Предметна зумовленість та методологічне підґрунтя науки фінансового права

Наукові знання, будучи відображенням сутності предметів, явищ матеріального і духовного світу, їх властивостей, зв’язків і взаємовідносин, виражаються у самих різноманітних формах.

Дослідження природи наукового пізнання, його механізмів і процесів в тій мірі, в якій вони також є елементом науки і здійснюються її засобами і методами, виступає як спосіб самосвідомості науки. Як стверджують В.О. Лекторський та В.С. Швирьов, при методологічному аналізі наукового пізнання ми маємо справу не просто з природними процесами, що протікають поза волею і свідомістю людини, а з людською діяльністю, яка характеризується усвідомленим застосуванням певних засобів і прийомів [425, с. 7].

Необхідною передумовою дослідження теоретико-методологічних проблем науки фінансового права є характеристика її змісту. Слід підтримати твердження В. А. Козлова, що така характеристика включає в себе обґрунтування самостійного об’єкта і предмета науки, уявлення про властиві даній науці форми відображення, принципи організації теоретичної системи та рівня знань про об’єктивну реальність [364, с.

У фінансово-правовій літературі сформувались різні підходи до розуміння предмета та об’єкта науки фінансового права. Так, К.С. Бельський, відзначаючи важливість проблеми предмета науки фінансового права, стверджував, що будь-якій науці необхідна спрямованість, націленість на те, що в силу даної спрямованості і є для даної науки її предметом. Саме предметом дослідження, на думку вченого, наука фінансового права відрізняється від інших юридичних наук [85, с. 12-13].

Розуміючи під предметом науки фінансового права систему знань про фінансове право і управління державними фінансами, К.С. Бельський означив три напрямки цих знань. Перший їх напрямок, вчений окреслив як такий, що втілюється у формі фінансово-правових категорій (понять). Наука фінансового права характеризується тим, що її зміст утворює система пов’язаних і скоординованих основних категорій типу «державні фінанси», «фінансова діяльність держави», «фінансові акти», «фінансово-правові норми» тощо. У цих поняттях висловлено головне, сутнісне, що характеризує фінансово-правову дійсність. Всі інші категорії і понятійні ряди являють собою конкретизацію і розгортання основних категорій [85, с. 13].

Другу групу знань вчений визначив як такі, що втілюються у формі досліджень про фінансово-правових нормах і їх інститутах - бюджетному, податковому, емісійному праві тощо. Саме ці знання, на його думку, класифікуються, систематизуються та узагальнюються. При цьому фінансово-правові норми вивчаються як явища одного порядку, що становлять самостійну галузь права, мають свою сферу правового регулювання у власному безперервному розвитку і вдосконаленні.

До третього напрямку К.С. Бельський відносить ті знання, що втілюються у формі «набутого досвіду». Вчений вважає, що фінансово- правова наука, вивчаючи фінансове право, обґрунтовує його як самостійну галузь права в юриспруденції, але вивчає його не догматично, а в тісному зв’язку з життям, з правозастосовною діяльністю фінансових органів, узагальнює досвід розвитку фінансового права в цивілізованих країнах Європи та Америки, аналізує фінансово-правові моделі, які можна запозичувати і використовувати в нашій країні.

У вітчизняній фінансово-правовій літературі трактування предмету науки фінансового права як системи знань знайшло підтримку у працях проф. О.П. Орлюк. Так в академічному курсі фінансового права, вчена надає таке визначення предмету фінансово-правової науки: «... це вся сукупність знань про фінансове право та публічну фінансову діяльність (діяльність держави й органів місцевого самоврядування)» [513, с. 102-103].

Запропоноване трактування предмету науки фінансового права виключно як сукупності знань, на нашу думку, є досить спірним і потребує врахування наступних обставин. По-перше, навіть якщо виходити з того, що предмет науки - це те, на що спрямована думка в процесі вивчення певної сфери дійсності, включаючи і самі знання, що отримуються в ході пізнавального процесу [377, с. 176], то можна прийти до висновку, що предмет науки з’єднує знання про різні сторони досліджуваних явищ і процесів в цілісну систему. Його деталізація за допомогою виділення конкретних об’єктів дослідження та уточнення завдань наукового пошуку дозволяє структурувати науку. По друге, як вірно відзначила Н.О. Богданова, метою кожної науки є досягнення власного предмету. Вона досягається шляхом особливих методологічних прийомів пізнавальної діяльності в їх специфічному тільки для даної науки поєднанні. Результати такої діяльності набувають форму уявлень і теоретичних побудов різного рівня і складності залежно від конкретних дослідницьких завдань. Зорієнтовані на предмет пізнання, вони піддаються науковій систематизації, у процесі якої формується наука і виділяються окремі структурні частини й блоки знання, що включаються до її системи за правилами предметної та методологічної заданості [98, с.

Інший підхід до розуміння предмету науки фінансового права запропонований проф. О.Ю. Грачовою. На її думку, таким предметом є процес вивчення галузі фінансового права. Свою позицію вчена обґрунтовує

наступним чином: «Безумовно, вивчаючи галузь права, необхідно

проаналізувати ту сферу суспільних відносин, яку дана галузь права регулює. У зв’язку з цим, необхідно виділити в предметі науки фінансового права суспільні відносини у сфері фінансової діяльності, здійснюваної державою та муніципальними утвореннями. До предмета фінансового права відносяться суспільні відносини, що складаються в процесі формування, розподілу, перерозподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів державою та муніципальними утвореннями, а також уповноваженими ними суб’єктами для досягнення загальносоціальних цілей і завдань, що стоять перед суспільством» [242, с.14]. Разом з тим, О.Ю. Грачова уточнює, що розглядаючи дану сферу суспільних відносин, наука фінансового права аналізує і вивчає не тільки правові норми, спрямовані на регулювання фінансових суспільних відносин з метою досягнення поставлених цілей і завдань, але і їх систему, джерела, фінансові правовідносини, що виникають в результаті впливу фінансово-правових норм на сферу фінансової діяльності [242, с. 14].

Тлумачення предмету науки фінансового права як процесу вивчення, ходу пізнавальної діяльності є, на нашу думку не менш дискусійним. Адже як випливає зі змісту самого поняття «предмет наукового дослідження», ним є коло досліджуваних питань, проблем [317, с. 9-10; 328, с. 281] певна частина об’єктивної дійсності, на яку спрямоване пізнання [394, с. 13]. Як вказав ще у 1839 році видатний теоретик і історик права К.О. Неволін, наука не творить свого предмета, а усвідомлює те, що дійсно є, і в тому саме вигляді, як воно є. Тому, її сутність щодо змісту розкривається із сутності самого її предмету. При цьому, К.О. Неволін вбачав і прикладне значення науки, яке на його думку полягало в тому, що законознавство вказує на способи найбільш кращої реалізації і пристосування законів [477, с. 72]. Таке розуміння істотно розширює зміст предмета наукового пізнання в силу віднесення до нього сфери реалізації норм позитивного права і різноманітності відносин, що виникають при цьому. Таким чином, наука вивчає не тільки те, «що дійсно є» і «як воно є», а й підказує, як має бути. У певному сенсі наука насправді «створює» свій предмет.

Розглядаючи питання про предмет науки фінансового права, слід мати на увазі, що вона, як галузь юридичної науки в цілому вивчає те, що сама визначає у якості свого предмету. Це пов’язано з вчиненням відповідних логічних і теоретичних операцій, які становлять процес виділення предмета дослідження. При чому, як вказував Л.І. Спірідонов, виділити, тобто залучити до дослідження, можна тільки те, що піддається теоретичному аналізу історично даними засобами пізнання [672, с. 7]. Іншими словами, предмет науки - це явище, що зумовлене історичним етапом розвитку науки, який з кількісної сторони, характеризується накопиченим емпіричним матеріалом, а з якісної - сукупністю і ступенем розробленості теоретичних узагальнень (теорій, гіпотез, концепцій тощо) і рівнем розвитку методології. А це в свою чергу іманентно рівню інтелектуально-культурного розвитку тієї чи іншої спільноти (чи цивілізації) на конкретному етапі її існування [451, с. 29] Тому, можна стверджувати, що предмету науки фінансового права властивий одночасно суб’єктивний та історичний характер.

Процес виявлення, означення предмету наукового дослідження у науці фінансового права є суб’єктивним вже хоча б тому, що у ньому має місце саморепрезентація (самовизначення) суб’єкта пізнання цього предмета. Тобто, предмет досліджується в контексті доступної суб’єкту пізнання інформації, накопиченої в суспільстві, певної сукупності власних набутих знань. Тому, при виділенні предмету наукового дослідження, суб’єкт пізнання базується на своїх уявленнях про місце і значення науки в системі усталених наукових координат-класифікаторів, які сформували існуючий на момент виділення галузевий поділ знань, а також про цілі дослідження під відповідним кутом зору на предмет дослідження.

Заслуговує окремої уваги характеристика суб’єктивної складової предмету наукового дослідження через призму концепції екстрадефінітації, запропонованої вітчизняним вченим - теоретиком права А.Д. Машковим. На його думку, в процесі виділення певного наукового знання як окремої самостійної галузі науки має місце зовнішня оцінка позиції суб’єкта пізнання (екстрадефінітація), що надається суб’єктами, яким ця позиція адресована (наукова громадськість, вчені-колеги, слухачі тощо). Саме у внутрішньо суперечливій єдності процесів, які формують систему відносин, що складається між соціальними суб’єктами при екстрадефінітаціі, а також у внутрішньому сприйнятті суб’єктом пізнання навколишнього світу, як предмета дослідження і лежить причина конфлікту, який з’ являється в науковому середовищі в процесі виникнення і формування нових відокремлених галузей знань [451, с. 30-31].

Таким чином, предмет науки фінансового права формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Об’єктивні фактори мають місце в усвідомленні наявності зовнішнього по відношенню до суб’єкта пізнання, а суб’єктивні - у самовизначенні та позиціонуванні суб’єкта дослідження по відношенню до предмету, а також екстрадефінітації, яка відбувається у науковому середовищі. Тому дуже часто виведення нових наукових положень та навіть існування конкретної науки в системі обігу наукового знання, як певної відносно самостійної і відокремленої частини єдиного наукового поля, залежить від готовності сприйняття науковим співтовариством та громадськістю факту їх існування. І хоча фактор екстрадефінітації, на нашу думку, не є визначальним при ідентифікації предмету наукового дослідження, однак, його вплив на самовизначення та позиціонування суб’єкта пізнавальної діяльності у системі ціннісних та ідеологічних координат юридичної науки був і залишається дуже суттєвим.

Предмету науки фінансового права як суспільствознавчої науки властивий історичний характер, оскільки він безпосередньо пов’язаний з етапом, на якому знаходиться в конкретний момент часу наукове знання в цілому і його окремий сектор зокрема. У цьому плані показовим є приклад, запропонований Л.І. Спірідоновим, щодо характеристики предмету теорії держави і права: «сам предмет науки є історичним. Він змінюється в міру залучення в сферу пізнання все нових і нових властивостей та явищ державної і правової дійсності та виключення з неї всього того, що виявляється ілюзіями і помилками. Не випадково наукознавці визначають предмет як виділену частину об’єкта вивчення: виділити, тобто залучити до дослідження, можна тільки те, що піддається теоретичному аналізу історично даними засобами пізнання» [672, с. 8].

Власна оригінальна концепція предмету юридичної науки розроблена теоретиком права В.М. Сирих. Взявши за основу визначення предмету теорії держави і права, вчений стверджує, що дана наука вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку таких соціальних явищ, як держава і право. Саме знання даних закономірностей, вважає В.М. Сирих, дозволяє давати достовірні відповіді на питання про те, в силу яких причин виникли ці соціальні явища, що є джерелом їхнього розвитку, які етапи пройшли вони у своєму розвитку і які закономірності визначають їх дію в даний час та на найближчу і навіть віддалену перспективу [689, с. 32]. На підставі сказаного, вчений розподіляє закономірності, що становлять предмет правової науки, за сферою їх дії на п’ять видів: 1) закономірний зв’язок найбільш простих державних і правових явищ - норми права, правовідносини, правопорушення; 2) закономірний зв’язок складних державних і правових явищ, таких як механізм правового регулювання, система законодавства, механізм держави, галузь права; 3) закономірності, притаманні державі і праву в цілому; 4) закономірний зв’язок держави і права з економікою, культурою та іншими соціальними сферами; 5) закономірності пізнання держави і права [689, с. 32]. Характеризуючи власну класифікацію, автор зазначає, що першим двом видам правових закономірностей притаманний особливий структурний зв’язок органічно цілісних правових явищ. Це, у свою чергу, обґрунтовується з позиції теорії систем, згідно якої, явище, яке володіє властивостями, не притаманними його складовим елементам, являє собою органічну систему. А утворення, які не володіють названими вище властивостями, розуміються як сумативні, механічні системи (в правовій науці в цій якості виступають різного роду класифікації правових явищ) [23, с. 143].

Подібне розуміння предмету юридичної науки як «відповідного кола закономірностей, що вивчаються певною сферою людської діяльності», на нашу думку, є у достатній мірі дискусійним насамперед з наступної причини. Навіть якщо припустити, що дані закономірності і підлягають встановленню, то для того, щоб їх вивчати, наука спочатку все ж повинна їх встановити. Причому, як абсолютно вірно зауважив А.Д. Машков, процес встановлення згаданих закономірностей і становить основний масив наукової діяльності, як в часовому, так і в інтелектуально-енергетичному плані [451, с. 24-25]. А отже, ми знову повертаємось до розуміння предмету галузевої юридичної науки як до процесу пізнавальної діяльності, що, як вже було вказано вище, не відповідає його сутності та природі.

У фінансово-правовій літературі традиційно під предметом науки фінансового права розуміються об’єкти її вивчення та коло досліджуваних нею проблем [242, с. 14]. У зв’язку з цим, визначаючи предмет фінансово- правової науки, як правило, називають, перш за все, відповідну галузь права, правові норми, що є її складовими та регульовані ними суспільні відносини [385, с. 41]. Даний перелік може конкретизуватися також вказівкою на окремі проблеми, дослідженням яких займається наука фінансового права [834, с. 62-63]. Тобто, відбувається ототожнення предмету науки фінансового права та об’єкту її дослідження. У таких випадках, під предметом науки фінансового права розуміють певну частину дійсності, яку вивчає чи досліджує дана наука [810, с. 15].

Звичайно, не можна стверджувати, що такий підхід є абсолютно хибним. Однак, якщо у його рамках спробувати дати визначення предмету науки фінансового права, то відповідь буде та, яку сформулювала вже проф. О.Ю. Грачова: «предметом науки фінансового права є фінансове право» [242, с. 14]. І хоч дана відповідь по своїй суті не є невірною, все ж, враховуючи, що фінансово-правові відносини та фінансове законодавство вивчаються й іншими суспільними та гуманітарними науками, таке визначення предмету науки фінансового права не є у достатній мірі повноцінним ні у пізнавальному, ні в онтологічному плані. Воно є лише тавтологією назви відповідної науки.

Відзначимо, що ототожнення предмету правової науки і об’єкту її дослідження зустрічається і у працях з теорії держави і права. Зокрема, О.Ф. Скакун наступним чином визначає співвідношення об’єкту і предмету юридичних наук і дає їм таке тлумачення: «Об’єктами юридичної науки є держава і право - фактично два об’єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення. Висхідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об’ єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій «юридичності», що конкретизується в окремих сферах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця конкретизація має місце в усіх окремих визначеннях і характеристиках держави і права, у системі понять юридичної науки в цілому та окремих юридичних наук. Предмет юридичної науки - об’єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності. Якщо предмет юридичної науки - це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки - якийсь певний елемент юридичної дійсності» [643, с. 3-4]. Як бачимо, судження О.Ф. Скакун щодо об’єктів юридичних наук у цілому має деякі протиріччя: з однієї сторони, юридичні науки мають фактично два об’ єкти - держава і право, а з іншої - «вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави», що не є логічним.

Ототожнення предмету юридичних наук та їх об’єктів, зустрічається і в працях інших авторів: Є.П. Григоніса [244, с.7], Д.А. Керимова [487, с. 7-20],

А.М. Колодія [369, с. 6-7], В.В. Копейчикова [369, с. 6-7], В.В. Лазарева [488, с. 3-5], В.Д. Ткаченко [285, с. 3-21], М.В. Цвіка [285, с. 174-192], та ін. Зокрема, М.В. Цвік і В.Д. Ткаченко вказували, що в якості такого виступає спільний об’єкт дослідження - право і держава [285, с. 3-4]. При цьому, вказані автори право як об’єкт дослідження юридичних наук поставили на перше місце, в той час як інші вчені дотримуються в цьому відношенні більш традиційного підходу і залишають державу поміж об’єктів дослідження юридичних наук на першому місці, а право - на другому [369, с. 7; 244, с.9].

Принципово інший підхід до розуміння галузевої юридичної науки пропонує B.C. Нерсесянц. Він окремо розрізняє об’єкт вивчення науки і її предмет. При цьому під об’єктом розуміється те, що «...лише підлягає науковому вивченню за допомогою пізнавальних засобів і прийомів відповідної науки», а під предметом науки - «.шукані сутнісні властивості об’єкта (у їх понятійному вираженні)» [479, с. 58]. На основі таких тверджень екстраполюється висновок, зокрема, про предмет науки фінансового права. Ним є поняття фінансового права (а не позитивне фінансове право, відповідні нормативно-правові акти тощо, які належать до об’єкта даної науки). Таким чином, B.C. Нерсесянц пов’язує предмет галузевої юридичної науки з кінцевою метою пізнання в даній конкретній його сфері - розкриттям поняття відповідної галузі права і зводить отримуване знання до його понятійно-правової форми.

Описана позиція знаходить своє втілення і при характеристиці науки фінансового права. Адже дана наука наповнюючи змістом і розкриваючи суть поняття відповідної галузі права безперервно розширює і поглиблює фінансово-правові знання. Цей процес розпочинається із вивчення і осмислення таких явищ, як фінансово-правові норми і фінансово-правові відносини. При цьому дійсність пізнається вже з огляду на те, що вона існує у фінансово-правовій сфері і досліджується за допомогою правових методів, має юридичний, фінансово-правовий характер. За таких умов межа між об’єктом вивчення, що відображає його емпіричне знання, з одного боку, і юридично пізнаною дійсністю, втіленою в системі фінансово-правових понять і характеристик з іншого боку, стирається. У науковий обіг вводиться не лише теоретичне, але й емпіричне знання, а пізнаваний об'єкт стає невід’ємною складовою предмета пізнання [98, с. 9].

Як стверджує B.C. Нерсесянц, у процесі застосування юридичного методу, об’єкт науки осягається як її предмет, тобто відбувається перетворення емпіричного об’єкта в теоретичний предмет [479, с. 73]. З цього випливає висновок про тісне переплетення об’єкта і предмета науки фінансового права. При цьому предмет даної науки об’єднує і мета пізнання відповідної сфери дійсності, тобто безпосереднього об’єкта вивчення, і проміжні результати в досягненні такої мети, і зміст фінансово-правового знання, що складається в процесі наближення до мети. За такого підходу до розуміння проблеми предмета науки, розкриття поняття фінансового права стає її основною метою, орієнтиром для формування відповідної наукової галузі. Разом з тим, об’єкт і предмет вивчення є різнорідними явищами. Перше з них належить до права і об’єктивується у фінансово-правових відносинах та нормах, друге - до наукового знання про ці норми і відносини, що відображається у наукових джерелах [276, с. 15-16].

Зазначений підхід набув широкого поширення і в інших галузевих юридичних науках. Зокрема, М.Й. Байтін стверджував: «Кожна наука має свій об’єкт і предмет дослідження, які тісно співвідносяться, але не збігаються. Поняття об’єкта ширше, ним охоплюються явища зовнішнього світу, на які поширюється пізнання і практичний вплив суб’єктів, людей. Предмет, у свою чергу, - це частина, сторона, той чи інший конкретний аспект об’єкта, досліджуваний даною наукою; це коло найбільш суттєвих питань, які вона вивчає. Якщо об’єкт виступає, як правило, загальним для ряду наук, то предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої. Будь-яка наука має властивий тільки їй одній предмет, яким і визначається самостійність, своєрідність і особливості тієї чи іншої науки, її відмінність від інших систем знання» [62, с.13]. Додамо до сказаного, що в основі даного методологічного підходу є розуміння предмету науки як кола питань, які вона вивчає.

У вітчизняній юридичній літературі 70-х - 80-х років XX століття набула широкого поширення ідея використовувати поняття «об’єкт науки» у контексті визначення її предмета. Серед прихильників такої ідеї можна назвати А.М. Васильєва [136, с. 18], О.В. Сурілова [688, с. 25], В.О. Тенненбаума [718, с. 7], Ф.Н. Фаткулліна [744, с. 5], та інших вчених. Погоджуючись в цілому з доцільністю використання поняття «об’єкт науки» для більш точного і конкретного визначення предмета тієї чи іншої галузі знань, все ж слід відзначити, що таких підхід не слід абсолютизувати, як це робить, зокрема, О.В. Сурілов, вважаючи, що «така методологічна позиція є бездоганна» [688, с. 25]. Так, можна назвати і певні методологічні недоліки використання поняття «об’єкт науки» у процесі визначення предмета наукової юридичної дисципліни. По-перше, хоч у назві галузевої юридичної науки в певній мірі присутня вказівка на те, що є її предметом, але не завжди цей зв’язок є очевидним і прямо кореляційним. По-друге, як вірно відзначає А.Д. Машков, назва науки є завжди історичною в тому сенсі, що є запровадженою на певному історичному етапі формування (виділення) цієї науки в системі наукового поля [451, с. 24]. Тому іноді назва науки може бути непов’язаною з об’єктом її дослідження.

Резюмуючи характеристику означених вище підходів до трактування предмету та об’єкту юридичної науки, зазначимо, що варіативність думок та концепцій у цій сфері зумовлена специфікою історичного становлення та розвитку вітчизняної правової науки в цілому та науки фінансового права зокрема. На нашу думку, це пов’язано з тим, що провести розмежувальну лінію між об’єктом і предметом науки, особливо на ранніх етапах її становлення, формування як відокремленої сукупності знань надзвичайно важко. Адже, як вірно відзначено в теорії держави і права, проблема визначення предмету конкретної юридичної науки набуває актуальності на завершальному етапі її виділення у рамках наукового поля. Тому, спроба дати чітке визначення власного предмету свідчить насамперед про те, що наука досягла достатнього теоретико-методологічного рівня розвитку.

Визначаючи предмет науки фінансового права, слід відштовхуватись також від загальноприйнятого трактування науки як «... сфери людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність» [109, с.956]. З цього визначення можна зробити висновок про те, що наука є певною сукупністю, сумою накопичених, осмислених і систематизованих знань про певну сферу дійсності, а також пізнавальною діяльністю суб’єктів у цій сфері. Тобто, іманентною властивістю науки є її направленість на щось, що в силу цієї направленості і є для цієї науки її предметом. З огляду на це, виділена та відокремлена суб’ єктом пізнання частина певної сфери правової дійсності є предметом юридичної науки.

Таким чином, об’єктом науки фінансового права є певна частина фінансово-правової дійсності, на яку спрямоване наукове пізнання у рамках даної науки. У свою чергу, предметом науки фінансового права є визначене та відокремлене суб’єктом пізнання коло питань у сфері фінансово-правової дійсності.

Фінансово-правова дійсність є відокремленою сферою правової дійсності, яка складається у сфері дії норм фінансового права і досліджується однойменної наукою за допомогою відповідних методологічних прийомів. До об’єктів дослідження належать норми фінансового права, що формалізовані в різних джерелах, фінансово-правові відносини, а також саме фінансово-правове знання як результат вивчення вказаних об’ єктів. Дослідження різних проявів об’ єктів науки фінансового права сприяє всебічному осягненню її предмета. Тому можна стверджувати, що об’ єкт науки фінансового права формалізується у її предметі, а предмет розкривається через пізнання об’єкта.

Дане твердження знаходить своє відображення у співвідношенні предмета науки і предмета галузі фінансового права. Вони існують в нерозривному взаємозв’язку і у взаємному впливі. З одного боку, норми та інститути фінансового права, будучи об’єктом пізнання науки, визначають теми і напрямки дослідження, сприяючи осягненню її предмета. З іншого боку, фінансово-правова наука, критично оцінюючи право, вирішує завдання його вдосконалення і таким чином впливає на предмет галузі.

Діяльність людей у будь-якій її формі (наукова, практична тощо) визначається цілою низкою чинників. Кінцевий її результат залежить не тільки від того, хто діє (суб’єкт) або на що вона спрямована (об’єкт), але і від того як відбувається даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються. У зв’язку з цим, межа між сутнісною і методологічною частинами пізнавальної діяльності носить умовний і динамічний характер, так як обидві частини є напрямками однієї науки, хоча кожна і володіє відносною автономністю. Крім того, як зазначив Д.А. Керімов, методологічна частина не просто належить до змістовної частини науки, але й своїм змістом звертається до дослідницького процесу, пошуку та винайденню нового правового знання [343, с. 71]. Оскільки основною функцією методу є внутрішня організація і регулювання процесу пізнання або практичного перетворення того чи іншого об’єкта, то метод зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою розпоряджень, принципів, вимог, які повинні орієнтувати в рішенні конкретної задачі, досягненні певного результату в тій чи іншій сфері діяльності [581, с. 86]. Як влучно висловився В.П. Кохановський, метод дисциплінує пошук істини, дозволяє (якщо правильний) заощаджувати сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом. Істинний метод служить своєрідним компасом, по якому суб’єкт пізнання і дії прокладає свій шлях, дозволяє уникати помилок [377, с. 168].

Г оловним призначенням методу наукового дослідження є забезпечення на основі відповідних принципів (вимог, приписів тощо) успішного вирішення певних пізнавальних і практичних проблем, приріст знання, оптимальне функціонування і розвиток тих чи інших об’єктів. У зв’язку з цим, питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими або внутрішньо науковими рамками, а повинні ставитися у широкому історичному та соціокультурному контексті. Це означає, що необхідно враховувати зв’язок науки з практикою на певному етапі соціального розвитку, взаємодію науки з іншими формами суспільної свідомості, співвідношення методологічного і ціннісного аспектів, «особистісні особливості» суб’єкта діяльності та багато інших соціальних факторів.

Метод наукового дослідження зумовлений насамперед своїм предметом. Будучи способом дослідження, він не може залишатися незмінним, завжди рівним самому собі у всіх відносинах, а повинен змінюватися у своєму змісті разом з предметом, на який він спрямований. Це означає, що істинним повинен бути не тільки кінцевий результат пізнання, але і шлях, що веде до нього. Дуже вдало охарактеризував тісний зв’язок предмета і методу наукового дослідження у їх паралельному розвитку видатний мислитель ХХ ст. Вернер Гейзенберг: «... Коли предметом природознавства була природа як така, науковий метод, який зводився до ізоляції, пояснення і впорядкування, сприяв розвитку науки. Але вже до кінця XIX - початку XX ст., коли у полі зору науки опинилась вже не сама природа, а мережа взаємин людини з природою, науковий метод «натрапив на свої кордони». Виявилося, що його дія змінює предмет пізнання, внаслідок чого сам метод вже не може бути відсторонений від предмета» [203, с.304].

Метод наукового дослідження постає як діяльність дослідника щодо пізнаваного об’єкта. Предмет (об’єкт) пізнання повідомляє методу його змістовну спрямованість. Наприклад, при дослідженні фінансово-правових явищ використовуються головним чином спеціально наукові методи, що мають фінансово правову спрямованість і утворюють основу методології фінансового права. Іншими словами, фінансово-правова наука, маючи особливий предмет дослідження, застосовує свої особливі методи, що випливають з розуміння сутності усвідомлюваного предмета (об’єкта). Зумовленість змістовної діяльності методу об’єктом пізнання є дуже важливою ознакою методу науки фінансового права.

Як відзначено представниками вітчизняної філософії і методології науки, метод не може бути даний цілком у своєму завершеному вигляді до початку певного дослідження. Натомість, він значною мірою повинен формуватися щоразу заново, відповідно до специфіки предмета. Описуючи даний процес, Е.Г. Юдін надав йому наступну образну характеристику: «Розвиток сучасного наукового пізнання свідчить про те, що методологія не позичається у близьких або далеких сусідів на час побудови теорії. Вона принципово не може бути представлена тут у вигляді певних повчань, які надаються звідкись зверху з приводу того, як треба і як не треба будувати теорію. Як показує досвід розвитку науки, у будь-якій значній науково-теоретичній концепції методологічні моменти органічно зливаються з предметно-змістовними і в кінцевому рахунку - зумовлюються ними» [838, с. 49].

Характеристика методу пізнання не може бути повною без ознаки плюралістичності, яка передбачає наявність у кожної юридичної науки безлічі методів. Різноманітність методів науки визначається, з одного боку, властивостями розуму, уяви, інтуїції, з іншого - особливостями предмета пізнання. Видатний правознавець і методолог Б.О. Кістяківський стверджував, що метод наукового дослідження повинен бути плюралістичний, тобто включати в себе систему пізнавальних прийомів, за допомогою яких пізнаваний предмет може бути досліджений повноцінно, доказово, з усіх боків [344, с. 7].

Спрямованість пізнання на відповідний предмет надає методам наукового дослідження об’ єктивний характер. Разом з тим, як відмітив К.С. Бельський, питання про методи - це питання про мислення, пам’ять та уяву суб’єкта пізнання, тобто питання про якості, які визначають суб’єктивний характер методів пізнання і не завжди піддаються логічній регламентації [84, с. 7]. З цим, пов’язані труднощі при прагненні дати точне визначення методу наукового дослідження.

Виходячи з вищевикладеної характеристики ознак, можна

запропонувати наступне визначення методу пізнання фінансового права - це система способів і прийомів пізнавальної діяльності, що застосовуються суб’єктом для пізнання визначеного ним предмету дослідження з метою набуття нових знань про фінансове право.

Слід підтримати твердження К.С. Бельського, що метод пізнання фінансового права є збірним поняттям, яке в залежності від сфери дії і предмета дослідження диференціюється на три основні групи методів: 1) філософські; 2) загальнонаукові; 3) спеціально-наукові методи дослідження.

Філософські методи пізнання фінансового права засновані на можливості суб’єкта узагальнено оглянути окремі аспекти досліджуваної проблеми, виділити найбільш важливі і об’єднати (узагальнити) їх в ціле. Як писав видатний англійський філософ ХХ ст. А.Н. Уайтхед, філософські методи наукового дослідження не є «зведенням жорстко фіксованих регулятивів», а, навпаки - системою м’яких принципів, операцій, прийомів, які носять всезагальний, універсальний характер і знаходяться на самих високих поверхах абстрагування [734, с. 624].

Філософські методи задають лише найзагальніші регулятиви дослідження, його генеральну стратегію, але не замінюють спеціальні методи і не визначають остаточний результат пізнання прямо і безпосередньо. У теорії та методології науки доведено, що «чим більш загальним є метод, тим більш невизначеним він є у відношенні до приписів конкретних кроків пізнання та тим більш великою є його неоднозначність у визначенні кінцевих результатів дослідження» [377, с. 184]. Однак, з іншого боку, як свідчить теорія науки, «помилка на вищих поверхах пізнання може завести цілу програму дослідження в глухий кут. Наприклад, помилкові загальні вихідні установки з самого початку зумовлюють спотворення об’ єктивної істини, призводять до обмеженого метафізичного погляду на сутність досліджуваного об’єкта» [378, с. 15].

До філософських методів наукового пізнання належать методи історизму, системного аналізу, порівняння, діалектики, живого пізнання та інші. Ми підтримуємо позицію К.С, Бельського, про те, що історизм як філософський метод дослідження використовується у науці фінансового права у двох іпостасях: як історичний метод, що вивчає історію фінансового права і фінансово-правової науки в процесі змінюваних в часі історичних періодів; та як метод порівняльно-історичного дослідження, спрямований на пізнавальне порівняння споріднених фінансово-правових інститутів різних історичних епох » [84, с. 9].

Метод системного аналізу у науці фінансового права є способом мислення, що заснований на оглядовому вивченні відповідного фінансово- правового явища, коли його елементи вивчаються не ізольовано один від одного, а у взаємодії, системно. Юридична цінність системного підходу полягає в тому, що систематизований нормативно-правовий матеріал як цілісне утворення володіє новими якісними характеристиками, що не містяться в утворюючих його частинах, що, у свою чергу, дозволяє його ефективно кодифікувати [56, с. 19].

Порівняльний метод як філософський метод пізнання сприяє досягненню результатів у будь-якій науковій сфері, поглиблюючи і розширюючи пізнавальну діяльність. Порівняння як таке не є прерогативою якоїсь однієї науки, воно є властивим постійним елементом на всіх етапах і у всіх формах пізнання, без якого немислимий не тільки даний процес, але і взагалі будь-який вид людської діяльності. Філософський порівняльний метод у фінансовому праві диференціюється на два основних пізнавальних прийоми, які втілюються у спеціально-наукових методах дослідження: синхронічний (або порівняльно-правовий), що передбачає одночасне порівняння фінансово-правових об’єктів, і діахронічний (або порівняльно- історичний), що спрямований на порівняння двох і більше об’єктів у різний історичний період.

У науці фінансового права діалектичний метод пізнання включає в себе наступні пізнавальні прийоми: перший - фінансово-правовий об’єкт розглядається як динамічна система в русі, розвиткові та власній постійній видозміні. Даний факт зумовлений високою динамічністю предмету наукового дослідження - норми, що утворюють фінансове право, надзвичайно рухливі і постійно змінні. Другий методологічний прийом зводиться до розуміння фінансово-правового об’єкту як системного утворення, яке розглядається крізь призму подолання ним внутрішніх протиріч і через пошуки консенсусу. Так, на думку французького філософа Г. Башляра, використання діалектичного методу тягне за собою усунення конфліктних ситуацій, поряд з безперервною ломкою застарілих наукових положень. «Тільки в науковій творчості, - писав філософ, - можна любити те, що руйнуєш, можна продовжувати минуле, заперечуючи його, можна поважати свого вчителя, спростовуючи його вчення» [746, с. 167].

Зміст методу живого пізнання дуже вдало розкрив російський філософ С.Л. Франк. На його думку, даний філософський метод являє собою форму пізнавального процесу, «... який пов’язаний з живим зануренням суб’єкта в об’єкт, зі співчуттям і переживанням за об’єкт» [761, с. 103]. Називаючи метод живого пізнання основним у суспільних науках, він писав: «Чи вивчаємо ми історію, чи політичну економію, чи право, - у всіх суспільних науках ми просто не мали б перед собою об’єкта, не розуміли б про що йде мова, якби не могли поставити себе на місце досліджуваних нами учасників суспільних відносин і через внутрішній досвід вловити живий зміст суспільного життя» [761, с. 103-104].

Отже, методологічна роль філософських методів дослідження проявляється, як правило, не прямо, а опосередковано, шляхом впливу на застосування спеціальних галузевих методів пізнання, впливаючи на глибину і широту дослідження. Як відзначив Г.О. Підкоритов, філософські методи більше виконують роль стратегії, ніж тактики наукового дослідження [565, с. 47].

До загальнонаукових методів пізнання фінансового права належить система пізнавальних засобів та прийомів, що використовуються у наукових дослідженнях з суспільних, природничих і технічних наук. Ця система включає в себе методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, порівняння, класифікації аналогії, гіпотези тощо. Хоч загальнонаукові методи належать усім наукам, але їм притаманна власна специфіка, яка зумовлена предметом наукового дослідження. Крім того, вони зумовлені не тільки характером об’єкта пізнання, а й особливостями суб’єкта мислення: вони є суттю форми мислення і пізнання суб’єктом об’єктивної реальності [564, с. 21].

Загальнонаукові методи виступають в якості своєрідної «проміжної методології» між філософією та фундаментальними теоретико-

методологічними положеннями спеціальних наук. Тому вони входять до складу інших методів наукового пізнання, чи то філософських, чи то спеціально-наукових. З іншого боку, саме на основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які забезпечують зв’язок філософії з наукою фінансового права як зі спеціально- науковим галузевим знанням і методами її наукового дослідження.

Спеціально-наукові методи дослідження науки фінансового права є сукупністю способів і принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються для відображення, пізнання та тлумачення різних аспектів предмету фінансового права. До даної групи методів належать: формально-догматичний, порівняльно-правовий, порівняльно- історичний, фінансово-соціологічний, структурно-функціональний та інші.

Формально-догматичний метод, який у теорії та методології права ще називають юридичним методом, є сукупністю юридичних прийомів, за допомогою яких здійснюється зовнішня юридична обробка правового матеріалу («догми права»), описуються і аналізуються правові норми та правовідносини, здійснюється їх пояснення тлумачення і класифікація [86, с.

300]. На думку К.С. Бельського, у субординації побудови спеціальних методів пізнання, формально-догматичний метод займає перше місце, оскільки аналіз і знання фінансового законодавства складають необхідну попередню сходинку до кожної досліджуваної фінансово-правової проблеми [84, с. 11].

Не менш важливим, на нашу думку, є використання наукою фінансового права порівняльно-історичного методу наукового дослідження, який є системою пізнавальних прийомів, у структурі якої має місце порівняння двох чи більше споріднених або аналогічних фінансово-правових інститутів [84, с. 11-12]. Як писав К.О. Неволін: «Щоб зрозуміти сенс певного діючого закону і завжди чинити за наміром законодавця, удосконалювати закони згідно загальному їх духу і порядку розвитку, для цього треба знати історію вітчизняного законодавства, закони часів минулих, з яких розвинулися і в яких, як зі свого джерела, витікають закони теперішнього часу» [476, с. 16].

Порівняльно-історичний метод наукового дослідження розглядає фінансово-правові явища у їх еволюційному розвитку. Взявши за основу позицію видатного російського імперського історика М.І. Карєєва щодо трактування значення порівняльно-історичного методу у теорії науки відзначимо, що при дослідженні проблеми того чи іншого правового інституту, не можна відкидати зроблені раніше спостереження, оцінки та висновки з двох причин. По-перше, у «старому» матеріалі можна несподівано виявити окреме раціональне зерно, яке може слугувати для створення цілої і цілком актуальної для теперішнього часу наукової концепції. По-друге, відсутність у теорії фінансового права історичності можна розглядати як суттєвий недолік даної теорії науки [335, с. 166].

Метод фінансово-правової соціології є сукупністю конкретно- соціологічних пізнавальних прийомів, за допомогою яких набуваються нові емпіричні знання у галузі фінансового права. До таких прийомів належать: безпосереднє спостереження, анкетування, співбесіда (інтерв'ювання), використання статистичних даних тощо. Якщо формально-догматичний метод, як правило, орієнтований на безпосереднє вивчення фінансово- правових норм, їх тлумачення і розуміння, то метод фінансово-правової соціології спрямований на пізнання людської поведінки у фактично існуючих фінансово-правових відносинах.

Отже, як випливає з поданої вище характеристики методів наукового пізнання фінансового права, методологія фінансово-правових досліджень не може трактуватись як проста сума окремих методів, їх механічна єдність. Методологія - це складна, динамічна, цілісна, система способів, прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямованості, евристичних

можливостей, змістів, структур.

Зі сказаного вище можна зробити висновок, що в сучасній науці поняття «предмет пізнання» вживається в двох основних значеннях. По- перше, як предметна область - сторони, властивості, відносини дійсності, що володіють відносною завершеністю, цілісністю і протистоять суб’єкту в його діяльності (об’єкт пізнання). По-друге, як система законів, яким підкоряється даний об’єкт. Дослідження передбачає ретельне знання фактів і інших даних, які стосуються його предмету. Воно здійснюється як рух у певному матеріалі, вивчення його особливостей, зв’язків, відносин тощо. Тим самим, метод проявляється не як зовнішня рефлексія, а бере визначення з самого предмета, є його іманентним принципом. «Оскільки у своїй діяльності ми не можемо вийти за межі природи речей, то метод пізнання об’ єктивної істини та виражаючі його у своїй сукупності категорії мислення - це не «посібник людини», а вираз закономірності і природи і людини» [377, с. 178]. У цьому сенсі, як відзначив болгарський філософ Т. Павлов, «.. .не існує методу, який можна було б вивчити і систематично застосовувати для досягнення мети. Дослідник повинен виявити у природи чітко формульовані загальні принципи, що відображають певні спільні риси сукупності безлічі експериментально встановлених фактів» [520, с. 438].

Таким чином, істинність методу наукового дослідження завжди детермінована змістом предмета. Як відзначив видатний методолог науки ХХ ст., лауреат Нобелівської премії І.Р. Пригожин: «...метод завжди був і є усвідомленням про форму внутрішнього саморуху її змісту,

самоконструюючим шляхом науки» [581, с. 267]. Таке розуміння завжди було і залишається дуже важливим для розвитку сучасної науки фінансового права, де ми підходимо до проблем, в яких методологія невіддільна від питання про природу досліджуваного предмета.

1.3.