ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ НА ФІНАНСОВУ ПОВЕДІНКУ ВІТЧИЗНЯНИХ ДОМОГОСПОДАРСТВ

“Людська діяльність - це цілеспрямована поведінка”, - зазначав один із фундаторів австрійської економічної школи Л. фон Мізес^[274]. І сьогод­ні, особливо з урахуванням уроків останньої кризи, потребують пере­осмислення чинники впливу економічної ментальності на формування такої цілеспрямованої поведінки.

Значне зростання останніми роками в Україні обсягів банківського й небанківського кредитування населення і швидке формування ринку ритейлу (сегмента роздрібних фінансових послуг) також актуалізують необхідність вивчення взаємозв'язку економічної ментальності фізич­них осіб та їхньої фінансової поведінки.

Відповідно до суспільних запитів, а часом і випереджаючи їх, посту­пово формується і розвивається новаторський напрям досліджень - по- ведінкові фінанси з дедалі акцентованішою роллю населення та інших інвесторів в економічних процесах.

Виокремлюються нові питання, відповідь на які навряд чи є одно­значною як у часі (на сьогодні чи в майбутньому), так і просторово (для різних країн і регіонів). Зокрема, наскільки фінансові рішення учасни­ків ринків - залежно від їхніх мотивації та очікувань, - є раціональними (вірними) чи ірраціональними (помилковими) і чи достатньо регуляторні рестрикції обмежують спекулятивні зловживання на фінансових ринках, у тому числі з інсайдерською інформацією? І яким чином такі рішення на мікро- та макрорівнях визначають динаміку економічного розвитку? Поставлені запитання розкриваються через вивчення економічної мен­тальності в руслі поведінкових фінансів - поняття незаперечно більш широкої інституційної, а не тільки економічної сфери узагальнення^[275].

Сутність та особливості фінансової поведінки (чи/або поведінкових фінансів^[276] розкриваються через фінансові відносини - між організаціями та між ними і громадянами, між громадянами безпосередньо з приводу інвестування, залучення та перерозподілу фінансових ресурсів відповід­но до економічних потреб зацікавлених сторін. Інвестиційна складова у формуванні інтересів, активів і пасивів учасників таких угод є основною.

Суб'єктами угод при формуванні й реалізації фінансової поведінки є домогосподарства, корпорації (фінансові та нефінансові) з фокусуван­ням значимості керівників-менеджерів і держава. Домогосподарства та корпорації як учасники ринку можуть бути резидентами і нерезидента­ми, інституційними, індивідуальними. Класифікація суб'єктів поведін- кових фінансів також доповнюється їхнім визначенням як масових і об­раних клієнтів (або VIP-клієнтів).

Поведінкові фінанси завжди індикативно сфокусовані на конкретних особах-індивідуумах (які діють у власних чи інших інтересах), тому не можуть бути знеособленими, навіть якщо центр прийняття рішення не­відомий чи постійно зміщується.

Оцінюючи раціональність/ірраціональність економічного мислення і поведінки індивідуумів, слід зважати на те, що останні в групах і кожен окремо мають свою сформовану шкалу цінностей. Фінансова поведінка індивідуумів ґрунтується на платформі самоменеджменту (для фізич­них осіб) та поєднані з останнім на основі дотримання рестрикційних норм регуляторних актів (для юридичних осіб).

Водночас поведінкові фінанси характеризуються певною розмитістю та/або невизначеністю - у них поєднуються положення різних економіч­них теорій, норми різних кодексів (господарського, цивільного, корпора­тивного управління), а також стохастичні моделі ціноутворення й оцінки вартості грошей у часі. Зважаючи на це, відсутність чіткої кількісної фор­малізації необхідних параметрів становить суттєву проблему вивчення поведінкових фінансів. До цього додаються складність мотивування корис­тування фінансовими послугами в нестабільних умовах і невирішеність пи­тань фінансової безпеки учасників ринку фінансових послуг (для України ці фактори безперечні).

Практична значимість поведінкових фінансів полягає в тому, що їх вивчення дає змогу оцінювати і прогнозувати інвестиційні настрої до­могосподарств (непрофесійних, проте потенційно масових інвесторів) та інвестиційні уподобання інституційних інвесторів (фінансових уста­нов - професійних учасників ринку). При цьому оцінюється рівень еко­номічної освіти, фінансової культури й обізнаності громадян. Таким чи­ном, поведінкові фінанси показують залежність економіки від довіри, соціуму і права.

Рівень розвитку поведінкових фінансів проявляється через рівень розвитку фінансового посередництва - діяльності банківських і небан- ківських інститутів та охоплення послугами спектра їхніх потенційних і наявних клієнтів. У сукупності корпоративних суб'єктів поведінкових фінансів - інституційних фінансових посередників - роль банків про­відна, оскільки фінансові системи багатьох країн (і України також) є банкоцентричними чи/або банкоорієнтованими.

Поширення чи обмеженість користування фінансовими послугами ґрунтується на встановленні і підтримці довірчих відносин між відпо­відними ринковими суб'єктами. Фактор довіри постає базовим атрибу­том функціонування економічної і банківської систем. Масове обслуго­вування клієнтів потребує і масової (колективної, групової), а не вибір­кової (індивідуалізованої) довіри.

Ринок фінансових послуг завжди є динамічною сферою прояву пове- дінкових фінансів шляхом встановлення контактів і реалізації контрак­тів. За таких умов завжди наявні так звані “ризики партнерства”, причо­му ризики обопільні. Наявність довірчих (трастових) відносин є базо­вим елементом розвитку поведінкових фінансів і ринку фінансових по­слуг, тому що бізнес у сфері фінансового посередництва - це завжди бізнес, пов'язаний з потребами і запитами людей, де необхідне враху­вання різних особливостей людської поведінки. Реалізація інвестицій­них очікувань в економічному середовищі значною мірою залежить від професіоналізму кадрів посередницьких структур, хоча й “аура містики, - як зазначає М.

У регуляторній площині простежується поетапний вплив держави на розвиток фінансових ринків, зокрема банківського сектору і можли­вості суб'єктів поведінкових фінансів, - від ідеї фінансової лібералізації до більш жорсткого державного регулювання і перебирання ринкових ризиків, наприклад, шляхом надання гарантій.

На сьогодні очевидно, що в умовах глобалізації ірраціональна мно­жинність інвестиційних рішень набуває ознак систематичних ризиків не тільки країнного, регіонального, а й транснаціонального характеру.

За таких обставин формується парадигма інвестиційного ризик-ме- неджменту з виокремленням таких його рис, як “непередбачуваність рі­шень інвесторів, різке посилення ролі контагіальних ризиків, стадна по­ведінка ключових міжнародних інвесторів, інтуїтивне поєднання когні- тивної та маніпулятивної функцій у діяльності значущих інвесторів, по­силення значення “агентської проблеми” (суперечностей між акціонера­ми та вищими менеджерами корпорації), завищені очікування синергії міжнародних злиттів і поглинань, використання крос-культурних тех­нологій для подолання інвестиційно-когнітивного дисонансу та реаліза­ції потенціалу міжкультурних відмінностей учасників інвестиційних команд ^[278].

Деталізація сутності цієї парадигми “полягає у тому, що найбільшою загрозою для світових фінансових ринків дедалі більше стають неперед- бачувані, неочікувані, або ж непомітні помилкові дії ключових міжна­родних гравців”, а “індивідуальні дії окремих ключових інвестиційних гравців”^[279] становлять її основу.

Інвестиційні ризики, що посилюються у нестабільні періоди, за на­явності спільного для всіх контракторів психологічного мотиву при­йняття фінансових рішень водночас підрозділяються поелементно на корпоративно-культурні, крос-культурні та контагіальні (від англ. contagion - негативний вплив, зараження, інфекція).

Ієрархічна єдність підсистем і ринків в економічній макроструктурі дає можливість трактувати поведінкові фінанси і як специфічну частину екс- полярної економіки (тобто неформальної і значною мірою неофіційної).

Суб'єкти експолярної економіки ті ж, що і в економіці “звичайній”, проте в їхній сукупності переважають непрофесійні контрагенти, які з різних причин приховують трансакції між собою та із зовнішнім світом. Невирішення проблем захисту прав власності, відсутність чи недостат­ня унормованість стандартів економічного життя є живильним середо­вищем для експолярної економіки.

Експолярність не слід сприймати як негативну рису, що межує з до­вільним економічним волевиявленням. У ній відображається не стільки хаотичність та імпульсивність, а здебільшого неорганізованість прояву окремих намірів контрактації поновлюваних чи частіше епізодичних угод. Вартісна оцінка трансакційних витрат здійснення таких угод порів­няно менша, ніж не тільки витрати господарювання на організованих ринках, а й проміжні витрати переходу (допуску) до таких ринків. Витра­ти на забезпечення прозорості є або завеликими для разових трансакцій, або не завжди відшкодовуються у кінцевих результатах господарювання.

Аналіз досліджень у сфері спонукальних мотивів фінансової поведін­ки дає підстави виокремити її найбільш характерні риси.

У відносинах між учасниками ринку завжди більшою чи меншою мі­рою наявна сакральна і навіть утаємничена, а не тільки меркантильно- калькулятивна складова. Остання, зазвичай, є більш зримою в еконо­мічному середовищі, проте без урахування вияву низки неекономічних особливостей поведінки учасників ринку “просування” нових фінансо­вих продуктів постійно натикається на незрозумілі, на перший погляд, перепони. До зазначених особливостей належать саме психологічні, ре­лігійні, етичні та інші міркування щодо вибору тих чи інших норм пове­дінки індивідуумів. Довіра й репутація фінансових установ за належного розкриття необхідної інформації формуються і зберігаються як найваж­ливіший нематеріальний актив.

Вивченню впливу релігійного світогляду, культурних цінностей і со­ціальних відносин на формування ринкового економічного устрою при­свячені різні дослідницькі і близькі до них джерела.

Так, сутність теоретичної платформи праць М. Вебера полягає в об­ґрунтуванні того, що економічні цінності беруть початок від релігії. В книзі “Протестантська етика та дух капіталізму”^[280] розкрито вплив про­тестантизму та його форми - пуританства на формування капіталістич­ного устрою. “Дух капіталізму” як історичний феномен, за М.Вебером, сформувався внаслідок невтомного й аскетичного нагромадження під­приємцями особистого багатства, що відобразилось у сукупності відпо­відних переконань і цінностей. Саме протестантський релігійно-етич­ний комплекс забезпечує працьовитість, ощадливість та обачливість підприємців і разом з ними - економічний розвиток західних країн. Від­хилення від етичних норм господарювання, яке стало поширеним сьо­годнішнім повсякденням, є не що інше, як “прагнення до збагачення, по­збавлене свого релігійно-етичного змісту, яке набуває... характеру не­стримного азарту, часом близько до спортивного”^[281].

В аналогічних пошукових витоках С. Роузфілд зазначає, що “еконо­мічні системи... підвладні впливу історії, культури, психології, етики, по­літики та інших... чинників, що потребує більш складного підходу, в межах якого можливо об'єднати різноманітність мотивів і дисгармоній­них дій з порівнянними економічними характеристиками”, і далі, - “еко­номічні системи... можна представити у вигляді саморегулівних і культурно-регулівних”^[282]. Ф. Фукуяма особливо підкреслював, що довіра як важлива складова соціально-економічних відносин тісно пов'язана з економічною культурою суспільства, законодавчим регулюванням фі­нансової і господарської діяльності^[283].

Д. Канеман поглибив вивчення впливу психологічних факторів на прийняття інвестиційних і закупівельних рішень^[284]. Застосування психоло­гічних методів до економічного аналізу показало, що доходи інвесторів на фондовому ринку пов'язані не тільки з ризиками операцій із цінними паперами і відповідними інвестиційними помилками, а й з реакцією на вхідну інформацію, оцінка якої є мінливою залежно від психологічного сприйняття. Достатньо підстав погодитись із Дж. Равеном, що “поведін­ка визначається мотивацією значно більше, ніж здібностями”^[285].

Принагідно В. Андрущенко резюмує, що “слід шукати витоки уяв­лень про економіку і фінанси як про сферу людських мотивацій та ін­тересів, а не сукупність товарів чи систему деперсоналізованих, позбав­лених індивідуальності “відносин”^[286].

Урахування усталених етичних норм, ринкової психології й особли­востей поведінки різних груп населення при усвідомленні ними при­йнятності нових бізнесових пропозицій має вирішальне значення і для розвитку до цього вузьких сегментів фінансового ринку. Наприклад, ре­троспективне вивчення В. Зелізер^[287] процесу становлення ринку страху­вання життя в США у ХІХ ст. показало, що початковий психологічний супротив калькулятивно-актуарному виміру життя людини за продажу відповідних страхових полісів неможливо перебороти тільки економіч­ними факторами, що пов'язані зі структурою ринку і характером пропо­нованих послуг. Це вдалося тільки після врахування тонкощів соціо- культурних цінностей населення, коли підсвідоме прагнення підтримува­ти і зберігати набутий “статус сім'ї у локальному співтоваристві” уможли­вило стандартизувати у формі ринкового страхового контракту зв'язок між грошима і життям. Безцінні речі стали підвладні кількісній оцінці.

Ключ до розв'язання зазначеного делікатного питання полягав у пси­хологічному сприйнятті допустимого ретушування грошової раціоналі­зації не меркантильних до цього аспектів соціальної поведінки людини, оскільки “саме у страхуванні життя грошові інтереси перетнулися з об'єктами, що були носіями сакрального змісту”^[288]. Поступова переоцінка економічних процесів викликала зміни в розумінні природи і необхід­ності завбачливого нагромадження капіталу.

Після встановлення відповідної адекватної, насамперед соціальним потребам, ніші страхового бізнесу, продажі страхових полісів почали поступово і згодом дедалі більш прискорено зростати. При цьому поєд­нувалися як міркування етики, так і комерційного інтересу.

Цей приклад показує, як грошові трансакції можуть використовува­тися для визначення і зміцнення соціальних відносин, а свідомі дії та потреби людей формують нові фінансові інструменти і ринки. Разом з цим, поки “одні ринки досягають необхідного ступеня стандартизації, постійно відбувається процес виникнення нових ринків, а інші ринки перерозподіляють свої межі”^[289].

Варіативність форм обслуговування учасників ринку та існування розгалуженої мережі специфічних фінансових агентів для неофіційних грошових трансакцій мають достатнє поширення. Розрахунки і перека­зи грошей одночасно з використанням відповідних послуг банків мо­жуть бути забезпечені й за рахунок нетрадиційних форм без участі легі­тимних фінансових посередників.

Досліджуючи розвиток банків, Дж. Сінкі зазначав, що конкуренція в індустрії фінансових послуг спостерігається і на рівні довіри суспіль­ства, а власне довіру до банківської системи за відсутності урядових га­рантій можна описати у вигляді: “Довіра = f (чиста вартість, стабільність прибутку, якість інформації)”^[290].

Проте доступ до фінансових послуг у багатьох країнах обмежений, - зазначав А. Демиргюч-Кунт зі співавторами, - “ними охоплено тільки 20-50 % населення”^[291].

Ефект підвищення рівня довіри між економічними контрагентами може бути не тільки масовим, але й вузькоспрямованим. У сучасних умовах встановлення особливих довірчих стосунків при персоналізації фінансового обслуговування клієнтів проявляється за формування сег­мента ексклюзивного VIP-сервісу шляхом надання послуг “преміум- класу”. Категорія VIP-клієнтів вирізняється селективністю віднесення їх до особливої групи учасників ринку.

VIP-клієнти (як юридичні, так і фізичні особи) отримують переваги індивідуального і конфіденційного обслуговування за допомоги спеці­ально прикріпленого менеджера, можливість користуватися більш низькими тарифами, а також замовлення останніх для своїх епізодич­них чи навіть екзотичних потреб. Фінансовий консалтинг при цьому формується таким чином, що не ініціативний попит спонукає появу адекватної послуги, а навпаки, - первинною стає послуга, яка пропону­ється менеджером для VIP-клієнта. Випереджаюча пропозиція послуг за відносно очікувального попиту може мати комбінований характер син­тезу різних фінансових продуктів, споживання яких дискретно форма- тується у просторі та часі.

У банківській діяльності міжнародна практика обслуговування VIP- клієнтів має різні, але фактично тотожні назви: Private Banking (обслуго­вування приватних клієнтів); Affluent Banking (обслуговування замож­них клієнтів); High Net Worth Individual Banking (індивідуальний банкінг для осіб із великим капіталом). Вітчизняної статистики щодо обслугову­вання VIP-клієнтів як сегментарно, так і узагальнено практично немає, оскільки це - закрита інформація.

Одночасно мікрофінансові кредитні установи найбільшою мірою здат­ні протистояти впливу фінансової кризи, оскільки їхня діяльність ґрун­тується на принципах взаємності і довіри.

Разом із позитивними наслідками встановлення належних довірчих відносин між учасниками-контракторами угод при розширенні тієї чи іншої бізнесової ніші трапляються і непоодинокі негативні випадки ма­ніпулювання свідомістю і довірою інвесторів із метою однополюсного шахрайського збагачення.

Прикладами зазначених зловживань є побудова різних фінансових пірамід (аналогів сумнозвісних трастів) і мережевих MLM-схем^[292] прода­жу товарів/продуктів населенню з впровадженням моно- та багатока­нальних варіантів їхньої реалізації. Донині трапляється реклама, що за­прошує взяти участь у відтворених МММ-пірамідах із примарними можливостями швидкого збагачення.

Асиметричність інформації на фінансових ринках фактично є анти­подом інформаційної прозорості, що безпосередньо впливає на ліквід­ність ринків. Зацікавлені учасники можуть зменшувати наявну асиме­тричність, поповнюючи необхідну інформацію й оцінюючи її з погляду нетто-вигідної позиції. Проте така оцінка часто є інтуїтивною і поясню­ється бажанням збагачення під час фази зростання ринків. Проблеми поведінкових фінансів часто викликані надмірною самовпевненістю ак­тивних (відчайдушних) інвесторів, коли суб'єктивні завищені очікуван­ня інвестиційних перспектив, окрім похибок фундаментального і тех­нічного аналізу, мають і психологічне пояснення.

Характеризуючи фінансове шахрайство в інвестиційних угодах на основі зловживання ресурсом довіри, слід підкреслити, що залучення коштів населення в консолідований фінансовий пул є найбільш трудо-

містким, але водночас і найбільш дієвим і демократичним способом ор­ганізації оманливих трастових схем. У період нагромадження капіталу популяризація заклику “думай і збагачуйся” потребує наголосу саме на “збагачуйся”, а підтекст першого слова слогана спонукає подумати, чому кожний, хто бажає, ще й досі не розбагатів? Інакше кажучи, “бідний, бо нерозумний”. Спекулюючи на природному прагненні людей вирватися з лещат зубожілості, організатори псевдотрасту використовують різні фор­ми підготовки і безпосереднього збирання грошей у населення: а) публіч­ні пікети в громадських місцях; б) звернення через засоби масової інфор­мації; в) підписні листи на підприємствах і за місцем проживання; г) роз­продажі та благодійні акції, в тому числі лотереї; д) мітинги і різноманіт­ні видовища. При цьому обов'язково враховується локальний чи більш широкий суспільний резонанс, протидія органів влади, реакція опонен­тів і порівнянні витрати на організацію такого “роуд-шоу”.

Широко застосовуються засоби психологічного тиску й управління масовою (в максимально можливих межах) свідомістю для уніфікації фінансової поведінки індивідуальних зберігачів у напрямі розміщення власних і залучених зберігачами коштів саме в пропонованому трасті. Акцентується селективно-групова й одночасно вузькоперсоніфікована обіцянка високого і надвисокого доходу в майбутньому. Така обіцянка швидкої, зі значними відсотками, капіталізації вкладу не підкріплюється жодними фінансовими програмами трасту і відображає однобічне спря­мування дарунково-спонсорського варіанта функціонування фінансової піраміди. Іншими словами, фінансування потреб організаторів трасту є не що інше, як їхнє особисте збагачення шляхом обману наївних довіри­телів. З метою створення атмосфери порядності в масовій свідомості й уникнення оподаткування за результатами фактично господарсько-біз­несової діяльності трасти реєструються як громадські організації з від­повідними пільгами й ореолом фіктивної суспільної корисності^[293]. Проте із зрозумілих причин ніяка легальна господарська діяльність не ведеть­ся. В організаціях типу MLM, де впроваджується багаторівневий мере­жевий маркетинг, переважає так зване “спонсорство”. Компанія-ініціа- тор спонсорує/навчає залучених фізичних осіб для того, щоб вони набу- ли дистриб'юторських навичок. Як і в класичних пірамідах, немає про­грам інвестування коштів.

Посередницькі послуги таких шахрайських за сутністю організацій не ліцензуються державою як вид професійної діяльності на фінансово­му ринку. Оскільки будь-які операції з фінансовими активами в інтере­сах і на вимогу клієнта потребують обов'язкового ліцензування для під­твердження легітимності відповідних угод, суперечності між статутни­ми і фактичними цілями діяльності трасту можуть беззастережно квалі­фікуватись як порушення правових норм.

Під час підписання контракту обом зазначеним шахрайським обо- рудкам притаманні психологічний тиск і надмірний зовнішній антураж. Така ситуація характеризується фахівцями як “нейролінгвістична агре­сія”, коли провокуються хибні пізнавальні ілюзії та ілюзії контролю, які дезорієнтують мислення і породжують інвестиційні помилки-втрати. За відповідних обставин повністю уніфікуються умови пропонованого контракту - не фірма диверсифікує сервіс, а безпосередньо учасники пі­раміди чи MLM-структури піклуються про власну диверсифіковану участь у побудові піраміди.

У фінансових пірамідах для переважної частини учасників очікува­ний позитивний результат неможливий, оскільки подібний “бізнес” ви­будовується таким чином, що більшість тих, хто програв, сплачують ви­граш одиниць. Участь у піраміді є ланцюговим шахрайством - учасники абсолютно свідомо обманюють тих, кого вербують. Тобто, якщо відвер­то пояснити новачкам ймовірність виграшу, то неможливо буде органі­зувати масовий “лохотрон”. Піраміди абсолютно нелегальні в будь-якій країні - їхня діяльність не ліцензується, немає звітності за результата­ми, податкових стягнень, тому фіктивна трастова діяльність із надання інвестиційних псевдопослуг є протизаконною і переслідується органа­ми влади.

“Майстерність” управління капіталізацією піраміди та/чи MLM- структури для їхніх організаторів за зростаючих обсягів залучення ре­сурсів полягає в максимально точному передбаченні часу настання кра­ху (що справедливо і для будь-яких інших шахрайських “акселераторів”). Грабіжницький “успіх” різних псевдотрастів та MLM-структур ґрунту­вався на використанні прогалин і слабкості економіко-правового забез­печення захисту прав власності довірителів коштів. Психологічною основою трастової “приманки” є жадоба збагачення й згода вкладників- інвесторів бути обманутими, якщо надалі за ланцюжком вони самі змо­жуть обманювати інших.

Ажіотажні фінансові спекуляції і кредитна експансія у передкризові роки, що “обвалили” спочатку ринок іпотеки, а потім й інші ринки, та­кож були психологічно обумовлені, що особливо виявилось у споживчій сфері. Згідно з даними ОЕСР, в останні роки перед кризою рівень заборго­ваності домогосподарств постійно зростав. Так, наприкінці 2006 р. найви­щим цей показник був у Великобританії - 159 % ВВП (або 1,278 трлн ф. ст., з яких 83 % забезпечувалося житлом, а 17 % не мали застави чи гаран­тій), у США - 135 % ВВП, у Канаді - 126 % ВВП^[294]. На відміну від зразків пуританської етики М. Вебера, формування специфічної сучасної “куль­тури бажань” підтримувалося кредитними програмами, які, за словами Д. Кортена, “створюють видимість того, що яскраве життя можна легко купити”^[295]. Проте, як неодноразово підтверджувалося, масове споживан­ня в борг дає тільки тимчасовий ефект і не продуктивне навіть у серед- ньостроковій перспективі.

Окремі особливості вияву поведінкових фінансів в Україні можна простежити з диференціацією етапів розвитку вітчизняного фінансово­го ринку. Так, до початку кризи 2008 р. спостерігалося спекулятивне зростання ринків переважно на основі незабезпеченого кредитування у сфері споживчого ринку та іпотеки^[296]. Фондові індекси показували надви­соку дохідність інвестицій у цінні папери (наприклад, індекс ПФТС за підсумками 2007 р. зріс на 135 %). Зростання вартості активів викликало і збільшення кількості відповідних інструментів, що опосередковували залучення й розміщення ресурсів. Сукупно це мультиплікативно відо­бразилось у динаміці зростання ринків.

Основне питання періоду 2006-2008 рр. було таким: у які активи до­цільно інвестувати в умовах зростаючого ринку та при оманливому (як виявилось невдовзі) благополуччі? З падінням ринків у 2008-2009 рр. питання завищених інвестиційних очікувань уже постало в іншій пло­щині: чи може локальна криза у порівняно вузьких кредитних сегментах - іпотечному і споживчому, викликати масштабну макрокризу? Відповідь не забарилася. При паніці на депозитних ринках настав час розрахунку за зловживання довірою і фінансове шахрайство. Питання періоду 2010­2011 рр. фокусуються в площині визначення розмірів втрат, “просідання” ринків і розгортання заходів (як правило, державних) щодо відновлення ринків.

У 2012-2013 рр. загострилася проблема адекватної оцінки ризиків та ймовірності другої хвилі кризи. Однак банки України активно впрова­джують і стимулюють різні кредитні програми для населення, інколи відверто нав'язливо. При цьому зберігаються ризики незабезпеченого кредитування.

Слід підкреслити, що фінансування споживчих витрат (на відміну від інвестиційних) є прихованою формою “проїдання” капіталу, оскільки кругообіг останнього поза межами виробництва не приносить довго­строкових доходів ні кредитору, ні позичальнику. Якщо предмет спожи­вання іноземного виробництва, то за такої поступки національних рин­ків збуту фінансується зарубіжна економіка через купівлю закордонних товарів. За оцінками, у 2007 р. Україні належало сьоме місце в Європі з придбання населенням автомобілів, що значною мірою купувалися за кредити, а не за заощадження. Подібна ситуація спостерігалася і щодо придбання побутової техніки, імпорт якої забезпечував і продовжує за­безпечувати відповідний продуктовий ряд практично повністю.

За інвестиційної ейфорії вкладень у швидкоокупні проекти такі ква- зіінвестиції не використовуються для фінансування потреб реального сектору, а самовідтворюються у власному кругообігу до початку обвалу й настання кризи. Сформована і донедавна штучно підтримувана кре­дитуванням субкультура недалекоглядної спекуляції з превалюванням швидкого зиску над міркуваннями хоча б середньострокового інвесту­вання виявилась антиплатформою ринку інвестицій.

Враховуючи, що в Україні до цього часу фактично жодна із спроб ре­формування того чи іншого сегмента соціально-економічної сфери (на­приклад, приватизаційного, податкового, пенсійного) не знайшли одно­значної суспільної підтримки, довіра до держави, ринкових контрагентів та вживаних фінансових і регуляторних інструментів залишається вкрай низькою. За таких обставин довіра сприймається радше як недовіра, що переноситься і на такий чутливий для населення елемент, як національна грошова одиниця (на прикладі банківської системи очевидно, що, попри зменшення офіційних показників інфляції у 2011 р., населення надало перевагу депозитам в іноземній валюті перед гривневими вкладами).

У фінансовій системі України зберігається вже усталена супереч­ність: банківський сектор сформований на основі євроконтинентальної моделі, а фондовий ринок розвивається з дотриманням англо-амери- канських орієнтирів. Через це архітектура ринку фінансових послуг України має фрагментарний “мозаїчний” характер - як за інститутами, так і за інструментами. До того ж нормативно відсутнє поняття кваліфі­кації клієнта як споживача фінансових послуг, що несе загрозу зловжи­вання інсайдерською інформацією та маніпулювання цінами на послуги їхніми продуцентами (банками й небанківськими установами).

Особливості поведінкових фінансів і трансформації ринку фінансо­вих послуг України полягають у тому що, попри наявність деструктив­них кризових наслідків на фінансовому ринку України, потреби у послу­гах інституційних учасників поступово зростають (за обмеження інди­відуального управління активами), і, відповідно, тенденція інтермедіації поширюється. Модифікуються кількісні та якісні характеристики рин­ків - через появу нових фінансових інструментів, операцій і послуг.

Водночас можна говорити про розповсюдження організованих форм контрактації фінансових відносин у ланці “ініціатор-споживач” фінан­сових послуг, що, у свою чергу, сприяє прозорості ринку та легітимності переміщення ресурсів.

Таким чином, поведінкові фінанси в теоретичній площині ґрунту­ються і розвиваються на інституційній основі і в практичному прояві стають дедалі більш значимим елементом - каталізатором розвитку фі­нансових ринків. Важливість поведінкових фінансів зростатиме тому, що розвиток ринків фінансових послуг значною мірою є результатом роботи фінансових установ із людьми, співпраці з урахуванням інвести­ційної психології насамперед непрофесійних інвесторів.

Особливості розвитку фінансового сектору багатьох країн і, зокрема, перебіг останньої кризи показали, що важливим суб'єктом поведінкових фінансів стають держави, причому узгодженість саме міждержавних дій справедливо вважається обов'язковою умовою забезпечення фінансової стабільності (свідченням цього є, наприклад, саміти лідерів групи країн G-7 та G-20, щорічні економічні форуми в м. Давос та інші заходи).

Нині ключова роль цінностей, традицій, національних інтересів і економічної ментальності визнається не тільки окремими дослідника­ми або політиками. Певною мірою вони стають пануючою теоретичною парадигмою і включаються в офіційні документи й програмні положення. Економісти-неокласики вважали, що homo economicus скрізь однако­вий, проте сьогодні він “поступився реальній людині з її думками, моти­вами, ціннісно-нормативними спрямуваннями... крім тісних зв'язків з психологією і культурологією, а також соціальною і національною антро­пологією, кожне економічне рішення має й інші аспекти: соціокультурні, інституційні, демографічні, географічні тощо. Саме тому від ступеня співробітництва економічної науки з іншими суспільними науками, на­самперед філософією і соціологією, залежатиме її подальший розвиток, правильний вибір проблем, вплив на реальну економіку”^[297].

Не можна оминути і того факту, що нині суттєво змінюється психо­логія бізнесу внаслідок: 1) нових фінансових технологій та інструментів, коли гроші дістаються легше; 2) хеджування з практичним уникненням ризиків (остання обставина базується на авторитеті лауреатів Нобелів­ської премії Р. Мертона і М. Шоулза)^[298]. І оскільки обсяги операцій у світі зросли колосально, то з'явилася раніше немислима можливість вико­ристовувати навіть найнезначніший дохід із кожної операції^[299]. Окрім цього, на ключові позиції у фінансовій сфері приходять нові підприємці, які впроваджують свої неформальні норми, а потім - і формальні пра­вила, що структурно змінює психологію ринку. Так, відомий теоретик фінансів і Нобелівський лауреат у галузі економіки М. Міллер (1990), підтримуючи “молодих енергійних менеджерів”, вважав, що вони здій­снили кардинальну “перебудову” фінансових ринків. У всіх цих інститу- ційних перетвореннях і проявилася хижацька психологія менеджерів, коли склалася система корпоративного управління, яка надала можли­вість голові правління отримувати у 400 разів більше за середнього пра­цівника (20 років тому ця сума була в 40 разів більше). Цікавими є ре­зультати досліджень юридичної компанії “Labaton Sucharow LLP”^[300], яка цікавилась думкою 500 фінансистів США і Великобританії щодо їхньої схильності до неправомірних дій у своїй діяльності: 24 % опитаних вва­жають, що неетична і неправомірна поведінка є необхідною для успіш­ної діяльності фінансиста; 26 % - були свідками махінацій на своєму ро­бочому місці; 39 % - упевнені, що до таких дій вдаються конкуренти; 16 % - пішли б на злочин у випадку їх безкарності. Причина такої мо­ральної культури - система оплати праці і нарахування бонусів робото­давцями, тобто за шахрайство більше платять^[301].

Американський психолог А. Маслоу так характеризує тип сучасної західної людини: “Кожне сторіччя, крім нашого, мало свій ідеал. Усі вони були висунуті нашою культурою - святий, герой, джентльмен, рицар, містик. А те, що запропонували ми, - гарно прилаштована людина, - це дуже бліда і сумнівна заміна”^[302]. У цьому контексті модель homo econo- micus, запропонована А. Смітом - автором не тільки “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776), але й “Теорії моральних почуттів” (1759), потребує подальшої модифікації.

У фінансовому секторі “економічна людина” - типовий раціонально діючий суб'єкт фінансового сектору (власник капіталу, виробник фінан­сової послуги, її споживач), зосереджений на максимізації задоволення особистих потреб за рахунок вигідного вкладення капіталу у фінансові активи. Щодо “етичної людини”, то на відміну від попередньої, вона за­йнята обґрунтуванням власних уподобань і уточненням потреб з ураху­ванням їхньої суспільної корисності; піклується про зростання власного потенціалу, що відкриває шлях до їх задоволення; діє у системі ринку капіталу, який регулюється за допомогою узгоджених етико-правових вимог співтовариств. Це виражається у тому, що критерій максимізації індивідуальної корисності обмежується вимогою покращання якості життя усіх людей, чиї інтереси прямо або побічно стосуються фінансо­вої діяльності.

Під впливом інституційної теорії та її апологетів економісти дедалі частіше визнають також і те, що для “економічної людини” культура має значення. Ще на початку ХХ ст. відомий український економіст і мисли­тель М. Туган-Барановський писав, що механізми і зміст господарчої ді­яльності суспільства багато в чому регулюються... тим, що становить сутність ментального феномену^[303], а через майже сторіччя його міркуван­ня підтримує Д. Норт, який зазначає, що “для успішного здійснення ре­форм необхідні зміни. світоглядних основ суспільства, оскільки рі­шення, які приймаються економічними агентами, залежать урешті-решт від ментальних моделей”^[304].

Останніми роками феномен ментальності (з лат. mens - розум, спо­сіб мислення, душевний стан) активно вивчають українські науковці^[305], проте недостатньо спеціальних досліджень природи й особливостей економічної ментальності та її впливу на функціонування економіки. Деякі аспекти цієї проблеми знайшли втілення в працях В. Дементьєва, Т. Гайдай, колективу авторів під керівництвом А. Гриценка^[306]. Це актуалі­зує необхідність ґрунтовного дослідження економічної ментальності у широкому історичному, етнокультурному й інституційно-цивілізацій- ному вимірах, особливо за імпортування інституцій та інститутів у фі­нансову діяльність в Україні.

Варто розпочати з того, що у джерелах із філософії та психології мен­тальність виражає здебільшого не індивідуальні установки людини, а без- особистісний аспект суспільної свідомості, отже, характеризує синтез свідомості та колективного несвідомого, що дає змогу виокремити в еко­номічній ментальності структурні рівні її реалізації: несвідоме, свідоме, індивідуальну ментальність, єдність свідомих і несвідомих цінностей, не- індивідуальну ментальність^[307]. Можна погодись з визначенням Т. Гайдай, яка розуміє її економічну ментальність як “історично сформовану інди­відуальну і суспільну економічну свідомість, сценічний характер якої визначається біосоціальними факторами, культурною своєрідністю, ет- нонаціональними й іншими особливостями носіїв ментальності”^[308]. У ши­рокому розумінні економічну ментальність можна визначити як таку, що обслуговує економічну сферу життєдіяльності людини і суспільства (у фінансовому секторі - фінансову діяльність), поєднує у собі свідоме (алгоритми, моделі, “звички” мислення і поведінки) і несвідоме (автома­тизми мислення й поведінки) за сприйняття людиною тих чи інших ре­альних або умовних економічних ситуацій. Економічна ментальність має онтологічні, гносеологічні й аксіологічні рівні, які визначаються ди­ференціацією та інтеграцією різних фінансових ринків і підсекторів; знаннями про ці ринки і фінансові інститути; цінностями, які притаман­ні інституційним одиницям (як виробникам, так і споживачам фінансо­вих послуг).

Заходи, які допомагають виокремити й використовувати потенціал ментальних норм у розвитку фінансового сектору економіки, можна здійснювати на різних рівнях господарювання згідно з ієрархічною структурою інституційного середовища. Звичайно, щоб ці заходи проникли на всі рівні інституційної системи хоча б мінімально, потрі­бен час. Бажано дати можливість проявитися наслідкам спонтанних взаємодій, які приводять до адаптації нових інституцій. Розглянувши аспекти взаємодії національної економічної ментальності та сутнісного рівня реформування фінансового сектору економіки, слід зазначити, що реформи, які відбуваються в Україні, частково відповідають україн­ському менталітету (наприклад, національний колективізм і ринковий індивідуалізм).

Очевидно, що швидкість і якість фінансових реформ можна забез­печити тільки завдяки національній культурі й традиціям. Проте в дов­гостроковій перспективі переважання неформальних норм над фор­мальними правилами може призвести до того, що коло учасників фі­нансових угод починає обмежуватися агентами, яким властиве підтри­мання регулярних особистих контактів; скорочується термін фінансо­вих операцій з метою зменшення ризиків; відкривається широкий про­стір для зловживань і опортуністичної поведінки, оскільки неформаль­ні угоди формуються в загальних рисах і не забезпечені надійними санкціями проти можливих зловживань; учасники фінансових операцій залишаються без захисту, а рівень довіри між ними стає надзвичайно низьким^[309].

Як відомо, остання обставина, тобто довіра, є необхідним елементом будь-якої працездатної інституційної системи^[310] й особливою нефор­мальною нормою в суспільстві, що відображає стосунки людей у всіх проявах діяльності^[311]. Дж. Кейнс свого часу писав, що фінансовий ринок стабільно функціонує до того часу, поки всі його учасники перебувають у стані впевненості - the state confidence, що, у свою чергу, має значну суб'єктивну складову^[312]. Сьогодні, як влучно зазначають С. Юрій і Є. Са- вельєв, “нова фінансова цивілізація в основі своїй має філософію до­віри”^[313]. У цьому разі виникає таке поняття, як інституційна довіра - довіра до фінансових інститутів, що будується на: дружніх стосунках, що виникли через тривалу взаємодію; інтересах, коли довіра до контра­гента базується на оцінці його вигід і втрат від ослаблення партнера; етичних цінностях і нормах, які поділяються останнім і породжують фі­нансову поведінку, що заслуговує на довіру. Тобто довіру можна звести до доброзичливості партнера^[314], передусім фінансової корпорації/квазі- корпорації, яка опікується капіталом свого вкладника або інвестора, і “чим чесніші сторони, тим глибшою є довіра між ними і нижчими транс- акційні витрати”^[315]. Соціологи і психологи прояв цього феномену розгля­дають як “довіра - недовіра”, причому вважається, що довіра не завжди приносить користь, а недовіра - зло. Надлишок довіри може значно на­шкодити, тоді як здорова недовіра може запобігти збиткам і навіть при­нести користь^[316]. Власне, можна зробити висновок, що у фінансовому секторі довіра буде механізмом зниження витрат на забезпечення пе­редбачуваності фінансової поведінки, а недовіра - бар'єром для вироб­ництва і споживання фінансових послуг.

Неоінституціоналізм виходить з того, що у формуванні системи зобов'язань, які викликають довіру, важливу роль відіграє перевірка ча­сом. Д. Норт справедливо зазначає, що в економіці феодального типу для вкорінення відносин між владою і підлеглими потрібна була зміна кількох поколінь, за цей час поступово розширювався і “горизонт” фі­нансового планування монарха. У періоди воєн і фінансових криз гори­зонт планування, зрозуміло, скорочувався^[317]. На думку Ф. Хайєка, “реміс­ників і ковалів боялись через те, що вони займалися перетворенням ма­теріальних субстанцій; торговців боялись через те, що вони займалися перетворенням такої неосяжної якості, як цінність. Наскільки ж сильні­ше люди мають боятись банкіра, який здійснює перетворення за допо­могою найбільш абстрактної і безтілесної з усіх економічних інститу­цій?”^[318].

Всупереч міркуванням багатьох економістів, зокрема і західних експер­тів, які допомагали проводити реформи у країнах Центральної і Східної Європи, формування поведінкових стандартів, що забезпечують функціо­нування зобов'язань, які викликають інституційну довіру, не може авто­матично привести до загальної лібералізації відносин (наприклад, із ви­никненням нових фінансових інститутів, дозволом купівлі-продажу іно­земної валюти, появою фінансових інструментів і перетворенням їх на об'єкт купівлі-продажу). Сьогодні слід визнати, що жодна річ у світі не завойовується так довго, невтомно, наполегливо і втрачається так легко, як довіра. Особливо це стосується фінансових інститутів, які наразі ко­ристуються довірою населення.

Варто звернути увагу на дослідження ступеня довіри в інших країнах. Так, РИ-агенція “Edelman PR Worldwide” за програмою “Trust Barometer”^[319] визначила рівень довіри представників елітних соціальних груп близько 25 країн світу до суспільних інститутів і організацій: держави, ЗМІ, біз­несу тощо^[320]. За 2011-2012 рр. знизилась довіра до:

1) влади у всьому світі - з 54 до 43 %. У Франції, Іспанії, Бразилії, Ки­таї, Росії, Японії та інших країнах рівень довіри знизився більше, ніж на 10 %. У Росії, незважаючи на низькі показники, домогоспо- дарства закликають до подальшого посилення державного регу­лювання бізнесу, особливо в частині захисту прав споживачів, сти­мулювання корпоративної соціальної відповідальності;

2) бізнесу (з 65 до 53 %), хоча бізнес показав менше падіння настроїв. Найсуттєвіше зниження відбулось у розвинутих країнах, особливо в ЄС. Так, в Іспанії, Франції і Німеччині бізнес показав зниження довіри на 21, 20 і 18 % відповідно. Єдина країна, де спостерігається значне зростання довіри до бізнесу, - Китай (з 61 до 71 %);

3) керівників компаній - на 12 %, рівень довіри становив 38 %. Це ре­кордне падіння за останні дев'ять років. У Південній Кореї і Японії рівень знизився на 34 і 43 % відповідно;

4) банків і фінансових компаній (рис. 6.6), які зайняли два останніх міс­ця в рейтингах Франції, Іспанії, Бразилії, Японії і Південної Кореї.

Наразі суттєво зросла довіра до засобів розповсюдження інформа­ції - на 50 %. Її стрибки в окремих регіонах становили 20 % (Індія), 18 %

Рис. 6.6. Рівень довіри до галузей економіки у світі, % респондентів Складено за: Edelman PR Worldwide [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.edelman.co.uk.

(США), 15 % (Великобританія) і 12 % (Італія). Найбільші зрушення було зафіксовано у сфері соціальних мереж та інформаційного обміну - рі­вень довіри до них зріс практично вдвічі. Це пов'язано з тим, що домо- господарства тепер більше довіряють один одному, ніж офіційним ін­ститутам.

Рівень довіри в групі країн, що розвиваються, суттєво вищий, ніж у розвинутих. Цікаво, що 60 % інформованих респондентів віком від 25 до 64 років у 25 країнах відповіли, що їм потрібно почути інформацію про компанію три - п'ять разів, щоб вона заслуговувала на увагу (годі й го­ворити про НПФ й ІСІ в Україні, якщо українець узагалі не має інформа­ції про їх діяльність). Основний висновок глобального дослідження: біз­нес (передусім фінансовий) має працювати у партнерстві з державою. Експерти МВФ М. Квентін і Ж. Вердьє також доводять, що “довіра до уряду приводить до пожвавлення фінансової активності. Згідно з цим, якість політичних інституцій країни є визначальним чинником фінансо-

вого розвитку”^[321]. Б. Вільямс у своїх популярних працях “Торговий хаос” і “Нові правила в біржовій торгівлі”^[322] доводить, що невдачі трейдерів, зде­більшого, спричинені надмірною довірою до аналітичних досліджень і фундаментальних розробок з теорії торгівлі. Ефективність операції ви­значається “теорією хаосу” і психологічним настроєм трейдера в мо­мент контакту з ринком. У сучасних умовах ефективність фінансового сектору визначається людським фактором, соціальною функцією, при­чому середній рівень освіти операторів ринку не відповідає прискоре­ному професійному прогресу. Натомість дослідження Е. Денісона дово­дять, що підвищення тільки загальноосвітнього рівня сприяло зростан­ню доходів на душу населення на 15 % у США, на 5 % - у Західній Європі, на 12 % - у Великобританії^[323].

Для широкої спільноти висновок один: нині не варто довіряти звітам фінансових і нефінансових корпорацій, а також заявам їхніх керівників. Експертний консенсус: якщо влада і керівництво великих компаній не впевнені у майбутньому, годі й говорити про довіру з боку інвесторів. Проте часто ігнорується той факт, що фінансові інститути все ще довіря­ють клієнтам, адже останні отримували позику фактично без жодних до­даткових вимог. До них існувала довіра, відповідно вони отримували кре­дит і виплачували його, а процентна ставка залишалась низькою. Стосов­но низькоякісних клієнтів, тобто клієнтів з низькою кредитоспроможніс­тю, мали б виникнути сумніви, чи зможе такий клієнт виплачувати цей кредит. Оскільки ціни на нерухомість зростали, ситуацію із залученням низькоякісних позичальників розглядали як цілком припустиму.

Дослідження розвитку ринків капіталу в Україні, яке проводила Агенція з міжнародного розвитку США (USAID) у 2009-2011 рр., пока­зало невтішні результати: приватним банкам довіряють близько 15 % (проте величезний рівень недовіри у 2012 р - 36,1 %, хоча й спостеріга­ються певна позитивна динаміка з 2009 р. (рис. 6.7)), страховим органі-

Рис. 6.7. Зміни рівня довіри домогосподарств комерційним банкам в Україні, % респондентів

Складено за: Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. razumkov.org.ua (було опитано 2010 респондентів віком від 18 років у всіх об­ластях України, Києві та АР Крим. Опитування здійснювалося у 132 населених пунктах (із них 79 міських та 53 сільських поселень)).

заціям - 11 %, ІСІ - 6 %, НПФ - 5 % респондентів. За дослідженнями В. Козюка, довіра підвищує значення флуктуацій у фінансовому секторі за умови помірних відсоткових ставок і низької інфляції навіть за екс­пансії ліквідності^[324].

Менеджмент компаній взагалі вважає, що основний критерій успіш­ності страхового агента (фінансового консультанта) - комунікаційні на­вички і психологічні прийоми (основне гасло - “ми не маємо другого шансу на перше враження”), а не знання якостей страхових продуктів.

В Україні дуже повільно усвідомлюють, що у цій сфері наявна криза довіри. З огляду на останні події на ринках капіталу можна дати такі по­яснення з приводу згаданої проблеми:

1) визнання кризи довіри заперечує офіційне трактування кризи, яке зводиться до того, що у вітчизняній економіці все було добре, а проблеми виникли через світову фінансову нестабільність;

2) якщо це криза довіри, то заходи щодо її подолання мають бути дещо іншими, а це вже зачіпає певні економічні інтереси;

3) більшість людей вважає, що криза довіри - це щось із філософії або психології, а з економікою і фінансами пов'язане мало.

Отже, потрібно враховувати те, як у конкретній країні взаємодіють неформальні інституції й людина, тому що від цього залежатимуть ре­зультати реформ, зокрема й у фінансовому секторі, який також увібрав у себе генетичний код нації, а також розмаїття її інституційної пам'яті. Вже змінилося кілька поколінь економістів, котрі як об'єкт дослідження розглядають економічний розвиток, а не причини багатства народів. І лише у 2009 р. визначною подією стала праця Дж. Стігліца, А. Сен і Ж.-П. Фітуссі, де автори зауважують: “Настав час змістити акценти на­шої системи вимірів з вимірювання економічного виробництва на вимі­рювання людського добробуту”^[325].

У цілому надзвичайно актуальним залишається завдання вивчення й узагальнення теоретичних засад і розроблення практичних рекоменда­цій щодо інституційного розвитку фінансового сектору економіки Укра­їни з урахуванням впливу досліджуваних правил і норм. До найважливі­ших передумов розвитку досліджуваного сектору сьогодні варто відне­сти наявність: 1) подолання неповноти фінансового сектору, що вклю­чає “поглиблення” його інституційної структури і розвиток нових фі­нансових ринків; 2) інституційних механізмів, що забезпечуватимуть реалізацію прав учасників фінансової діяльності; 3) інституційного се­редовища з переходом до дієвої системи інфорсменту контрактних прав;

4) ефективних механізмів акумулювання грошових ресурсів суспільства із зростанням інституційної довіри до фінансових установ. Ці питання актуалізуються тому, що глобалізація світогосподарських процесів і зростання відкритості української економіки суттєво підвищили враз­ливість внутрішньої фінансової діяльності від інституційних негараздів, оскільки до внутрішньої економічної стагнації, викликаної невпорядко­ваністю інституційного середовища, додаються негативні наслідки втрати конкурентоспроможності національної економіки в результаті тривалого збереження та посилення негативного впливу інституційних аномалій.

6.4.