Державна політика нерерозноділу доходів та соціального захисту населення

Ринковий розподіл доходів є несправедливим в тому сенсі, що він не гарантує кожній людині дохід, який забезпечує їй достойне життя не залежно від результатів економічної діяльності.

Державна діяльність по перерозподілу доходів охоплює податкову систему і державні трансферти, систему соціального забезпечення і страхування тощо. Дана політика передбачає перерозподіл доходів через держбюджет шляхом диференційованого оподаткування різних груп населення. При цьому значна частка національного доходу переходить від прошарків населення з високими доходами до населення з низькими доходами.

Нині усі розвинуті країни створили систему захисту населення. Особливу роль в системі соціальної підтримки малозабезпечених відводиться трансфертам. Соціальні трансферти - це така система грошових чи натуральних виплат населенню, яка не пов’язана з їх економічною діяльністю. Трансфертні доходи є виплатами із соціальних фондів (допомоги по безробіттю, пенсії, стипендії тощо), а також допомоги, яка надається найбіднішим верствам населення громадськими благодійними організаціями.

Таким чином, разом із заробітною платою і доходами від економічної діяльності існує форма розподілу доходів, яка гарантує задоволення ряду найважливіших соціальних потреб населення. Це особлива форма розподілу життєвих благ у формі соціальних програм. Соціальні програми - це щорічно розроблювані урядом заходи з метою соціального захисту тих категорій населення, які з різних причин в умовах ринкової економіки не можуть заробити кошти в обсягах, достатніх для підтримання певного рівня життя, нормативи якого визначаються даними програмами. Кошти, передбачені соціальними програмами, формуються за рахунок державного бюджету, відрахувань підприємств усіх форм власності та госпо­дарювання, організацій, установ і окремих працівників.

Такий перерозподіл доходів є результатом соціальної політики дер­жави, метою якої є створення системи соціального захисту населення, тобто реальних умов для підвищення добробуту населення. В розвинутих країнах на соціальний захист витрачається 25-27% державного бюджету. Метою соціальної політики держави є пом’якшення нерівності людей за доходами, щоб не допустити надмірного соціального розшарування і напруги в суспільстві.

Формуючи та реалізуючи соціальні програми, держава бере на себе частину витрат на дошкільне виховання, отримання початкової, середньої, спеціальної та вищої освіти, так як сучасне виробництво вимагає від працівників певного рівня освіти і професійної підготовки. Крім того члени суспільства повинні мати доступ до медичної допомоги, користуватися послугами бібліотек, будинків культури. Додаткових затрат вимагає від батьків наявність і виховання дітей. Робітник при захворюванні втрачає право на заробітну плату, однак він повинен мати засоби для свого існування і утримання непрацездатних членів сім’ї. Люди похилого віку, які вже не можуть повноцінно працювати, повинні отримувати засоби для існування. Таким чином, за допомогою цих фондів забезпечується (повністю або частково) задоволення потреб в освіті й культурі, охороні здоров’я і житла, утримання непрацездатних членів суспільства.

Способи розподілу суспільних фондів споживання розрізняються таким чином:

- залежно від праці (оплачувані відпустки, пенсії по інвалідності і старості, виплати по соціальному страхуванню, виплати за час непрацездатності);

- незалежно від праці (виплати на допомогу багатодітним та одиноким матерям, санітарно-курортне лікування, дотація держави на дотримання дітей у дитячих дошкільних закладах, у школах інтернатах тощо);

- залежно від потреби і в міру останньої через відповідні заклади невиробничої сфери, мають "незримий" характер, тобто не фіксуються в бюджеті сім’ї (послуги освіти, медицини, фізичної культури тощо). Послугами учбових закладів більше користується, у кого в сім’ї дітей шкільного віку, медичну допомогу отримує більше той, хто хворіє тощо.

В Україні соціальні програми можна поділити на два види: програми спільного задоволення потреб і програми для непрацездатних.

До складу соціальних програм спільного задоволення потреб слід віднести: безкоштовні послуги освіти, охорони здоров’я, житлово- комунального господарства, культурно-освітніх закладів. Головною їх метою є розвиток і підтримання здібностей населення, створення сприят­ливих економічних умов для розширеного відтворення народонаселення і робочої сили. Основними ознаками соціальних програм спільного задоволення потреб є незалежність одержання благ від тривалості трудової участі, стажу роботи і величини заробітної плати.

Іншим видом соціальних програм є програми для непрацездатних. їх метою є зменшення соціальної нерівності і гарантування певної соціальної захищеності населення. Вони спрямовуються на надання послуг людям похилого віку, або тим, хто втратив працездатність, студентам, які навчаються стаціонарно в навчальних закладах, учням середніх спеціаль­них та інших закладів тощо. їх отримують у вигляді пенсій, допомоги по тимчасовій непрацездатності, оплати відпусток по вагітності та пологах, стипендії студентам, допомоги дітям тощо. Основними ознаками програм для непрацездатних є надання благ у грошовій формі і зв’язок з трудовою діяльністю (тепер чи у минулому), в деяких випадках розмір коштів залежить від трудового стажу і величини заробітної плати. Пенсії по інвалідності обумовлені тільки станом здоров’я, неможливістю чи обмеженою можливістю людини здійснювати трудову діяльність.

Донині в Україні діяла солідарна пенсійна система, коли у працюючих відраховували процент від заробітку у пенсійний фонд, який в свою чергу розподіляв отримані кошти серед пенсіонерів. Пенсійна реформа, що здійснюється в Україні нині, передбачає перехід від системи пенсійного забезпечення до системи пенсійного страхування. Структура побудови пенсійної системи має охоплювати два рівні:

1) виплата пенсій за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника із солідарної системи;

2) здійснення пенсійних виплат із накопичувальних пенсійних рахунків, що є власністю застрахованої особи і використовується виключно на пенсійні виплати.

За сучасних умов суми коштів, які держава виділяє на фінансування заходів, що стосуються соціальних програм безперервно зменшуються, тому актуальним є адресне надання допомоги малозабезпеченим. Диференціація розподілу суспільних фондів споживання (соціальних програм) повинна визначатися в основному обсягом споживання життєвих засобів окремими громадянами, сім’ями, соціальними групами. Допомогу повинні отримувати ті, хто має низькі доходи, а, отже, потребує допомоги з боку суспільства у вигляді субсидій для оплати житла, комунальних послуг, пільгових умов придбання інших життєвих засобів. До соціально уразливих прошарків населення мають відноситься особи, що не можуть власними зусиллями покращувати свій добробут, підтримувати мінімально необхідні умови існування.

Можливості держави в перерозподілі доходів обмежені бюджетними надходженнями. Нарощування соціальних витрат понад податкові надходження призводить до зростання бюджетного дефіциту та інфляції. Завищені соціальні витрати з державного бюджету вимагають підвищення ставок податків, що може підірвати стимули до підприємництва. Важливо також, щоб між головними статтями доходів більшості населення (заробітною платою і трансфертними платежами), було встановлено оптимальне співвідношення, бо це впливає на економічну поведінку людей. Якщо в структурі доходів переважають доходи від трудової діяльності, то це стимулює активність людини до праці, її ініціативу, діловитість. Надмірне підвищення ролі трансфертів призводить до пасивності по відношенню до виробничої діяльності. Тому напрями і розміри державної соціальної допомоги повинні бути продуманими, виваженими і адресними.

6.