Наука фінансового права як об’єкт теоретичних досліджень

Потреба власної ідентифікації гостро стояла перед наукою фінансового права на протязі всього тривалого і нелінійного процесу її становлення. І в сучасній фінансово-правовій літературі мають місце гострі наукові дискусії стосовно визначення предмету, структури фінансово-правової науки, її функцій та завдань, методології наукових досліджень, а також щодо можливих шляхів та варіантів подальшого становлення даної галузі знань.

Питанням становлення науки фінансового права, її предмету, системи та методології, а також її співвідношення з іншими науками приділялось багато уваги у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. При цьому, характерним є той факт, що процес еволюції вітчизняної науки фінансового права досліджувався у нерозривному зв’язку із західноєвропейською науковою традицією. Особливо детально проблеми становлення фінансово-правової науки, її предмету та системи розкривались у навчальних курсах видатних російських вчених-фінансистів В.О. Лебедєва[419], І.І. Патлаєвського [528], І.Т. Тарасова [698], І.І. Янжула [864], С.І. Іловайського [315], Л.В. Ходського [796], Е.М. Берендтса [87] та цілого ряду інших.

Об’єднуючою ознакою для зазначених навчальних курсів було те, що розкриття змісту, предметної зумовленості науки фінансового права, її історичного розвитку тощо розглядалося авторами як ключовий, першопочатковий пункт дослідження галузі фінансового права, який дозволяє визначити сферу даного дослідження, окреслити його межі.

Зокрема, професор Санкт-Петербурзького університету В.О. Лебедєв розпочинав виклад матеріалу у своєму фундаментальному підручнику з фінансового права такими словами: «Приступаючи до вивчення науки, необхідно, перш за все, сформувати для себе загальне уявлення про неї, ознайомитися з її змістом та з тією метою, якої вона прагне досягти, з тим її значенням, в силу якого вона має право на нашу увагу...

В.О. Лебедєв одним з перших серед вітчизняних науковців визначив сферу та напрямки фінансово-правових досліджень. Відносячи науку фінансового права до політичних наук, він вважав, що вона має викладатись у юридично-догматичному напрямку. Цим він протиставляв дану галузь знань фінансовій науці, що на його думку, мала предметом вивчення правила фінансового господарства з економічного та політичного аспекту. З цього приводу вчений зазначав: «Розглядаючи свій предмет, фінансова наука керується загальними економічними законами і висуває свої положення, якими має керуватись фінансове законодавство. Отже, предмет науки фінансового права та фінансової науки однаковий; вони розрізняються тільки за способом його розгляду та викладення. Наука фінансового права розглядає свій предмет юридично-догматичним, а фінансова наука - політичним шляхом» [421, с. 40].

Оцінюючи методологічне значення праці В.О. Лебедєва у становленні теорії та методології науки фінансового права, слід наголосити що у вітчизняній юридичній та економічній науці кінця ХІХ ст. не проводилося чіткого водорозділу між категоріями «фінанси» та «фінансове право». Так само не було єдності у поглядах щодо співвідношення фінансової науки і науки фінансового права. Вивчення сукупності правових норм, що регулюють фінансові відносини традиційно вважалось невід’ємною частиною економічної науки: або політичної економії, або науки про фінанси. Навчальний курс В.О. Лебедєва став першою у вітчизняній науці систематизованою науковою працею, яка за назвою та змістом мала предметом свого дослідження саме фінансове право.

Вчений визначав фінансове право, як оформлені в законодавчу форму правила існування фінансового господарства, тобто норми, відповідно до яких здійснюється господарська діяльність держави, спрямована на придбання необхідних їй матеріальних засобів. У цьому, В.О. Лебедєв підтримує ідейну лінію свого вчителя, професора Гейдельберзького університету К.Г. Рау, під впливом якого у європейській фінансовій літературі «почали з’являтися твори, в яких включалися відомості з діючого фінансового законодавства з певною часткою історичної та статистичної інформації» [121, с. 8]. Таким чином, серед вітчизняних вчених юристів та фінансистів саме В.О. Лебедєву належить першість у визначенні науки фінансового права та встановленні її місця і ролі в системі суспільствознавчих наук.

Окремої уваги заслуговує той факт, що при розробці системи науки фінансового права В.О. Лебедєв категорично не сприйняв існуючий у вітчизняній фінансовій літературі підхід, за яким сфера наукових досліджень обмежувалась в основному проблематикою публічних доходів. Вчений вважав, що фінансове законодавство і фінансова політика повинні бути виразниками системи заходів, спрямованих насамперед на забезпечення безперервного задоволення потреб держави. При цьому, на його думку, фінансове законодавство не може обмежитися тільки зазначенням засобів задоволення таких потреб, але і повинно визначати заходи збереження і правильного витрачання зібраних коштів. Він наполягав на тому, що фінансове законодавство має являти собою систематичний звід всіх актів, що стосуються фінансового господарства держави і місцевих органів самоврядування. На його думку, коли фінансове законодавство є не випадковим набором законів і статутів, а цілісним, систематичним і перейнятим однієї основною ідеєю актом законодавчої влади, тоді воно і може називатися фінансовим правом країни [418, с.

У зв’язку з цим, В.О. Лебедєв запропонував власну, принципово відмінну від існуючої у вітчизняній фінансовій літературі систему фінансово- правової науки, в яку включив наступні складові: а) державні потреби, поняття про фінансове господарство та фінансові установи; б) державні доходи та повинності; в) устрій земського та общинного фінансового господарства; в) способи покриття надзвичайних потреб [418, с. 97].

Показовим є те, що першим елементом системи науки фінансового права В.О. Лебедєва є вчення про державні потреби. Вибудувана таким чином авторська система фінансово-правової науки підкреслює пріоритет державних витрат порівняно з державними доходами. Вчений у такий спосіб наголошував, що держава мобілізує доходи не для власного збагачення, а виключно для покриття витрат на поточний фінансовий рік. У цьому, на думку В.О. Лебедєва, полягає основна відмінність публічних фінансів від фінансів приватних.

Розробляючи теорію та методологію науки фінансового права, В.О. Лебедєв переконливо продемонстрував переваги використання історичного та порівняльного методів при вивченні фінансового законодавства. Так, практично по кожному фінансовому інституту вчений дає докладні історичні посилання і вказівки, спираючись при цьому на

першоджерела і найкращі наукові розробки того часу. Якщо сучасникам В.О. Лебедєва така інформація могла здатися «історичним

перевантаженням», то сьогодні вона набуває особливої цінності. Всі найважливіші інститути фінансового права автор представляє в їх історичному розвитку, не обмежуючи при цьому предмет дослідження тільки вітчизняним законодавством, а включаючи в нього і фінансово-правову практику розвинених європейських держав.

Мета використання порівняльного (компаративного) методу у фінансовому праві, на думку В.О. Лебедєва, обов’язково повинна бути пов’язана з інтересами вітчизняного державного господарства. Він виступав проти «чистого» компаративізму, тобто вивчення фінансового законодавства зарубіжних країн виключно в «академічних» інтересах, безвідносно до можливості використання передового закордонного досвіду у вітчизняних публічних фінансах.

Розроблена В.О. Лебедєвим теорія науки фінансового права, вибудувана на історично-порівняльній методології стала взірцем для подальших фінансово-правових досліджень, а історичний та компаративний методи наукового дослідження стали основою методології науки фінансового права другої половини ХІХ - початку ХХ сторіччя. Навіть у перші роки радянської влади також наголошувалось на особливому значенні історично- фінансових досліджень. Так, професор Київського комерційного інституту М.І. Мітіліно писав: «Щоб розуміти сучасне, треба знати минуле. Щоб розуміти сучасну організацію фінансового господарства публічних об’ єднань, треба знати той шлях історичного розвитку, що пройшли вони. Через те й повинна бути особлива галузь фінансової науки - історія фінансового господарства» [460, с. 12].

Разом з тим, необхідно відзначити, що домінування історичного та порівняльного методів наукового дослідження у науці фінансового права другої половини ХІХ сторіччя мало і ряд негативних аспектів. Надмірне захоплення історизмом та практикою зарубіжного регулювання державних фінансів призводили до «методологічних перекосів» - ситуації, за якої суттєво звужувався предмет вітчизняних наукових досліджень.

Про можливість існування такого негативного явища у методології науки фінансового права застерігав і В.О. Лебедев, який у рецензії на книгу М.М. Ковалевського «Досвід з історії юрисдикції податків у Франції з ХІУ ст. до смерті Людовіка ХІУ» писав: «Останнім часом в нашій навчальній літературі стало відзначатися досить дивне явище: деякі з наших талановитих молодих учених риються в закордонних бібліотеках і архівах для розробки не будь-яких спільних наукових або близьких серцю вітчизняного вченого питань; ні, вони трудяться над історичним відтворенням якоїсь іноземної установи, припустимо цілком вартої уваги, - але розробляють при цьому свою тему в таких подробицях, які надають їх творам занадто багато місцевого колориту, на шкоду їх загальнонауковому значенню... Ми притримуємося того переконання, що вітчизняний юрист повинен працювати в інтересах своєї батьківщини, що у дослідженнях своїх, він повинен постійно мати на увазі застосування власних висновків на користь нашого державного ладу, нашого юридичного побуту, нашого права. Працювати для іноземців нам немає ніякої потреби; у них досить для цього своїх талантів, своїх учених сил» [421, с. 10].

Методологічну ситуацію в науці фінансового права кінця ХІХ ст. дуже яскраво проілюстрував академік І.І. Янжул, який писав: «оцінюючи стан фінансової науки в Російській імперії слід визнати, що майже до останнього часу вона показувала малу кількість оригінальних праць, особливо з теорії, і в більшості творів повторяла лише іноземні зразки у формі перекладів чи компіляцій. Винятки досить рідкісні. Нечисленні російські праці фінансового змісту, що вийшли в світ за першу половину XIX ст. і скільки-небудь заслуговують на увагу, або трактують переважно практичні питання..., або спрямовані на теми історичного змісту. Взагалі, історія фінансів у нас розроблена набагато повніше і краще, ніж теорія» [864, с. 14].

Процес становлення фінансово-правової думки у Російській імперії кінця ХІХ ст. дуже змістовно охарактеризував видатний фінансист, професор Л.В. Ходський. У своїй характеристиці вчений окремо зупинився на проблемі історії науки фінансового права як об’єкта наукових досліджень у російській імперській правовій та економічній літературі. Зокрема, він писав: «Що стосується історії фінансової науки в Росії, то вона не може похвалитися багатством і оригінальністю. Проте вже на початку XIX ст. у нас з’явився трактат по фінансовій науці, що заслуговує серйозної уваги: «Досвід теорії податків» М.І. Тургенєва (1818). У 40-х рр. вийшов курс професора І.Я. Горлова «Теорія фінансів» (1841). У 80-х рр. з’являється великий курс професора В.О. Лебедєва «Фінансове право» (1882-1885). Праця В.О. Лебедєва являє собою самий великий і докладний виклад фінансового права російською мовою. Із сучасних університетських викладачів фінансової науки в Росії найбільшою популярністю за свої «курси» науки користуються академік І.І. Янжул та професор І.Х. Озеров. Професор П.П. Мігулін збагатив фінансову літературу незамінною капітальною працею, присвяченою російському державному кредиту (П.П. Мігулін «Російський державний кредит»). А.О. Ісаєв серед своїх численних праць також має роботи, присвячені фінансам («Нариси теорії і політики податків» і «Наші фінанси і прибутковий податок»). Згадаю ще професора з Києва М.П. Яснопольского («Про географічний розподіл державних доходів і витрат в Росії у 18901897»). З представників науки, що просунулися також і на терені фінансового управління та законодавства, в історії російських фінансів залишив по собі пам’ять як міністр фінансів і голова комітету міністрів професор Київського університету М.Х. Бунге. Із запровадженням Державної Думи, в якості голови бюджетної комісії почесної популярності набув професор Харківського університету М.М. Алексєєнко. В останні 10-15 років у російській фінансовій літературі заявили про себе цінними працями багато молодих вчених, що присвячують свої спеціальні наукові праці темам фінансового господарства іноземних держав. З цієї групи назву П.П. Г ензеля: «Новий вид місцевих податків» (1902), «Податок з спадщин в Англії» (1907), М.І. Фрідмана: «Сучасні податки на предмети споживання» (1908), В.М. Твердохлєбова: «Оподаткування міських нерухомостей на Заході»

(1909) , М.О. Курчинського: «Міські фінанси. Еволюція податкової системи в містах Пруссії» (1911). У числі представників новітньої фінансової російської літератури слід згадати також М.І. Боголепова («Державний борг»

(1910) і Л. Яснопольського. Не можна не відзначити, що пожвавлення в галузі фінансової науки, яке помітне останнім часом, значною мірою викликано зміною в політичному ладі Росії і залученням виборних представників населення до фінансово-економічного будівництва»

[798, с. 16-17].

Одним з поворотних моментів у дослідженні вітчизняної фінансово- правової науки стала публікація у 1883 році підручника професора поліцейського і фінансового права Ярославського Демидівського ліцею Івана Тимофійовича Тарасова «Нарис науки фінансового права» [698]. Знаковість появи цього глибокого за своїм змістом наукового твору полягає, насамперед в наступному: По-перше, це була перша в історії вітчизняної науки праця, присвячена теоретичним розробкам предмету, методу і системи науки фінансового права. Власне, вперше у вітчизняній фінансово-правовій літературі з’явився систематизований підручник, у назві якого містилось словосполучення: «наука фінансового права». По-друге, даний науковий твір був першим і на протязі тривалого часу єдиним комплексним дослідженням, у якому акцент був зосереджений саме на вивченні юридичного матеріалу. Автором розроблена власна концепція фінансового законодавства, системи органів фінансового управління, теорія примусу у сфері виконання фінансових приписів держави тощо. По-третє, теорія фінансового права І.Т. Тарасовим викладається у поєднанні з основами поліцейського права та теорією управління, що в цілому посилює юридичну складову концепції даної наукової праці.

Унікальність даного підручника, присвяченого вивченню правової складової фінансової науки полягає в тому, що у вітчизняній фінансово- правовій літературі ХІХ століття, як і в попередні періоди її розвитку, наукові твори за своїм змістом мали комплексний, економіко-правовий характер, при цьому, економічна проблематика у них безумовно домінувала. В даному творі зроблена спроба відійти від дослідження економічних проблем публічних фінансів, повністю зосередившись, таким чином на питаннях державного управління фінансами, організацією функціонування державних фінансових установ та системі фінансового законодавства. Такий підхід вважався нетрадиційним для фінансової науки другої половини ХІХ століття, що потягнуло за собою на адресу даної праці як велику кількість схвальних відгуків, так і критичних зауважень [419, с. 196; 204, с. 97].

На думку О.М. Козиріна, логіку І.Т. Тарасова щодо наукової концепції та змісту підручника можна пояснити насамперед тим, що автор спеціально не займався розробкою економічних проблем публічних фінансів, оскільки був насамперед «різносторонньо освіченим юристом» [365, с. 18]. Розкриваючи поняття та зміст фінансово-правової науки, І.Т. Тарасов відмежовував її від позитивного фінансового права, яким вважав сукупність положень, що визначають державно-господарську сферу певного народу у певну епоху. Джерелами такого позитивного фінансового права, на думку вченого, є закони, адміністративні розпорядження та звичаї. Фінансове право І.Т. Тарасов трактував як науку про правові норми, що визначали сферу державного фінансового господарства. З цього приводу він писав: «Наука фінансового права, предметом якої є доходи і витрати держави та управління ними, переслідує основну мету: розкриття змісту законів явищ у сфері державного господарства у зв’язку з аналізом правових норм, що регулюють дане господарство» [698, с. 8-9].

На думку І.Т. Тарасова, складовою частиною предмету фінансового права є фінансові закони, які містять правові норми, що визначають взаємні відносини між казною і платниками податків та регулюють організацію всього фінансового управління. Фінансові закони вчений вважав особливим різновидом законодавчих актів, метою яких є, з одного боку, надання гарантій основних прав громадян - платників податків, а з іншого - обмеження фіскальних прав, що випливають з особливого статусу державного фінансового господарства. До предмету регулювання фінансових законів І.Т. Тарасов відносив такі питання; встановлення всіх державних зборів та повинностей, а також будь-яких привілеїв у сфері оподаткування; порядок сплати податків, заходи їх примусового стягнення; участь платників у розподілі податків та повинностей; порядок оскарження невірно визначених результатів оподаткування; право судового захисту громадян, права та законні інтереси котрих були порушені органами фінансового управління; затвердження державного бюджету, в якому зводяться воєдино державні витрати і доходи; затвердження звіту про виконання державного бюджету; режим гласності фінансового управління [698, с. 248-293].

На жаль, надзвичайно прогресивне за своїм змістом вчення І.Т. Тарасова про фінансові закони не знайшло підтримки в сучасній йому науці фінансово права та не було в належній мірі реалізованим у вітчизняній практиці. На відміну від Російської імперії, у ряді країн Західної Європи фінансові закони з кінця ХІХ ст. є невід’ємним атрибутом правової системи, який закріплений на законодавчому, а навіть - на конституційному рівні [366, с. 54].

Власний підхід до тлумачення предмету і системи науки фінансового права, який концептуально відрізнявся від існуючих у науці підходів, запропонував академік Російської імперської Академії наук, професор Московського університету І.І. Янжул. Зокрема, на думку вченого, питання, пов’язані з державними витратами слід розглядати в курсі державного і поліцейського, а не фінансового права. З цього приводу він зазначав: «Вчення про державні витрати випливає цілком з поняття про сутність держави та її обов'язки, зумовлюється організацією держави, формою правління, устроєм урядових установ, завданнями економічної політики.

Тому, воно у повному обсязі належить до державного і поліцейському права, віданню яких підлягають перераховані питання, а ніяк не до фінансової науки, що має абсолютно спеціальну область дослідження» [857, с.18-9 ].

Так само вчений запропонував власний підхід до трактування науки фінансового права та її місця в системі суспільствознавчих наук. Зокрема, він умовно розподіляв всі галузі сучасної йому юриспруденції на дві великі групи. В одну групу він включив всі науки, що розглядають і вивчають «моральні підстави, внутрішні, духовні умови суспільства: відносини людей один до одного, їх взаємні права та обов'язки; відносини окремих осіб до суспільства і держави, як своєї, так і чужої ... ». До числа цих наук він відносив «дисципліни права державного, цивільного і кримінального з їх підрозділами ». До складу другої, меншої за обсягом, групи 1.1. Янжул включав ті науки, які мають своїм предметом зовнішні ... фізичні умови державного життя. Такими, на його думку, є науки «адміністративні в широкому сенсі слова, і між ними чільне місце має бути відведене наукам господарським, тобто політичній економії, статистиці і науці державного господарства, або, за усталеною термінологією, науці про фінанси або фінансового права» [857, с. 170].

Наука фінансового права, її зміст, завдання та призначення, стала предметом окремого спеціального дослідження професора Новоросійського університету міста Одеси, завідуючого кафедрою фінансового права Сергія Івановича Іловайського [313, с. 16], яке залишалось єдиним у своєму роді на протязі більше, ніж сторіччя. Дана праця стала першою у вітчизняній фінансовій та правовій літературі, у якій зосереджувалась увага саме на юридичній складовій предмету фінансових досліджень.

Цінність та теоретична значимість наукового твору С.І. Іловайського особливо яскраво проявляється при врахуванні пануючих у фінансовій літературі ХІХ ст. концептуальних підходів до поняття науки фінансового права, її місця в системі наук. Адже протягом усього ХІХ ст. фінансове право розвивалось у нерозривній єдності з економічною наукою (її частиною про фінанси), що не сприяло розвиткові власного понятійно-категорійного апарату даних наук, ускладнювало вироблення й застосування власного методологічного інструментарію. Вирішального значення набув факт відносно пізнього усамостійнення фінансового права і його історії як науки та взаємозв’язок із суміжними дисциплінами, що формувалися майже одночасно.

Негативним наслідком такого розуміння було віднесення науки фінансового права до допоміжних, другорядних учень економічної науки. Услід за німецьким вченим А. Вагнером, який визначав фінансове право як допоміжну систему знань, що займає місце в теорії фінансів після приватної економії, політичної арифметики, історії і статистики фінансів, переважна більшість представників російської школи фінансового права вбачала її місце в якості складової фінансової науки, поряд з фінансовою теорією, історією та статистикою [586, с. 96].

С.І. Іловайський був категоричним опонентом такої позиції. З даного приводу він зазначав: “Часто фінансове право називають частиною

політичної економії. З цим ніяк не можна погодитись, оскільки на відміну від політичної економії, що є наукою про приватне господарство, фінансове право є наукою про суспільне або публічне господарство” [314, с. 3].

Вчений залишився вірним своїм переконанням у самостійності характеру науки фінансового права, що знайшло своє вираження і в його подальших наукових працях. Так, заперечуючи проти ототожнення предметів науки фінансового права і політичної економії, він категорично не погоджувався з пануючими уявленнями її похідного характеру від економічної науки, визнаючи її самостійний характер, як відокремленої галузі знань, «що має власну особливу сферу досліджень». На його думку, наука фінансового права вивчає господарську діяльність різноманітних суспільних інститутів, у першу чергу, - державні доходи та витрати, що зумовлює вивчення фінансового законодавства та управління, склад та устрій державних фінансових органів. З даного приводу Сергій Іванович висловився

так: «Фінансова наука у вузькому значенні цього слова повинна

досліджувати явища фінансового господарства та визначення основних його закономірностей, однак кожна цивілізована держава має власні закони, які визначають і регулюють її фінансовий устрій та управління. Сукупність юридичних норм і законів, за якими держава веде власне господарство, становить фінансове право. Отже, фінансова наука - це фінансова теорія, яка відповідає на питання, яким повинно бути фінансове господарство відповідно до сьогоднішніх уявлень. Наука фінансового права - це наука, яка відповідає на питання, яким є фінансове господарство держави в дійсності. В силу цього, найбільш доцільно називати нашу науку - наукою фінансового права» [316, с. 12].

Визначаючи науку фінансового права як публічно-правову дисципліну, С.І. Іловайський вважав, що її метою є систематизація норм позитивного, діючого у певному місці і в певний час фінансового права, шляхом застосування методів юридичного мислення, першим серед яких називався специфічно-правовий - конструктивно-догматичний метод дослідження. Таке відособлення вченим даної галузі знань в якості окремої наукової дисципліни та акцентування на її юридичному характері отримало як своїх критиків, так і прихильників. Зокрема, П.П. Гензель, характеризуючи праці С.І. Іловайського, вважав, що їх суттєвим недоліком є зосередження головної уваги «на догмі фінансового права» [204, с. 97].

Абсолютно протилежну оцінку надав А.М. Зак, який називав підручник С.І. Іловайського «...першим в історії фінансової науки дослідженням, присвяченому юридичній розробці фінансів, що безсумнівно відкриває у даному відношенні цілу епоху» [292, с. 3-4].

В науковій рецензії, розміщеній в журналі «Русская мысль», давалася наступна оцінка даному підручнику: «Ця книга являє собою, без сумнівів, видатне явище в російській фінансовій літературі. Будучи присвяченою юридико-догматичній розробці російського фінансового права шляхом застосування конструктивно-догматичного методу, вона заповнює, тим самим, істотну прогалину в існуючій російській літературі і головним чином - в російських курсах фінансової науки... Дана праця є дуже вдалим першим в Росії дослідженням побудови системи позитивного фінансового права, здійсненого юристом» [292, с. 6].

Абсолютно погоджуючись з А.М. Заком в його характеристиці С.І. Іловайського, як розробника юридичного аспекту предмету науки фінансового права, відзначимо, що намічені вченим основні концептуальні підходи до визначення суті, змісту та призначення науки фінансового права довгий час залишались та все ще залишаються «теоретичною цілиною». Як справедливо констатував сучасний дослідник історії науки фінансового права К.С. Бєльський, нинішні вчені нечасто беруться за розробку питань, пов’язаних із теорією науки, у зв’язку з чим дана проблематика і сьогодні рідко опиняється в центрі уваги [85, с. 4].

Окремі питання предметного спрямування фінансово-правової науки, удосконалення її методологічного інструментарію були предметом вивчення І.Х. Озерова [501; 502] та В.М. Твердохлєбова [716].

Однак, у своїх працях вчені зупинялись переважно на дослідженні економічної складової предмету науки фінансового права. Так, професор Московського університету І.Х. Озеров послідовно дотримувався єдиного методологічного підходу у дослідженні причин та передумов фінансово- правових явищ, зводячи їх до одного, елементарного і неподільного начала - боротьби соціальних груп. За визнанням С.І. Іловайського, однією з головних заслуг І.Х. Озерова перед вітчизняною фінансово-правовою наукою є те, що він вперше в її історії зробив спробу не тільки формулювання, але й застосування у вивченні фінансово-правових явищ нового методу фінансової науки, названого ним соціологічним методом дослідження [315, с. 14].

Такий методологічний підхід вченого знайшов своє вираження у спеціальному дослідженні «Про прийоми вивчення фінансової науки» [501; 500], - однієї з перших його праць, яка стала визначальною у подальшій науковій творчості. Характеризуючи предмет фінансово-правових досліджень, І.Х. Озеров писав, що фінансова наука вивчає фінансове господарство - сукупність відносин, які виникають на ґрунті отримування союзами публічного характеру матеріальних засобів. Вона вивчає ті способи, за допомогою яких дані союзи здобувають для себе необхідні кошти і як ці способи відображаються на інших аспектах соціального життя; чому в одну епоху превалюють одні способи, а в іншу - інші. На думку вченого, питання фінансового господарства є «питаннями про живлення союзів публічного характеру: як вони отримують кошти, як ці кошти розтікаються по всьому тілі, як вони перетворюються в послуги, корисні для держави, які інтереси при цьому здійснюють свій вплив» [501, с. 3].

І.Х. Озеров наголошував, що предметом науки фінансового права є фінансове господарство держави, громад, міст тощо, а основним її завданням є вивчення причинного зв’язку даного кола явищ з точки зору їх формального і матеріального розвитку. Досягнення такого завдання можливе, на думку вченого, шляхом застосування відповідного методологічного інструментарію в рамках «чистої» аналітичної науки. Він писав: «Ось завдання чистої фінансової науки: ми досліджуємо в ній «що» і «чому» і залишаємо за дверима науки наші симпатії і антипатії. Ми покликані не виробляти фінансові рецепти в храмі науки, а встановлювати закономірності явищ, підмічати відомі емпіричні закони явищ, спираючись на які ми могли б потім реалізовувати наші побажання» [500, с. 18].

З іншого боку, вчений визнавав, що оскільки наука знаходить емпіричні закони, що керують зміною форм фінансового господарства, то вона і надає матеріал для обговорення ідеалів у сфері фінансової політики. Саме наука може авторитетно вказати, що певний ідеал при існуючих суспільних відносинах не може бути реалізованим.

Висхідним пунктом наукового дослідження науки фінансового права на думку І.Х. Озерова є фінансовий інтерес певної соціальної групи. Схематично вчений наступним чином зображував витоки та правову природу фінансового права: кожна соціальна група виступає з власними окремими

інтересами; у результаті руху та боротьби цих груп зароджується певна форма фінансового господарства; дана організація оформлюється правовими нормами, які у своїй сукупності становлять фінансове право. Таким чином, на його думку, фінансове право є кристалізованим результатом руху (боротьби) соціальних груп у певному колі явищ при певному економічному ладі. На підтвердження власної тези І.Х. Озеров наводив такий приклад. Кожна група пред’являє власні вимоги відносно фінансової організації державного господарства. Так, соціальна група робітників виступає з вимогою скасування чи зниження сум податків на споживання предметів першої необхідності та їх заміни на майнові податки. У свою чергу, соціальна група землевласників виступає з вимогою зниження ставок земельного податку та підвищення ввізного мита на хліб тощо. Оскільки кожна з цих соціальних груп виступає з власною програмою, то певний фінансовий інститут є результатом компромісу між ними. Отже, ще раз підсумовує вчений, фінансова система держави є результатом боротьби різних суспільних груп. Його ключова теза: «Без моменту боротьби ми не зрозуміємо фінансового права» [501, с. 10] становить квінтесенцію охарактеризованої нами наукової праці.

Вважаючи соціологічний метод наукового дослідження найбільш прийнятним для відображення фінансово-правової дійсності, І.Х. Озеров досить критично ставився до застосування наукою фінансового права формально-догматичного та історичного методів, які, на його думку, були нерозривно пов’язані між собою. Як він зазначав, нерідко дослідники обмежуються лише описуванням явищ, яке у догматичному напрямку зводиться до формулювання певних конструкцій і встановлення фактів про те, що у певний момент певний предмет почали оподатковувати, потім підвищили розміри оподаткування, потім їх понизили, а потім взагалі відмінили. При цьому, не вказано головного: не пояснено причин таких дій, не вказано, від чого залежить зміна у оподаткуванні[501, с. 18-19].

Оскільки історичний метод наукового дослідження не дає відповіді на вказані питання, він, на думку вченого, не приносить багато користі для науки фінансового права, так як характеризує лише те, що право постійно змінюється, за законом приймається наступний закон. В цьому І.Х. Озеров розвивав ідейну лінію видатного німецького вченого-правознавця Р. Ієрінга, який критикуючи німецьку історичну школу фінансів писав: «Історія фінансового права нерідко обмежується тільки знанням циферблату годинника, не маючи поняття про його механізм. Вона не вивчає питання про приховану силу, яка призводить до руху стрілку і історія перетворюється в архів якогось департаменту, закиданого старими справами з одноманітними написами: «справа почалась тоді-то, закінчилась тоді-то» [310, с. 145-146].

Залишається лише фіксувати закони один за одним в їх хронологічному порядку з лаконічними надписами. А якщо до цього приєднати ще короткі біографії благородних та неблагородних джентльменів, які складали ці акти, архівних реєстраторів та авторів усіх підручників, то ми отримаємо типовий зміст науки фінансового права від осіб, що притримуються такого наукового напрямку [501, с. 19].

Недоліком догматичного методу наукового дослідження, на думку І.Х. Озерова є те, що у результаті його застосування наукою фінансового права всі здобуті знання зводяться до певної конструкції чи класифікації, в якій перераховуються різноманітні факти, надається їх детальний опис, що сприймається як догма. При цьому, вчений не заперечував корисності догматичного методу і не відмовлявся від його застосування. Він вказував, що догматика має важливе значення і суттєво полегшує процес наукового пізнання. Однак,він все ж наполягав, що хоч зібрання фінансових фактів і є «почесною працею», - ця діяльність носить попередній підготовчий характер у науковому дослідженні, на якій ні в якому разі не можна зупинятись [501, с. 20].

Характеризуючи стан сучасної йому науки фінансового права, І.Х. Озеров вважав найбільшим її недоліком змішування науки з політикою. Зокрема, він писав: «Вчені-фінансисти вважають своїм обов’язком виступати з кожного приводу або зі схваленням, або із засудженням. Через це, підручники, в яких автори притримуються такого напрямку, часто нагадують книгу правил хорошого тону: землі раніше надавались великими ділянками, а тепер так робити недобре... раніше існували подушні податі, а тепер фінансист не рекомендує їх стягувати. Підручники такої категорії вчать, як людина повинна ставитись до тих чи інших явищ, щоб отримати звання вихованого вченого-фінансиста. Ці підручники нагадують посібники з великою масою формул на різні випадки життя. Висновок один: існували різні звичаї, тепер частково існують інші, а інші ще треба запровадити» [501, с. 21].

Вчений частково виправдовував існування зазначеного недоліку фінансово-правової науки її відносно молодим віком. На його думку, дана галузь правових знань виникла в суспільстві на основі прагнення задовольняти практичні запити життя, тобто вказувати, як держава може краще забезпечувати себе матеріальними засобами. Однак, подібне змішування науки і фінансової практики І.Х. Озеров вважав дуже шкідливим, оскільки через це наука наповнюється стороннім змістом: замість знань виробляються державні та партійні рецепти, у яких автори оперують лише вказівками та побажаннями, забуваючи про суто наукові завдання фінансового права, якими є встановлення закономірності явищ. «Не із засудженням чи осудом ми повинні виступати у фінансовій науці, - писав він, - а холодно і неупереджено. Ми не вправі ставити питання, яким є більш справедливе оподаткування - прогресивне чи пропорційне. Це - неправильна постановка, яка перекручує науку. Необхідно ставити питання таким чином: чим зумовлене в даний час прогресивне оподаткування і як впливає та чи інша форма на народне фінансове господарство. Не можна у сфері чистої науки говорити, які форми оподаткування є більш справедливими. Потрібно вивчати, чим взагалі зумовлюється рівномірність розподілу податкового тягаря. Точно таким же чином слід вивчати історичні причини, які зумовили в певний момент загальність оподаткування всіх громадян, чи ухилення від нього певних соціальних груп» [501, с. 23]. На наше переконання, така позиція І.Х. Озерова стосовно «теоретичної чистоти» науки фінансового права має стати її методологічним орієнтиром і в сучасних умовах.

Висвітленим у праці «Про прийоми вивчення фінансової науки» позиціям вчений залишався вірний на протязі всього свого творчого шляху. Про це зокрема, свідчить те, що автор включив у повному обсязі текст цієї праці у підручник «Основи фінансової науки. Вчення про звичайні доходи». Даний підручник, що був визнаний одним з найбільш примітних за повнотою, оригінальністю та ретельністю розробки [204, с. 96], удостоєний Імператорською Академією наук премії С.О. Грейга, та витримав декілька перевидань, [498; 503; 496; 494; 495; 497; 507] приніс І.Х. Озерову всезагальне визнання як провідного вченого а галузі фінансів та засновника соціологічної школи фінансового права.

Професор В.М. Твердохлєбов, досліджуючи зміст та сутність науки фінансового права вважав, що її призначенням є вивчення фінансових явищ як явищ соціальних, а об’єктом фінансово-правових досліджень є закони та розпорядження влади, що впливають на економічне життя. Завдання науки фінансового права полягає в систематизації законодавства та в застосуванні вироблених норм до конкретних ситуацій. Тому, на його думку, фінансове право, як самостійна юридична дисципліна, повинна бути виділена в окремий предмет викладання в системі юридичної освіти.

Беззаперечною заслугою В.М. Твердохлєбова перед наукою фінансового права є розробка механізму застосування соціологічного методу у процесі пізнання фінансово-правових явищ. Як стверджував вчений, розпочинати процес вивчення необхідно з сучасного законодавства, після чого треба вивчати минулі форми та причини, які викликали їх зміни, а потім розглядати техніку фінансового інституту, який вивчається (наприклад, якщо мова йде про податки то способи їх справляння) і його фактичне застосування. Об’єктом дослідження, на його думку, повинно бути з’ясування впливу конкретної фінансової форми на економічне життя країни, окремих місцевостей, різноманітних класів та прошарків населення, що дасть змогу визначити пов’язані з нею інтереси різних суспільних груп, а відповідно, і ставлення їх до певного фінансового інституту та зробити прогноз подальшої еволюції [716, с. 37].

Важливим джерелом вивчення процесу становлення та розвитку науки фінансового права стали бібліографічні вказівники та посібники з фінансово- правової літератури А.П. Суботіна [684] та П.П. Гензеля [204]. Окремо слід наголосити на значенні для подальшого розвитку науки фінансового права, яке мала праця професора П.П. Гензеля «Бібліографія фінансової науки. Тлумачний вказівник з найголовніших творів у російській та іноземній фінансовій літературі», опублікована у 1908 році [204]. На думку А.Й. Буковецького, дана праця була виконана краще інших бібліографій фінансової літератури, оскільки її виконував не любитель бібліографії, а великий знавець фінансової літератури» [121, с. 250]. П.Б. Струве, назвав книгу П.П. Гензеля «посібником надзвичайно корисним і для добре освіченого фахівця і для початківця вченого, і для широкого кола читачів, які здобувають фінансово-економічну освіту» [681, с. 246]. Безумовна цінність даної книги полягає в тому, що у ній поданий не просто бібліографічний перелік праць з фінансової та фінансово-правової проблематики, - вчений подає власний критичний аналіз найбільш значущих, на його думку, наукових творів, виділяючи їх сильні сторони та недоліки. Тому, дана праця має величезне теоретичне та методологічне значення для фінансово-правової науки і є безцінним посібником для сучасного дослідника теорії та історії фінансового права.

Окремі аспекти становлення науки фінансового права в системі вітчизняних університетів розкриті завдяки бібліографічним вказівникам М.П. Загоскіна, В.С. Іконнікова, М.П. Чубинського, Д.І. Багалея та інших [286; 318; 95; 839]. Зокрема, з фактологічної точки зору значний інтерес становить «Біографічний словник професорів та викладачів Імператорського університету св. Володимира» (1834-1884), що вийшов під редакцією професора університету В.С. Іконнікова у 1884 р [95]. Дана праця стала однією з перших та, на жаль, ледь не останніх спроб зібрати життєвий опис всіх без винятку вчених, які працювали в різних галузях університетської науки, в тому числі - й науки фінансового права за перші п’ятдесят років існування Київського університету. Автори статей у «Словнику» були представниками різних факультетів і могли, як сучасники оцінювати не тільки викладацькі заслуги, а й науковий внесок кожного професора. Порівняльна характеристика діяльності імперських університетів в різні періоди їх існування стала також темою наукового дослідження В.С. Іконнікова «Російські університети у зв’язку із здійсненням загальної просвіти», опублікованого у «Віснику Європи» у 1876 році [312].

Важливим джерелом вивчення розвитку фінансової та фінансово- правової науки у Російській імперії продовжує залишатись «Критико біографічний словник російських письменників та вчених» Венгерова С.А., опублікований декількома томами в різні роки наприкінці XIX - на початку XX ст. в Санкт-Петербурзі [141]. На жаль, ця робота не була завершена в тому обсязі, в якому її планував автор.

З 30-х років ХХ ст. цілісні комплексні дослідження з теорії, історії та методології науки фінансового права були фактично відсутні, що було зумовлено жорсткими ідеологічними рамками, впровадженими у практику наукового життя. Окремі, переважно фінансово-економічні дослідження характеризували багатий теоретичний спадок науки фінансового права як «вульгарне», «реакційне», а головне - «антимарксистське» вчення про формально-юридичне тлумачення правової природи державних фінансів як сфери класової боротьби [156; 158]. На фоні цього, особливо цінною є розробка проблем теорії радянської науки фінансового права у працях Ю.А. Ровінського, Л.К. Воронової та Н.І. Хімічевої [608; 651 ]. Присвятивши даній проблематиці окремі розділи власних підручників, вони, таким чином, намітили підходи до подальшого аналізу теоретичних та методологічних проблем фінансово-правової науки.

Найбільш повну та точну характеристику стану та ступеню розробки проблем теорії та методологій науки фінансового права, як і інших галузевих

юридичних наук у ХХ ст. надав професор К.С. Бєльський, який зазначив: «На жаль, доводиться констатувати, що фахівці неохоче беруться за розробку питань, пов’язаних з наукознавством, і воно вкрай рідко опиняється в центрі наукової уваги. Бібліографічний огляд у вітчизняній юриспруденції показує, що подібні роботи можна перерахувати по пальцях. З них можна було б виділити роботи А.А Піонтковського, М.М. Полянського та

О.О. Красавчікова. Що ж стосується фінансового права то можна вказати на твори І.Т. Тарасова і С.І. Іловайського, написані в 80-х роках минулого сторіччя, а також на невеликі розділи в підручниках з радянського фінансового права, написані Ю.А. Ровінським та Н.І. Хімічевою. Тим не менш, названі автори тільки намітили окремі підходи до аналізу самої науки фінансового права. Дана проблема все ще чекає своїх дослідників. Кожного, хто приступає до вивчення «науки про науку», чекає чимало труднощів: фактологічних, біографічних, історичних, джерелознавчих. Проблема ця не обкатана ні в науці фінансового права, ні в інших юридичних науках» [85, с. 6].

Г либинні перетворення усіх сфер суспільно-політичного життя на межі ХХ - ХХІ ст. поставили перед наукою фінансового права нові завдання щодо осмислення предмету фінансово-правового регулювання, дослідження фінансово-правових інститутів у їх якісно іншій формації. Кардинальні зміни у бюджетній, податковій, банківській, валютній та інших сферах реалізації правових відносин сприяли ясному розумінню необхідності переосмислення існуючих фінансово-правових явищ, вироблення і концептуального обґрунтування нових базових теоретичних положень та напрямків, які би базувались на багатому теоретичному спадку фінансово-правової науки.

У світлі цього, справжнім проривом на всьому пострадянському просторі у вивченні історії, теорії та методології науки фінансового права стало опублікування праці К.С. Бєльського «Фінансове право. Наука, історія, бібліографія» [85]. Ставлячи перед собою завдання: визначити межі та предмет пізнавальної спрямованості науки фінансового права, розкрити зміст її методології, а також означити основні етапи її розвитку, автор фактично започаткував новий напрямок фінансово-правових досліджень, яких так гостро потребувала вітчизняна правова наука.

Справу К.С. Бельського у російській правовій науці продовжили О.М. Козирін та О.А. Ялбулганов, які здійснили перевидання найбільш значущих наукових творів з фінансового права, що залишили глибокий слід в історії фінансово-правової науки, опублікувавши у чотирьох томах наукову серію «У витоків фінансового права. Золоті сторінки фінансового права Росії» [510; 421; 859; 699]. Важливість та значимість даних праць у фінансово-правовій науці полягає не просто у популяризації

фундаментальних книг класиків науки фінансового права Російської імперії, - О.М. Козирін та О.А. Ялбулганов здійснили глибокий критичний аналіз та детальний коментар публікованих ними творів, ретельно описали життєвий та творчий шлях їх авторів, охарактеризували і інші їх наукові праці. Традицію перевидання фундаментальних наукових праць у російській фінансово-правовій науці продовжив І.І. Кучеров, опублікувавши із власною вступною статтею та посторінковими коментарями наукову працю О.О. Соколова «Теорія податків», одну з визначних пам’яток науки фінансового права радянського періоду нової економічної політики [659].

Важливе значення для вивчення процесу становлення науки фінансового права мають історично-правовий та біографічний нариси М.В. Лушнікової та А.М. Лушнікова [439; 438]. Ці глибокі та фундаментальні за своїм змістом праці присвячені дослідженню внеску російських державних діячів у розвиток фінансово-правової науки та характеризують територіальні осередки фінансово-правових досліджень на теренах Російської імперії та Радянського Союзу. Можна стверджувати, що у даних працях міститься найбільш повний біографічний опис вчених - представників науки фінансового права у сучасній фінансово-правовій літературі.

На відміну від російської науки фінансового права, у сучасній вітчизняній фінансово-правовій літературі фактично відсутні спеціальні комплексні дослідження, присвячені проблемам її становлення та розвитку.

Окремі проблеми теорії, методології та історії науки фінансового права розкриваються у статтях Л.К. Воронової [167; 175; 176], М.П. Кучерявенка [397; 400], Т.А. Латковської [409; 410; 411; 412], П.С. Пацурківського [534; 537; 538; 540] та ряду інших вчених.

Отже, вивчення сучасної літератури присвяченої проблематиці теорії, науки фінансового права, її становлення, ціннісних та методологічних орієнтирів розвитку засвідчує, що питання теорії та методології фінансово- правової науки у сучасній правовій літературі залишаються недостатньо розробленими. Не набули належного ретроспективного висвітлення наукові пошуки вчених фінансистів у період становлення ринкової системи публічних фінансів, демонополізації банківської системи та переходу до паперово-грошового обігу і кредитного обігу, що припадає на другу половину ХІХ - початок ХХ ст. Визнання теоретичної глибини та значення внеску вчених фінансистів у розвиток теорії фінансового права у періоди докорінної трансформації бюджетної, податкової, грошової систем та зміни місця і ролі публічних фінансів у господарському житті потребує подальшого дослідження і переосмислення у контексті еволюції світової юридичної і фінансової науки та господарської практики.

1.2.