Інструменти міжнародних зіставлень ВВП: теорія та методологія обчислення

Теоретичною базою міжнародних зіставлень макроекономічних показників є ідея паритету купівельної спроможності національних валют. Її практичне втілення відбувається відповідно до програм, здійснюваних за участю міжнародних економічних організацій.

У даному підрозділі подано результати досліджень за підсумками Європейської програми міжнародних зіставлень ВВП (ЄПЗ)¹.

У завершеному вигляді теорію паритету купівельної спроможності як окрему теорію курсоутворення виклав Г. Кассель, який запропонував і відповідний термін^{[227] [228]. У Радянському Союзі існувало табу на проведення паритетних макроекономічних зіставлень; одним з перших його порушив відомий український статистик А. Ревенко[229]. Незалежна Україна з 1993 р. стає учасницею ЄПЗ. Спалах політичного інтересу до цієї теми відбувся під час зародження передумов та аналізу уроків валютної кризи 1998 р.[230].}

Головна проблема зіставлення ВВП різних країн полягає у тому, щоб виразити їх за універсальною мірою світових цін. У такий спосіб ми одержуємо об’єктивне свідчення потужності національних економік, ступеня їх незалежності та безпеки, ефективності взаємодії внутрішніх і світових ринків, умов реалізації національних продуктів — таких як конкурентоспроможність, експортний потенціал, імпортозаміщення.

У методологічному плані заміна внутрішніх цін світовими зво­диться до пошуку такої гіпотетичної величини обмінного курсу на­ціональної валюти, за якого відбувається врівноваження її внутріш­ньої та зовнішньої купівельної спроможності, зовнішнього попиту на національні товари і послуги та національні гроші. Така величина і встановлює паритет купівельної спроможності національної валю­ти відносно валюти будь-якої іншої країни. Базою для порівняння у першому наближенні може бути валюта так званої країни — моста, технічно готової для проведення зіставлень за усім спектром кінце­вих товарів і послуг (парне зіставлення), а в остаточному підсумку — валюта будь-якої країни світу (багатостороннє зіставлення).

Під ПКС розуміють такий рівень обмінного валютного курсу, за якого купівельна спроможність валют, що порівнюються, є одна­ковою. ПКС показує, скільки потрібно кожної валюти в цих краї­нах для купівлі однакової кількості товарів і послуг. На відміну від обмінних курсів, ПКС не залежать від інших параметрів рівноваги фінансової системи, що впливають на курсову політику — таких, як результати зовнішньоекономічної діяльності, попит на іноземну ва­люту як на засіб нагромадження, рух міжнародних потоків капіталу. Навпаки, паритети виражають загально визнану цінність товарів і послуг, що виробляються в країні. За паритетного значення обмін­ного курсу купівельна сила національних валют як міра глобального грошового попиту, вводиться у ті ж самі світові вартісні координати, що й продуктивна сила економіки, яка формує внутрішні продукти окремих країн.

Вихідним пунктом обчислення ВВП за паритетом купівельної спроможності є розгляд останнього як окремого випадку реального обмінного курсу за відомою формулою:

де

Піддамо цю формулу нескладним перетворенням. Позначимо ре­альний обмінний курс R його паритетним значенням ppp (purchasingpo­werparity), замінимо одиничний номінал обмінного курсу всім обсягом ВВП — Y, переведемо курсові показники зі зворотного котирування валют до прямого (для чого поміняємо їх місцями) і одержимо:

в іноземній валюті за обмінним курсом та за ПКС; ррр — паритет купівельної спроможності;- відношення ПКС до офіційного об­мінного курсу — порівняльний індекс (рівня) національних цін до цін еталонної країни.

Тотожність (2) означає, що ВВП, перерахований у ціни базової кра­їни за обмінним валютним курсом, дорівнює добутку ВВП за парите­том купівельної спроможності та індексу національних цін. Отже, в основі міжкраїнного аналізу ВВП лежать два взаємопов’язані інстру­менти: паритетна величина ВВП і рівень національних цін. ПКС при цьому виступає як реальна ціна національної валюти відносно країни, з якою відбувається зіставлення, або як абсолютне значення реального обмінного курсу, а рівень цін — як його відносна величина.

ВВП у паритетному обчисленні Y відображає дійсну вартість кінцевих товарів і послуг за цінами базової країни. За аналогією з часовими показниками він характеризує реальний ВВП у просторо­вому аспекті і може служити для виміру індексу фізичного обсягу ВВП відносно будь-якої іншої країни, середньої величини для усьо­го світу, георегіону, економічного угруповання. Той же показник паритетного ВВП, взятий у розрахунку на душу населення, окрес­лює реальний рівень продуктивності національної економіки, і у такому сенсі ми будемо використовувати його надалі.

Проте слід зауважити, що більше відповідав би цій ролі показник ВВП на одного зайнятого або на одну годину відпрацьованого часу,

^[1] Дорнбуш P., Фішер С. Макроекономіка: Пер. с англ. — K.: Основи, 1996. — С. 186-187, 757-758.

Розділ 7. Конкуренція в контексті євроінтеграційних процесів 379 Що втягує в орбіту аналізу демографічну структуру економіки, часові та соціальні рамки повної зайнятості. Наприклад, у Франції пито­ма продуктивність у розрахунку на одного мешканця дорівнювала У 1999 р. 68% від рівня США і була нижчою, ніж у сусідній Німеч­чині (73%), проте у розрахунку на одного зайнятого показники по Цих країнах утворювали зворотну пропорцію: відповідно 87 та 81%, Що характеризує вищу продуктивність, але й більше соціальне на­вантаження на працююче населення у Франції. На жаль, в Україні, Де рівень використання трудових ресурсів є значно нижчим від тру­дового потенціалу нації, такі розрахунки ускладнюються значними масштабами тіньової зайнятості та прихованого безробіття.

Індекс рівня національних цін І є у міжкраїнному аналізі саме тією змінною, яка конвертує національні ціни у світові і, таким чи­ном, дозволяє подати національні продукти з відповідною вартісною корекцією у вигляді наскрізних, однорідних і порівнянних складових інтернаціонального економічного обороту. Саме завдяки цьому ін­дексу долається основна проблема міжнародних зіставлень проблема врахування різниці в якості товарів і послуг. Відомий теоретик на­ціонального доходу С.Кузнець у роботі “Порівнянність вимірів на­ціональних продуктів серед різних суспільств” (1954) зазначав, що за самою своєю природою більшість продуктів, вироблених в умо­вах більш розвиненої економіки, не може бути виражена у вартісній системі менш розвиненого і особливо примітивного суспільства. На практиці це проявляється у знайомих нам глибоких відмінностях між товарами і послугами “західного” та “східного” виробництва.

Хоча міжнародні зіставлення вимагають брати для порівняння однакові кількості товарів і послуг, це не означає обов’язкової по­вної ідентичності продуктових кошиків. Компіляція кошика може варіюватися між країнами, відображаючи відмінності у смаках та культурних перевагах, проте обидва кошики мають репрезентувати рівне споживче задоволення, або рівну корисність. У випадках, коли йдеться про країни зі значними відмінностями структури економі­ки, дотримання цієї вимоги стає досить складним. У наш час, однак, досягнення економічного і технічного прогресу зумовлюють процес інтернаціоналізації вартості настільки швидко, що більшість країн прагне здобуття стандартів загальносвітової цивілізації, виражених на вартісній основі показників ВВП розвинутих країн, зокрема від­носно найпотужнішої країни світу — США, у доларовому паритеті.

Включення менш розвинених країн у міжнародні зіставлення ВВП обертається певним “розмиванням” початкового значення ПКС як товарної ціни валюти. Покажемо це в короткому огляді методології обчислення зведених паритетних показників. Вже у пар-

ному зіставленні паритети для ВВП та його складових — витрат­них категорій, товарних груп, товарів-представників визначаються як середні величини з кінцевих витрат кожної країни, оцінених за цінами базової країни. В індексній формі це відповідає індексам Фішера, обчисленим з базиснозважених та звітнозважених індексів витрат за формулами Ласпейреса та Пааше.

Вихід на багатосторонній рівень передбачає застосування двох моделей подальшого усереднення.

Перша — за формулою Елтето-Кевеша-Шульца (EKIII) — ба­зується на індексі Фішера з усіх можливих парних зіставлень даної сукупності країн. Формула EKIU є інваріантною відносно базової країни, дозволяє використати усю пряму та непряму інформацію про цінові співвідношення. Однак вона виходить з гіпотези про рів­ну вагу кожної країни-учасника, а тому не забезпечує адитивності ієрархічних компонентів ВВП: індекси фізичного обсягу та цін, об­числені для окремих категорій та субкатегорій ВВП, не узгоджують­ся з такими самими індексами, обчисленими для їхніх складових.

Цей недолік дозволяє усунути друга формула — Гірі—Каміса (ГК), де в якості вагів виступають обсяги виробництва відповідних продуктів. У сучасній методології міжнародних зіставлень формула EKLU виступає основою для розрахунку реального ВВП та паритетів купівельної спроможності країн, а формула ГК — для порівняльного аналізу структури економік^[231]. Таким чином, у багатосторонніх зістав­леннях застосовуються дві концепції міжнародних цін, за допомогою яких національні ціни конвертуються в єдину умовну міжнародну валюту. В якості міжнародного паритету купівельної спроможності такої валюти використовується долар CUIA який, проте відрізняєть­ся від американських цін у доларах США, а також від середніх між­народних доларових цін, одержаних за допомогою валютних курсів. Для менш розвинених країн розбіжності у міжнародних цінах за формулами ЕКШ та ГК є вищими, ніж для розвинених.

Останнім часом в якості міжнародного еталона купівельної спро­можності набирає силу євро. До речі, у валютній зоні евро мож­на спостерігати теорію ПКС наочно, шляхом простого порівняння цін. На графіку (рис. 7.1) відображено розподіл країн єврозони за ступенем дорожнечі найважливіших споживчих товарів. Відправною точкою може слугувати початковий перевідний курс на момент за­провадження євро у 1999 р. — 0,938 євро за долар.

Значення індексу національних цін I_np не вичерпується конвертацій- ною функцією. Він має багатогранну економічну сутність і відображає:

■ вартість товарів і послуг, які можна придбати в країнах, що по­рівнюються, за рівноцінну кількість кожної валюти;

• міжнародну цінність національної валюти. Залежно від того, є Цей індекс більшим (або меншим) від 100%, країна, що порівнюєть­ся, вважається дорогою (чи дешевою) відносно базової, а її валюта — сильнішою чи слабшою, переоціненою чи недооціненою;

Рис. 7.1. Відносні рівні цін на окремі вади товарів у валютній зоні евро (1999 р.)

• показник цінової конкурентоспроможності країни, під яким ро­зуміють співвідношення внутрішніх та міжнародних цін. Ранжуван- ня країн за цим показником характеризує країни, що розглядають­ся, за рівнем цінових конкурентних переваг у зовнішній торгівлі. У такому ряду ефективною моделлю зовнішньої торгівлі є експорт до країн з вищими, а імпорт — з країн з нижчими рівнями цін;

• відхилення від цін еталонної країни, порушення рівноваги між світовим попитом на вітчизняні товари та вітчизняні гроші внаслі­док різних чинників, пов’язаних з ціно- та курсоутворенням.

Усі положення, що сформульовані тут для ВВП в цілому, цілком поширюються на його складові. За основу паритетних міжнародних зіставлень звичайно береться ВВП, розкладений за категоріями ви­користання та функціональними компонентами і окремими група­ми споживчих і капітальних товарів і послуг. Це дозволяє поєднати аналіз продуктивності з аналізом економічного добробуту, а також структурним аналізом ціноутворення в окремих сегментах кінцевого попиту.

Введення в курсовий аналіз паритету купівельної спроможності дозволяє розмежувати цінові та нецінові чинники курсоутворення. Цінові чинники викликають автономні зміни обмінного курсу під впливом руху паритетів купівельної спроможності, тобто внаслідок різниці в рівнях інфляції у країнах, що порівнюються. Нецінові чин­ники виражають вплив на обмінний курс складових фінансової рів­новаги валютного ринку — притоку іноземної валюти, внутрішньої грошової емісії, змін відсоткових ставок у країнах — зовнішньоеко­номічних партнерах.

Особливий інтерес являють інструменти міжнародного зіставлен­ня з точки зору їх взаємної відповідності.

Визначаючи обсяг платоспроможного попиту, величину та роз­поділ доходів, слід враховувати, що рівні та структура національних цін теоретично мають відповідати досягнутій продуктивності праці та ефективності виробництва. Відтак вони впливають на створювальні можливості національних господарств, обсяги ресурсів, які економіка країни здатна надати для задоволення споживчих потреб населення, потужність національного нагромадження, його потенціальну про­дуктивну силу, функціональну ефективність державних витрат.

Теорією паритету купівельної спроможності наголошується, що у довгостроковому періоді обмінні курси мають рухатися у напрямі урівноваження ціни ідентичних кошиків товарів та послуг. До цьо­го спонукають загальносвітова конкуренція, дія економічного за­кону єдиної ціни. Отже, у перспективі має відбуватися зближення паритетів купівельної спроможності та валютних курсів. Зміцнення цінової та курсової паритетності, конвергенція цін повинні охоплю­вати і окремі сектори економіки, відображаючи процес подолання відмінностей у продуктивності праці.

Така спрямованість курсової динаміки випливає з самої природи ефективного економічного зростання, якому притаманні, по-перше, зниження інфляції на основі випередження темпів підвищення про­дуктивності праці порівняно з темпами зростання заробітної плати та інших виробничих витрат, а, по-друге, зміцнення національної валюти завдяки активній експортній політиці та накопиченню ва­лютних резервів. За інших рівних умов міцні валюти дозволяють розв’язати такі структурні проблеми, як здешевлення імпорту, при­дбання зарубіжних виробничих активів за нижчими цінами. Kpa- їни-власники міцних валют — а це, як правило, розвинуті країни — мають здебільшого таку структуру експорту, де переважає висо- котехнологічна продукція, малоеластична за ціною. Більша частина експорту цих країн реалізується також у країнах з високим рівнем доходу, Ь відповідно, з близьким рівнем національних цін. Завдя­ки цьому високий рівень експортних цін не здійснює вирішального впливу на обсяги їх експорту.

У країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою курсова політика підпорядковується закономірностям, які протягом тривалого часу відрізняються від стратегічних перспектив ефектив­но зростаючої економіки. Вони виходять на світовий ринок з тех­нологічним відставанням, вимушені конкурувати у низькодохідній частині продуктового спектру з високою ціновою еластичністю (і це робить сировинний експорт вразливим під час економічних криз). Такі країни засновують стратегію свого розвитку на експансії екс­порту нескладних товарів сировинного призначення зі створенням конкурентних переваг на основі свідомого заниження валютного курсу та, відповідно, рівня національних цін.

Загалом валютний курс, ПКС та співвідношення між ними є рух­ливішими, ніж такі фундаментальні чинники конкурентоспромож­ності, як продуктивність праці та заробітна плата. Тому зміни ва­лютних курсів та їх відхилення від паритетів можуть визначати сут­тєві зрушення у рівні національної конкурентоспроможності лише у короткостроковому плані.

У короткостроковому періоді за теорією паритету купівельної спро­можності темпи приросту валютних курсів мають відповідати різниці У темпах інфляції всередині країни та за кордоном. Є. Балацький роз­різняє кілька версій цієї теорії^[232]. Можна показати, що відповідно до Цих версій принцип курсової паритетності реалізується:

• беззастережно (теорія абсолютного паритету);

• з моменту набуття валютним курсом рівноваги за неціновими критеріями (теорія відносного паритету);

• у вигляді різниці в темпах приросту національної та іноземної грошової маси, що надійшла в країну і може бути використана аген­тами внутрішнього ринку (монетаристська версія);

• залежно від ступеня розходження між валютним курсом та ПКС (нерівноважна версія). Якщо курс перевищує природне для дано­го рівня розвитку співвідношення національних та іноземних цін, повернення до паритету відбувається через стимулювання експорту завдяки припливу іноземної валюти; у протилежній ситуації стиму­люється імпорт і відбувається втеча іноземної валюти.

Найчастіше короткостроковий імператив курсової політики зво­диться до утримання незмінних умов обміну товарів — постійного реального обмінного курсу, або, висловлюючись мовою міжнародних зіставлень — рівня національних цін. Така форма стабілізації націо­нальної валюти забезпечується тоді, коли девальвація перекривається зниженням рівня національних цін (так звана “повзуча прив’язка”). Щоб не допустити ерозії цінових переваг, рекомендується стримувати перевищення темпів інфляції відносно обмінного курсу.

Проте відшкодування внутрішньої інфляції через курсову політи­ку у перехідних економіках є надто суперечливим процесом. З точки зору політики доходів важливо, щоб урівноваження валютного і то­варного ринків відбувалося без обмеження рівня рентабельності, що здатен забезпечити покриття витрат виробництва та потреб нагро­мадження для безперешкодного розширеного відтворення. Політи­ка стабілізації, заснована на утриманні номінальної стабільності ва­лютного курсу (а саме у такий спосіб здебільшого відбувалося залу­чення зовнішніх запозичень на фінансування бюджетного дефіциту за завищеним курсом під час трансформаційного спаду виробництва в Україні) є, по суті, намаганням ігнорувати внутрішню інфляцію. Успішність такої політики загалом обмежена величиною валютних резервів центрального банку, які впливають на формування грошо­вої бази, а отже і внутрішнього грошового попиту на кінцевий про­дукт. Спроби швидко знизити інфляцію до рівня країн з доскона­лою ринковою економікою наштовхуються на серйозні інституційні перешкоди, пов’язані з масовою збитковістю підприємств.

Суперечність між стратегічними і тактичними цілями курсової політики, що виплива з теорії паритету купівельної спроможності, є однією з найскладніших проблем економіки перехідного періоду.

Особливо важливим напрямом паритетного аналізу є пошук структурних ефектів економічного зростання, які дозволяють об­ґрунтувати зближення внутрішніх і світових цін, перехід від цінової до нецінової конкурентоспроможності.

Підсумки зіставлення ВВП європейських країн 1999 р. першою підвела Організація економічного розвитку та співробітництва, тоді як раніше ініціатива належала Європейській економічній комісії ООН. У зв’язку з цим на результати істотно виплинули нові підходи до розв’язання методологічних проблем, які час від часу висвітлю­ються у статистичній літературі^[233].

Порівняльна база та валютна одиниця. Дане зіставлення, на відміну від попередніх, цілком зроблено на багатосторонній основі, що ви- магало узгодженості показників одночасно для всіх 43 країн-учасниць і для всіх складових ВВП. Його результати, на відміну від попередніх ООНівських проірам, де порівняльною базою слугували показники

Розділ 7. Конкуренція в контексті євроінтеграційних процесів 385 Австрії у шилінговому паритеті, виражені у міжнародних доларах, роз­рахованих на базі ЗО країн-членів OECP. У цьому дослідженні за па­ритетну основу зіставлення обрано показники США, розраховані на базі фактичних доларів. У 1999 р. ВВП на душу населення Сполучених Штатів становив 33470 міжнародних та 33725 реальних доларів СІЛА.

Неринкові послуги. Проблеми обчислення міжнародної вартості урядових неринкових послуг виникають у зв’язку з тим, що на них відсутні ціни на одиницю корисного ефекту. Проте навіть коли такі ціни були б розраховані, вони не є об’єктом конкурентного ціно­утворення — а ні національного, а ні, тим більше, міжнародного. Сучасна методологія зіставлення неринкових послуг полягає у ви­користанні паритетних цін на окремі елементи витрат. Такий підхід грунтується на умовному припущенні, що продуктивність праці та ефективність використання ресурсів у відповідних галузях — освіті, охороні здоров’я, соціальному обслуговуванні, державному управ­лінні — є приблизно однаковою в усіх країнах, що беруть участь у зіставленні. Це означає ототожнення економічного ефекту нерин- кової діяльності з соціальним ефектом, коли економічна вартість неринкових послуг визначається їх соціальною вартістю, а остання дорівнює витратам на оплату факторів виробництва.

У дійсності рівні озброєності праці лікаря, вчителя, державного службовця є досить різними в різних країнах. Звідси — і відміннос­ті у захворюваності, народжуваності та смертності населення, його освітньому рівні, ефективності державного управління, стані сус­пільного порядку, діловому кліматі тощо.

Під час першого міжнародного зіставлення пострадянських рес­публік 1993 р. вважалося, що країни з перехідною економікою збе­регли з соціалістичних часів значну, проте не досить ефективну соціальну сферу. Тому було прийнято рішення коригувати індекси реального обсягу неринкових послуг відповідно до середньодушово- го виробництва у ринковому секторі (для пари Україна — Австрія такий коректив дорівнював 6:1). Одночасно здобував вмінену оцінку ціновий еквівалент неринкових послуг, що по суті означало заміну прямого показника ціни так званим “реферативним”, який урівно­важив вартісну оцінку корисності продукту ринкової та неринкової сфер діяльності, а також застосованої у них праці.

Після 1993 р. коригування, пов’язані з продуктивністю праці у неринковому секторі, не вносилися. В ЄПЗ-99 в якості рефера­тивної міжнародної ціни неринкових послуг використано заробітну плату, проте не базової країни, а національну — за поточним ва­лютним курсом. У випадку з Україною це призвело, як буде показа­но, до істотного покращання оцінки рівнів споживання неринкових

послуг, проте супроводжувалося пригніченням цінової компоненти паритетного ВВП.

Проблематичність міжнародної оцінки неринкових послуг на осно­ві національних факторних витрат покажемо на прикладі вітчизняної моделі організації охорони здоров’я. Так, у 2002 р. в Україні на 100 тис. мешканців припадало 469 лікарів та 973 лікарняних ліжок, тоді як у США — 256 та 390 (1997), Великій Британії — 171 та 450 (1995), Німеч­чині — 345 та 707 (1997), Франції — 282 та 853 (1994), Швеції —* 267 та 394 (1998)^[234]. За кількістю ліжок з числа розвинутих країн Україну випе­реджають лише Люксембург, Нідерланди, Швейцарія. Однак тривалість життя в Україні була у 1999 р. на 10— 11 років нижчою від США та країн ЄС, а коефіцієнт дитячої смертності — в 2—3 рази вищим. Отже, навряд чи витрати на утримання закладів охорони здоров’я, що перевищують суспільно необхідні за світовими мірками, без відповідної підтримки устаткуванням, ліками та здоровим способом життя позитивно позна­чаться на результатах функціонування галузі.

Зміни у класифікації ВВП за витратами. Ця класифікація стала на­багато менш детальною, ніж у попередніх програмах: кількість аналі­тичних позицій скоротилася з 53 до 21, які включено до однієї групи — продуктів харчування (з колишніх 7), побутової техніки та послуг (4), транспорту, послуг культури, об’єктів будівництва та продукції маши- побудування (кожна з колишніх трьох). Згорнуто в одну групу витра- ти на квартплату, ренту власників житла, побутове паливо та енергію. Така класифікація більше відповідає реаліям розвинутої економіки, але є надто спрощеною для перехідної, де залишається значна диференціа­ція продуктивності праці у різних секторах виробництва.

Переглянуто визначення продовольчих товарів, з яких в окрему гру­пу виведено алкогольні напої та тютюнові вироби; сюди ж включено наркотики. Послуги культури і відпочинку розмежовано з послугами освіти; послуги готелів і ресторанів виділені зі складу інших товарів і послуг. Як самостійна субкатегорія останніх виділено послуги прости­туції; тим самим, як і у випадку з наркотиками, зроблено практичний крок до предметної характеристики тіньової економіки, як це визнано міжнародною Системою національних рахунків 1993 р.

Розчленування кінцевих витрат за призначенням вперше допо­внено агрегованим аналітичним поділом суспільного виробництва: ВВП — на товари і послуги; товарів — на споживчі та капітальні; споживчих товарів — за термінами використання; послуг — на рин­кові (платні) та неринкові (урядові).

Зовнішня торгівля. За методологією зіставлень паритетні значення сальдо імпорту та експорту вимірюються на основі обмінного курсу, отже індекс цін дорівнює одиниці для будь-якої пари країн. На противагу цьо­му в національних рахунках сальдо оцінюється за допомогою індексів експортних та імпортних цін. Тому цінові конкурентні переваги країн з нижчим рівнем національних цін у зіставленні виражаються у розриві між зовнішніми та внутрішніми цінами, а вартість товарів і послуг імпорту та експорту постає однаковою для всіх економічних партнерів країни.

7.2.