в економіці, яка показує кількісні значення фінансових потоків, активів і зобов'язань. У такий спосіб можна вияви­ти сектори-“донори” і сектори-“реципієнти”, а також фінансових посе­редників.

Узагальнюючи зазначене, можна виробити бачення сутності і струк­тури фінансової системи, що відповідатиме світовій практиці. Так, фі­нансова система - це певні інституційні відносини, що забезпечують трансформацію і розподіл фінансових потоків в економіці. Щодо її струк­тури, то варто відмовитися від поділу деяких секторів лише на корпора­ції, адже вони включать також квазікорпорації, установи, організації тощо. Також потрібно зазначити, що розвиток світової економіки і фінансів в умовах глобалізації має спиратись на інституційну парадигму, яка передбачає дослідження взаємозв'язків і взаємозалежностей елементів фінансової системи України (інституційних одиниць) і, власне, її органі- заційно-інституційної архітектури (рис. 3.1).

Фінанси нефінансових корпорацій/квазікорпорацій представлені фі­нансовими відносинами, учасниками яких є різні види підприємств і ор­ганізацій, що виробляють товари чи нефінансові послуги. Фінанси за­гального державного управління передбачають суворо регламентова­ний характер формування і використання фінансових ресурсів (бюдже-

Рис. 3.1. Організаційно-інституційна архітектура фінансової системи

Складено автором.

тів) і включають фінанси юридичних осіб, для яких основною діяльністю є виконання функцій законодавчої, виконавчої або судової влади сто­совно інших інституційних одиниць у межах певної території. Вони ма­ють повноваження збирати податки та інші обов'язкові платежі, а також витрачати їх відповідно до урядової політики. Не можна не включити до фінансової системи країни фінанси НКО, оскільки вони являють собою інституційні одиниці, які самостійно приймають рішення щодо еконо­мічної діяльності, розпоряджаються своїми матеріальними і фінансови­ми ресурсами та розробляють повний набір бухгалтерських рахунків. Фінансовий ринок не виділяється в окрему сферу фінансових відносин, він лише відображає їх взаємодію і є джерелом грошових коштів для нормального функціонування економіки. Всі елементи фінансової сис­теми України разом з фінансовим ринком входять до складу міжнарод­них фінансів, що можна пояснити сучасним глобалізаційними та інте­граційними процесами.

Звісно, підходи до сутності і складу фінансової системи можуть іс­тотно різнитися залежно від країн, наукових шкіл тощо. Але цілком оче­видно, що фінансова система “являє собою відкриту динамічну систему, яка постійно трансформується”^[125], вона не може бути статичною, і з роз­витком економіки паралельно відбувається розвиток фінансових відно­син, що відображається у зміні підходів до структури цієї системи. Як зазначає О. Василик, “у процесі економічного розвитку вона може допов­нюватись або деякі її елементи можуть відмирати”^[126]. У зв'язку з цим для вироблення ефективних форм взаємодії й управління фінансами сус­пільства необхідно привести фінансову теорію у відповідність із сучас­ними реаліями і практикою господарювання.

Одразу ж після початку реформ українська економічна наука ви­окремила питання міжсекторної взаємодії як одну з найважливіших проблем перехідного періоду. Проте і сьогодні вона залишається мало- дослідженою, що пояснюється:

- її специфічністю, через що до неї підходили у контексті інших проблем; обмеженою кількістю економічних параметрів, які да­ють загальну картину;

- відсутністю конкретної теоретичної системи, за допомогою якої можна оцінити зв'язок фінансового сектору з іншими секторами;

- коротким строком трансформаційного періоду, який не дав змоги теоретично усвідомити кожний аспект швидкоплинних процесів в економіці;

- акцентуванням уваги на нормативних аспектах реформування економік країн, що розвиваються.

З метою трансформації ставлення до фінансового сектору економіки і його зв'язку з іншими секторами потрібно навести фундаментальні теоретичні взаємозалежності, найбільш поширені у спеціальних захід­них дослідженнях:

а) фінансовий сектор не справляє впливу на реальний сектор, тобто є нейтральним щодо останнього (Дж. Кейнс, Дж. Робінсон, Р. Лукас, Р. Штетнер та ін.);

б) його зростання негативно позначається на економіці (М. Гейне і Х. Херр, Дж. Тобін, Дж. Стігліц та ін.);

в) його розширення є наслідком еволюційного розвитку ринкової економіки (С. Стрендж, Г. Мінські, В. Чік, Б. Емундс, К. Цінн, Е. Альт- фатер та ін.);

г) він визначає економічне зростання, а збільшення масштабів рин­ку капіталу призводить до зростання ефективності економіки (Дж. Олівер, А. Галетовик, Дж. Гурлі і Е. Шоу, М. Бінсвангер та ін.).

У сучасних умовах фінансовий сектор розглядається як:

1. Виробник і споживач різноманітних фінансових послуг. У цьому сенсі фінансові корпорації/квазікорпорації є не тільки посередниками, але й інституційними інвесторами, про що вже йшлось вище. Власне, сектор відіграє самостійну, а не посередницьку роль в економіці, а його інституційні одиниці є чинником економічного зростання. П. Хейне вважає, що укорінена у свідомості людей думка про посередників як во­рогів народу або “бандитів з великої дороги” необгрунтована. На його погляд, посередники створюють реальне багатство, і “які б, однак, не були їх мотиви, ці люди надають послуги, від яких наш добробут зале­жить більшою мірою, ніж ми усвідомлюємо”^[127]. Так, у 2007 р. розміри гло­бальних фінансових активів щодо ВВП досягли рекордної величини у 350 % (рис. 3.2).

2. Механізм згладжування споживання, що сприяє обміну товарів і послуг. Завдяки тому, що більшість інституційних одиниць сектору за розміщення активів акумулюють ресурси інших секторів економіки, вони можуть собі дозволити повертати частину залучених коштів, підтримуючи фінансові активи до закінчення термінів. Західні вчені Д. Даймонд і П. Дібвіг^[128] розробили модель раннього і пізнього спожи­вання, що базується на можливості фінансових корпорацій, передусім банків, забезпечувати клієнтам додаткову ліквідність. Інвестуючи свої

Рис. 3.2. Зміни частки глобальних фінансових активів у ВВП, %

Складено за: McKinsey Global Institute [Електронний ресурс]. - Режим досту­пу: http://www.mckinsey.com/insights/mgi.aspx.

кошти на початку гри, вкладники не знають, коли вони їм знадобляться. Цікавою є також модель фінансового зараження Ф. Аллена і Д. Гейла^[129], які вказують на можливість згладжування споживання у часі і між по­коліннями, тобто фінансові корпорації надають можливість відмови­тись від сьогоднішнього споживання на користь майбутніх виплат і по­колінь. Насамперед це стосується іпотечного кредитування, накопичу­вального пенсійного забезпечення, страхування життя тощо.

3. Акумулятор фінансових ресурсів для реалізації НДДКР. Ефектив­ний сектор підвищує віддачу від інноваційної діяльності і дисциплінує працю дослідників, венчурних підприємців завдяки моніторингу їхньої господарської діяльності. Усунення фінансового сектору з фінансування НДДКР пов'язане із загрозою недобросовісної поведінки і низькою від­дачею на вкладений капітал, що було однією з причин неефективного впровадження результатів НТП у країнах колишнього соціалістичного табору, однак спостерігалося і в ряді країн з ринковою економікою, на­приклад, у Японії у період стагнації 1990-х років.

4. Механізм впливу на економічний розвиток і згладжування (поси­лювання) амплітуди циклічних коливань. Наприклад, стверджується,

що в умовах розвинутого ринку змінність заощаджень (інвестицій і спо­живання) буде нижчою, ніж в економіці із зародковим його станом. Це відбувається за рахунок більших альтернатив вкладення ресурсів і меншої дисперсії заощаджень^[130]. У 1980-х роках американськими еконо­містами Б. Бернанке і М. Гертлером^[131] було запропоновано гіпотезу фі­нансового акселератора - спеціального механізму поширення цикліч­них коливань через фінансовий сектор. Сутність у тому, що зовнішнє фінансування для фірм завжди обходиться дорожче за використання власного капіталу. Різниця у вартості цих видів ресурсів розглядається як премія за використання зовнішнього фінансування, яку сплачує по­зичальник. З покращенням фінансового становища останнього ця пре­мія зменшується. При цьому фінансовий стан фірм залежить від реаль­них чинників, негативний шок у реальному секторі економіки може від­творюватись і посилюватись через фінансовий сектор. Практика пока­зує, що найбільше підпадають під експансію (рестрикцію) сектори еконо­міки з високим ступенем залежності від зовнішніх ресурсів (малий бізнес, інноваційні галузі^[132]). Зокрема, у галузях з часткою зовнішнього фінансу­вання, вищою за середній рівень, економічний спад призводить до ско­рочення випуску на 1,5-3 %^[133].

5. Механізм ефективного розміщення капіталу, адже фінансовий сек­тор буде ефективним тоді, коли він розподілятиме ресурси у найбільш рентабельні проекти або дохідні фінансові інструменти. При цьому та­кий процес пов'язаний з певними витратами. Для того щоб фінансувати найбільш прибуткові інвестиційні об'єкти, фінансові посередники здій­снюють пошук і моніторинг альтернативних напрямів вкладень. У випад­ку виявлення об'єктів з високою віддачею на вкладений капітал високі ризики можуть відштовхнути потенційних інвесторів. Отже, фінансовий сектор може розподілити ризики і спонукати інвесторів вкладати кошти у високоризикові об'єкти інвестування.

6. Ініціатор створення нових фінансових продуктів. Стрімкий роз­виток фінансової інженерії за останні два десятиліття є наслідком впливу зовнішніх і внутрішніх чинників. Перша група включає поси­лення коливання цін, глобалізацію фінансового ринку, податкові аси­метрії, досягнення науки і технології, успіхи фінансової теорії, пожвав­лення конкуренції й операційні витрати. Друга пов'язана з чинниками, які суб'єкт господарювання має можливість контролювати^[134]. Проте “ідея оптимізації ризиків за допомогою фінансового інжинірингу була хибною вже у своїй основі. Адже неможливо зовсім вилучити ризик з фі­нансової системи, оскільки тоді фінансова система не буде “працювати”. Ризик - це душа фінансового ринку, його філософія та інституційне поле діяльності”^[135].

7. Активізатор відтворення людського капіталу і стимулятор зни­ження рівня бідності. Це відтворення, з одного боку, забезпечується ін­вестуванням грошових коштів у високодохідні фінансові інструменти, з другого - такий капітал адекватно реалізує свою креативність у ство­ренні нових видів фінансових установ, інструментів, послуг тощо. Тому фінансовий сектор приваблює одночасно і власників людського капіта­лу, а також сприяє прискореному накопиченню останнього. Як стимуля­тор зниження рівня бідності, цей сектор відіграє безпосередню роль у фінансуванні сфери соціального захисту через соціальне страхування і недержавне пенсійне забезпечення.

Слід зазначити, що фінансовий сектор та його інституційні одиниці надають можливість здійснювати такі види трансформації^[136]:

- заощаджень в інвестиції, коли він поглинає певну частину цих ре­сурсів, оскільки діяльність фінансових корпорацій пов'язана з транс- акційними витратами - спредами, комісійними і платежами за угоди. Звісно, вони є необхідними для нормального функціонування секто­ру, однак можуть бути надвисокими через монопольну владу, регу­лювання тощо. Якщо отримана у такий спосіб квазірента витрача­ється на приватне споживання або неефективне інвестування, то ця втрата ресурсів стримує економічне зростання;

- часову через перетворення коротких грошей на довгі, і навпаки. Сьогодні строки надання фінансових ресурсів хоча поступово і зростають, проте не задовольняють потреб інших секторів. Якщо сукупна частка фінансового сектору у джерелах фінансування еко­номіки і невелика, то його частка в інвестиціях і поготів. Потрібно зважати на деякі дослідження, які показали, що збільшення стро­ків розміщення фінансових ресурсів відбувається переважно за ра­хунок збільшення строків їх залучення фінансовим сектором. Отже, насичення економіки “довгими грошима” відбувається екс­тенсивно, а не у результаті більш інтенсивної трансформації фінан­сових ресурсів;

- обсягів через перетворення гуртових ресурсів у роздрібні, і навпа­ки. Фінансові установи проводять активні операції з перетворення роздрібних ресурсів в гуртові, а останні стають з часом дефіцитними. Дійсно, великі кредити (у методології Інструкції з регулювання банківської діяльності, яка встановлює нормативи для банків) ста­новлять до половини сукупних кредитних вкладень. За таких умов складно говорити про можливість масового фінансування;

- валютну через конвертацію валютних цінностей. Вона здійсню­ється сектором надзвичайно активно. Валютні зобов'язання іс­тотно перевищують валютні активи і за залишками, і за темпами зростання;

- регіональну через організацію територіального розподілу фінан­сових ресурсів. Її виокремлення є виправданим для вітчизняної практики, адже гроші в столиці нерівноцінні грошам у провінції, а міжрегіональний перерозподіл фінансових ресурсів пов'язаний з суттєвими ризиками для фінансових корпорацій/квазікорпорації.

Усі ці види трансформації пов'язані з відповідними ризиками (кредит­ним, валютним, відсотковим, ліквідності тощо). Вони можуть ініціювати загрозу стійкості фінансового сектору, а регулятори мають забезпечувати відповідний моніторинг, а за необхідності - оперативне втручання.

Досліджуючи фінансову систему (фінансовий сектор) за допомогою функціонально-структурного підходу (з поєднанням неокласики, інсти­туціоналізму і поведінкових фінансів), З. Боді і Р. Мертон на основі ана­лізу її головної функції (ефективного розподілу фінансових ресурсів) ви­ділили шість базових функцій, які полягають у забезпеченні способів:

1) переміщення економічних ресурсів у часі, через кордони держав і з одних галузей економіки в інші;

2) управління ризиком;

3) клірингу і здійснення розрахунків, які сприяють торгівлі;

4) об'єднання і диверсифікації фінансових ресурсів;

5) забезпечення ціновою інформацією, яка дає змогу координувати децентралізований процес прийняття рішень у різних галузях еко­номіки;

6) розв'язання проблем стимулювання^[137].

Від вирішення проблем стимулювання залежать взаємовідносини “виробник-споживач” фінансової послуги, що впливатиме на потенціал розвитку фінансового сектору. Розрізняють три види цих проблем - “моральний ризик” (безвідповідальність), “несприятливий відбір” і “комі- тент-комісіонер”. Найвідомішими авторами, які працюють у цій царині, є Дж. Стігліц, В. Бенсівенга, Б. Сміт, Д. Даймонд, Д. Грінвуд та інші. Проб­лема “морального ризику” (moral hazard) виникає тоді, коли, наприклад, володіння страховим полісом призводить до того, що застрахована сто­рона припускає більший ризик або менше прагне запобігти події, яка призводить до втрат. У випадку кредитування банк не знає, чи поверне своєчасно позичальник борг, тому накладає обмеження з метою забез­печення позичальникові спроможності повернути цей борг у майбут­ньому. Проблема “несприятливого відбору” (adverse selection) виникає через нерівномірний обсяг інформації сторін угоди. Наприклад, фізичні особи, які придбали страховку від того або іншого типу ризику, більше підпадають під цей ризик, ніж усі домогосподарства у цілому. Проблема відносин “комітента-комісіонера” (principal-agent problem) полягає у ви­никненні суперечностей між інтересами цих сторін. Так відбувається, коли брокер на ринку цінних паперів займається “збиванням масла”, тобто здійснює численні угоди за рахунок клієнта, які не приносять клі­єнту дохід, але збільшують суму комісійних.

Фінансовий сектор визначається як сфера обміну фінансовими по­слугами, які є результатом функціонування його інституційних одиниць. Стосовно функцій фінансового сектору в економіці, то варто зосереди-

Рис. 3.3. Модель функціонування фінансового сектору в економіці Складено за: Мальська М. П. Просторові системи послуг (теорія, методоло­гія, практика) : монографія / М. П. Мальська. - К. : Знання, 2009. - С. 129.

тися не на процесі функціонування цих одиниць як окремих економіч­них суб'єктів, а на взаємодії з іншими секторами економіки (рис. 3.3). Споживачі послуг є покупцями і забезпечують купівельний попит, який виражається у придбанні ними різних видів цих послуг. Продавці є ви­робниками, формують пропозицію, використовують фінансові ресурси, реалізують створені блага споживачам, отримуючи дохід від продажів. Споживачі фінансових послуг завершують кругообіг, після чого через повторне використання наявних ресурсних чинників виникає новий кругообіг.

В інших секторах економіки активізується інвестиційна діяльність, створюються нові робочі місця, розширюється торговельний оборот, що призводить до збільшення доходів (заробітної плати, ренти, відсот­ків на капітал, прибутку тощо). Частина з них надходить державі у ви­гляді податків і платежів. Акумульовані у такий спосіб кошти знову мо­жуть бути спрямовані на фінансування нових проектів із виробництва фінансових послуг, розвиток системи підготовки кадрів тощо. Держава та інші інвестори, розподіляючи ресурси на розширене відтворення об'єктів сфери фінансових послуг, прагнуть отримати вигоду від надан­ня останніх. Комерційні інтереси змушують інвесторів шукати найкращі умови кредитування або отримання інших джерел фінансування, через що вони виходять на міжнародні ринки і стають експортерами капіта­лів. Ці процеси, як свідчить вітчизняна практика, насправді призвели до роз'єднання фінансових ресурсів через відсутність фінансової стратегії, спроможної забезпечити їх консолідацію, подолання замкненості фі­нансових потоків на реалізацію короткострокової і спекулятивної ді­яльності всупереч національним інтересам.

3.2.