Державний кредит і державні запозичення, їх класифікація

При розгляді категорії державного кредиту у вітчизняній літературі використовують два підходи - широкий і вузький. Розгляд категорії державного кредиту у широкому сенсі передбачає врахування у рамках цієї категорії як відносин, де держава виступає позичальником і гарантом запозичень, так і відносин, де держава є кредитором.

Д.І.Коваленко та В.В.Венгер наголошують, що основною формою державно- кредитних відносин є форма, коли держава виступає позичальником коштів. При цьому за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси юридичних та фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб. Будучи кредитором, держава за рахунок коштів бюджету гадає на платній основі за умови обов’язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж при попередній формі. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов’язань, взятих на себе фізичними або юридичними особами, вона є гарантом (умовний державний кредит). У сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати як у ролі позичальника, так і кредитора [3, с.438].

В.І. Оспіщев розглядає державний кредит у вузькому аспекті, приділяючи увагу лише тій частині відносин у рамках державного кредиту, де держава виступає позичальником.

Джерелами фінансування кредиту є: грошові кошти юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), іноземних держав, міжнародних фінансових організацій, центральних та провідних комерційних банків. Фінансові ресурси, залучені шляхом використання державного кредиту, спрямовуються до державного бюджету, центрального банку або державного цільового фонду для фінансування визначених програм. Залучені кошти використовуються на умовах позики (платності, повернення, забезпечення тощо) [5].

В українському законодавстві термін державний кредит не використовується. Натомість виділяється категорія «державне запозичення».

Державне запозичення - операції, пов'язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування державного бюджету. Державні запозичення здійснюються в межах, визначених законом про Державний бюджет України, з дотриманням граничного обсягу державного боргу на кінець бюджетного періоду. Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належить державі в особі міністра фінансів України, за дорученням Кабінету Міністрів України.

Кредити (позики) від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних проектів залучаються державою на підставі міжнародних договорів України і відносяться до державних зовнішніх запозичень. Кошти для реалізації таких інвестиційних проектів, а також витрати на обслуговування та погашення відповідних кредитів (позик) передбачаються у законі про Державний бюджет України протягом усього строку дії кредитних договорів. Відповідні міжнародні договори не потребують ратифікації, якщо інше не встановлено законом [1].

Метою запозичення коштів може бути:

У покриття бюджетного дефіциту;

У регулювання грошового обігу;

У залучення коштів для інвестиційних програм тощо [7].

У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:

У фіскальну, тобто сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих і децентралізованих фондів держави;

У регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою здійснення операцій на ринку цінних паперів (купівля-продаж державних цінних паперів Національним банком України з метою їх розміщення на відкритому ринкові), що впливає на пропозицію грошей і відповідно на позичковий процент [7].

J Д.І.Коваленко та В.В.Венгер виділяють ще контрольну функцію державного кредиту. Вона тісно переплітається з контрольною функцією фінансів, однак має і свої особливості. Зокрема ця функція пов’язана з діяльністю держави та станом централізованого фонду грошових коштів, та охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки державний кредит передбачає повернення отриманих коштів. Також слід наголосити на тому, що ця функція здійснюється не тільки фінансовими структурами, а й кредитними установами [3, с.441].

До основних форм державного кредиту належать:

1) державні позики, що надаються на підставі кредитних угод;

2) позики, які залучаються державними органами управління шляхом емісії та розміщення державних боргових цінних паперів;

3) держані гарантії, що надаються урядом підприємствам і установам з метою залучення кредитних ресурсів;

4) вклади громадян в ощадні банки країни;

5) інші форми [5].

Кредитний метод залучення коштів до господарського обороту суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втіленої в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, відображеної в позиковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує з метою акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, але й зовнішні джерела [7].

Державні позики, що одержують на підставі кредитних угод, можуть бути внутрішніми і зовнішніми. За строками погашення вони бувають коротко-, середньо- і довгостроковими. За забезпеченням позики поділяються на заставні (забезпечені заставою) та беззаставні. Заставою можуть бути матеріальні цінності, грошові кошти, що перебувають у власності держави, або будуть одержані в майбутні періоди та ін. Беззаставні позики не мають певного забезпечення, їх надійність гарантується фінансовою стійкістю держави. Позики, що залучаються з використанням державних цінних паперів, також функціонують в різних варіантах. Це можуть бути цінні папери, що пропонуються внутрішнім і зарубіжним інвесторам. Вони, в свою чергу, можуть бути неринковими, тобто не підлягають обігу на фінансових ринках, і ринковими. Державні цінні папери також можуть бути процентними, виграшними і дисконтними [5].

Державні гарантії за кредити підприємствам і установам також входять до складу державного кредиту. Вони не передбачають витрачання державного бюджету в період одержання кредитів. Але в разі неповернення гарантованих позик у строки, передбачені кредитними угодами, погашення їх має здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету. Проте їх раціональне використання сприяє стабілізації розвитку підприємницької діяльності і, тим самим, збільшенню надходжень до державного бюджету. Державні гарантії можуть бути внутрішніми, тобто надаватися резидентам, і зовнішніми, тобто такими, що надаються нерезидентам [5].

2.