ТЕОРЕТИЧНІ ВИТОКИ І КЛАСИФІКАЦІЯ ІНСТИТУЦІЙНИХ СЕКТОРІВ В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

Економічна система кожної країни, і України зокрема, безпосе­редньо залежить від певного набору інституційних секторів та ефектив­ності управління їхніми фінансами. На сьогодні одним з головних пи­тань є дослідження засад формування класифікації інституційних сек­торів в економічній системі України.

Посилена активізація інтеграційних процесів в умовах розвитку між­народної економіки і, зокрема, національної економіки, потребує більш детального і глибокого вирішення питань, пов'язаних з особливостями функціонування фінансової системи та її інституційної структури.

В умовах функціонування фінансової системи за трансформаційних і глобалізаційних процесів визначальним є наявність стабільних і стійких зв'язків між окремими складовими (інституційними одиницями), які за­безпечують єдність і цілісність системи, що, у свою чергу, проявляється в надійному функціональному призначенні.

У теоретичних і практичних дослідженнях науковців фінансова систе­ма визначається як відповідна сукупність інституційних одиниць, котрі спеціалізуються як на фінансових послугах, так і на управлінні фінансо­вими процесами, фінансовими потоками, здійснюючи при цьому фінан­сове регулювання.

Як дефініція, інституціоналізм являє собою напрям соціально-еко­номічних досліджень. При цьому політична організація суспільства роз­глядається як комплекс різних об'єднань - інституцій. Термін “інститу­ціоналізм” походить від слів “інститут” або “інституція”, що означають певний порядок, закріплений у вигляді закону або установи. Ідеологи інституціоналізму відносили до інститутів як соціальні і політичні, так і економічні явища: державу, сім'ю, приватну власність, корпорації, сис­тему грошового обігу тощо.

В основі технологічного різновиду інституціоналізму, за Т. Вебленом, було розуміння суперечності капіталізму початку XX ст. - “дихотомія (поділ) індустрії” та “бізнесу”, коли бізнес підпорядкував виробництво своїм фінансовим інтересам. Індустрія, тобто сфера функціонування ре­ального капіталу, не має сама по собі соціальних антагонізмів - супе­речності і конфлікти пов'язані з функціонуванням капіталу у фінансовій сфері та з фіктивним капіталом і його тиском на індустрію.

У науковій праці “Теорія бездіяльного класу” (1899) вчений показав зв'язок марнотратного і демонстративного споживання з інтересами бізнесу з мотивами максимізації прибутку. На думку Т. Веблена, колек­тивні інтереси безпосередньо збігаються з інтересами безперешкодного підвищення продуктивності праці, її ефективності. Носіями суспільних інтересів виступають інженери, спеціалісти, кваліфіковані робітники, зайняті в промисловості, - однорідний клас, соціальна свідомість якого проявляється в нетерпимому ставленні до марнотратства, обмеженому й неефективному використанні можливостей сучасної техніки.

За прогнозами Т. Веблена, майбутнє людства належить індустрії, ін­женерам і фахівцям, а не бізнесу. Саме з його економічних постулатів починається інституціоналістична традиція тяжіння до соціологічних методів аналізу, пояснення поведінки людини згідно з правилами.

Правовий різновид інституціоналізму започаткував Дж. Коммонс. Відповідно до такого різновиду, інституції - це насамперед норми права. Відтак основна увага була приділена такій своєрідній правовій та еконо­мічній категорії, як угода, котра в різних її проявах розглядається як за­гальна економічна категорія. Особлива форма угоди - відносини праці і капіталу, що зводяться до комерційної угоди рівноправних сторін. Від­носини праці і капіталу, таким чином, виступають як комерційні і право­ві, а конфлікти, що виникають, розглядаються як суто юридичні, підля­гають урегулюванню з боку держави. У науковій праці “Економічна тео­рія колективних дій” Дж. Коммонс підкреслював, що соціальні конфлік­ти не мають антагоністичного характеру. Соціальні конфлікти - це не­обхідний динамізуючий фактор суспільної еволюції, соціального про­гресу. Процес конфліктів має здійснюватися за допомогою створення певних правил і законодавчих заходів.

Шлях до створення “розумно організованого капіталізму” Дж. Ком­монс пов'язував з добровільними компромісними угодами, які повинні забезпечувати взаєморозуміння й співпрацю між організованими у профспілки робітниками та об'єднаннями підприємців. Як ідеолог і учасник руху за реформи Дж. Коммонс здобув численних прихильників і послідовників. Він активно працював у профспілкових об'єднаннях, його ідеї частково втілено у “новому курсі” Ф. Д. Рузвельта, в робочому законодавстві, у русі за створення “держави загального добробуту”.

Правовий аспект економічних досліджень на сьогодні - це важлива методологічна риса інституціоналізму. “Я вважаю, - пише К. Роуз, - що ви можете більше дізнатися, як працює економічна система, читаючи книги з права і розглядаючи конкретні ситуації, ніж вивчаючи економіч­ні роботи, тому що ви отримуєте опис реальної ділової практики, яку важко пояснити”.

Д. Норт, який отримав Нобелівську премію “за застосування еконо­мічної теорії та кількісних методів до вивчення історичних подій”, є од­ним із засновників нового напряму в історико-економічній науці - кліо- метрики. Досліджуючи економічну історію США та інших країн, учений довів, що структура ринкової економіки і процеси, що відбуваються в ній, тісно пов'язані з соціальними та політичними інститутами країн. На думку Д. Норта, ринок міг принести людству негативні соціальні й економічні наслідки, якби “превентивні заходи не послабили дію цього саморуйнівного механізму”. З допомогою різних політичних і правових інститутів “суспільство саме захистило себе від тих небезпек, які при­таманні саморегульованій ринковій системи”. До найвагоміших методо­логічних здобутків інституційного аналізу, за Д. Нортом, належить, по- перше, ґрунтовне розкриття змісту та природи інституцій як встановле­них у суспільстві “правил гри” чи створених людиною обмежувальних рамок. По-друге, Д. Норт визначив основні функції в економічному та соціальному середовищі, які полягають у спрямуванні людської взаємо­дії в певному форматі, зменшенні економічної невизначеності за допо­могою структурування повсякденного життя, визначенні й обмеженні сукупності варіантів вибору для індивідів, слугують вказівкою для люд­ської поведінки тощо. По-третє, це - чітке структурування інституцій на неформальні та формальні.

Під неформальними інституціями науковець розумів неофіційні не- правові обмеження, до яких належать традиції, звичаї, неписані кодекси поведінки, господарська етика, культурні норми, ментальні риси тощо. Формальні інституції, за Д. Нортом, - це офіційні, правові обмеження, які є результатом надання правових рамок інституційним нормам суспіль­ства, тобто є їх юридичним, законодавчим чи контрактним закріплен­ням або втіленням (рис. 1.1).

По-четверте, Д. Норт обґрунтував і послідовно розмежував інститу­ції (правила гри) та індивідів і організації (учасники гри), які функціону­ють у сфері інституційних обмежень. Останні можуть продукувати нові інституційні норми і здійснювати, враховуючи власні потреби та інте­реси, подальші інституційні зміни.

По-п'яте, учений розкрив вагомість такої складової функціонуван­ня інституцій, як процедура встановлення порушень і санкціонування відповідних покарань за невиконання та порушення інституційних норм^[1].

У кінці XX ст. інституціоналізм еволюціонує в бік синтезу з неокла­сичним спрямуванням. У дослідженнях, що проводяться в руслі цього

Рис. 1.1. Взаємодія основних структурних елементів інституційного середовища

Джерело: НортД. Інституції, інституціональні зміни та функціонування еко­номіки / Д. Норт ; пер. з англ. І. Дзюба. - К. : Основи, 2000. - 198 с.

напряму, виокремлюють три рівні аналізу. На першому рівні досліджу­ються індивіди або економічні агенти, їхня ринкова поведінка, що ви­значило широкий простір для застосування неокласичної методології. На другому рівні вивчаються різні інституційні угоди у вигляді ринків, фірм, договорів між господарськими одиницями, що визначають спо­соби кооперації і конкуренції. На третьому рівні аналізується власне інституційне середовище, що визначає “правила гри”, тобто сукупність основоположних політичних, соціальних і юридичних правил, які утво­рюють основу для виробництва, обміну і розподілу. Водночас еконо­місти - представники інституційного напряму, як і раніше, віддають перевагу дослідженню факторів, що впливають на економіку, але ле­жать за межами самої економіки. У своїх працях інституціоналісти спи­раються на економічну історію, право, соціологію, політологію, теорію організації.

Отже, дослідивши сутність появи й розвитку формування інституцій- них елементів, слід зазначити, що необхідність в їх класифікації не викли­кає сумніву. Адже теоретичний аналіз формальних інститутів в інститу- ційній системі і дослідження змісту інституційного устрою фінансового сектору економіки доводить багаторівневість системи взаємопов'язаних елементів, які мають за основу цільову функцію впорядкування руху фі­нансових потоків.

Варто зазначити, що важливим чинником необхідності класифікації інституційних секторів в економічній системі України є складна приро­да соціально-економічних інститутів, обумовлена значним об'ємом со­ціальних та економічних взаємодій у суспільстві. Деякі несоціальні чин­ники за певних умов здатні набувати актуального характеру, і таким чином послаблювати дію ринкових механізмів, що, у свою чергу, може враховувати саме класифікація інституційних секторів економіки. Класифікація інституційних секторів має на меті пізнання їхньої сутніс- ної взаємодії, оскільки інститути - це досить складні суспільні явища, які за своєю природою є багатофункціональними. Їхня взаємодія також є різносторонньою, багатошаровою та неоднозначною за наслідками для суспільства^[2].

Необхідність і важливість класифікації інститутів обумовлена не до­цільністю класифікації як такої, а інституціоналізацією суспільно-еконо­мічного життя, яке відбувається постійно, породжуючи нові комбінації інститутів, тому стає очевидним, що без впорядкування всієї надзви­чайно розгалуженої та заплутаної мережі суспільних взаємодій немож­ливо охарактеризувати їх функціонування. На підтвердження цього нова інституційна економічна теорія досліджує існуючі в суспільстві (а також ті, що існували колись або потенційно можливі) формальні та нефор­мальні інститути. Під інститутами при цьому розуміються правила, що існують в єдності з механізмами примусу до їх виконання, причому ці механізми є зовнішніми щодо будь-якого із суб'єктів, який є учасником цих правил^[3].

Такий поділ інститутів на формальні та неформальні, охоплюючи важливу групу інститутів - інститути норми, містить у собі в згорнуто­му вигляді механізм взаємодії обох груп інститутів, який достатньо ґрунтовно описаний в літературі. Так, Ю. Укіс виділяє три способи взає­модії формальних і неформальних інститутів: модифікація формальни­ми інститутами неформальних; легітимізація неформальних інститутів у формальні (формалізація); деформалізація формальних інститутів та їх перетворення у неформальні^[4].

Важливу роль у пізнанні механізмів інституційної динаміки відіграє врахування інтенсивності взаємодії інститутів. Цей аспект має дві особ­ливості: з одного боку, на інтенсивність взаємодії впливає, так би мови­ти, внутрішня сила відповідного інституту та його природна здатність справляти відчутний вплив на інституційне середовище, з другого - важливе значення має сила взаємного тяжіння окремих інститутів, яка визначається рівнем їх сполученості та спорідненості. Варто зауважити, що існує щонайменше ще два можливих критерії класифікації інститу- тів^[5]: по-перше, з точки зору рівня активності можна розділяти активні та пасивні інститути, по-друге, з точки зору взаємодії інститутів слід розділяти сильні, помірні та слабкі міжінституційні взаємодії. Остання класифікація має не тільки академічно-теоретичне значення, але й сут­тєву практичну значимість. Поділ інститутів на активні та пасивні відо­бражує чіткий розподіл ролей у міжінституційній взаємодії. Врахування сили взаємного впливу інститутів здатне нівелювати перебільшення або недооцінку деструктивного потенціалу тих інститутів, які неповною мі­рою адекватні реальним потребам розвитку фінансового сектору сучас­ної економічної системи України. Наприклад, одним із помилкових уяв­лень про ефективність механізму підтримки стабільності світової фі­нансової системи є переоцінка сили впливу інститутів державного та міждержавного регулювання в умовах зростаючої відкритості націо­нальних фінансових систем^[6].

Отже, можна з упевненістю зазначити, що необхідність класифікації інституційних секторів економіки має значний вплив на інституційне середовище та інституційну структуру фінансового сектору економіки України. Підтвердженням цього є дослідження вітчизняних науковців, присвячені розмежуванню таких понять, тому що вплив, який здійсню­ється на них, є досить варіативним. Так, деякі науковці визначають інсти- туційне середовище фінансового сектору економіки як сукупність полі­тичних (юридичних) і економічних правил, неформальних (традиційних) норм, що формують умови для фінансової діяльності, структурують її та є фундаментальною передумовою перетворень у фінансовому секторі^[7]. У свою чергу, інституційну структуру фінансового сектору визначають як багаторівневу систему взаємопов'язаних елементів, об'єднаних цільо­вою функцією впорядкування руху фінансових потоків, яка, у свою чергу, включає:

- інститути-організації, що функціонують у фінансовому секторі та безпосередньо забезпечують рух грошових коштів (НБУ, інші де­позитні фінансові установи, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, інші фінансові установи, окрім перерахованих, допоміжні фінансові установи);

- державу, яка встановлює формальні правила взаємодії економічних суб'єктів у фінансовому секторі та контролює їх дотримання всіма учасниками через органи-регулятори;

- інші сектори економіки, які забезпечують повноцінне функціону­вання фінансового сектору через встановлення попиту-пропозиції на фінансові ресурси. На основі цього науковці об'єднують інсти- туційні структури фінансового сектору в основні інститути - стій­кі функціональні утворення, які визначають структуру системи і напрям її змін (фінансові корпорації); підтримуючі інститути - структури, які підтримують діяльність основних інститутів; інсти­тути впливу - інститути, які підтримують основні інститути за ви­значення методів розв'язання інституційних завдань і оцінювання результатів дій.

Отже, враховуючи теоретичні та методологічні основи формування, функціонування й впливу на економіку інституційних секторів, слід за­значити, що необхідність їх класифікації є запорукою ефективного функціонування економічної системи з подальшим нарощенням потуж­ності фінансових інститутів.

1.2.