Історія розвитку макроекономіки

Багато вчених відносять зародження макроекономічних знань до XVI ст. і пов'язують його з ім'ям французького державного діяча і правознавця Жана Бодена (1530-1596), котрий звернув увагу на стійку тенденцію подорожчан­ня товарів у Європі, яка пізніше отримала назву „революції цін” і була спри­чинена притоком золота та срібла в Європу.

Вагомим внеском у розвиток макроекономіки стали праці класиків полі­тичної економії. Англійський економіст, історик і філософ Девід Юм (1711­1776), вивчаючи зв'язки між масою грошей, торговельним балансом та рів­нем цін, започаткував монетаристський підхід у макроекономіці. Його вва­жають одним з перших представників кількісної теорії грошей, яка була роз­роблена вченими протягом XVIII-XIX ст. Праця Д. Юма „Про торговельний баланс” (1752) стала класичною для аналізу грошової системи та її взаємо­зв'язку із зовнішньою торгівлею.

Французький економіст Франсуа Кене (1694-1774), основоположник фі­зіократії, започаткував системний аналіз суспільного відтворення. У відомій праці „Економічна таблиця” (1758) він запропонував першу модель госпо­дарського кругопотоку, яка відображала взаємозалежність трьох класів того­часного суспільства - класу землевласників, класу фермерів і класу ремісни­ків, між якими відбувався рух товарів і грошей. Наведена на рис. 1.1 спроще­на схема взаємного обміну товарами і грошима дає уяву про цей кругопотік.

Рис. 1.1. Господарський кругопотік в „Економічній таблиці” Ф. Кене

Представники англійської класичної політекономії Адам Сміт (1723­1790) та Девід Рікардо (1772-1823) досліджували переважно діяльність окремих товаровиробників, проте мали чітку уяву про економіку як систему, в якій діють об’єктивні закони, подібні до законів природи.

Французький економіст Жан Батіст Сей (1767-1832) вважав, що кожен виробник є одночасно і покупцем, тому ані надвиробництво, ані недовироб- ництво в економічній системі неможливі. Виходячи з цього, Сей, як і Рікардо, заперечував неминучість загальних криз, вважаючи, що можливі лише випа­дкові і тимчасові порушення пропорцій в окремих секторах господарства. Тривалий час економісти були переконані, що в умовах досконалої конкуре­нції існує потужна тенденція до відновлення рівноваги виробництва на при­родному рівні повної зайнятості, тому що ринкова система має внутрішні ме­ханізми саморегулювання, такі як гнучкість цін, заробітної плати і процент­ної ставки, які, коливаючись, швидко повертають систему до оптимального стану в разі його порушення.

Розгорнутий виклад постулатів класичної концепції належить англійсько­му економісту Альфреду Маршаллу (1842-1924). А ідея економічної рівно­ваги за умов досконалої конкуренції була реалізована франко-швейцарським економістом Леоном Вальрасом (1834-1910), який створив першу економі- ко-математичну модель загальної рівноваги ринкової системи і якого відтак вважають засновником макроекономічного моделювання.

Те, що сьогодні у макроекономіці називають класичною моделлю, факти­чно є викладом окремих положень класиків і неокласиків з проблем, які но­сять макроекономічний характер. Сучасні економісти сходяться на тому, що погляди класиків відповідають поведінці економічної системи у довгостро­ковому періоді і зберегли своє значення до теперішнього часу.

Іншу версію моделі загальної рівноваги економічної системи запропону­вав Карл Маркс (1818-1883).

Все суспільне виробництво Маркс поділив на два підрозділи: І - виробни­цтво засобів виробництва (інвестиційний сектор), ІІ - виробництво предметів споживання (споживчий сектор). У числових таблицях простого і розширено­го відтворення Маркс представив моделі економічного циклу для стаціонар­ного і зростаючого народного господарства. У моделях відображені ідеальні умови безперервного розвитку економічної системи капіталізму. Марксу вда­лось знайти числові значення вихідних умов і параметрів функції зміни стру­ктури виробництва, за яких забезпечується рівноважне економічне зростання.

У моделях Маркс абстрагується від руху грошей. Обмін відбувається за вартістю продукції. Приймається незмінною органічна будова капіталу (капі- талоозброєність праці), норма додаткової вартості - 100%, весь капітал зно­шується за один рік. За розширеного відтворення частина додаткової вартості інвестується, частина спрямовується на споживання всередині підрозділу (m_n). Рис. 1.2. представляє числові схеми простого (а) та розширеного (б) відтворення. Стрілками показані потоки реалізації суспільного продук­ту: суцільними - реалізація в середині відповідного підрозділу, пунктирними - обмін між підрозділами.

Рис. 1.2. Схеми простого і розширеного відтворення суспільного капіталу К.Маркса

Вченим були визначені умови реалізації, які фактично є умовами макро- економічної рівноваги:

■ для простого відтворення:

■ для розширеного відтворення:

Водночас Маркс звернув увагу на нестабільність реального економічного розвитку і охарактеризував кризи і безробіття як закономірні і неминучі яви­ща капіталістичної системи господарювання.

Незважаючи на окремі досягнення, до початку ХХ століття макроекономіки як самостійної науки не існувало. Поштовхом до нових макроекономічних знань стали збір і систематизація агрегованих статистичних даних, які згодом утворили наукову базу макроекономічних досліджень. Спочатку якісна статис­тична інформація була потрібна для урядів під час підготовки до Першої світо­вої війни. У 1920-х роках у США під керівництвом Саймона Кузнєца (1901­1981) була розпочата робота над створенням системи інформації для націона­льних рахунків, використання якої дозволяло здійснювати фундаментальні до­слідження проблем економічного зростання. Протягом десятиріч національні рахунки вдосконалювались іншими економістами. Найбільш визначним став внесок англійського економіста Річарда Стоуна (1913-1991). Згодом наукові досягнення обох вчених були відзначені Нобелівською премією з економіки, а збір і обробка макроекономічної інформації за системою національних рахун­ків стали звичною практикою майже в усіх країнах світу.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. увагу вчених нарешті привернули кризи, що пері­одично повторювались у капіталістичному господарстві. До цього часу біль­шість економістів вважали, що кризові явища мають випадковий характер, їм не надавали великого значення. Дослідження американського економіста Ве­слі Мітчелла (1874-1948) поклали початок вивченню економічних циклів, які вже розглядались як закономірні, систематично повторювані явища, пов'язані зі зміною запасів, обсягів виробництва та цін. Аналізу економічних циклів присвячена основна праця Мітчелла „Економічні цикли” (1913), в якій він розглядав економічний цикл як зміну кон'юнктурних хвиль. Визначним внеском у теорію циклічного розвитку стала також праця російського вчено­го Миколи Дмитровича Кондратьєва (1892-1938) „Великі цикли еконо­мічної кон'юнктури” (1928).

Поворотною подією в історії макроекономіки стала Велика депресія, яка настала після глибокої кризи 1929 р. і тривала до 1933 р. Це була катастрофа світового масштабу, яка досі вражає світ своїми і економічними, і політичними результатами. Світова економіка доти не знала такого значного падіння обсягів

виробництва (близько 40%) та високого рівня безробіття, від якого постраждав кожний четвертий працюючий. В ході Великої депресії до влади в Німеччині, Японії, Італії прийшли фашисти, які розв’язали Другу світову війну.

Велика депресія поставила під сумнів основний постулат класичної еко­номічної теорії, яка панувала на той час. Економісти-класики вважали, що ринкові механізми самостійно зможуть перебороти крупномасштабну кризу і хронічне безробіття, з якими зіткнулася світова економіка. Велика депресія перекреслила ці сподівання.

Англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) здійснив спра­вжній переворот в економічній теорії, спростувавши погляди класиків на причинно-наслідкові зв’язки в економіці. Він розробив абсолютно нову тео­рію криз. На перше місце він поставив сукупний попит, якому класики відво­дили лише пасивну другорядну роль. Кейнс запропонував теорію ефективно­го попиту, яка визначила ті сили, котрі спричиняють економічні коливання.

Вихідним пунктом кейнсіанської теорії стало положення про те, що рин­кова економіка не здатна до саморегулювання. Вона не гарантує низького безробіття і високого рівня випуску. Навпаки, вона зазнає значних коливань ділової активності, які є результатом зміни масових настроїв інвесторів. Кейнс надавав великого значення суб’єктивно-психологічній характеристиці поведінки господарюючих суб’єктів. Він вважав, що поворот до песимізму серед інвесторів викликає значне падіння інвестиційної активності і може призвести до падіння загального обсягу виробництва та зростання безробіття. І навпаки, оптимістичний настрій сприяє економічному зростанню. Криза та­кої глибини, як Велика депресія, не може бути переборена ринковими меха­нізмами. Відтак Кейнс зробив висновок, що повинна бути розроблена спеціа­льна програма заходів уряду, реалізація якої дозволить протистояти депресії. Кейнс стверджував, що держава повинна проводити активну стабілізаційну політику, коригуючи обсяги державних видатків і ставки податків та застосо­вуючи інструменти грошово-кредитної політики.

Ці висновки були настільки вражаючими, що ідеї Кейнса були сприйняті економістами як „кейнсіанська революція. Книга Дж. М. Кейнса „Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей (1936), в якій він виклав свою по­зицію, донині залишається найбільш значною, фундаментальною працею ХХ століття в галузі економічної науки.

З часів Кейнса макроекономіка як наука стала розвиватись на власній ос­нові. Усі вчені - представники макроекономіки - поділились на „кейнсіанців” та „некейнсіанців”, а ідеї Кейнса щодо бюджетно-податкового та грошово­кредитного регулювання залишаються предметом гострих дискусій і серед сучасних економістів.

Протягом 25 повоєнних років популярність кейнсіанських рекомендацій постійно зростала в усьому світі. Завдяки їх реалізації економіки країн не за­знавали значних коливань ділової активності, всі були впевнені, що держава здатна запобігати економічним спадам. Однак в кінці 60-х - на початку 70-х років ера макроекономічної стабільності закінчилась. Посилились циклічні коливання економіки. Більшість країн зіткнулись з небаченим до цього фе­номеном - стагфляцією, коли спад виробництва супроводжувався підвищен­ням рівня цін. Для кейнсіанців ця проблема виявилась загадковою, і вони не змогли знайти способу стабілізації економіки. Криза 1973-1974 років за гли­биною порівнювалась з Великою депресією 1929-1933 років.

Багатьом вченим і громадським діячам стало здаватись, що головним джерелом нестабільності є сама економічна політика держави, зокрема доде­ржання кейнсіанських рекомендацій активного втручання держави в еконо­міку. На чолі розгорнутої критики кейнсіанства став американський вчений Мілтон Фрідмен (1912-). М. Фрідмен пояснював спалах інфляції в США винятково помилками Федеральної резервної системи, яка виконує роль цен­трального банку США. Разом зі своїми однодумцями М. Фрідмен висунув альтернативну кейнсіанській доктрину обмеження державного втручання, яка отримала назву „контрреволюції Фрідмена і була підтримана значним чис­лом відомих економістів. У своїй праці „Історія монетаризму в США” (1963) М.Фрідмен та його співавтор Анна Шварц стверджували, що економічні ко­ливання значною мірою викликані зміною грошової маси в результаті прове­дення активної макроекономічної політики. Прихильники М. Фрідмена утво­рили нову течію в науці - „монетаризм. Основою стійкої економіки, вва­жають монетаристи, повинна бути стабільна грошова маса. Як і класики, во­ни вважають, що ринкова економіка є саморегульованою і без будь-якого втручання ззовні буде прагнути до повернення на рівень повної зайнятості.

У 70-80 роки ХХ ст. ряди критиків кейнсіанства поповнилися прихильни­ками так званої неокласичної макроекономіки на чолі з Робертом Лука­сом (1937), які ще більш категорично стверджували, що державне втручання дестабілізує економіку. Вони висунули концепцію „раціональних очіку­вань”, згідно з якою будь-які заходи урядової політики нейтралізуються по­ведінкою економічних суб'єктів. Фірми і приватні особи намагаються перед­бачити вплив дій уряду на власний добробут, пристосовуються до них, при­ймаючи рішення на випередження, і тим самим нейтралізують вплив урядо­вих заходів на економіку.

Зовсім недавно виокремився ще один напрямок, який критикує як кейнсі­анців, так і монетаристів. Це - прихильники теорії реального ділового циклу. Вони стверджують, що кейнсіанці невірно вбачають джерело економічних коливань у сукупному попиті, а монетаристи невірно вважають таким джере­лом економічну політику, її помилки. Насправді, з точки зору теоретиків реа­льного ділового циклу, коливання викликаються технологічними шоками.

Водночас сучасні прихильники Дж. М. Кейнса - „неокейнсіанці” - нама­гаються знайти нові докази життєздатності своїх ідей.

Так у запеклих суперечках розвивалась макроекономіка, збагачуючись новими ідеями та більш глибокими знаннями сучасних економічних реалій. Відбулось розширення меж макроекономічного аналізу. Тепер вчені акцен­тують увагу на тому, що сучасна економіка відкрита для зовнішнього світу, а на її стан чинять надзвичайний вплив міжнародні чинники які стали новим спеціальним об'єктом дослідження у макроекономіці. У сучасній макроеко- номіці розроблені моделі багатоперіодної економіки. Вивчається ефектив­ність і доцільність застосування різних інструментів державного регулюван­ня для множини конкретних ситуацій. Вивчаються особливості впливу стабі­лізаційної політики в країнах з економіками трансформаційного типу.

1.2.