ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ІНСТИТУЦІЙНИХ СЕКТОРІВ ЕКОНОМІКИ

Характеристиці інституційних секторів економіки відведено ва­гоме місце у процесах формування та створення структури фінансових ресурсів інституційних секторів національної економіки.

Етимологія дефініції “сектор” в економічній літературі базується на визначенні слова “сектор”, яке походить від пізньолатинського sector і лат. seco, що означає “розрізати”, “розділяти”. В економічному значенні термін “сектор” трактується як велика частина економіки, що має схожі загальні характеристики, які дають змогу відокремити її від інших частин економіки з теоретичною або практичною метою. У свою чергу, слово “інститут” (institute) виникло в 1325 р. і походило від латинського institutum - звичай, встановлення. Спочатку його вживали як дієслово (“створити, або започаткувати”). Лише починаю­чи з 1828 р., це слово стало використовуватися як іменник, що озна­чає “організація, або товариство”^[8]. Слово “інституція” виникло ще у ІІ ст. і походить від латинського institutio - образ дії, звичай, наказ, настановлення. Під інституціями інституціоналісти розуміли різно­манітні утворення: акціонерні товариства, власницькі компанії, союзи підприємців, податки, фінанси, монополію, конкуренцію, державу, профспілки, родину тощо^[9]. Під інституцією часто розуміють усі види більш-менш усталених принципів і норм поведінки (законодавчі нор­ми, правила, звичаї, регламенти, кодекси добросовісної практики тощо). Як показує досвід, найчастіше слово “інституція” вживається для позначення насамперед механізмів дії правових норм у будь-якій галузі суспільних відносин і особливостей управління.

З нормативно-правової точки зору інституційний сектор визначає­ться як сукупність інституційних одиниць, котрі мають схожі інтере­си, функції та джерела фінансування, що обумовлює їхню подібну економічну поведінку^[12]. Відповідно до Класифікації інституційних сек­торів економіки України^[13], вітчизняний фінансовий сектор є певною сукупністю інституційних одиниць, що згруповані за окремими під- секторами.

Деякі науковці зазначають, що “застосування терміна “інституційна одиниця” є важливим з огляду на спрямованість грошових потоків”, зау­важуючи, що “інституційна одиниця” - це господарська одиниця, основ­ними ознаками якої є:

- право самостійного володіння товарами й активами від власного імені, що надає їй можливість обмінюватися правами власності на ці товари й активи при операціях з іншими одиницями;

- здатність приймати самостійні економічні рішення й здійснювати господарську діяльність, за яку вона сама несе пряму відповідаль­ність і відповідає перед законом;

- здатність приймати фінансові та інші зобов'язання від свого імені, а також укладати договори;

- існування для неї повного набору рахунків, включаючи баланс ак­тивів і пасивів або практичної можливості (як з економічної, так і з юридичної точки зору) щодо підготовки повного набору рахун­ків, а також статистичної звітності в разі необхідності^[14].

Національна економіка складається з сукупності інституційних оди­ниць, що є резидентами України.

Інституційні одиниці поділяються на дві великі групи:

- юридичні особи, що створені та здійснюють діяльність відповідно до законодавства, незалежно від того, які особи або суб'єкти мо­жуть володіти ними чи контролювати їхню діяльність;

- фізичні особи або групи осіб у формі домашніх господарств.

Основними видами юридичних осіб є корпорації (включаючи квазі- корпорації), некомерційні організації, органи державного управління. Термін “корпорація” у контексті Класифікації інституційних секторів економіки використовується як узагальнюючий термін для господар­ських товариств.

Для ґрунтовної характеристики інституційних секторів економіки необхідно визначити основні інституційні одиниці. Всього їх налічують п'ять видів, а саме:

- корпорації, які є інституційними одиницями, що створені спе­ціально з метою ринкового виробництва товарів та послуг і є дже­релами прибутку чи іншої фінансової вигоди для своїх власників. У ринковій економіці корпорації вважаються основною інститу- ційною формою підприємництва. Корпорації перебувають у при­ватній власності акціонерів і пайовиків, де відповідальність кож­ного обмежена розміром капіталу, вкладеного в акції. До корпо­рацій належать корпоративні підприємства, утворені, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (догово­ром), які діють на основі об'єднання майна та/або підприємниць­кої чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасни­ків) у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у фор­мі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб;

- квазікорпорації є унітарними підприємствами, тобто такими, що створюються одним засновником (власником).

- некомерційні організації (НКО), які здійснюють самостійну систе­матичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення еко­номічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. НКО поділяються на ринкові та неринкові. До ринкових НКО належать ті, які надають товари та послуги за економічно значущими цінами, тобто за ціною, яка дає змогу вплинути на рі­вень попиту. До неринкових належать ті, що надають основну час­тину товарів і послуг безкоштовно або за цінами, які не мають еко­номічного значення. У складі неринкових НКО виділяють дві основ­ні групи: НКО, які контролюються і в основному фінансуються ор­ганами державного управління, та НКО, які обслуговують домо- господарства;

- органи державного управління, які реалізують функції законодав­чої, виконавчої та судової влади стосовно інших інституційних одиниць. Вони мають повноваження збирати податки та інші обов'язкові платежі, а також витрачати їх відповідно до певної уря­дової політики. Органи державного управління здійснюють витра­ти на кінцеве споживання в інтересах суспільства в цілому та кож­ного домашнього господарства;

- домашні господарства (домогосподарства), що є сукупністю осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують і витра­чають кошти.

Відповідно до своїх функцій і структури економіки України інститу- ційні одиниці (резиденти) групуються в п'ять інституційних секторів економіки:

- нефінансові корпорації;

- фінансові корпорації;

- сектор загального державного управління;

- домашні господарства;

- некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства.

У свою чергу, більшість секторів мають розширену структуру, фор­муючи підсектори (рис. 1.2). При віднесенні підсекторів як інституцій- них одиниць до певного сектору або підсектору економіки України вра­ховується їхня організаційно-правова форма господарювання, форма власності й вид економічної діяльності, перелік яких визначається від­повідно до класифікації організаційно-правових форм господарювання (КОПФГ) та класифікації форм власності (КФВ), а також класифікації видів економічної діяльності (КВЕД).

Характеризуючи інституційні сектори економіки, необхідно визна­чити особливості кожного з секторів. Так, сектор нефінансових корпо­рацій об'єднує інституційні одиниці, основною діяльністю яких є вироб­ництво ринкових товарів чи надання нефінансових послуг. Цей інститу- ційний сектор економіки включає сукупність таких інституційних оди- ниць-резидентів: нефінансові корпорації незалежно від того, резидента­ми яких країн є їхні акціонери; нефінансові квазікорпорації; НКО, які є ринковими виробниками товарів чи нефінансових послуг.

Сектор нефінансових корпорацій поділяється на три підсектори за­лежно від виду інституційної одиниці, що здійснює контроль над корпо­раціями, квазікорпораціями чи ринковими НКО. На практиці рекомен­дується умовно враховувати, що інституційна одиниця (або організова­на група одиниць) контролює ту чи іншу корпорацію тільки тоді, коли під її контролем (наприклад, через дочірнє підприємство) перебуває більше 50 % акцій цієї корпорації, що надає право голосу (за умови, що іншої інформації стосовно цієї корпорації немає). Сектор нефінансових корпорацій включає такі підсектори:

- державні нефінансові корпорації;

- приватні нефінансові корпорації;

- нефінансові корпорації під іноземним контролем.

Складено за: Про затвердження Класифікації інституційних секторів економіки України : наказ Державного комітету статистики України від 18.04.2005 № 96 [Елек­тронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.nau.ua.

Другим інституційним сектором економіки України є сектор фінан­сових корпорацій (установ), що включає всі корпорації, які спеціалізу­ються на фінансових послугах чи допоміжній фінансовій діяльності. Фінансова установа (компанія) - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до від­повідного реєстру у порядку, визначеному законом. До фінансових уста­нов належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, до­вірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсій­ного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні осо­би, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фі­нансові послуги, у даному випадку, розуміються як операції з фінансо­вими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний ра­хунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодав­ством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових ак­тивів (ст. 1, п. 1)^[15]. Одним із різновидів фінансових послуг є фінансове посередництво, тобто діяльність, пов'язана з отриманням і перерозподі­лом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями (ст. 333, п. 3 ГКУ)^[16].

Характерною особливістю цього інституційного сектору є наявність елемента допоміжної діяльності у сфері фінансів і страхування, що яв­ляє собою недержавне управління фінансовими ринками, біржові опе­рації з фондовими цінностями, інші види діяльності (посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов'язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризику та збитків, інші види допоміжної діяльності) (ст. 333, п. 5 ГКУ)^[17].

Послуги, які мають допоміжний характер для фінансового посеред­ництва, можуть здійснюватись у формі вторинної діяльності фінансо­вих посередників або виконуватись спеціалізованими агентствами чи брокерами. До числа останніх входять, наприклад, брокери по операціях з цінними паперами, кредитні посередники тощо. Українські компанії можуть здійснювати професійну діяльність на ринку цінних паперів. Ця діяльність з випуску та обігу цінних паперів (торговець цінними папера­ми) таких видів: діяльність з випуску цінних паперів (організація перед­плати на цінні папери за дорученням, від імені та за рахунок емітента, андерайтинг); комісійна діяльність (купівля-продаж цінних паперів від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи); комерційна діяль­ність (купівля-продаж цінних паперів від свого імені та за свій рахунок, що є аналогом брокерської діяльності з цінними паперами).

Характеризуючи інституційний сектор фінансових корпорацій, не­обхідно зазначити, що йому притаманні два рівні поділу на підсектори. На першому рівні групуються такі підсектори, як Національний банк України, інші депозитні корпорації, фінансові посередники, крім страхо­вих корпорацій і недержавних пенсійних фондів, допоміжні фінансові організації, страхові корпорації та недержавні пенсійні фонди. На друго­му рівні фінансові корпорації (крім НБУ) поділяються залежно від того, чи є вони об'єктом державного, приватного або іноземного контролю (державні фінансові корпорації, приватні фінансові корпорації, фінансо­ві корпорації під іноземним контролем).

Третім інституційним сектором економіки України є сектор загаль­ного державного управління (ЗДУ), що об'єднує юридичних осіб, для яких основною діяльністю є виконання функцій законодавчої, виконав­чої або судової влади стосовно інших інституційних одиниць у межах певної території. Ці юридичні особи мають повноваження збирати по­датки та інші обов'язкові платежі, а також витрачати їх відповідно до урядової політики. Головною функцією законодавчої влади є розроблен­ня законів, обов'язкових для виконання. Крім того, законодавча влада затверджує Державний бюджет України, здійснює контроль за діяльніс­тю органів виконавчої влади. Складовою сектору ЗДУ є орган виконав­чої влади як самостійний вид органів державної влади, головним при­значенням яких, згідно з конституційним принципом поділу державної влади, є забезпечення функціонування однієї гілки державної влади - виконавчої. Ще одним елементом сектору ЗДУ є судова влада, поклика­на здійснювати правосуддя, забезпечувати захист права від будь-яких посягань, від кого б вони не виходили.

Разом з тим існують державні структури, що мають усі характеристи­ки інституційної одиниці, які створюються для виконання конкретних функцій, мають пряме джерело доходів і відносну свободу в прийнятті рі­шень щодо їхнього використання. До них належать державні позабюджет­ні фонди, що відрізняються від державних цільових бюджетних фондів, доходи і видатки яких є частиною доходів і видатків державного бюджету. Ідеться про консолідований (зведений) бюджет, який включає бюджети всіх рівнів державного управління - державний і місцеві. В інших випад­ках, коли цей термін вживається поряд з терміном “місцеві бюджети”, мається на увазі бюджет загального державного рівня.

Державні установи, як правило, є неринковими виробниками, які на­дають товари та послуги домашнім господарствам або суспільству в ці­лому, в основному безкоштовно або за економічно незначущими цінами для досягнення певних політичних чи соціальних цілей. Надходження від реалізації товарів і послуг за економічно незначущими цінами ста­новлять частину неринкової продукції цих закладів і перераховуються до державного бюджету.

Характерною особливістю сектору загального державного управ­ління є включення до нього всіх державних установ та всіх неринкових некомерційних організацій, які контролюються і здебільшого фінан­суються органами державного управління. НКО виступають юридич­ними особами, які, з правової точки зору, не є органами управління, але вважається, що вони проводять державну політику і фактично є частиною органів ЗДУ. НКО створюються, як правило, для проведен­ня наукових досліджень, розроблення державних стандартів і норма­тивів та здійснення контролю за їхнім дотриманням у різних галузях. До НКО можуть належати, наприклад, галузеві науково-дослідницькі організації.

Сектор ЗДУ поділяється на такі підсектори: центральні органи дер­жавного управління (центральний уряд), регіональні та місцеві органи державного управління, фонди соціального страхування.

Четвертим інституційним сектором економіки України є сектор до­машніх господарств. Як інституційний сектор домогосподарства беруть участь у всіх фазах економічного циклу: виробництві благ, постачанні економічних ресурсів, створенні, розподілі і перерозподілі національно­го продукту, формуванні кінцевих доходів, споживанні товарів і послуг, здійсненні заощаджень та інвестуванні. Водночас домашні господар­ства відіграють подвійну роль у економіці країни: як постачальники всіх економічних ресурсів (земля, праця, капітал, підприємництво) та як основа видаткової групи в національному виробництві. Сектор домаш­ніх господарств включає всі приватні господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Домашнє господар­ство - це економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, забезпечує ними економіку й використовує отримані за це прибутки для купівлі товарів і послуг, що задовольняють матеріальні потреби його членів. Отримувачами доходу (заробітної пла­ти, ренти, процента, прибутку) є члени домашніх господарств. Витрати домашніх господарств - податки, власне споживання та заощадження. Загалом домашні господарства здійснюють такі види економічної ді­яльності: 1) пропонують фактори виробництва; 2) споживають частину отриманого доходу; 3) заощаджують. Сектор домогосподарств поклика­ний стабілізувати господарську систему та впливати на соціально-еконо­мічний розвиток країни^[18]. Це важливий суб'єкт ринкової системи, який постійно вступає у взаємодію з державою та іншими секторами націо­нальної економіки. Характерною для сектору домогосподарств є участь у створенні валового внутрішнього продукту (ВВП) країни, зростання якого забезпечує динаміку всієї соціально-економічної системи.

Роль домашніх господарств у національній економіці можна дослі­дити на основі рахунків інституційних секторів (рахунок виробництва, рахунки розподілу та використання доходу, рахунки нагромадження), які виконуються Держслужбою статистики України у фактичних цінах. Сектор домашніх господарств поділяється на такі підсектори: найманих працівників, роботодавців, самостійно зайнятих працівників, одержува­чів доходу від власності та трансфертів.

П'ятим інституційним сектором економіки України є сектор некомер- ційних організацій, що обслуговують домашні господарства (НКОДГ), котрий визначається як сукупність усіх НКО-резидентів, за винятком НКО, що є ринковими виробниками, а також неринкових НКО, які контролюються та здебільшого фінансуються органами державного управління. НКОДГ надають неринкові товари та послуги домашнім господарствам без оплати або за цінами, що не мають економічного зна­чення. НКО створені для надання послуг головним чином їхнім членам та для задоволення духовних або інших нематеріальних потреб громадян, а також тих, що фінансуються здебільшого за рахунок членських внесків. До цього сектору входять інституційні одиниці, створені окремими гру­пами домашніх господарств для забезпечення їхніх політичних, релігій­них і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг (соціально-культурні підрозділи нефінансових корпорацій) безо­платно або за цінами, які не мають економічного значення.

Підсумовуючи, слід зазначити, що інституційні сектори економіки України є параметрами, які вказують на належність суб'єктів господар­ської діяльності до секторів економіки за економічною спрямованістю. Інтегрована пріоритетність у виконанні покладених функцій на кожний інституційний сектор дає змогу підвищувати рівень результативної ді­яльності економіки України загалом, враховуючи факт когерентності ін- ституційних одиниць як між самими інституційними одиницями, так і в межах одного інституційного сектору.

1.3.