МІСЦЕ І РОЛЬ ІНСТИТУЦІЙНИХ СЕКТОРІВ У СИСТЕМІ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

Інституційний сектор, як зазначалося, являє собою сукупність інституційних одиниць, які мають схожі інтереси, функції й джерела фі­нансування, що зумовлює їхню подібну економічну поведінку^[223].

Важливою категорією характеристики ефективного функціонування інституційних секторів є фінансова безпека держави. Її стан залежить від стану реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої фінансово-кредит­ної політики держави, політичної ситуації, що склалася у державі, до­сконалості законодавчого забезпечення функціонування фінансової системи, а також міжнародних зобов'язань країни.

Забезпечення дієвої системи фінансової безпеки, з погляду місця та ролі інституційного сектору в ній, передбачає з'ясування і систематиза­цію явищ, подій, дій, настання або здійснення яких безпосередньо або опосередковано може бути загрозою тому чи іншому суб'єктові фінан­сової безпеки. Серед основних загроз фінансовій безпеці держави, з по­зиції інституційних секторів, можна визначити:

- недосконалість бюджетної політики і нецільове використання коштів бюджету;

- неефективність податкової системи, масове ухилення від сплати податків;

- значні обсяги державного та гарантованого державою боргу, про­блеми з його обслуговування;

- різкі зміни рівня цін і курсу національної валюти;

- значна різниця співвідношення доходів найбільш і найменш забез­печеного населення та недостатня соціальна захищеність певних груп населення;

- невисокий рівень капіталізації банківської системи, невеликі обся­ги довгострокового банківського кредитування та значний рівень процентних ставок за кредитами;

- залежність реформування економіки країни від отримання інозем­них кредитів;

- низький рівень інвестиційної діяльності;

- зростання “тіньової” економіки, посилення її криміналізації, неле­гальний відплив валютних коштів за кордон тощо.

Отже, місце та роль інституційних секторів у системі фінансової без­пеки держави слід розглядати в сутнісному розрізі головних функцій, по­ведінки та цілей груп інституційних одиниць.

Щодо безпеки у сфері фінансів реального сектору економіки, то знач­ну загрозу може становити невідповідність між активами та зобов'язан­нями підприємств реального сектору економіки, насамперед її базових галузей. Дисбаланси можуть виникнути як унаслідок реалізації невива- женої стратегії управління підприємствами в частині взяття ними зобо­в'язань, так і під впливом низки зовнішніх чинників. За наявності за­старілих основних засобів і технологій такий дисбаланс може призвести до фінансової неспроможності більшості вітчизняних підприємств про­мисловості. Для запобігання можливим фінансовим проблемам у ре­альному секторі економіки державна політика повинна бути спрямована на запровадження системи здійснення постійного моніторингу за збалан­сованістю активів і пасивів підприємств реального сектору незалежно від їх форми.

У свою чергу, безпека у банківській сфері, відповідно до інституцій- ного сектору фінансових корпорацій, має диспропорцію випереджу­вальних темпів розвитку банківського сектору в докризовий період, де відбувалося поступове накопичення дисбалансів унаслідок орієнтації банків на швидке отримання прибутків і збільшення частки цього секто­ру на ринку капіталу без проведення адекватного оцінювання ризиків, що збільшило частку споживчих кредитів у балансах банків.

Запобігання кризовим явищам у банківській сфері можливе шляхом проведення політики, що передбачає стимулювання банківського секто­ру до спрямування кредитних коштів насамперед на розвиток реально­го сектору економіки, удосконалення механізму здійснення нагляду за банківським сектором та посилення ризик-менеджменту в банках.

Як свідчить досвід минулих років, на стабільність і безпеку фінансо­вої сфери значною мірою негативно впливає залежність банківського сектору від зовнішніх джерел запозичень, що у перспективі може при­звести до повторного розвитку кризових явищ в економіці, зокрема в банківському секторі^[225].

Для мінімізації ризику державна політика повинна бути спрямова­на на здійснення заходів, які сприятимуть формуванню власної ре­сурсної бази та переорієнтації банківської системи на внутрішні ринки фінансових ресурсів. Такий підхід передусім забезпечить вирішення питання задоволення попиту реального сектору економіки на кредит­ні ресурси.

Негативно впливає на розвиток банківської сфери недостатній за­хист прав кредиторів та інвесторів, через що існує висока ймовірність виникнення ризику неповернення коштів несумлінними позичаль­никами, а отже, підвищення рівня проблемних позик у банківській системі.

Незважаючи на те, що банки активно використовують різні методи повернення проблемних кредитів, ураховуючи сукупність різних факто­рів, що визначають можливість і ефективність їх застосування, а також можливість позичальника надалі розраховуватися перед банком за про­строченою заборгованістю, якість кредитного портфеля значної кіль­кості банків в Україні залишається незадовільною.

Недостатньо ефективним є здійснення заходів щодо запобігання кредитним ризикам банків^[226]. Для мінімізації цих ризиків необхідно за­провадити удосконалені підходи до їх оцінювання, створити умови для підвищення якості кредитного аналізу платоспроможності позичальни­ків і забезпеченості кредитів.

Розширення спектра фінансових послуг створює умови для активно­го залучення до ринків таких послуг споживачів, які зазвичай не мають достатньої інформації та необхідних знань про особливості й споживчі характеристики фінансових послуг. У процесі вибору послуги споживачі не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов'язань та порівняти умови їх надання, які пропонуються банківськими установами.

Враховуючи досвід інших країн, зазначимо, що стрімкий розвиток пропозицій ринків фінансових послуг в умовах недостатнього рівня за­безпечення захисту прав споживачів може призвести до недовіри до та­ких ринків і, як наслідок, зниження попиту на запропоновані ними по­слуги.

Безпека у сфері функціонування фондового ринку може мати загро­зи у вигляді ризиків, наявних на вітчизняному фондовому ринку, зокре­ма низького рівня його капіталізації і ліквідності, недостатнього захис­ту прав інвесторів, недосконалості депозитарної системи, системи клі­рингу і проведення розрахунків за договорами щодо цінних паперів, а також неналежної протидії маніпулюванню на ринку цінних паперів. Для мінімізації цих ризиків і формування привабливого інвестиційного клімату державна політика повинна бути спрямована на:

- збільшення капіталізації та ліквідності фондового ринку;

- удосконалення ринкової інфраструктури та засад саморегулюван­ня, забезпечення їх надійного й ефективного функціонування;

- поліпшення механізмів захисту прав інвесторів;

- удосконалення умов і правил державного регулювання та нагляду на фондовому ринку.

Таким чином, розвиток вітчизняного фондового ринку сприятиме мобілізації фінансових ресурсів і спрямуванню їх на розвиток інвести­ційно-інноваційної сфери.

Враховуючи доволі інтенсивне формування, небанківський фінан­совий сектор нині не став головним і зручним механізмом забезпечен­ня реального сектору економіки необхідними фінансовими ресурсами. Для мінімізації ризиків, які можуть стати наслідком недостатньої стій­кості, прозорості та конкурентоспроможності небанківського фінан­сового сектору, необхідно зміцнити інституційну та фінансову спро­можність органів, що здійснюють державне регулювання ринку фінан­сових послуг^[227].

Державна політика у сфері небанківського фінансового сектору по­винна бути спрямована на:

- запровадження системи ідентифікації ризиків, проведення моніто­рингу та поточного аналізу ринку фінансових послуг з метою ство­рення можливостей для вжиття запобіжних заходів щодо зміцнен­ня фінансової безпеки;

- посилення прозорості й відкритості у діяльності фінансових уста­нов та органу, який здійснює державне регулювання і нагляд за та­кими установами;

- підвищення платоспроможності та фінансової стійкості небанків- ських фінансових установ;

- забезпечення належного захисту споживачів небанківських фінан­сових послуг;

- запобігання використанню небанківських фінансових установ для непродуктивного виведення капіталу за кордон.

Протягом 2008-2010 рр. в умовах кризових явищ у світовій економі­ці та зростання рівня дефіциту сектору загальнодержавного управління відбулося різке збільшення обсягу державного боргу й обсягу гаранто­ваного державою боргу^[228].

З огляду на це, політика управління державним боргом і гарантованим державою боргом повинна бути спрямована на запобігання виникненню пікових навантажень на державний бюджет, що пов'язані зі здійсненням платежів за державним боргом, забезпечення розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів, а також використання державних га­рантій виключно як інструменту підтримки реалізації проектів.

Реалізація цих завдань дасть змогу забезпечити утримання на еконо­мічно безпечному рівні державного боргу і гарантованого державою боргу, а також прозоре й ефективне управління ними у середньо- і дов­гостроковій перспективі. Водночас із збільшенням державного боргу та гарантованого державою боргу загрозою безпеці у фінансовій сфері є нарощення валового зовнішнього боргу, насамперед, боргів банківсько­го та інших секторів економіки, збільшення обсягів яких у докризовий період було зумовлене недооцінюванням позичальниками ризиків і ви­сокою вартістю кредитних ресурсів на внутрішньому ринку.

Існують також ризики, пов'язані з недосконалою структурою зовніш­нього боргу, велику частку якого становить короткостроковий капітал, зокрема спекулятивного походження. Для мінімізації ризиків та уник­нення повторного розгортання кризових явищ державна політика у сфе­рі управління боргом корпоративного сектору повинна бути спрямова­на на зменшення залежності від зовнішніх фінансових ринків і запози­чень короткострокового капіталу; створення умов для розвитку та функціонування внутрішнього ринку капіталу, підвищення його конку­рентоспроможності; розроблення механізмів та інструментів, що спри­ятимуть спрямуванню вітчизняного капіталу на розвиток реального сектору економіки.

Акумуляція системних проблем у бюджетній сфері та ігнорування викликів світової фінансово-економічної кризи призвели до розбалан- сування системи державних фінансів і, як наслідок, до виникнення за­грози стабільності та стійкості всієї фінансової системи.

Нагромадження протягом попередніх років структурних деформа­цій економіки призвело до обтяження бюджету та спричинило відволі­кання значних ресурсів на фінансування невластивих для бюджетного процесу завдань. Все це створило умови для стрімкого підвищення рів­ня дефіциту в секторі загальнодержавного управління у 2008-2009 рр.

Формування цілісних підходів, визначення заходів і критеріїв прове­дення бюджетної політики дасть змогу розв'язати накопичені раніше сис­темні проблеми й уникнути загроз фіскальній стабільності в майбутньому.

Гострою залишається проблема, пов'язана з фінансовим станом державних підприємств, особливо тих, які є суб'єктами природної мо­нополії.

Посилення позитивного впливу бюджетної політики на зміцнення стабільності фінансової системи має відбуватися через забезпечення від­повідності цілей бюджетної політики фінансовим можливостям держави; посилення контролю за цільовим та ефективним використанням бюджет­них коштів; дотримання індикативних прогнозних показників державно­го бюджету на середньострокову перспективу; завершення проведення пенсійної реформи з метою збалансування бюджету Пенсійного фонду України та забезпечення його бездефіцитності; анулювання підтримки державних монополій як шляхом виділення коштів безпосередньо з бю­джету, так і шляхом утримання цін на їх продукцію на економічно необ- ґрунтованому рівні та надання інших привілеїв. Такі дії сприятимуть що­річному скороченню дефіциту державного бюджету.

Остовною загрозою у податковій сфері є виведення фінансового ка­піталу з України та приховування суб'єктами господарювання значних сум доходів від оподаткування. Для запобігання відпливу капіталів за кордон і зменшення суми недоодержаних державою доходів у вигляді податків та зборів державна політика у податковій сфері повинна бути спрямована на проведення аналізу економічної співпраці українських резидентів із суб'єктами підприємницької діяльності, які зареєстровані в офшорних зонах, та удосконалення нормативно-правової бази у по­датковій сфері. Проведення інвентаризації міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування, що не відповідають сучасним стандартам Організації економічного співробітництва та розвитку, і внесення змін до положень таких договорів у частині розширення ви­мог щодо обміну інформацією також може бути превентивним заходом щодо несанкціонованого відпливу капіталів за кордон.

Зі стабілізацією державних фінансів пов'язане проведення податко­вої реформи за напрямами удосконалення системи податкового адміні­стрування, розроблення ефективного механізму здійснення контролю та звітності, взаємодії між суб'єктами податкової системи.

Реалізація окреслених завдань дасть змогу зменшити відплив капіта­лу за кордон, сприятиме зростанню надходжень до державного бюдже­ту в результаті оподаткування відповідних операцій, що здійснюються між резидентами і нерезидентами, розширить можливості України з об­міну інформацією у податковій сфері з іншими країнами світу, а також забезпечить стабілізацію державних фінансів.

Підсумовуючи, зазначимо, що кожному інституційному сектору із наведених у Класифікації інституційних секторів економіки України від­водиться безпосереднє місце в системі фінансової безпеки держави та роль, притаманна функціональним, поведінковим і цільовим характе­ристикам сукупності інституційних одиниць.

4.3.