Галузеві та територіальні проблеми реалізації конкурентних переваг

Говорячи про підтримку конкурентних переваг національної еко­номіки, необхідно підкреслити дуже важливу проблему державного впливу на процес підвищення рівня конкурентоспроможності регіо­нальних виробничих систем, тобто підприємств і галузей національ­ної економіки з урахуванням їх просторової організації.

В умовах ринкової економіки, коли держава відіграє роль дуже активного економічного агента, що перерозподіляє кошти держав­ного бюджету, постійно виникає завдання визначення пріоритетних напрямків бюджетних асигнувань. Поширеною є практика уряду де­кларувати пріоритетність і спрямовувати певні асигнування в галузі, що знаходяться у важкому фінансовому становищі для запобігання їхнього повного банкрутства. Наприклад, постійно дискутується пи­тання про надання додаткових матеріально-фінансових ресурсів у структури агропромислового комплексу, що розвалюються, чи під­тримку нерентабельної вугільної галузі, або підприємств сільсько­господарського машинобудування, що балансують на грані банкрут­ства тощо.

Разом з тим рівень розвитку національної економіки в цілому (її окремих галузей і підприємств), а також регіонів країни визначаєть­ся досягнутим цими регіонами, галузями і підприємствами рівнем конкурентних переваг. Загальновідома заслуга М. Портера в дослі­дженні проблеми впливу середовища країни на рівень конкуренто­спроможності господарюючих суб’єктів, умов, що сприяють появі і підтримки їх конкурентної переваги. Ним запропонована оригіналь­на модель “національного ромба”^[47], що розкриває чотири властивос­ті (детермінанти) країни, що формують конкурентне середовище, у якій діють фірми цієї країни.

Оскільки в ринкових умовах конкурентний статус як підприємств, так і територій формується зовнішніми і внутрішніми факторами, то про свій розвиток стратегічного потенціалу зазначені господарюю­чі агенти насамперед повинні подбати самі.

Вирішення цих завдань лежить в площині розробки і реалізації Стратегії економічного і соціального розвитку України на трива­лу перспективу, складовою якої має бути чітко окреслена програма забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. За пропозицією А. Градова, ця програма повинна бути орієнтована на розв’язання трьох основних проблем: створення сприятливих пере­думов досягнення конкурентних переваг у всіх детермінантах “наці­онального ромба”; пошук потенційно конкурентоспроможних галу­зей (підприємств); організацію процесу раціонального використання коштів державного бюджету на поетапне перетворення цих галузей у такі, що володіють реальними конкурентними перевагами^[48].

Концептуально програма забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, у тому числі побудова дерева цілей (прі­оритетів), має спиратися на відомі у світовій економічній теорії та практиці підходи і моделі стратегій розвитку країни. Зупинимося на декількох з них більш детально.

Так, пріоритетами державного сприяння у концепції гаранту­вання національної господарської безпеки^[49] є виробництво житгє- забезпечуючих видів продукції, створення техніки та технологій, що репрезентують сучасні технологічні уклади, модернізація ви­робничих потужностей провідних галузей національної економіки з орієнтацією на ресурсозбереження, налагодження імпортозаміщу- ючих виробництв для потреб внутрішнього ринку та випуску екс- портоорієнтованої продукції з високою часткою доданої вартості; формування адекватного людського капіталу.

У зв’язку з тим, що конкурентоспроможність залежить від ви­робництва продукції з найменшими витратами і завоювання лідиру­ючих позицій на внутрішньому та міжнародних ринках (або їх окре­мих сегментах) доцільно розглянути другий підхід, що базується на експортоорієнотованій стратегії розвитку національної економіки. Ідея розвитку експортного сектора закладена в моделях економічної бази регіону, розмір якої визначає дохід регіону, а зростання — його економічний розвиток^[50]. У зв’язку з цим експортний потенціал ви­ступає як основа визначення конкурентних переваг регіону та його стратегічних зон господарювання, до яких, насамперед, належить економічна база регіону. Тобто експортний потенціал є певним по­казником (критерієм) оцінки^[51], що визначає місце країни (регіону) у внутрішньому і міжнародному поділі праці та спеціалізації еконо­мічної діяльності.

Експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньо­економічних зв’язків потребують визначення існуючих і потенці­альних переваг українських товаровиробників. Домінуюча “товар­но-кон’юнктурна” модель українського експорту орієнтована на головне завдання — закріпитися на традиційних ринках та активно просуватися на нові. Так, Україна має всі можливості значно збіль­шити експорт продукції хімічної та нафтохімічної промисловості: аміаку, гідрооксиду магнію, натрію, оксидів металів, казеїну, ефіру, кислот, силікатів, карбідів, пороху та вибухових речовин, фарбу­вальних речовин тощо.

У цілому Україна йде врозріз із загальносвітовими тенденціями і постачає на міжнародні ринки ті товари і послуги, частка яких у гло­бальних продажах скорочується (чорні метали, руди, продукти хар­чування, транспортні послуги). Водночас частка високотехнологіч- них товарів і послуг, що визначають перспективи світової економі­ки, в українському експорті досить низька. Однак у сфері сучасного світового господарства зовнішньоекономічні зв’язки національних економік охоплюють ширший, ніж раніш, спектр взаємодій: торго­вельний обмін переріс у науково-технічне та інвестиційне співробіт­ництво. Склалася нова виробничо-інвестиційна модель експортних зв’язків, перевагами якої стають: інтернаціоналізація виробництва та капіталу, що модифікує товарне виробництво і робить його більш ефективним; міжнародний характер співробітництва, яке здійсню­ється за всіма ланками виробничо-технічного процесу; обмін това­рами, що відбувається з урахуванням нових меж поділу праці та у найновіших формах; постійне збільшення кількості транснаціональ­них суб’єктів ринку.

Таким чином, експортоорієнтована стратегія економічного роз­витку спрямована на державну підтримку розбудови ефективної ди- версифікованої структури експорту, урізноманітнення асортименту відповідних товарів, поступове підвищення в експорті частки ви­соких технологій та товарів з високим ступенем обробки, а також освоєння українськими експортерами нових ринків товарів, техно­логій, капіталів і послуг.

Стратегія заміщення імпорту внутрішнім виробництвом¹¹ спира­ється на політику індустріалізації (створення власної промисловос­ті під захистом імпортних квот і тарифів) як основу економічного прогресу. Вважалося, що цей процес варто починати з галузей про­мисловості, що роблять споживчі блага, з наступним плануванням випуску капітальних благ. Передбачалося, що імпорт буде заміще­ний і це буде сприяти подальшому економічному росту. Однак, досвід застосування цієї стратегії в більшості країн, що розвива­ються, не дав очікуваних результатів — стан платіжного балансу багатьох країн не покращився, а їхня залежність від розвинених країн не зменшилася.

Проте теорію, що розглядається, можна використовувати для розробки стратегії регіонального розвитку та підвищення конку­рентоспроможності регіону. По-перше, це розвиток (створення) ви­робництв споживчих благ, що вписуються в наявну спеціалізацію регіону, та орієнтованих на місцеві та внутрішній ринки країни (легка, харчова, будівельна промисловість тощо). По-друге, необхід­не застосування арсеналу економічних методів, що є в наявності у регіональних органів влади та управління. По-третє, розвиток цих галузей має спиратися на внутрішньорегіональні джерела інвесту­вання. По-четверте, не виключена можливість надати певні умо­ви для крупних підприємств з суміжних регіонів (країн — в межах транскордонного співробітництва) розміщати відповідні філії (малі і середні виробництва). Позитивним буде те, що зміниться структура виробництва та міжрегіональних зв’язків — відносно меншу роль будуть грати готові споживчі товари, значно збільшиться значення імпорту верстатів, устаткування, запасних частин і сировинних ма­теріалів. Підвищиться ряд показників (робочі місця, дохід регіону, бюджет регіону тощо). Натомість складнішою є проблема налаго­дження виробництва капітальних благ і тому, за наявності відпо­відних умов, цю проблему слід вирішувати в рамках промислової політики регіону.

У західній економічній теорії під економічним розвитком розу­міється процес підвищення життєвого рівня населення в країнах, що розвиваються, у результаті росту доходу на душу населення, що досягається насамперед розвитком індустріалізації з меншою опо­рою на сільськогосподарський сектор^{[53] [54]. У зв’язку з цим третій під­хід виходить з необхідності державного протекціонізму у здійсненні інноваційно орієнтованої структурної та промислової політики, на­дання преференцій розвитку перспективних галузей і виробництв, де мають місце певні напрацювання для отримання конкурентних переваг (авіакосмічна промисловість, електрозварювання, ядерна енергетика, виробництво конструкційних матеріалів, суднобуду­вання тощо)[55]. Наприклад, модель забезпечення конкурентоспро­можності української економіки, запропонована Б.Кваснюком та О.Шнипком, виходить з необхідності реалізації активної промис­лової стратегії, головним змістом якої має стати здійснення дер­жавної економічно доцільної селективної підтримки пріоритетних промислових галузей і окремих виробництв за допомогою субси­дій, пільгового кредитування, участі у фінансуванні відповідних НДДКР тощо. При цьому наголошується, що конкурентні переваги економіки України можуть ефективно реалізовуватися шляхом ви­користання макротехнологій та формування на їх базі відповідних міжгалузевих виробничих комплексів, які виступатимуть стрижнем сучасної структурно-промислової політики. Передбачається, що до 2010-2015 рр. в Україні має бути запроваджено принаймні два види макротехнологій: “Україна — транзитна держава” та Україна — ви- сокотехнологічна, авіакосмічна держава”[56]. Регіони, на території яких локалізовано підприємства зазначених галузей — м. Київ, До­нецька, Дніпропетровська, Полтавська, Одеська, Запорізька області протягом останнього часу за галузевими каналами отримували най­більші обсяги державної бюджетної підтримки.}

Наведені стратегії економічного зростання об’єднує те, що вони спираються на галузевий підхід, внаслідок чого наголос робиться на визначення пріоритетних галузей економіки для формування політики державного сприяння їх розвитку. Крім того ігнорування регіональ­ного аспекту у конкурентній політиці призведе до подальшого погли­блення міжрегіональних диспропорцій, бо в територіальному розрізі державний протекціонізм та масштабні інвестиції насамперед отрима­ють відносно високорозвинені регіони, на території яких переважно зосередженні об’єкти господарсько-галузевих пріоритетів. Тому наве­дені нижче міркування присвячені обґрунтуванню бачення формуван­ня в Україні такої державної політики економічного зростання, де б узгоджувалися особливості її як галузевого, так і регіонального зрізів, і яка б відповідала завданням комплексного і збалансованого розвитку вітчизняних регіонів, підвищення їх конкурентоспроможності.

У практиці добору об’єктів для державної підтримки розвитку конкурентоспроможності вітчизняної економіки не звертається на­лежної уваги на регіональний аспект проблеми, що знижує ефект від реалізації зазначених стратегій, зокрема стимулювання госпо­дарського поступу на територіях вітчизняної економічної перифе­рії, свідченням чого є низька віддача від господарювання у СВЕЗ і на ТПР, повільна реструктуризація старопромислових районів До­нецько-Придніпровського регіону, машинобудівного комплексу та конверсії підприємств оборонно-промислового комплексу Харків­ської області тощо.

З метою поєднання інноваційного та регіонального аспектів дер­жавної політики вважаємо за необхідне обґрунтувати методологічні засади визначення територій, найбільш прийнятних для впрова­дження господарських інновацій, напрями державного регулювання інноваційної активності з урахуванням ролі того чи іншого регіону у територіальному поділі виробництва та специфічних умов кожної конкретної території (інвестиційний та підприємницькій клімат); основні механізми та важелі відповідного державного регулювання.

Ще в минулому столітті західні економісти показали, що в якості полюсів зростання можна розглядати не тільки сукупність підпри­ємств лідируючих галузей, але й конкретні території (населені пунк­ти), що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу. За їх визначенням, регіональний полюс зрос­тання^[57] являє собою набір галузей, що розвиваються та розширяють­ся, які розміщені в урбанізованій зоні і здатні викликати подальший розвиток економічної діяльності у всій зоні свого впливу. Таким чином, полюс зростання можна трактувати як географічну агломе­рацію економічної активності чи сукупність міст, на території яких розміщені комплекси виробництв, що швидко розвиваються.

За висновком X. Рідчардсона^[58], саме регіональна агломераційна економія відіграє ключову роль, стимулюючи технічний прогрес та ріст продуктивності праці, оказує сильний вплив на процеси роз­міщення підприємств. В основі його моделі лежить функція, поді­бна неокласичній, яка віддзеркалює зв’язок темпів росту з темпами накопичення капіталу, збільшення пропозицій праці і швидкістю технічного прогресу. Однак, є й відмінності — кожний фактор пропозиції виступає окремою функцією, яка залежить від ефекту агломерації, переваг локалізації, різниці в цінах на фактори в регі­оні і в цілому по країні, а також від індивідуальних особливостей регіону.

Ця теорія підтверджуються сучасною українською практикою. Зокрема, аналіз функціонування СВЕЗ і ТПР, проведений Мінеко­номіки України, засвідчив, що інвестиції надходять насамперед у ті місця, де існують більш-менш комфортні умови для їх реалізації, а це переважно великі міста. Водночас господарювання в малих міс­тах та окремих депресивних районах залишається проблемним¹⁷.

Ініціювання державою модернізації регіональних господарств може здійснюватися через створення СВЕЗ інноваційної спрямова- ності; НТЦ різної спеціалізації, технопарків, інкубаторів інновацій- ного бізнесу, державна протекціоністська політика відносно яких має посприяти переходу виробництв спеціалізації цих господарств на інноваційну траєкторію розвитку. Роль локомотивів у цій спра­ві можуть виконувати міста Київ, Харків, Донецьк, Львів, Одеса, Миколаїв, що мають необхідний для цього кадровий і виробничий потенціал.

Проведення за державного сприяння політики по виявленню і розвитку економічних кластерів на територіальному рівні передба­чає укріплення мережі взаємозв’язків між економічними суб’єкта­ми — учасниками кластеру, з метою спрощення доступу до нових технологій; організації проведення спільних НДДКР та спільного використання знань і основних фондів; прискорення процесів на­вчання за рахунок концентрації і фізичних контактів спеціалістів світового рівня; розподілення ризиків у різних формах спільної економічної діяльності, у тому числі для спільного виходу на зо­внішні ринки тощо.

Серед господарських територій особливу увагу слід приділяти окремим відносно промислово розвиненим (у тому числі монофунк- ціональним) містам та їх агломераціям як потенційним пріоритет- ^{[59] [60] [61] [62] [63]}

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та її рівні 145 ним об’єктам державної регіональної інноваційної політики^[64]. Осно­вними напрямами розвитку монофункціональних малих міст є оздо­ровлення структуроформуючих галузей їх господарства, зокрема, реструктуризація та перепрофілювання неефективних виробництв; стимулювання підприємницької діяльності науково-технічного про­філю та венчурного типу, надання різноманітних преференцій з ар­сеналу заходів державного протекціонізму.

З метою стимулювання розвитку інноваційної діяльності в укра­їнських регіонах доцільно сприяти створенню агломерацій міст^[65], на­самперед середніх і великих (з визначенням основних завдань таких агломерацій, програмних елементів їх розвитку, створення робочих органів тощо). Інноваційні підпрограми та розділи ресурсного, у тому числі фінансового забезпечення реалізації таких проектів повинні бути максимально зорієнтовані на вдосконалення територіальної організації виробництва — кооперування, комбінування і комплексність розвитку регіональних господарств, а також стимулювання нових форм спільної організації виробництва

Стратегія територіального розвитку України пов’язана з визначен­ням регіонів, які будуть відігравати особливу роль у реалізації загально­державних завдань у сфері зовнішньоекономічних і зовнішньополітич­них відносин, вирішення загальносвітових проблем сталого розвитку, забезпечення економічної та оборонної безпеки, реалізації стратегії пе­реходу до постівдустріальної економіки, укріплення державності в кра­їні. Крім того врахування в планово-прогнозній практиці можливостей укрупненого районування і об’єднання для певної господарської ді­яльності областей, що доповнюють одна іншу, сприятиме створенню більш цілісного і комплексного спільного потенціалу.

У зв’язку з потребою раціонального використання наявного природ­но-ресурсного і науково-виробничого потенціалу та забезпечення струк­турної перебудови економіки країни визначено такі перспективні на­прями розвитку господарських комплексів мезоекономічних регіонів^[66]:

1. Донецький (Донецька, Луганська області):

структурна перебудова виробничо-територіального комплексу та збалансування розвитку основних галузей спеціалізації з потребами суспільного господарства України;

технічна реконструкція перспективних підприємств базових га­лузей промисловості (чорної та кольорової металургії, вугільної та хімічної промисловості, машинобудування, енергетики) і розвиток нових галузей (середнього, точного, транспортного машинобудуван­ня, електроніки);

підвищення якості і конкурентоспроможності продукції у ву­гільній галузі, металургії, хімії, нафтохімії, машинобудуванні, ме­талообробці, легкій і харчовій промисловості і сільському госпо­дарстві області.

розміщення кластерів: машинобудівельного, гірничошахтного, металургійного, хімічного, харчової і переробної промисловості.

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області):

якісні структурні перетворення, спрямовані на посилення соці­альної орієнтованості та екологізацію галузей (металургійна/залізо- рудна, хімічна):

подальший розвиток енергетики, вугільної та золотовидобувної промисловості;

реконструкція і технічне переоснащення підприємств машино­будування, в тому числі сільськогосподарського та космічного при­ладобудування, легкої промисловості;

конверсія оборонних підприємств шляхом перепрофілювання частини їх виробничих потужностей на випуск цивільної продукції, зокрема товарів народного споживання;

використання науково-виробничого потенціалу Дніпропетров­ська, Запоріжжя та інших міст регіону для створення технопарків;

розміщення кластерів: High-Tech (аеро, електроніка, біотехно- логії), машинобудівельного, металургійного та хімічного, харчової і переробної промисловості.

3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області):

структурна перебудова промисловості, насамперед машинобудуван­ня, з метою збільшення виробництва товарів народного споживання, конверсія частини виробничих потужностей підприємств ВПК, зміц­нення міжгалузевих виробництв для потреб машинобудування;

технічне переоснащення та підвищення ефективності підпри­ємств тракторного і сільськогосподарського машинобудування, ав­томобільної, електронної та електротехнічної промисловості;

створення технопарків (технополісів) у районі м. Харкова на базі використання його науково-технічного потенціалу та переваг при­кордонного розташування;

розміщення кластерів: High-Tech (програмні продукти), хімічно­го, машинобудівного, металургійного, металообробки, електроенер-

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та її рівні 147 гетики, харчової і паливної промисловості та в агропромисловому секторі, туризму та оздоровчого туризму.

4. Центральний регіон (Київська, Черкаська області, м. Київ):

структурні зрушення, спрямовані на прискорений розвиток хар­чової і легкої промисловості; докорінна реконструкція, технічне пе­реоснащення і створення нових потужностей для переробки сіль­ськогосподарської сировини;

прискорений розвиток машинобудівних галузей (сільськогоспо­дарського машинобудування, авіабудування, електроніки, точної механіки та оптики і конверсія окремих підприємств ВПК;

реконструкція та технічне переоснащення підприємств хімічної промисловості;

пріоритетний розвиток наукомістких виробництв, створення на осно­ві науково-технічного потенціалу м. Києва технопарків (технополісів);

розміщення кластерів: High-Tech (нові матеріали), будівельного, машинобудування, продовольчого, туризму.

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області):

технічне переоснащення та модернізація промислових підпри­ємств, зокрема сільськогосподарського машинобудування, приладо­будування, з видобутку і переробки мінералів, легкої промисловості;

створення наукомістких виробництв з випуску електронної техні­ки, електропобутових та інших товарів для населення;

забезпечення обґрунтованої конверсії підприємств оборонного комплексу на виробництво техніки для переробних галузей і сіль­ського господарства, а також побутової техніки;

розміщення кластерів: агропромислового, продовольчого, екоту- ризму, деревообробки та обробки граніту.

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області):

структурна перебудова та технічне переозброєння підприємств енергетики, машинобудування, зокрема електронної промисловості, лісопромислового та ВПК, перепрофілювання частини підприємств на випуск техніки для АПК, медицини, товарів народного споживання;

розміщення кластерів: машинобудування (пріоритетний розвиток підприємств з випуску засобів виробництва для АПК); підтримка іс­нуючих кластерів (швейного, будівельного, продовольчого, туризму).

7. Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м, Севастополь):

комплексне використання рекреаційних ресурсів, розвиток інду­стрії туризму, відпочинку та лікування;

удосконалення галузевої структури промисловості, розвитку но­вих наукомістких, екологічно безпечних суднобудування та судноре-

монту, часткова конверсія потужностей підприємств військово-про­мислового комплексу:

впровадження в промисловості ресурсозберігаючих, насамперед енерго- та водозберігаючих технологій;

розміщення кластерів: High-Tech, суднобудівного, мікроелектроні- ки, агропромислового, рибного, логістики, оздоровлення і туризму,

8. Карпатський регіон (Закарпатська, Львівська, Івано-Франків­ська, Чернівецька області):

структурна перебудова промислового комплексу шляхом підви­щення питомої ваги сільськогосподарського і автомобільного ма­шинобудування, електронного та електротехнічного виробництва з використанням сучасних технологій;

реконструкція виробництв у хімічній промисловості, впроваджен­ня нових технологій, орієнтованих на випуск кінцевої продукції;

впровадження нових технологій глибокого буріння та комплек­сної глибокої переробки корисних копалин з метою екологізації та підвищення ефективності паливно-енергетичного комплексу.

ефективне використання природно-ресурсного, рекреаційного та туристичного потенціалу, розвиток транспортної та прикордонної і нфраструктури.

розміщення кластерів: хімічного, харчового, оздоровлення і ту­ризму, деревообробки, народних промислів, швейного, будівельно­го, автобудування.

Роль держави у реалізації стратегічних завдань підвищення кон­курентоспроможності регіонів полягає в тому, щоб найефективніше використати потенціал регіонів, які мають геоекономічні конкурент­ні переваги, Такими передусім є: гірничо-металургійний комплекс Донецько-Придніпровського району, який вже визначився в міжна­родному поділі праці; аграрно-промисловий комплекс центральних та південних регіонів України, який при раціональній агротехніці може бути включені у продовольчий пояс землі; рекреаційно-турис­тичний комплекс Криму та Карпатського регіону, що має загаль­нодержавне значення; транспортні коридори, а також мезорайони локалізації їх потужностей; регіони зосередження високотехнологіч- них і наукомістких виробництв.

Іншими критеріями віднесення окремих завдань територіального розвитку до ведення державної економічної політики є, зокрема, ре­алізація загальнодержавних (у тому числі міжнародних) зобов’язань; здійснення принципових змін у територіальній структурі держави, у спеціалізації і зовнішньоекономічній орієнтації регіонів; еконо­мічно доцільні зміни у структурі та географії експорту та імпорту, в масштабах і розміщенні виробництва продукції, що має важливе

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та п рівні 149 значення для забезпечення національної безпеки; використання ко­штів державного бюджету або урядових гарантій з метою залучення в той або іншій регіон іноземних інвестицій.

Однак перелічені вище підходи до визначення пріоритетів розви­тку народного господарства не дають відповіді на запитання, якою має бути послідовність дій уряду, щоб в умовах обмежених фінансо­вих (у тому числі бюджетних) ресурсів здійснити ефективну реструк­туризацію національної економіки. Натомість підхід, запропонова­ний російськими вченими А. Градовим та С.В. Убелем, базується на тому, що основні зусилля держави повинні бути спрямовані на по­шук і поетапне “витягування” потенційно конкурентоспроможних галузей і підприємств, тобто таких підприємств, що більшою мірою, ніж інші мають у своєму розпорядженні необхідні умови досягти (за Допомогою державної підтримки) у короткий термін конкурентних переваг як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках^[67].

Досить схожим на наведену вище модель є запропонований Д.М.Стеченко^[68] для України трирівневий механізм ув’язування і зба­лансування інтересів, на кожному з яких реалізуються конкурентні переваги різних рівнів. На першому рівні передбачається стабіліза­ція та нарощування виробництва відповідно до стратегічних цілей, традиційних товарних зв’язків із зміщенням акценту на готову про­дукцію; на другому — реалізація певних тимчасових переваг, які забезпечуються відносно високою вартістю робочої сили, наявністю розвинених виробничих фондів і технологічних знань, а також мате­ріальних ресурсів; на третьому — реалізація конкурентних переваг, втілених у високих технологіях — як існуючих, так і майбутніх.

Основна ідея, яка може бути реалізована з урахуванням сучасних українських реалій та просторової локалізації економічних агентів, полягає у формуванні політики поетапного “витягування” потенцій­но конкурентоспроможних галузей. Ця політика має здійснюватися в три етапи: виробництва, що перебувають на нижчих рівнях конку­рентної ієрархії створюють додаткові ресурси, які використовуються для розгортання виробництв з конкурентним потенціалом вищого рівня (інноваційно орієнтованих), після чого цикл повторюється.

Виходячи з наявного вмісту доданої вартості у валовому випус­ку продукції в українській економіці можна зробити висновок, що випереджальний розвиток сільського господарства, гірничо-мета­лургійного комплексу, будівництва та деяких інших галузей може забезпечити додаткові надходження для реалізації цілей конкурент­ної політики. У зв’язку з цим першим етапом процесу “витягуван-

ня” потенційно конкурентоспроможних виробництв є підтримка тих видів економічної діяльності, що досягли конкурентних пере­ваг за рахунок використання наявних природних ресурсів, дешевої робочої сили, набутого багаторічного досвіду, усталених уподобань агентів внутрішнього ринку. На цьому етапі треба зберегти експорт­ний потенціал гірничо-металургійного комплексу та ряду хімічних виробництв (Донецький, Придніпровський, Східний, Центральний та Причорноморський економічні райони), виробництва деревини (Карпатський економічній район). Україна має всі можливості зна­чно збільшити експорт продукції хімічної та нафтохімічної промис­ловості: аміаку, гідрооксиду магнію, натрію, оксидів металів, казеї­ну, ефіру, кислот, силікатів, карбідів, пороху та вибухових речовин, фарбувальних речовин тощо. Важливим пріоритетом є розвиток біз­несу, пов’язаного із виробництвом та експортом зерна. Докладання зусиль для поліпшення стану справ на селі сприятиме виведенню сільського господарства та харчової промисловості на рівень висо­коефективних галузей, які також визначатимуть експортний про­філь України в системі міжнародного поділу праці.

Крім того, географія розміщення зазначених виробництв охо­плює територію усіх регіонів України і тому певні протекціоністські державні заходи, спрямовані на їх зміцнення та залучення інвести­цій (у тому числі іноземних) сприятимуть підйому економічно від­сталих областей. В перелічених галузях необхідно налагодити вигід­ні господарські зв’язки із зміщенням акценту на готову продукцію. У певному розумінні цей рівень є “товарно-кон’юнктурним”. Його головне завдання — зміцнити позиції на традиційних ринках, а та­кож позиціонуватися на нових. Досягти цього можна через актив­ний вплив на кон’юнктуру (агресивний маркетинг товарних ринків) і посилення існуючих конкурентних переваг.

Метою цього етапу є технічне переозброєння, підвищення про­дуктивності виробництва, збільшення випуску продукції відповідно до стратегічних цілей, нарощування експорту, створення умов для сильної внутрішньої конкуренції. Наступною ціллю є нагромаджен­ня і часткове переміщення ресурсів у групу галузей, що мають по­тенціал конкурентоспроможності вищого рівня.

Отримані у такий спосіб ресурси спрямовуватимуться на розвиток галузей, що мають у своєму розпорядженні сприятливі можливості до­сягнення конкурентних переваг на внутрішніх і міжнародних ринках то­варів і послуг (другий етап стратегії). Такий підхід до інтеграції у світове господарство є типовим для країн, що розвиваються, особливо на почат­ковому етапі. А на наступному — має здійснюватися реалізація певних стратегічних переваг, які забезпечуються відносно високою кваліфікаці-

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та її рівні 151 єю робочої сили, наявністю потужностей сучасних технологічних укла­дів та інноваційних напрацювань. Це генерації виробництв, що містять значний науково-технічний потенціал, забезпечені спорідненими і під­тримуючими ланками, мають і інші сприятливі можливості для досяг­нення конкурентних переваг (електротехнічна промисловість, загальне і транспортне машинобудування, хімічне виробництво тощо). Головною метою тут є забезпечення здійснення НДДКР і підготовки (навчання) персоналу. Розвиток зазначених виробництв створює умови для імпор- тозаміщення в галузях нижнього рівня конкурентної ієрархії. Ключовим елементом цього етапу є спрямування зусиль на залучення іноземного капіталу і включення до глобальних технологічних ланцюгів.

На цьому етапі доцільно реалізувати пріоритетну макротехноло- гію “Україна — транзитна держава”, що спрямована на реалізацію її транзитних переваг, в якій складовими виступають реструктуризація транспортних виробництв країни, розвиток відповідних коридорів, шляхів сполучення, обслуговуючих їх господарств.

Це завдання може бути вирішене за такими напрямами: налаго­дження за участю іноземного капіталу відповідних виробництв, про­дукція яких завершує свій життєвий цикл на ринку розвинених країн; створення складних виробництв з імпортованих компонентів; розви­ток виробництв, які б орієнтувалися на обслуговування залученого в Україну іноземного капіталу; розміщення в Україні замовлень на вико­нання НДДКР у тих сферах, де країна має відповідні науково-технічні напрацювання.

Третій етап пов’язаний з переходом на вищий рівень конкурентної ієрархії, коли має відбуватися реалізація конкурентних переваг, втілених у високих технологіях — як у наявних, так і перспективних. На цьому етапі насамперед має реалізуватися макротехнологія “Україна — високо- технологічна, авіакосмічна держава”. До пріоритетних виробництв цього господарського контуру належать ракето- і літакобудування, космічні послуги, випуск засобів зв’язку та відповідної навігації, обслуговуван­ня польотів тощо. Оскільки приватний капітал незацікавлений брати участь у довгострокових науково-технологічних проектах, то тут держава стає безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором виконання відповідних техніко-економічних проектів, стимулює розробку та впровадження передових технологій, а звідси й економічне піднесення країни, гарантує її національну безпеку.

Основними цілями “витягування” підприємств зазначених ви­робництв є пріоритетне фінансування відповідних НДДКР і концен­трація зусиль на швидкому практичному упровадженні зроблених винаходів, створення нових організаційних структур, досягнення підприємствами сильного рівня конкуренції. Однак досягти цих ці-

лей можна лише за наявності адекватного фінансового забезпечення освоєння високих технологій, передового світового досвіду, отри­маного на цій ниві. Для цих виробництв характерною буде страте­гія розвитку шляхом інноваційного прориву на основі селективної державної підтримки, виходу на передові позиції у світі, швидкого освоєння нових поколінь проміжної та кінцевої продукції.

Розвиток перелічених виробництв створюватиме умови для за­міни імпортної техніки і технологій в галузях нижнього рівня кон­куренції і сприятиме пожвавленню науково-технічної діяльності та формуванню “точок зростання” як у традиційно розвинених регі­онах, так і в Центральному, Причорноморському та Карпатському економічних районах. Про динаміку науково-технічної активності можна судити виходячи з обсягів фінансування інноваційної діяль­ності — протягом 2000—2003 рр. частка цих економічних регіонів у загальному обсязі фінансування інноваційної діяльності коливалася від 18% у 2000 р. до 41,2%y 2002 р. та 28,3 % у 2003 р.^[69].

Ефективна участь України у світовому поділі праці передбачає прорив за всіма трьома напрямами, t хоча стратегічним пріоритетом країни є використання конкурентних переваг вищого порядку, вті­лених в унікальні технологічні та наукові розробки, слід пам’ятати, що його не можна реалізувати без “витягування” галузей нижчого рівня. Для успішної інтеграції економіки України у світове госпо­дарство треба створити відповідні умови як всередині країни, так і на зовнішньому плацдармі. Необхідні державне сприяння висо- котехнологічним розробкам шляхом надання преференцій, а також підтримка їхньої конкурентоспроможності на міжнародному ринку через систему міждержавних угод, домовленостей тощо.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що раціональне використання розглянутих вище підходів для підвищення конкуренто­спроможності національної економіки створює умови для узгодження цілей і інтересів галузевого і регіонального управління, насамперед у сфері інноваційної діяльності. Крім цього, зіставлення пріоритетів ре­гіональної та інноваційної державної політики дозволить більш чітко окреслити ті їх об’єкти, предмети та напрями, що мають стратегіч­ний характер і вимагають державної участі. Йдеться насамперед про внесення принципових змін у просторову конфігурацію української економіки, пов’язаних з її модернізацією, переводом на інноваційний режим відтворення. Це завдання є загальнонаціональним пріоритетом, і на його вирішення можуть мобілізовуватися ресурси всіх регіонів, у той час як інші проблеми розвитку, яким притаманний більш ло-

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та п рівні 153 кальний характер, слід розв’язувати переважно на базі регіональних ресурсів за певної підтримки держави. Крім того, державне економічне регулювання інноваційної діяльності, яке здійснюється через фінан­сові та податкові регулятори, повинно бути обов’язково підкріплене регіональними пільгами та економічними стимулами у різних сферах діяльності, що впливають на інвестиційний, підприємницький клімат покращання властивостей конкретних територій і України в цілому.

3.3.