Інноваційний ресурс підвищення конкурентності української економіки

Прискорення соціально-економічного розвитку та підвищен­ня конкурентоспроможності в постіндустріальну епоху, передусім, пов’язане з інноваціями.

По-перше, інноваційний процес став перманентним, він більше не зв’язаний рамками економічного циклу.

По-друге, цей процес набув масового характеру: продукування нових технологій та іншої інформаційної продукції вийшло за межі наукових лабораторій і організацій.

По-третє, інновації стали всеосяжними, вони охоплюють усі форми і сфери життєдіяльності людини.

По-четверте, вже не стільки ринок санкціонує інновації, скільки самі інновації активно впливають на ринкові відносини, ініціюючи створення нових економічних форм, які поєднують конкурентні та коопераційні засади.

По-п ’яте, інноваційний процес змінив саме розуміння і напрям­ки інвестицій — їх дедалі зростаюча частка спрямовується у сферу споживання, трансформуючись у творчий потенціал людини, у свою чергу стимулюючи інновації.

Перетворення інновацій на основне джерело економічного зростання та конкурентоспроможності підприємств, регіонів і національних еко­номік. Дійсно, становлення постіндустріальної економіки у провід­них індустріальних країнах світу значною мірою обумовлене зміною економічної ролі інновацій, темпів, напрямків і механізмів реалізації інноваційних процесів. Емпіричний аналіз тенденцій та чинників економічного зростання в країнах OECP в 90-х рр. XX ст. свідчить про те, що нововведення стали “ключовою рушійною силою більш продуктивного економічного зростання”^[213].

Це підтверджується не тільки різким зростанням таких індика­торів, як мультифакторний індекс продуктивності праці, який відо­бражає ефективність продуктивного використання праці і капіталу, а й зростаючим впливом технологічного прогресу уречевленого в інвестиційних товарах (включаючи ІКТ), та знань, втілених у квалі­фікованій робочій силі.

Зміни взаємозв’язків науково-технологічних нововведень та еко­номічного зростання є однією з найважливіших характеристик ін­формаційної економіки. Розглянемо основні з них.

1. Динаміка і якість економічного зростання дедалі більше зале­жать від технологічних зрушень на базі інновацій. Це полягає:

— в інтенсивному зростанні інвестицій у наукові дослідження і розробки, технологічні та організаційні інновації та підвищенні економічної віддачі від них (причому основний ефект досягається за рахунок не стільки безпосереднього перв існого впровадження інновацій, скільки широкого розповсюдження та застосування ін­новаційних продуктів і послуг);

^fc- у випереджаючій динаміці високотехнологічних галузей про­мисловості та сфери послуг, збільшенні наукоємності та інновацій­ної активності усіх секторів економіки, у тому числі традиційних;

— виникненні нових видів економічної діяльності.

2. На будь-якому конкурентному ринку фірма може зберігати свої позиції лише двома способами — постійно пропонуючи щось нове (нові продукти і послуги або їх нові модифікації), а також по­стійно знижуючи витрати з існуючої номенклатури товарів і послуг. Однак у сучасному світі різко зросли швидкість цих процесів через прискорення технологічного прогресу, розширення меж ринків та скорочення життєвого циклу продуктів і послуг й, особливо, строків проведення досліджень, розробок і впровадження інновацій.

У розвинених країнах у структурі промисловості та промислових Досліджень і розробок відмічаються очевидні зрушення убік іннова­ційно-активних, динамічно мінливих галузей, які характеризують­ся коротким життєвим циклом продукції (наприклад, виробництво комп’ютерів), і знижується частка тих, де цикл триваліший і доміну­ють дослідження та інновації, пов’язані з технологічними процеса­ми, а не з продуктами (металургійна, хімічна промисловість тощо). Економіка, що виникла за останні 20—25 років, нині все більше витискає стару, традиційну економіку.

3. Підвищенню інтенсивності інноваційної діяльності сприяли бурхливий розвиток ІКТ, що забезпечило принципову можливість розв’язання радикально нових наукових проблем (високопродук­тивні обчислення, розшифрування ДНК тощо), швидке розповсю­дження знань, подолання природної монополії на послуги зв’язку, виникнення нових ринків тощо.

Впровадження ІКТ змінило характер використання та еконо­мічного застосування знань та характер інновацій. Вони все більше стосуються не тільки власне виробничих технологій, але й проек­тування, дизайну. У процесі поглиблення спеціалізації ці функції, що вимагають специфічних знань, а часто — творчого підходу, по­чинають відігравати дедалі суттєвішу роль і поступово виділяються У самостійні виокремлені ланки технологічних ланцюжків. Саме тут виявляється помітно нижчий рівень конкуренції (внаслідок унікаль­ності необхідних знань і навичок), і тут акумулюється економічна рента, що виникає в рамках “ланцюжків додавання вартості”.

По суті сьогодні можна говорити про те, що за допомогою ІКТ знання, що продукуються в секторах науки і освіти, а також у секторі інтелектуальних послуг, проникають в традиційні галузі, різко підви­щуючи їх ефективність і перетворюючи їх на елементи нової економі­ки. Однак цей процес відбувається не автоматично. Його швидкість (і, відповідно, динаміка ефективності окремих галузей економіки) за­лежать від чутливості середньостатистичної фірми Xдо інновацій, на­явності у неї спеціалістів з “ринковими знаннями” та їх спроможнос­ті використовувати ці знання для розвитку. Для самої ж фірми X від цих факторів залежіть можливість її просування в рамках “ланцюжків додавання вартості” — від висококонкурентної та малодохідної пери­ферії до центрів концентрації доданої вартості, а також те, куди попа­де фірма X внаслідок посилення конкурентної боротьби: до категорії тих, хто виграв, або тих, хто програв від глобалізації.

4. Відбувається ускладнення організації бізнес-процесів. Праг­нення до зниження витрат веде до посилення і поглиблення спеці­алізації, коли результатом діяльності конкретної виробничої ланки все частіше виявляється набір часткових, проміжних продуктів або навіть виконання окремих операцій з таким проміжним продуктом. Проте на відміну від початку і середини XX ст. ці процеси відбу­ваються вже не в рамках крупних компаній, які утворюють спеці­алізовані підрозділи або дочірні фірми.

Такий підхід обумовлено підвищенням динамічності конкурент­ного середовища, яке вимагає дедалі швидшої реакції на зміни по­питу. В цих умовах традиційні структури управління, які передба­чають проходження інформації та рішень через численні стадії в ієрархії, починають програвати новим мережевим структурам, що спираються на пряму горизонтальну взаємодію. Однак перехід до таких мережевих структур означає багатократне збільшення кількос­ті самих зв’язків та ускладнення процесів взаємодії.

В результаті сьогодні для підвищення ефективності стає необ­хідною вузька спеціалізація. Однак вузькоспеціалізоване само­стійне підприємство об’єктивно може функціонувати лише в рам­ках “ланцюжків додавання вартості” (value chains), які стають все складнішими. Такі ланцюжки можуть складатися з десятків і сотень компаній, не пов’язаних між собою відносинами власності, однак можуть досить ефективно управлятися ззовні на підставі довгостро­кових контрактів. Формування таких розгалужених технологічних ланцюжків, які включають фірми з різних країн, часто розділених відстанями в тисячі кілометрів, приводить до істотного підвищення ролі і значущості функцій загальної координації, які не зводяться до розробки, виробництва і продажу продукту.

Ускладнення ж форм економічних взаємодій, подальше переважан­ня міжфірмових трансакційних витрат порівняно з внутрішньофірмо- вими виробничими витратами вимагають досить високого рівня довіри в економіці і в суспільстві. Взаємна довіра між партнерами перетворю­ється на економічний фактор. За його відсутності витрати контролю і моніторингу трансакцій у рамках переходу до нової ускладненої струк­тури взаємодій, характерної для сучасних глобальних “ланцюжків до­давання вартості”, можуть виявитися занадто високими. Наслідком Цього може бути навіть неефективність усього ланцюжка.

Разом з тим, підвищення динамічності та нестабільності ринків робить все більш значущим фактор підприємницької ініціативи. Без Цієї властивості неможливо утриматись на ринку. І в цих умовах країни з вищою підприємницькою культурою, готовністю до при­йняття ризиків, знаходяться у відносному виграші.

5. Інноваційна економіка, це, разом з тим, — мережева еконо­міка, в якій взаємозв’язки виконують системоутворюючу роль. Це здійснює безпосередній вплив на розвиток інноваційної діяльності, коли не тільки ефективність, але й сама її можливість визначаються сукупністю прямих і зворотних зв’язків між різними стадіями ін­новаційного циклу, виробниками і споживачами знань, фірмами, ринком, державою тощо — як у межах національних кордонів, так і, причому дедалі більшою мірою, в глобальному масштабі.

Створення нової комп’ютерної і мережевої техніки з відповідним програмним забезпеченням прискорює процес автоматизації управ­ління фірмами, знижує рівень трансакційних витрат у національній економіці й у масштабі світового господарства. До того ж економіч­на інформація може бути ув’язаною із соціальною інформацією.

Б. Гейтс детально описав вигоди, які General Motors, Coca Cola, Dell та інші компанії отримали від створення торговельних площадок, де через Інтернет здійснюються замовлення і пропозиції на купівлю ма­теріалів, вузлів і деталей, укладаються поточні угоди та довгострокові контракти^[214]. Крім того, комп’ютери, об’єднані в мережі, забезпечують взаємодію небаченої раніше кількості економічних суб’єктів.

У мережевій Інтернет-економіці конкурентоспроможність фірми все меншою мірою залежить від її місцезнаходження, а національ­ної економіки — від наявних у неї природних ресурсів. Розвиваєть­ся нова інформаційна технологія бізнесу. Модифікується діяльність THK як найважливіших суб’єктів світового господарства. Дедалі зростаючу увагу вони приділяють трансфертному ціноутворенню, яке використовують для ухилення від податків^[215].

Перехід фірм, що кооперуються, від чисто ринкових до мереже­вих відносин наприкінці XX ст. отримав назву мережевої революції (chain revolution). За останні роки з даної проблеми опубліковано численні праці, переважно в США, Великій Британії і Німеччи­ні. Вони присвячені аналізу особливостей конкуренції в мережах та сутності менеджменту постачальницьких мереж (supply chain manage­ment), природі кооперативної стратегії в мережах та динаміці між- фірмового співробітництва у міжфірмових мережевих альянсах^[216].

Інші дослідження з цього приводу встановили, що мережева орга­нізація створює нову інноваційну систему, яка забезпечує не тільки науково-технічні, але й організаційні зміни. Серед головних переваг мереж відмічаються розподіл ризиків і набуття фірмами гнучкості, необхідної в умовах швидкої зміни ринкової кон’юнктури. Тому ко­оперативні мережі залучають значно більше прямих іноземних інвес­тицій, ніж традиційні компанії, зіставлені за вартістю активів. Інду­стріальні мережі створюють близькість (proximity) між фірмами, які належать різним власникам^{[217] [218].}

У 2001-2002 рр. опубліковано дослідження OECP, які доводять, що мережі відіграють роль кластера, що рухає вперед всю інноваційну еко­номіку країн CC² *. Судячи з даних аналізу, країни ЄС розраховують за допомогою стратегічних альянсів як нової форми корпоративних об’єднань вгамувати стихію конкуренції, реалізувати переваги євро­пейської інтеграції та змінити саму природу взаємовідносин у бізнесі.

Щодо США, то американські економісти пишуть про новий “ме­режевий вік”, аналізуючи зусилля великих корпорацій зі створення глобальних мереж під своїм керівництвом. Управління стратегічними взаємовідносинами фірм розглядається як ключ до успіхів у бізнесі, а динаміка мереж — як основа міжнародного маркетингу. У CUIA зверта­ється особлива увага на формування глобальних мереж (net-wording), по­єднання в їх рамках не тільки виробничого, але й інноваційного бізнесу, комплексне управління якістю продукції в мережевих структурах.

Формування інтегрованих технологічних ланцюгів розглядається як об’єктивний історичний процес, викликаний глобалізацією та інфор­матизацією економіки, що обумовили виділення обслуговуючих заго­тівельних підрозділів (outsourcing) зі складу фірм та установ^[219]. В умовах глобалізації істотно змінюється зовнішнє середовище діяльності фірм:

— розвиваються віртуальні (засновані на довгострокових контрактах, а не володінні майном і створенні спільних органів управління) ком­панії — підприємницькі мережі та інші об’єднання великого і малого бізнесу;

— поруч із масовим виробництвом глобальних товарів (напої, ліки, косметика, відеокасети, швидке харчування тощо) і стандартних деталей збільшується дрібносерійне та індивідуальне виробництво на замовлен­ня конкретних споживачів, а також багатоасортиментне виробництво (номенклатура товарів і послуг зростає значно швидше кількості фірм); ;

— різке здешевлення та збільшення різноманітності комп’ютерної техніки дають змогу зв’язати всі робочі місця навіть у малих фірмах єдину інформаційну мережу, підключену до глобального Інтернету.

Створюються також віртуальні підприємства — співтовариства тери­торіально розділених працівників, які спілкуються за допомогою електро­нних засобів при мінімальному особистому контакті, на основі розвитку інформаційних технологій. При цьому ключове питання, на наш погляд, полягає в тому, — чому одні фірми здатні увійти у цей глобальний ринок, а для решти він залишається чужим і незрозумілим “іншим світом”.

Для відповіді на це питання важливо побачити різницю між про­цесами інтернаціоналізації виробництва, які розпочалися ще у XIX ст., і процесами глобалізації, характерними лише для останніх двох- трьох десятиліть. У рамках інтернаціоналізації йшлося насамперед про розвиток експорту та імпорту, про проникнення національних товаровиробників з однієї країни на внутрішній ринок іншої країни. Однак виробництво при цьому залишалось переважно національним. У кращому випадку можна було говорити про створення зарубіжних філій транснаціональних концернів.

В рамках же глобалізації відбувається роздроблення усього техноло­гічного циклу на окремі часткові стадії, що розподіляються у просторі між окремими, часто юридично незалежними фірмами, які знаходяться в різних країнах. Забезпечення чіткого функціонування таких розподі­лених технологічних ланцюжків вимагає чітко налагодженої координа­ції діяльності всіх учасників, яка в принципі неможлива без сучасних інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ). У певному сенсі можна стверджувати, що саме поява сучасних ІКТ, які багатократно прискорили процеси передачі та обробки інформації, надало поштов­ху розвитку процесів глобалізації. Розширивши географічні рамки ви­робничих процесів і давши змогу винести за межі розвинених країн найбільш трудомісткі ланки технологічних ланцюгів, ІКТ сприяли іс­тотному зниженню витрат.

Крім того, з ускладненням структури технологічних ланцюжків від­бувається відокремлення та різке підвищення значущості загальних ор­ганізаційно-управлінських функцій. Саме на них тепер припадає дедалі більша частина доданої вартості. Однак самі ці функції також почина­ють диференціюватися — поруч із власне координацією виробничої діяльності виділяються функції маркетингу, “брендінгу”, управління фінансовими потоками тощо. Всі вони вимагають специфічних “ринко­вих знань ”, які й дають змогу перетворити “загальні знання” не просто на товар, а на чинник виробництва у глобальній економіці.

Успішна реалізація інновацій, не в останню чергу, залежить від наявності й загальнодоступних знань, створюваних, наприклад, дер­жавними науковими організаціями і університетами, а також клас­ною науково-дослідницькою базою та ноу-хау компаній. Важливу роль відіграють тут також наявні форми зв’язку між наукою і вироб­ництвом та передавання технологій, рівень розвитку інфраструктури, механізми фінансування науки та інновацій, прийнята стратегія на­уково-технічної політики тощо. В економіці, основаній на знаннях, “можливість і здатність отримати доступ до знань або приєднатися до зв’язків з приводу оволодіння ними (навчання) визначають со­ціально-економічне положення фірм та індивідуумів”^[220].

Зростаюче різноманіття потенційних джерел наукових і техно­логічних знань, посилення комплексного характеру сучасних тех­нологій за одночасного розширення їхнього спектру, необхідно для здійснення інновацій, поєднується із загостренням конкуренції та підвищенням інноваційних ризиків. Навіть великі компанії вже не в змозі охопити усі необхідні науково-технічні дисципліни, як це було ще 20-30 років тому (пригадаймо, наприклад, досвід IBM, AT&T та ін.). Звідки випливає — з одного боку, вони посилюють спеціаліза­цію корпоративних дослідницьких лабораторій, а з іншого — дедалі активніше вступають у різні коопераційні зв’язки (у формі техно­логічних альянсів, мереж, венчурів; злиттів та купівель; контрактів з університетами та дослідницькими центрами; залучення спеціалі­зованих дослідницьких, консалтингових, тренингових тощо послуг; купівлі технологій — матеріалізованих і нематеріалізованих тощо). У Дослідженнях проблем інноваційної економіки особливо підкреслю­ється інтенсивне зростання локальних кластерів і глобальних альян­сів зі створення, розповсюдження та застосування інновацій, ПІІ, “народжень” малих фірм, сектора наукоємних ділових послуг, мо­більності кваліфікованих кадрів як засобів розповсюдження знань і факторів ефективності інноваційної діяльності.

У 1987 р. для пояснення національних відмінностей у рівні тех­нологічного розвитку К. Фрімен запропонував поняття національ­ної інноваційної системи^[221]. У сучасній теорії національна іннова­ційна система (НІС) визначається як “така сукупність різних інсти­тутів, які спільно і кожний окремо роблять свій внесок у створення і розповсюдження нових технологій, утворюючи основу, що слугує Урядам для формування і реалізації політики, яка впливає на іннова­ційний процес. Це система взаємопов’язаних інститутів, призначена для того, щоб створювати, зберігати та передавати знання, навички і артефакти, які визначають нові технології”^[222]. Таким чином, ефектив­ність інноваційного розвитку економіки залежить не тільки від того, наскільки ефективною є діяльність самостійних економічних агентів (фірм, наукових організацій, університетів тощо) у відокремленос­ті, але й від того, “як вони взаємодіють один з одним як елементи колективної системи створення та використання знань, а також із суспільними інститутами (такими як цінності, норми, право)”^[223].

В Україні за роки економічного піднесення стало остаточно зро­зумілим, що розширення масштабів інноваційної активності є осно­вою модернізації національного виробництва, головною умовою забезпечення конкурентоспроможності країни, зміцнення її пози­цій на ринках високих технологій. Як слушно зауважує академік В.М.Геєць, інновативно-інноваційний шлях розвитку, який (на від­міну від просто інноваційного) пов’язується, у тому числі, з фун­даментальними надбаннями, створеними у науково-технічному се­редовищі даної країни, за своїм змістом має бути модернізаційним проектом як економіки, так і суспільства в цілому, згідно з яким країни з перехідною економікою, у тому числі і Україна, мають здій­снювати такі зміни^{[224] [225]. Однак реальний стан інноваційної діяльності у вітчизняній промисловості не відповідає таким вимогам.}

У 2002 р. інноваційну діяльність здійснювало лише кожне десяте підприємство, тоді як у розвинутих країнах частка інноваційно ак­тивних підприємств сягає 70%. Як підсумок — частка інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва складає менше 7%. На відміну від розвинених країн, де 85—90% приросту ВВП припадає на виробництво наукоємної продукції, вітчизняна економіка розвивається без суттєвого використання результатів на­укових досліджень. Наука, як і існуючі новітні технології, залиша­ється значною мірою незадіяною у реальному секторі економіки.

У 2000—2003 рр. спостерігалося підвищення інноваційної актив­ності в промисловості, при цьому щороку збільшувалося виробництво нової техніки. У 2003 р. порівняно з 1999 р. кількість освоєних нових видів машин, устаткування, апаратів і приладів збільшилася в 1,5 раза і становила 710 найменувань. Взагалі за 2000—2003 рр. було освоєно та поставлено на ринок майже 2,5 тис. найменувань такої продукції.

Збільшилася кількість підприємств, що здійснювали механізацію і ав­томатизацію виробництва. Протягом 2000—2003 рр. промислові підпри- ємства України освоїли майже 5,4 тис. нових технологічних процесів. У 2003 р. проти 2002 р. інноваційне активні підприємства впровадили в 1,3 раза більше нових технологічних процесів. Створено та поставлено на ринок 7,4 тис. найменувань нових видів промислової продукції; загаль- ний обсяг виробленої інноваційної продукції становив 11,2 млрд грн.^м.

Ki∏bκiςn> підприємств, що впроваджували інновації у 2003 р., ста­новила H120, або 11,3% загальної їхньої кількості. Основним напря­мом інноваційної діяльності є створення й поставка на ринок нової чи значно удосконаленої продукції. Цю роботу виконували понад 80% інноваційно активних підприємств. Майже 40% підприємств працювали над розробкою й упровадженням нових виробничих про­цесів. Нові засоби механізації й автоматизації виробництва придба­ло і впровадило майже кожне четверте підприємство, нові технології — майже кожне одинадцяте. Найактивніше займалися інноваційною діяльністю підприємства обробної промисловості. Зокрема, серед під­приємств, що виробляють кокс та продукти нафтопереробки, частка інноваційно активних становила 22,9%, машинобудування — 17,8%, хімічної й нафтохімічної промисловості — 17,7%, металургії й обро­блення металу, харчової промисловості — по 12,3%, легкої — 12,1%. Водночас лише 2,9% підприємств здійснювали інноваційну діяльність У добувній промисловості та 1% склали підприємства, що займалися виробництвом і розподіленням електроенергії, газу й води. Із загаль­ної кількості підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, маже 85% — підприємства колективної форми власності, 12% — дер­жавної, 2% — приватної^[226]. Згідно з даними досліджень спеціалістів Інституту економічного прогнозування HAH України, узагальненими академіком В.М. Гейцем, у структурі виробництва і експорту пере­важає продукція низького ступеня переробки. За випуском продукції вищі технологічні уклади — п’ятий та шостий — становлять у струк­турі ВВП близько 4%, причому шостий технологічний уклад, який визначає перспективи високотехнологічного розвитку країн, в Украї­ні майже відсутній (менше 0,1%). Близько 58% виробленої продукції припадає на найнижчий, третій технологічний уклад (технології про­мисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудуван­ня, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% — на четвертий.

Незадовільний стан науково-технологічної сфери призводить до зниження частки інноваційної продукції у загальному обсязі про­мислової продукції. У 2001 р. порівняно з 2000 р. цей показник зменшився на 2,6 відсоткового пункта і становив 6,8%.

Стосовно фінансування науково-технічних розробок ситуація така: майже 70 % коштів припадає сьогодні на четвертий, і тільки 23% — п’я­тий технологічний уклади. Інноваційні витрати розподіляються таким чином: 60% — четвертий технологічний уклад і 30% — третій (сумарно — 90%), а п’ятий в інноваційних витратах становить лише 8,6%.

Що стосується інвестицій, які визначають майбутнє на найближ­чі 10—15 років, то 75% інвестицій спрямовуються в третій техно­логічний уклад і лише 20% та 4,5% відповідно у четвертий і п’ятий технологічні уклади. У технологічній частині капітальних вкладень (технічне переозброєння та модернізація) на 83% домінує третій тех­нологічний уклад і лише 10% — припадає на четвертий.

Крім того, зазначена тенденція знижує ефективність зовнішньоеко­номічної діяльності, призводить до посилення технологічної залежнос­ті України від зовнішнього оточення, зокрема від імпорту наукоємних товарів і науково-технічних послуг. Так, аналіз динаміки й структури імпорту товарів інвестиційного характеру свідчить, що в секторі низь­ких технологій отримано близько 49% продукції, у секторі середніх технологій — 27%, у секторі високих технологій — лише 11%. Все це вимагає серйозних заходів у частині регулювання імпорту.

Перехід від лінійного (ланцюжок “наука — виробництво — спожи­вання”) до системного опису інноваційного процесу на практиці озна­менував собою переоцінку детермінантів економічного зростання, фо­кусуванням уваги на інститутах і взаємозв’язках. Ще одна принципова характеристика НІС — центральна роль підприємств в інноваційному процесі. Наука може продукувати знання і навіть стимулювати попит на них, пропонуючи нові, раніше невідомі технології, оволодіння яки­ми забезпечує зміцнення конкурентних позицій підприємств, але саме останні здійснюють практичну реалізацію інновацій, їхнє просування до споживачів і формування зворотних зв’язків

На нашу думку, з цих позицій і слід підходити до оцінки ста­ну сфери науки та інновацій в Україні й обґрунтування системних рішень по її модернізації у напрямах, адекватних потребам інфор­маційної економіки. Лише комплексний підхід до реструктуризації національної інноваційної системи за схемою “інститути — меха­нізми — політика” дасть змогу подолати ті диспропорції та “вузькі місця”, які стали гальмом на шляху інноваційного розвитку вітчиз­няної економіки.

Вважаємо, що можна виділити два блоки інституційних характе­ристик, суттєвих з огляду на можливу інтеграцію України у глобаль­ну інноваційну економіку.

По-перше, це достатньо кваліфікована та поки що відносно де­шева робоча сила, яка має істотний запас “загальних знань”, хоча все ще бракує знань, притаманних розвиненій ринковій економіці. Зазначене стосується не тільки людей, але й фірм — при прогре­суючому технологічному відставанні в Україні зберігаються галузі (окремі виробництва), здатні запропонувати досить сучасні вироб­ничі технології, але, як і колись, мало прикладів впровадження су­часних організаційних, управлінських, маркетингових технологій. При цьому потреба в знаннях щодо того, як вийти на ринок, як “продати” себе і свій продукт тощо досі часто не усвідомлюється через слабкість конкурентного середовища та відсутність достатніх стимулів до розвитку.

По-друге, в Україні спостерігається підприємницька ініціатива за відсутності довіри як до держави, так і до партнерів по бізне­су. “Криза довіри” обумовлена складною історією взаємовідносин з державою та національною ментальністю. Тому підприємницька діяльність традиційно проявляється переважно не в легальному біз­несі, а у винаході різних способів ухиляння від держави. В умовах слабкої держави у 90-ті рр. такий стиль взаємовідносин невідворот-

Розділ 6. Інвестиційно-інноваційний механізм підвищення... 367 но проектувався і на саме бізнес-середовище, істотно підвищую­чи ризики й обмежуючи можливості реалізації бізнес-проектів. Це призвело до утворення сталої “поганої рівноваги” — недосконалий ринок при слабкій державі, — через яку стандартні рецепти санації економіки, апробовані в інших країнах, виявились неефективними.

Дефіцит “ринкових знань”, мабуть, найбільшою мірою дався взнаки у глибокому провалі виробництва споживчих товарів у 90- ті рр., коли вітчизняні товаровиробники виявилися нездатними за­безпечувати навіть поставки продовольства на внутрішній ринок. Разом з тим, та ж економічна криза призвела до появи “човникової торгівлі”, яка не тільки сприяла швидкому насиченню споживчого ринку, але й стала своєрідною школою ринкової економіки для со­тень тисяч українських “човників”. Саме цей нагромаджений запас “ринкових знань” дав змогу “човниковій торгівлі” відшукати для себе нові ніши на регіональних ринках. Це відбулося попри різке скорочення попиту на імпорт внаслідок девальвації гривні. Однак справжня проблема полягає в тому, що цей важко отриманий за­пас “ринкових знань” як і раніше, використовується в основному у дрібнооптовій торгівлі, а сама “човникова торгівля” все так же про­суває на український ринок зарубіжні товари.

“Криза довіри” ще гостріше проявляється в організації взаємодії між фірмами на технологічних ринках, де бізнес-партнери істотно більшою мірою залежать один від одного, а також на фінансових рин­ках, де відбувається розміщення і залучення фінансових коштів.

Основним інструментом зняття проблем з контрагентами тут стає інтенсивна вертикальна інтеграція. Дійсно, в умовах слабкості держави і ринкових інститутів витрати контролю і моніторингу угод в рамках інтегрованих бізнес-іруп порівняно з ринковими трансакціями вияв­ляються нижчими. Однак розв’язання “кризи довіри” в даному випад­ку відбувається за рахунок переобтяження господарських структур і, врешті-решт, за рахунок придушення підприємницької ініціативи, без якої бізнес не може ефективно інтегруватися в “нову економіку”.

Виділені інституційні характеристики надають зокрема можли­вість пояснити низький попит на технологічні інновації. В умовах сучасної глобальної економіки технологічні інновації виявляються неефективними без відповідного організаційного, управлінського і маркетингового супроводу, або, інакше кажучи, без певного запасу “ринкових знань”.

І, на жаль, у рамках поточних тенденцій у найближчій перспек­тиві навряд чи можна розраховувати на певні якісні зміни.

Таким чином, у певному сенсі можна стверджувати, що вітчиз­няна економіка в її нинішньому стані об’єктивно не дозріла до тих

можливостей, які надають бізнесу сучасні ІКТ. І в цьому контексті можуть бути справедливими песимістичні висловлювання деяких експертів про те, що “нової економіки” в країні може бути лише стільки, скільки спроможна “переварити” традиційна економіка.

Однак національна держава має певні важелі для сприяння про­гресивним змінам. Найбільш очевидний важіль, що лежить на по­верхні, — це стимулювання попиту на нові технології та інновації з боку національних компаній через різні інструменти і механізми, які зменшують ризики їх застосування. Досвід інших країн свідчить, шо дуже ефективними тут виявляються державні програми, які надають венчурне фінансування (або софінансування) під інноваційні про­екти, запропоновані малим і середнім бізнесом.

Підсумовуючи, наголосимо на декількох принципових особливостях і тенденціях розвитку інноваційних процесів у сучасній економіці (дея­кі з них є новим розумінням інновацій, але не новою тенденцією).

1. Дослідження і розробки не є єдиним джерелом знання про інновації. Вивчення ринку, досвід конкурентів і партнерів тощо складають не менш часто використовувані джерела інноваційної ін­формації.

2. Інновації не є прерогативою виключно наукоємних секторів економіки. Інноваційна активність є важливою і здійснюється сьо­годні в усіх галузях промисловості, сфери послуг і державного сек­тора економіки, включаючи органи державного управління.

3. Лінійна модель інноваційного процесу (від фундаментальних досліджень до комерційної реалізації) є дискусійною. Сучасне розу­міння інновацій виходить з інтерактивної та системної моделі інно­ваційних процесів, де ключову роль відіграють інноваційні системи (регіональні, національні і міжнародні), в рамках яких створюється, розповсюджується та використовується нове наукове і технологічне знання та здійснюється підтримка інноваційних процесів.

4. Швидкість інновацій зростає, а їх стимулювання є важливим для забезпечення конкурентоспроможності.

5. Інноваційні процеси стають глобальними.

6. Спираючись на широкий спектр технологій, підприємства де­далі частіше вимушені отримувати нові знання ззовні. Зростає кіль­кість технологічних альянсів, угод з науковими організаціями, ме­реж і кластерів інноваційно активних підприємств. За останні 15—20 років компанії розвинених країн нагромадили значний досвід орга­нізації інноваційної діяльності. Виникли різні форми міжнародних відносин в упровадженні наукових розробок у виробництво (техно­логічна кооперація, технологічний трансфер між країнами, терито­ріальні науково-промислові комплекси).

6.5,