Антиінфляційна політика

Детальний аналіз інфляції як макроекономічного явища показує, що вона породжується багатьма чинниками і має численні зв'язки з іншими економі­чними процесами, такими як безробіття, економічний цикл, зовнішньоеконо­мічні впливи, фіскальна і монетарна політика.

Увагу багатьох дослідників привернула кількісна оцінка втрат від бороть­би з інфляцією. Був запропонований показник, який отримав назву коефіціє-

нту втрат (шкоди) від зниження інфляції.

Коефіцієнт втрат (SR) можна вивести з рівняння (18.16), дещо видо­змінивши його:

Коефіцієнт втрат вимірює кумулятивне надлишкове безробіття, тобто по­казує, на скільки процентів додатково повинне зрости безробіття, щоб інфля­ція зменшилась на задану величину. З формули (18.17) випливає, що кожен процент зниження інфляції вимагає підвищення безробіття над природним рівнем на (1 / b)^o∕o, (SR = 1/ b).

Обчистити коефіцієнт шкоди між періодами 0 і t можна за формулою:

Американськими науковцями були здійснені відповідні розрахунки для періоду 1980-1984 рр., коли президент США Р. Рейган проводив боротьбу з інфляцією, рівень якої досягнув двохзначних чисел. Значення природного рі­вня безробіття було прийнято за 6/. Підсумувавши дані за означений період, встановили, що кумулятивне надлишкове безробіття склало 10,8∕, а інфляція за цей час знизилась на 7,2/.

Коефіцієнт шкоди можна обчислити також через ВВП-розрив. Величина ВВП-розриву на даний період в США була оцінена у 21,5/ потенційного ВВП. Відповідно коефіцієнт шкоди був рівним 3 (21,5/7,2) ^[71], тобто кожний процент щорічного зниження рівня інфляції обертався втратою 3/ ВВП у порівнянні з потенційним. Було обгрунтовано, що типове значення коефіцієнта втрат, обчи­сленого через ВВП-розрив, дорівнює 5, тобто кожен процент зниження інфля­ції обходився в середньому в 5/ зниження середньорічного обсягу випуску.

З'явились прихильники так званої інерційної інфляції, які вважали, що інфляція минулого періоду проявляється в теперішньому періоді через над­мірне зростання заробітної плати, що в свою чергу обумовить інфляцію в майбутньому. Таким чином, інфляція минулого періоду трансформується в майбутню. Як інерцію у фізиці, інерційну інфляцію можна перервати лише зовнішнім впливом - за допомогою рецесії, коли безробіття перевищує при­родний рівень, а ВВП нижчий за потенційний. Для цього потрібен певний час і неминучі великі втрати.

Одночасно група економістів на чолі з Робертом Лукасом і Томасом Сарджентом почала критикувати аналіз взаємозв’язку інфляції та безробіт­тя, оснований на коригуванні зарплати і адаптивних очікуваннях. З їх точки зору зарплата завжди без будь-яких угод встановлюється так, щоб забезпечи­ти рівновагу на ринку праці за повної зайнятості. В протилежність концепції адаптивних очікувань, які ґрунтуються на минулих процесах, вони розробили свою концепцію раціональних очікувань, вважаючи, що і робітники, і під­приємці зацікавлені в якомога точніших методах прогнозування інфляції, то­му що помилки в очікуваннях ведуть до великих втрат. Раціональні очіку­вання формуються на основі загального розуміння розвитку економіки та чі­тких уявлень про майбутню політику держави.

Базуючись на аналізі, проведеному М. Фрідменом і Е. Фелпсом, автори концепції раціональних очікувань стверджували, що як тільки відбувається зміна економічної політики, економічні суб’єкти відразу коригують свої ін­фляційні очікування - для цього їм не потрібно багато часу. Темпи зростання цін можуть бути суттєво швидше обмежені у часі і втрати від приборкання інфляції будуть значно меншими. Принаймні, коефіцієнт шкоди може бути значно меншим, ніж розрахунковий. Для цього потрібно проводити не тим­часові обмежувальні фіскальні і монетарні акції з боку уряду, а змінити всю економічну політику в цілому. Все залежить від того, наскільки рішуче уряд налаштований на викорінення інфляції. Якщо політика уряду заслуговує до­віри і економічні агенти достатньо раціонально перебудуть свої очікування, то короткострокова крива Філліпса відразу переміститься вниз і економіка досягне низької інфляції швидко і без втрат у вигляді високого рівня безро­біття і низького обсягу виробництва.

Реальні антиінфляційні заходи уряду США 1980-х рр. не підтвердили ви­сновків прихильників концепції раціональних очікувань. Жорстка грошово- кредитна політика скоротила темпи інфляції, але це привело до найбільш гли­бокого спаду в економіці США з часів Великої депресії, з болісним періодом високого безробіття (10%). І все ж таки більшість оцінок коефіцієнта втрат, ос­нованих на фактичних даних, були нижчими, ніж теоретичні прогнози.

Згідно з концепцією раціональних очікувань, спинити інфляцію, звести її до нуля, уникнувши при цьому будь-яких втрат обсягів виробництва, можна за наявності трьох складових: швидкого досягнення рівноваги на ринку пра­ці; очікувань, орієнтованих на майбутнє; повної довіри до політики уряду. Вирішальним моментом є здатність уряду переконати економічних суб’єктів, що буде проводитись політика, здатна забезпечити нульову інфляцію.

Більш за те, суспільні втрати від боротьби з інфляцією розподіляються нерівномірно. Падіння сукупного доходу лягає передусім на плечі тих, хто втратив роботу, а це як правило найменш кваліфіковані працівники з недо­статнім досвідом роботи.

Набули поширення також погляди, згідно з якими помірна інфляція не та­ка вже і шкідлива, потрібно лише пристосуватись до неї, навчитись жити в умовах інфляції. Оскільки добробут людей залежить не від грошової політи­ки, а від продуктивності праці, а під час інфляції застосовується індексація доходів, то припинення інфляції не означає, що реальні доходи збільшаться.

Коли інфляція не перевищує 20-30% на рік, може проводитись адаптивна антиінфляційна політика, яка включає:

■ поступове обмеження грошового пропонування,

■ індексацію грошових доходів,

■ стабілізацію інфляційних очікувань,

■ регулювання цін і доходів,

■ укладання довгострокових угод між підприємцями і профспілками про співвідношення темпів зростання цін і номінальної зарплати.

Проте існує й інша точка зору, яка вбачає в інфляції чисте зло для еконо­міки, тому її прихильники вважають, що потрібно проводити активну боро­тьбу з інфляцією, жертвуючи навіть падінням обсягу виробництва.

Активна антиінфляційна політика передбачає:

■ різке (шокове) скорочення пропонування грошей шляхом контролю за грошовою емісією,

■ заборону емісійного фінансування державного бюджету,

■ проведення грошової реформи конфіскаційного типу.

Крім того, в антиінфляційній політиці потрібно враховувати вид інфляції.

У боротьбі з інфляцією попиту необхідно:

■ зменшити державні видатки,

■ підвищити податки,

■ скоротити бюджетний дефіцит,

■ стабілізувати валютний курс.

Для зниження інфляції витрат необхідно проводити заходи, спрямовані на:

■ обмеження зростання факторних доходів і цін,

■ захист конкуренції (антимонопольна політика),

■ зниження податків на бізнес;

■ відповідність грошової емісії приросту реального обсягу випуску.

Серед вчених також немає єдності у визначенні оптимального темпу ін­фляції. М. Фрідмен вважає, що він повинен дорівнювати взятому із знаком „мінус” значенню реальної процентної ставки. Тобто уряд повинен докладати зусиль для встановлення нульової номінальної процентної ставки. Тоді попит на реальні касові залишки буде максимальним.

Негативно оцінюються дефляційні процеси, тобто падіння рівня цін. В умовах дефляції економічні суб'єкти отримують стимул до нагромадження готівки, оскільки через деякий час гроші будуть мати більшу купівельну спроможність. Але тут проявляється „парадокс ощадливості“: збільшення ча­стки заощаджень в сукупному доході веде до зменшення поточного попиту, відповідно підприємці скорочують обсяги виробництва, економіка втягується в депресивний стан.

Суперечливими є погляди економістів на незалежність антиінфляційної політики центрального банку. Незалежна банківська політика в регулюванні рівня інфляції може підвищити ризик некомпетентних дій і зловживання вла­дою з боку центрального банку, який може проводити монетарну політику з метою підтримки виборчої компанії президента, на користь окремої політич­ної сили. Здійснюючи в цей період експансіоністську монетарну політику для стимулювання виробництва і зайнятості, керівники центрального банку пре­красно розуміють, що цим вони провокують інфляцію, але вони також добре знають, що зростання цін проявить себе вже після виборів. Виходячи з цього, деякі економісти пропонують встановити для політики центрального банку жорсткі обмежуючі правила. Однак існують аргументи проти такого регулю­вання, тому що у цьому випадку грошово-кредитна політика втрачає гнучкість, центральний банк не зможе оперативно зреагувати на непередбачену інфляцію.

З огляду на те, що у ХХ ст. почастішали випадки гіперінфляції, вчені бага­то уваги приділять розробці заходів боротьби з цим видом інфляції. Вивчення історичного досвіду дозволяє узагальнити, що зародження гіперінфляції пов'язано передусім з дефіцитом державного бюджету. Вважають, що стій­кий дефіцит у 10-12% ВВП, який фінансується емісійними засобами, веде до розвитку гіперінфляції. Іншою важливою причиною є слабкі, некомпетентні уряди, не здатні здійснювати ефективну політику оподаткування, провести необхідні бюджетні реформи. Намагаючись розширити свою політичну базу, вони легко піддаються тиску різних соціальних груп, встановлюють для них різноманітні пільги, застосовуючи інфляційне фінансування.

Стабілізаційна політика припинення гіперінфляції вимагає реалізації спе­ціальних заходів, що впливають на обмінний курс, державний бюджет, на про­понування грошей і навіть в деяких випадках - на заплату і ціни. Необхідною умовою успішної антиінфляційної політики є довіра населення до уряду. Якщо до влади приходить сильний уряд, якому населення довіряє, то гіперінфляцію переборюють впродовж кількох днів. Про це свідчить історичний досвід. У Ні­меччині в листопаді 1923 року інфляція зупинилась за кілька днів, у Болівії в 1985 році гіперінфляція була знята фактично за один день - ціни впали, а через тиждень їх рівень стабілізувався. Але перед цим (з 1982 р.) у Болівії провали­лось шість невдалих спроб стабілізації, тому що уряд був слабкий в політично­му плані і не зміг протистояти різним лобіюючим угрупованням.

Важливим елементом боротьби з гіперінфляцією в країнах, де в ході ін­фляції відбувається „доларизація” економіки, тобто більшість цін виража­ються в доларах, а потім по курсу переводяться в національну валюту, якою і оплачуються покупки, є стабілізація обмінного курсу, тому що він падає при­близно тим же темпом, що зростають ціни. Часто в таких країнах існують два курси валют - офіційний і ринковий, останній є значно вищим. Тому основ­ним завданням стає вирівнювання курсів шляхом девальвації офіційного об­мінного курсу, а потім його стабілізація. Одночасно повинна бути введена жорстка фіскальна політика, щоб збалансувати бюджет, інакше держава втратить валютні резерви.

Як правило стабілізація обмінного курсу відразу припиняє інфляцію, але довгострокова його підтримка вимагає жорсткості фіскальної політики, яка знімає сеньйоражне фінансування. Для ліквідації гіперінфляції потрібно фун­даментально змінити бюджетну політику - це основний захід. Важливу роль в цьому відіграє тверда незалежна політика центрального банку, який зможе протистояти урядовому тиску і не погодиться фінансувати бюджетний дефі­цит за допомогою друкування грошей. Тоді уряд повинен знайти неемісійні засоби балансування бюджету, які скоротили б видатки з бюджету і збіль­шили б його доходи. Для цього потрібно перебороти збитковість державних підприємств, піднявши ціни на їх продукцію, які, як правило, низькі, збіль­шити податкові надходження. Частково податкові надходження збільшу­ються за рахунок ефекту Олівера-Танзі, який за стабілізації цін діє в зворот­ному напрямку, а в основному - шляхом стимулювання дострокової сплати податків, відміни різних податкових пільг, дотацій, введення суворіших сан­кцій за несплату податків. А в подальшому потрібно провести податкову ре­форму. Іноді такі рішучі заходи викликають нову хвилю так званої „коригую­чої” інфляції, але вона скоро припиняється, коли уряд компетентно прово­дить тверду політику.

Стабілізація обмінного курсу і цін приводить до зростання попиту на на­ціональні гроші. Задовольнити його можливо шляхом розширення внутріш­нього кредитування або скуповуванням іноземної валюти, яка нагромадилась за період інфляції у громадян. Продаючи національну валюту в обмін на іно­земну, Центральний банк нагромаджує валютні резерви, що зміцнює довіру до національної валюти.

Важливо для країни зменшити тягар зовнішнього боргу за рахунок інозе­мної підтримки - полегшення умов обслуговування існуючого боргу та на­дання нових іноземних кредитів, оскільки під час гіперінфляції запас валют­них резервів є дуже малим. Так, у 1920-х рр. з Німеччини було знято частину репарацій і вона отримала нові позики. Подібну підтримку отримала Болівія. Якщо такої підтримки немає, то спроби стабілізації ускладнюються.

Важливим заходом стабілізації є зниження процентних ставок, які після припинення зростання цін ще залишаються високими, оскільки зростали шви­дшими темпами, ніж інфляція. Для швидкого зниження реальних ставок, які можуть бути вищими за світові, потрібна висока довіра до уряду, але не можна застосовувати політику „дешевих грошей” з кредитною експансією.

Складність реалізації антиінфляційної політики полягає у тому, що тягар втрат нерівномірно розподіляється між різними соціальними групами. Коли урядові заходи знижують зайнятість населення, то це передусім зачіпає інте­реси найманих робітників, а коли уряд підвищує прибуткові податки або встановлює ввізне мито, то найбільший тягар будуть нести підприємці. Зро­зуміло, що кожна соціальна група буде боротись за те, щоб перекласти осно­вний тягар втрат на іншу групу. Часто така боротьба приводить до нових ви­борів, до влади приходить новий уряд, більш рішучий, ніж попередній.

Особлива складність виникає, коли поруч зі стандартними монетарними і фіскальними заходами стабілізаційні програми включають в себе так звані „гетеродоксальні” програми. Гетеродоксальні програми передбачають пряме втручання влади у встановлення цін і зарплати. Як ми відзначали, довгостро­кові угоди між профспілками і підприємцями включають різні механізми ав­томатичного перегляду зарплати і цін на основі адаптивних очікувань, через що виникає інерційна інфляція. Перебороти інфляційну інерцію можна за до­помогою політики доходів. Прихильники політики доходів вважають, що за допомогою контролю за цінами і зарплатою можна швидко спинити будь-яку інфляцію навіть без фіскальних і монетарних обмежень, ціною яких може стати глибокий спад. Достатньо встановити скоординовані верхні межі (сте­лі) зарплати і цін, як інфляційні очікування людей будуть ліквідовані і при­пиниться інерційна інфляція. Але є і противники такої політики, які знахо­дять в ній багато недоліків. Контроль за цінами по широкій групі товарів важко здійснити і він може бути неефективним, тому що підприємства, пе­редбачаючи такий контроль, можуть підняти свої ціни завчасно надто високо. Крім того, встановлення жорсткої структури відносних цін може породити дефіцит товарів. І нарешті, невідомо, коли і в який спосіб відміняти цей кон­троль: зняти його одночасно чи поступово.

Ряд країн використовували гетеродоксальні методи з різним успіхом. В Аргентині, Бразилії, Перу ці програми потерпіли невдачу - інфляція знизи­лась на кілька місяців, а потім відновилась з новою силою. Але в Ізраїлі і Ме­ксиці політика доходів була застосована з великим успіхом. А в Болівії знач­но вища інфляція була припинена без застосування таких методів. Основою успішних програм був контроль за бюджетом. Отже, поки що вчені не зроби­ли однозначних висновків відносно того, які методи переборення інфляції найбільш ефективні.

Часто успіх антиінфляційної політики забезпечує грошова реформа - вве­дення нової грошової одиниці. Найпростіший вид реформи - так звана косме­тична реформа, в результаті якої нові гроші обмінюються на старі у певному співвідношенні, при цьому, як правило, відкидаються кілька нулів від зарплат, цін і вартості фінансових активів. Вона є частиною загальної стабілізаційної програми і приносить деяку економію на витратах на папір і т.п. при розрахун­ках. Складніший вид реформи передбачає не тільки заміну грошових знаків, але й встановлення спеціального режиму оплати довгострокових контрактів, укладених за старої грошової системи. Наприклад, коригується ставка проце­нта для погашення кредитів. Нарешті, можлива конфіскаційна реформа, коли стара валюта обмінюється на нову без зміни зарплати і цін за новим курсом. Такого типу реформа була проведена в Німеччині у 1948 р. Л. Ерхардом.

У 1990-х роках гіперінфляцію пережили більшість країн з трансформа­ційними економіками. Перехід до ринкової системи господарювання здійс­нювався шляхом лібералізації економіки, що включала швидку приватизацію державних підприємств, відкритість економіки для міжнародної торгівлі, розвиток конкуренції на внутрішньому ринку. Лібералізація цін зруйнувала механізми контролю за ними і перетворила приховану інфляцію у відкриту, а потім - у гіперінфляцію. Першими з постсоціалістичних країн з гіперінфляці­єю стикнулися Польща і Югославія (1989 р.). Після відпускання цін потрібно було ввести суворий контроль за заробітною платою, посилити дисципліну зарплати. У Польщі була введена система податків на „надлишкову“ зарпла­ту, яка перевищувала централізовано встановлені норми. Були скорочені до­тації. Деякі економісти для зняття „грошового навісу“ пропонували організу­вати крупномасштабний продаж населенню державних активів в обмін на надлишкову готівку. Але ця ідея на практиці не була реалізована.

Дещо пізніше гіперінфляція вразила Україну та інші країни пострадянсько­го простору. Після розпаду СРСР ці країни успадкували інфляційний потенці­ал, сформований в межах радянської економіки. Основним чинником його фо­рмування став дефіцит державного бюджету СРСР. Він виник внаслідок надмі­рних видатків на озброєння, фінансування неефективного крупномасштабного капітального будівництва, кредитування збиткових підприємств, надання їм податкових пільг та прямих дотацій тощо, з одного боку, а з іншого - був спричинений скороченням доходів бюджету через падіння цін світового ринку на нафту, проведення антиалкогольної кампанії та ін. Каталізатором інфляцій­них процесів стала надана державним підприємствам у середині 1980-х рр. са­мостійність, насамперед - можливість самостійно регулювати зростання заро­бітної плати. Не дуже турбуючись про підвищення прибутковості, директори державних підприємств, які почали вибиратись самими робітниками, не були зацікавлені в обмеженні фонду заплати, який завжди міг бути профінансований за рахунок дешевого кредиту центрального банку. Тому зростання зарплати нерідко перевищувало зростання продуктивності праці. З іншого боку, уряд намагався утримувати стабільні ціни, структура яких давно не відповідала як реальним умовам господарювання всередині країни, так і міжнародним тенде­нціям. Поступово в країнах створився надлишок купівельної спроможності на­селення через емісію грошей, що не мали товарного забезпечення, стрімко роз­вивалася пригнічена інфляція, яка згодом перейшла у відкриту.

В Україні гіперінфляція почалась у 1992 році, коли уряд перестав контро­лювати ціни, одночасно піднімаючи доходи, і фактично здійснював проінф- ляційну політику необмеженої грошово-кредитної емісії, мотивуючи її необ­хідністю забезпечити підтримку виробництва і попередити його спад. Споча­тку це була інфляція попиту. Згодом вона переросла в інфляцію витрат, оскі­льки уряд Росії також „відпустив“ ціни, в тому числі на енергоносії, набли­жаючи їх поступово до рівня світових. Лише впродовж 1992 року ціни на на­фтопродукти зросли у 300 разів^[72]. В результаті в українській економіці почала розкручуватись інфляційна спіраль.

У 1992 році ціни в Україні зростали щомісяця в середньому на 170%, а у 1993 році - приблизно на 3% щодня^[73]. Середньорічний рівень інфляції в Укра­їні становив: у 1992 р. - 2100%, у 1993 р. - 10255%, у 1994 - 501%^[74]. Вітчиз­няні політики характеризували цей процес як супергіперінфляцію. У 1996 р. гіперінфляція була зупинена за допомогою косметичної грошової реформи. Була введена нова грошова одиниця - гривня, обмін купоно-карбованців на гривню відбувався в пропорції 1:100000. Після грошової реформи інфляція набула рис повзучої. У 1997 р. ціни зросли на 10%, у 1998 р. темп прискорив­ся і тенденція зберігалася до 2000 р., після чого у 2001-2007 рр. спостеріга­лось як незначне прискорення, так і незначне сповільнення її темпів. У 2008 році інфляційна динаміка отримала суттєве прискорення (31,1%^[75]).

В основі сучасної інфляції в Україні лежать шоки пропонування - чергове підвищення цін на енергоносії, а також політична нестабільність, часта зміна урядів.