Конкурентна політика в аграрній сфері в рамках процесу приєднання України до COT

Високий рівень забезпеченості якісними земельними ресурсами, сприятливі кліматичні умови та вдале географічне розташування у центрі Європи, доступ до морських шляхів транспортування через

Розділ 3.

Значна частка виробленої в Україні сільськогосподарської продук­ції експортується. Так, протягом 1999-2002 рр. українському сіль- госпвиробництву частково вдалося реалізувати свої порівняльні пе­реваги на зовнішніх ринках (в умовах їх сприятливої кон’юнктури Для українського експорту на той час) та значно наростити обсяги експорту сільськогосподарської продукції. Україна входить в десятку країн-лідерів за експортом насіння соняшнику та соняшникової олії (вирощування соняшнику та експорт соняшникового насіння, олії та субпродуктів стало напрямком міжнародної спеціалізації вітчизняно­го аграрного сектора та дозволило Україні посісти третє місце — за рівнем виробництва та друге — за рівнем експорту у світі (після Ар­гентини), ячменю, пшениці, кукурудзи, сухого знежиреного молока.

На жаль, за всієї наявності порівняльних переваг сільгоспвиробни- Цтва в Україні його сучасний стан відзначається екстенсивним харак­тером розвитку з низьким рівнем контролю за раціональним відтво- рювальним використанням земельних ресурсів сільськогосподарського призначення, що негативно позначається на довгостроковому розвитку аграрного сектора, дуже низьким рівнем як матеріально-технічного, так і технологічного оснащення.

За рівнем продуктивності праці у сільському господарстві до п’я­тірки лідерів світового сільськогосподарського виробництва входять: Нідерланди, Франція, Бельгія, США та Канада (табл. 3.16). Високий рівень продуктивності праці серед розвинених країн світу, в середньо­му 40072,0 дол. США на одного працівника на рік, за даними 2002 р., пояснюється комплексним підходом з боку урядів цих країн до реалі­зації програм по забезпеченню сталого розвитку агропродовольчого ви­робництва, розпочатої в післявоєнні роки, та формування національних систем продовольчої безпеки. Вдала реалізація цих програм привела до

Таблиця 3.16

Рівень проміжних затрат та продуктивності праці в сільському господарстві по обраних країнах

Конкурентоспроможність національної економіки

Продовження табл.

Джерело: The World Bank «World Development Indicators», 2002.

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та її рівні

підвищення технологічного оснащення галузі та зменшення кількості зайнятих у цій сфері діяльності. Загалом серед розвинених країн відміча­ється досить високій рівень використання добрив та забезпеченості сіль­ськогосподарською технікою порівняно до решти країн вибірки. При цьому треба відмітити тенденцію щодо поступового зниження протягом останніх двох десятиріч використання добрив у середньому в 1,5 раза, та збільшення оснащеності технікою — у середньому в 2 рази — серед країн ЄС, CUIA та Канади, що відображає зміну напрямків аграрної політики в цих країнах у бік мінімізації навантаження навколишнього середовища та переходу до адаптивних форм аграрного виробництва.

Що стосується показників структури товарного експорту, то відмі­чається тенденція до збереження сталої долі експорту продовольства протягом останнього десятиріччя. В країнах ЄС, CUIA та Канаді цей показник складає в середньому близько 7—8%. Експорт продоволь­ства складає значну частку у загальній структурі товарного експорту в Аргентині та Новій Зеландії — у середньому за період 1990—2002 рр. така доля становила відповідно 48,7 та 47,3 відсотків, це пояснюється тим, що деякі з напрямків аграрного виробництва в цих країнах є на­прямками їх міжнародної спеціалізації (для Аргентини — це виробни­цтво соняшникового насіння та олії, пшениці та кукурудзи; для Нової Зеландії — молочних продуктів та вершкового масла). Так само висока частка експорту продовольства відмічається в Бразилії, Чілі та Австра­лії, та відповідно становить в середньому 26,3%, 25% та 21%. За цей же період відмічається зменшення частки експорту сировинної сіль­ськогосподарської продукції у загальній структурі товарного експорту, яка у 2002 р. становила в середньому 1—2% серед обраних країн, не враховуючи Нову Зеландію, Австралію та Чілі, де така частка становить в середньому за період 15,0; 7,0 та 9,7% відповідно^[108].

В Україні частка експорту сільськогосподарської продукції в за­гальному обсязі протягом 2000—2002 рр. коливалася близько рівня 14%, що майже удвічі перевищує відповідний середній показник у розвинених країнах світу. Після продовольчої кризи червня 2003 р., подальшого жорсткого адміністративного втручання з боку уряду у врегулюванні ситуації, що мало негативний вплив на вже усталену інфраструктуру ринку та схему взаємодії його учасників, та до того ж невисокого врожаю зернових того року, частка експорту сільгосппро­дукції в загальному обсязі експорту України скоротилася до 11,3%^[109].

Наявність значної частки сільськогосподарської продукції у за­гальному обсязі експорту України потребує розробки експортної

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та її рівні 203 стратегії, спрямованої на розвиток конкурентних переваг вітчизня­ної продукції, на зменшення залежності українського експорту від нестабільної кон’юнктури зовнішніх ринків та диверсифікацію зо­внішніх напрямків реалізації продукції.

Нова аграрна політика української держави має бути спрямова­на на вдалу реалізацію порівняльних переваг вітчизняного сільгосп- виробництва у конкурентні переваги агропродовольчої продукції на внутрішньому та зовнішніх ринках для забезпечення сталого вироб­ництва — однієї зі складових стратегії економічного та соціального розвитку країни на наступні 10 років^[110]. Завданням сьогодення ддя вдалої реалізації довгострокової аграрної політики є її орієнтація на майбутній вступ України до COT та приєднання в її рамках до міжна­родних Угод по сільському господарству, про антидемпінгові заходи, про субсидії та компенсаційні заходи, про заходи захисту, про за­стосування санітарних та фітосанітарних заходів та угоди з технічних бар’єрів в торгівлі.

Ідея лібералізації міжнародної торгівлі, що полягає в тому числі У забезпеченні ефективної взаємодії суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в умовах справедливої конкуренції, ринкової орієнтації та мінімізації втручання держави, передбачає обґрунтовану необхідність збереження державного регулювання в аграрному секторі за умови, Що воно не має викривлюючого впливу на виробництво та торгівлю.

Світовий досвід вказує на необхідність державного регулюван­ня в аграрній сфері. Аргументами на користь такого твердження називають високу чутливість сільгоспвиробництва до зовнішніх впливів, які важко передбачити, та пов’язаний з цим нестійкий характер цін на продукцію та доходів виробників. Іммобільність земельних ресурсів обумовлює необхідність дотримання норм по використанню добрив, засобів захисту рослин, проведенню сівоз­мін, контролю за екологічним станом земельних ресурсів тощо за­для забезпечення умов для сталого довгострокового виробництва. До необхідності дотримання норм виробництва кожним окремим господарюючим суб’єктом додаються проблеми районного або ре­гіонального масштабу, пов’язані з контролем за екологічним ста­ном водних ресурсів у межах певної території, що використову­ються у сільському господарстві (за даними OECP, у країнах цієї організації у сільському господарстві використовується понад 40% водних ресурсів^[111]) та трансграничними забрудненнями навколиш­нього середовища. Створення системи контролю за екологічним станом природних ресурсів, задіяних у сільськогосподарському ви­робництві, регулювання раціонального використання земельних ресурсів сільськогосподарського призначення, проведення заходів щодо підтримки та розвитку інфраструктури сільської місцевості неможливі без державного втручання.

Модель аграрної політики, що реалізувалася в США та країнах Європи — найбільших аграрних ринках світу — в другій половині XX ст. включала три ключових взаємопов’язаних напрями держав­ного регулювання: підтримка внутрішнього виробництва, обмежен­ня імпорту та субсидування експорту. Спрощено такий комплекс державного регулювання в аграрній сфері можна представити та­ким чином: результатом активної підтримки внутрішнього вироб­ництва є зростання цін на продукцію, вироблену на внутрішньому ринку, що у свою чергу вимагає захисту від цінової конкуренції з боку імпортованої продукції та реалізується в тарифних обмежен­нях імпорту. Задля забезпечення цінової конкурентоспроможності вітчизняної продукції, що користується державною підтримкою, на зовнішніх ринках необхідне державне субсидування експорту.

Таблиця 3.17

Рівень сукупного виміру підтримки сільгоспвиробництва в найбагатших країнах OECP в 1995 р.

Джерело: Economic Research Service, United States Department of Agricu­lture (ERS/USDA).

* — Для перерахунку в долари США використано середньорічний курс національних валют відносно долара США.

Не дивлячись на позитивний характер та своєчасність лібералі- заційних процесів в аграрній сфері, все частіше лунають критичні зауваження від дійсних та потенційних членів COT щодо програ­ми реформ державного регулювання, передбаченої Угодою по сіль­ському господарству, що пов’язано з її несправедливим характером.

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та її рівні 205 Передбачена схема щорічного зменшення тарифного захисту, рівня внутрішньої підтримки та експортних субсидій, навіть враховуючи спеціальний та диференційований режим для країн, що розвивають­ся, ставить їх в несправедливі умови порівняно до розвинених кра­їн. Оскільки рівень державних дотацій та субсидій в аграрну сферу обумовлюється розміром бюджету країни, витрати бідніших країн на підтримку внутрішнього виробництва, зокрема в абсолютному вимірі, були незрівнянно нижчими за відповідний рівень у розвине­них країнах. 90% загальної вартості всіх заходів державної підтрим­ки сільгоспвиробництва серед країн OECP припадає на три країни: США, ЄС та Японію (табл. 3.17).

До того ж, рівень пов’язаних тарифів по деяких товарних групах, які користувалися масивною внутрішньою підтримкою в розвине­них країнах, зберігається на значному рівні. Наприклад, у Канаді це стосується м’яса, м’ясних та молочних продуктів, живих тварин; в ЄС — м’яса, м’ясних та молочних продуктів, круп, насіння олійних культур та зернових; Японії — рису, цукру. Це стало результатом передбаченою Угодою схеми зниження тарифного захисту, за якою на 36% має бути знижено середній рівень тарифного захисту і мі­німум на 15% — по конкретних тарифних лініях (для розвинених країн; для країн, що розвиваються — 24% та 10% відповідно). Таким чином, знижуючи середній рівень тарифного захисту, країни можуть зберігати такий захист для певних товарних позицій на досить зна­чному рівні, дотримуючись вимоги щодо 15-відсоткового зниження по конкретних тарифних лініях.

Вступ до COT та приєднання до Угоди по сільському господар­ству для кожної країни-члена носить характер індивідуальних домов­леностей на базі дво- та багатостороннього переговорного процесу в рамках ГАТТ та визначеного курсу реформ з лібералізації міжнарод­ної торгівлі. Ціллю вдалих переговорів для країни — майбутнього члена є створення умов для збереження, реалізації та розвитку кон­курентних переваг національної продукції на світових ринках разом зі створенням умов для забезпечення національної економічної без­пеки. Бонусом від членства COT є покращання іміджу країни-члена по показниках інвестиційного клімату та сприятливих цьому інсти- туційних перетворень, що здійснюються за вимогами щодо вступу до цієї організації. Це у свою чергу позитивно впливає на підвищен­ня країни в рейтингах конкурентоспроможності.

Процедура приєднання до Угоди по сільському господарству до­зволяє маневрувати при веденні переговорів щодо умов такого при­єднання у питаннях визначення базового періоду для розрахунку рівня внутрішньої підтримки, що підлягає скороченню, класифіка­ції заходів внутрішньої підтримки за „кошиками”^[112] та визначення структури розрахунку СВП (Сукупного виміру підтримки)^[113], визна­чення заходів державного регулювання, що можуть бути застосо­вані в майбутньому навіть за умови, що вони не застосовувалися в базовому періоді, отримання спеціального та диференційованого режиму тощо.

Рис. 3.12. Динаміка ОЗП, ОПЗП та ОПВ дай України за 1994—2003 рр.

Джерело: дані OECP, UKRAINE: ESTIMATES OF SUPPORT TO AGRICULTU­RE/ 2003. (*) - Для перерахунку в долари США використано середньорічний курс НБУ гривні відносно долару США.

Державна аграрна політика в Україні з набуттям незалежності і по теперішній час не відзначалася послідовністю та виваженістю, про що свідчать розрахунки OECP показника оцінки підтримки виробника (ОПВ)^[114] для всієї сільгосппродукції, виробленої на внутрішньому рин­ку, показника оцінки державної підтримки шляхом надання загальних послуг (ОПЗП)^[115] (через заходи “зеленого кошика”) та показника оцін­ки загальної підтримки сільгоспвиробництва (ОЗП)^[116] (рис. 3.12).

Дані по ОЗП як відсотка від ВВП дозволяють проводити зіставлення серед країн світу по рівню грошової вартості підтримки сільського госпо­дарства як частки від ВВП. У США така частка складає близько 1%, в ЄС — 1,4%, в Росії — близько 0,8%, в Угорщині, Словаччині, Польщі та Чехії коливається в межах 1—1,5 відсотка. Відносний показник ОЗП по Україні мав досить хаотичний характер протягом минулого десятиріччя, що не дозволяє робити висновки про певні тенденції його змін по роках*, %:

Дані OECP-Ukraine; Estimates of Support to Agrimeture/2005.

Від’ємне значення ОПВ, яке превалює на діаграмі рис. 3.12, свід­чить про те, що підтримка вітчизняного виробника в Україні протя­гом останнього десятиріччя мала зворотний характер та виражалася У неявному його оподаткуванні.

Новим кроком в українській аграрній політиці стало прийняття у 2004 р. Верховною Радою законів “Про внесення змін до деяких за­конів України щодо оподаткування сільгосппідприємств та підтрим­ки соціальних стандартів їх працівників” та “Про державну підтрим­ку сільського господарства України”. Відповідно до них державна політика в аграрній сфері на найближчі 5 років визначається чотир­ма основними напрямками: запровадження механізму цінового ре­гулювання ряду продуктів рослинництва; дотації виробникам про­дукції тваринництва; фінансова участь уряду у страхуванні доходів сільгоспвиробників; державна підтримка через кредитні механізми.

Заходи по державній підтримці ринкових цін згідно з Угодою по сільському господарству належать до програм “жовтого кошика” та мають включатися в розрахунок показника Сукупного виміру під­тримки країни. Світовий досвід вказує на необхідність державного регулювання ринкових цін на продукцію рослинництва як умову сталого розвитку цього напрямку виробництва. Завдання полягає у тому, щоб розробити такий механізм державного цінового регулю­вання, який би відповідав принципам СОТ, тобто критерію прозо­рості, забезпечував би найменший викривлюючий ефект на вироб­ництво та торгівлю продукцією, що є об’єктом такого регулювання, та фінансувався за рахунок держбюджету.

Механізм цінового регулювання, передбачений законом, дає досить чітку процедуру щодо визначення мінімальної та максимальної ціни, на основі яких у встановленому порядку можуть відповідно провади­тися цінові та товарні інтервенції на організованому агарному ринку в рамках дотримання правил антимонопольного законодавства та пра­вил добросовісної конкуренції. Об’єктами державного цінового регу­лювання, відповідно до закону, є такі товари, як пшениця, жито, яч­мінь, овес, кукурудза, пшеничне борошно, соєві боби, насіння льону, ріпаку та соняшника, шишки хмелю та цукор, вироблений на основі цукрових буряків. Для реалізації цієї частини Закону створюється спе­ціалізований Аграрний фонд, що фінансується за бюджетний кошт, до функцій якого також входить створення продовольчих резервів.

Програма підтримки виробників продукції тваринництва, перед­бачена новим Законом, здійснюється через прямі бюджетні дотації виробникам на основі випуску продукції. У попередні роки держав­ні дотації на виробництво продукції тваринництва здійснювалися за складеною схемою: переробні підприємства звільнялися від сплати ПДВ на реалізовані ними молоко, м’ясо, молочні та м’ясні продукти та мали щомісяця перераховувати суму несплаченого ПДВ по цих продуктах сільгоспвиробникам у формі цільових дотацій. Схема, пе­редбачена новим Законом, є, на відміну від попередньої, прозорою та відповідає нормальній світовій практиці, коли перерозподіл ресурсів між учасниками ринку здійснюється через податкову систему та дер­жавний бюджет. Нова програма бюджетних дотацій надається з метою підтримки рівня платоспроможного попиту українських споживачів продукції тваринництва та запобігання виникненню середньостатис- тичної збитковості українських виробників такої продукції^[117].

Державна підтримка у формі прямих виплат на основі випуску продукції належить до заходів “жовтого кошика”, включається до Розрахунку загального СВП та відповідно підлягає обмеженню та скороченню. Однак треба відмітити, що у порівнянні із заходами по підтримці ринкової ціни, хоча прямі виплати на основі випус­ку і мають подібний вплив на зростання виробництва, при цьому не викликають підвищення цін на продукцію, об’єкт дотацій, для споживачів, та мають менший вплив на торгівлю цією продукцією. Такі висновки було зроблено на основі емпіричного аналізу на базі моделі PEM (Policy Evaluation Matrix model), розробленої в секре­таріаті OECP^[118]. Ця аргументація має бути використана українською стороною в ході переговорного процесу в рамках вступу до COT при захисті впровадження саме цього інструмента державної підтримки вітчизняного тваринництва, необхідність якої очевидна та пов’яза­на зі спадом обсягів виробництва, його системною збитковістю та ростом внутрішніх цін на м’ясні та молочні продукти, що має місце протягом останніх років, в умовах низького рівня платоспромож­ності пересічного споживача, в щоденному раціоні якого частка біл­ків тваринного походження і так зазнала значного скорочення.

Окрім запровадження механізму регулювання ринкових цін для продукції рослинництва та цільових державних дотацій на продук­цію тваринництва, новим Законом передбачено надання страхових та кредитних субсидій сільгоспвиробникам. Відповідно до Закону механізм надання страхових субсидій сільгоспвиробникам включає створення державного Фонду аграрних страхових субсидій (ФАСС), який фінансується за рахунок державного бюджету у вигляді пер­шого внеску у розмірі 20 млн грн. та подальшим наданням у разі необхідності безпроцентних бюджетних кредитів. До того ж доходи ФАСС формуються за рахунок обов’язкових відрахувань страхови­ками від суми страхових премій, отриманих внаслідок обов’язкового або добровільного страхування окремих видів сільськогосподарської продукції. До обов’язків Фонду входить надання страхових субсидій сільгоспвиробникам у розмірі 50% від вартості сплаченої страхової премії та страхової франшизи.

Надання страхових субсидій спрямовано на розвиток сталих вза­ємовідносин між аграрним сектором та сектором страхових послуг, що сприятиме формуванню організованого аграрного ринку та підвищить ефективність реалізації державних програм з підтримки ринкових цін і надання державних дотацій на продукцію. Угода по сільському гос­подарству дозволяє фінансову участь уряду в програмах страхування та забезпечення безпеки доходів сільгоспвиробників за певних обмежень, які грунтуються на базових принципах Угоди, а саме, — така держав­на підтримка має надаватися на основі доходу виробників, не будучи пов’язаною з обсягами виробництва, із забезпеченням певного рівня ринкових цін або з використанням факторів виробництва. Під такою фінансовою участю уряду мається на увазі часткова компенсація дохо­ду сільгоспвиробникам у разі його втрати. Отже очевидно, що вартість витрат на передбачений новим Законом механізм страхових субсидій буде включатися до розрахунку загального СВП для України.

Кредитні субсидії відповідно до нового Закону надаються сільгоспви­робникам продукції, яка є об’єктом державного цінового регулювання. Субсидуванню підлягає частка процентів за кредитом, основна сума яко­го використовується за цільовим призначенням на погреби виробництва окремого об’єкта державного цінового регулювання^[119]. Вартість витрат державного бюджету на механізми здешевлення кредитів для сільгосп­виробників у формі субсидій відповідно з вимогами Угоди по сільському господарству має бути включена до розрахунку загального СВП країни.

Окрім програм, передбачених новим законом “Про державну під­тримку сільського господарства України”, вкрай необхідно реалізовува­ти програми довгострокової перспективи, що класифікуються Угодою до “зеленого кошика”, тобто не підлягають обмеженню або скорочен­ню. У розвинених індустріальних країнах світу на програми “зеленого кошика” витрачаються значні бюджетні кошти (табл. 3.18), і такі про­грами є невід’ємною складовою аграрної політики цих країн. Напри­клад, у США з 1996 р. — початку реалізації Закону “Про реформування і розвиток сільського господарства” та процесу гармонізації аграрної по­літики СІЛА стандартам COT — основними її напрямками було обрано переважно програми, що включаються до “зеленого кошика”, а саме: поліпшення життя громадян через підтримку товарного сільгоспвироб- ниитва; забезпечення продовольством, боротьба з голодом як усередині, так і зовні країни; раціоналізація використання земельних та водних ресурсів, задіяних у сільгоспвиробництві, зменшення навантаження на навколишнє середовище; розвиток сільської місцевості^[120]. Так, основні частки загальних витрат на програми “зеленого кошика” США спрямо­вуються: близько 65% — на внутрішню продовольчу допомогу; 15% — на загальні послуги, що надаються урядом сільгоспвиробникам; 10% — на незв’язану підтримку доходів фермерів. Основними напрямами розпо­ділу загальних витрат на програми “зеленого кошика” в ЄС є: надання урядом загальних послуг сільгоспвиробникам, сприяння структурним змінам завдяки стимулюванню інвестицій, виплати по програмах охоро­ни навколишнього середовища та програмах регіональної допомоги.

Таблиця 3.18

Загальні витрати на програми “зеленого кошика” серед країн світу

* Джерело: Economic Research Service, United States Department OfAgriculture (ERS/USDA).

— Для перерахунку в долари США використано середньорічний курс національних валют відносно долара США

Що стосується України, то пріоритетними та нагальними завдан­нями у цьому напрямку є реалізація програм, пов’язаних з:

— розвитком інфраструктури та соціальної сфери у сільській міс­цевості, сприянням створенню та розвитку асоціацій та регіональ­них представництв сільгоспвиробників, які б опікувалися соціаль­но-економічними інтересами сільських громад;

— розвитком системи середньо- та довгострокового кредитуван­ня сільгоспвиробників, сприянням створенню та розвитку альтер­нативних джерел фінансування через кредитні спілки та коопера­тивні банки, розвитком мікрокредитування, можливостей лізингу Для оновлення технічної бази сільгоспвиробництва;

— організацією агарного ринку, наданням маркетингових послуг по просуненню та збуту сільгосппродукції, збиранню, обробці та розповсюдженню маркетингової інформації;

— гармонізацією приєднання України до Угоди про застосування санітарних та фітосанітарних заходів та проведення необхідної модер­нізації як технологічних процесів у сільгоспвиробництві, так і органі­зації нагляду по дотриманню відповідних міжнародних норм.

Реалізація останнього напрямку може стати чи не найдорожчою для українського бюджету.

Ключовий принцип Угоди про застосування санітарних та фіто­санітарних заходів полягає у визнанні права кожної країни на ви­значення відповідних стандартів для агропродовольчої продукції, що імпортується на її територію. Рівень та характер таких стандартів значно відрізняються серед країн світу, що обумовлюється різним рівнем їх економічного розвитку. І навіть при тому, що значні зу­силля СОТ, спрямовані на гармонізацію технічних стандартів серед країн світу, перш за все, шляхом сприяння збільшенню участі в цьо­му процесі країн з низьким та середнім рівнем доходу та надання їм технічної допомоги та інформаційної підтримки у цьому напрям­ку, подолання встановленої різниці у рівні технічних стандартів між ними та розвиненими країнами залишається серйозною проблемою. При цьому в односторонньому порядку виникає відчутна перешкода у доступі слаборозвинених країн та країн, що розвиваються, на аг- ропродовольчі ринки розвинених країн, але не навпаки.

Виявлення та оцінка впливу технічних бар’єрів такого роду як на цінову, так і на нецінову конкурентоспроможність вітчизняної продукції на зовнішніх ринках є доволі складною. До прямих витрат фірм-експортерів, які пов’язані з досягненням відповідності техніч­ним стандартам країни-імпортера щодо пакування, маркування або проходження сертифікації якості продукції, додається ряд проблем, які важко піддати оцінці. Стосовно стандартів, пов’язаних зі змен­шенням ризику сільгосппродукції для здоров’я людини, тварин або рослин, тобто санітарних та фітосанітарних вимог, які у розвинених країнах знаходяться на принципово іншому, вищому рівні, ніж в країнах з низькими та середніми рівнями доходу, то це пов’язано насамперед зі станом технологічного рівня сільгоспвиробництва, харчової промисловості та рівнем державного моніторингу за станом навколишнього середовища, ветеринарного та рослинного контро­лю. Через низький рівень науково-дослідницьких ресурсів та відсут­ність додаткових фінансів на організацію відповідного тестування продукції в межах країни частими стають випадки відмови пропуску продукції, що надходить із слаборозвинених країн та країн, що роз-

Розділ 3. Конкуренція на ринках товарів і послуг та н рівні 213 виваються, з причин невідповідності стандартам якості на той мо­мент, коди вони вже знаходяться на кордоні країни-імпортера.

Так, у США було зібрано та опубліковано дані за рік по кількості та причинах відмов допуску агропродовольчої продукції походженням з країн Африки, Азії, Латинської Америки та країн Карибського басейну на територію країни^[121]. Достатньо велика кількість відмов була пов’язана з порушенням норм щодо загальної забрудненості, мікробіологічного зараження, вмісту гнилої продукції, щодо країн Латинської Америки ^~~ це також вміст залишків пестицидів. Аналіз та опублікування серед країн світу таких даних, скоріше, виняток, тому оцінити масштабність Цієї проблеми дуже складно. До того ж практично неможливо підраху­вати витрати та збитки, які понесли експортери у подібних випадках і понесуть у майбутньому через погіршення іміджу країни, продукція якої була виявлена неякісною, на світових ринках.

Що стосується інших технічних стандартів, не пов’язаних із санітар­ними та фітосанітарними вимогами, то відповідність їм часто потре­бує значних інвестицій у модернізацію виробництва. Наприклад, ЄС, використовуючи своє право щодо встановлення технічних стандартів, вимагає використання тільки механічно надоєного коров’ячого молока при виготовленні молочних продуктів на його основі, що імпортують­ся на територію союзу. Отже доступ на ринки ЄС для деяких країн, таких як Індія, неможливий, оскільки преважна частка коров’ячого молока, виробленого в країні, надоюється вручну^[122].

Таким чином, для вирішення проблеми подолання такого роду тех­нічних бар’єрів на шляху вітчизняної продукції до зовнішніх ринків та забезпечення її конкурентоспроможності, потрібна державна стратегія та значні інвестиції у довгостроковий процес модернізації галузі.