Концептуальні засади конкурентоспроможності регіонального господарювання

Поняття рівня конкурентоспроможності може стосуватися як окре­мої фірми чи галузі (підгалузі), так і національної економіки в ціло­му. Якщо поняття конкурентоспроможності (або рівня конкурентної переваги) фірми чи галузі господарювання досить детально описані в науковій та навчальній літературі, то проблему визначення і оцінки конкурентних переваг країни чи її регіонів ще недостатньо вивчено.

Конкурентне середовище у ринковому просторі формують усі ре­гіони — агенти господарства країни, інтереси яких перетинаються. Проблема підтримки та підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів є досить новою та найменш дослідженою у сучасній укра­їнській науковій літературі. Це пов’язане насамперед з тим, що еко­номіка України ще тільки розбудовується як ринково орієнтована, а регіони країни, хоча й перетворилися із об’єктів централізованого управління на повноправні суб’єкти ринкових відносин, проте ще не мають такого рівня економічної самостійності, який притаман­ний проміжним адміністративно-територіальним утворенням розви­нених країн Європи і Північної Америки.

При вивченні зазначеної проблеми ми спиралися на праці ви­знаних фахівців у сфері економічного аналізу, регіоналістики, ме­неджеризму¹. Окремо слід відмітити праці М.Портера, який зробив значний внесок у дослідження впливу макросередовища, що склалося в країнах базування фірм, на конкурентоспроможність останніх^{[123] [124].}

Виходячи з того, що конкурентоспроможність не є іманентним (внутрішньо притаманним будь-якому предмету) явищем, що витікає

3 його природи, її може бути виявлено та оцінено тільки в рамках їх певної групи (фірм, галузей, країн). Тому до ключового питання

визначення конкурентоспроможності території (країни, регіону Тощо) слід віднести методологічне обґрунтування вимог, що висува­ються до базисної країни або ряду країн (регіонів), за якими має здій­снюватися порівняння. Відповідь на поставлене питання корениться У теоріях регіонального розвитку, ключовим завданням яких є оцінка та моделювання рівня розвиненості територій (країн, регіонів тощо).

Теорії регіонального зростання стикаються з необхідністю визна­читися з наступних двох ключових питань, а саме — співвідношення понять “зростання”^[127] та “розвиток”, а також визначення меж терито­рій, щодо яких розглядаються проблеми регіональної динаміки. Ряд дослідників ототожнюють за змістом ці дві категорії. Наприклад, це характерно для французької традиції економічного аналізу, в якій зростання економіки пов’язується, зокрема, з трансформацією гос­подарювання суспільства і оцінюється через динаміку ВВП^[128]. Проте, на нашу думку, категорії “зростання” та “розвиток” співвідносяться як „явище” і „сутність” відтворювального процесу. В той же час ві­домо, що якби останні співпадали, то будь-яка наука була б зайвою. До того ж беззастережна орієнтація на забезпечення зростання, зо­крема економіки, призводить до „перегріву” останньої і тим самим зашкоджує її розвитку, перетворюючи його на свою протилежність — антирозвиток.

Рівень розвиненості будь-якої країни відбиває її конкурентоспромож­ність порівняно з іншими, а конкурентоспроможні країни мають більше шансів для самопідіримуючого розвитку (тобто конкурентоспромож­ність і економічний розвиток є взаємопов’язаними категоріями). По­казник рівня економічного розвитку є інтегральним індикатором для порівняння різних груп країн (регіонів) для визначення їх конкурентних переваг. В основу покладається метод ранжування територій за певними показниками, визначаються критерії для відбору країн (регіонів)-лідерів. В існуючій світовій практиці для країни в цілому рівень конкурентної переваги тотожний основному показнику соціально-економічного роз­витку, яким по суті є ВВП, що припадає на душу населення.

У сучасній економічній теорії прийнято здійснювати поділ країн світу за рівнем їх розвитку на розвинені та такі, що розвиваються. До останньої групи належать країни, в яких дохід на душу насе­лення менше однієї п’ятої від рівня найрозвинутіших країн. Як до-

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності... 217 Даткові критерії розглядаються також розподіл доходу і доступність певних послуг^[129]. Зазначений підхід доцільно використовувати і для менших територій — наприклад, якими є регіони будь-якої держави. При цьому, з методологічної точки зору, для більшої обґрунтованос­ті бажано при цьому відслідковувати динаміку цього показника за достатньо тривалий (стратегічний) період.

Другим базовим питанням будь-якої теорії регіонального розви­тку є визначення меж регіонів. Наприклад, моделі економічної бази території (країни, регіону) стають менш корисними в міру збільшен­ня розміру досліджуваної одиниці, тому що чим більше регіон, тим більше його здатність до піднесення незалежно від обсягу експорту.

Спираючись на дані розподілу національного доходу та валового регіонального (ВРП) продукту на душу населення у 1990—2002 рр. по регіонах України, наведені в табл. 4.1, можна виділити три групи регіонів — розвинуті, середні та такі, що розвиваються (табл. 4.2).

Результати аналізу свідчать, що протягом 12 років розвиток регі­онів України має очевидний асиметричний характер — поглибилася диференціація регіонів за динамікою основних економічних показни­ків. Кількість розвинених регіонів скоротилася з 10 до 7, областей, що розвиваються, — збільшилася з 8 до 19, а в групі регіонів з середнім рівнем розвитку з 8 одиниць залишилася лише Харківська область.

Конкурентну позицію зміцнили лише м. Київ, Донецька область та AP Крим (перемістилися у верхні квадрати таблиці), а втратили Хар­ківська, Сумська, Черкаська, Миколаївська, Чернігівська, Луганська, Херсонська, Івано-Франківська, Волинська, Київська Кіровоградська області (перемістилися у нижні квадрати табл. 4.2).

Таблиця 4.1

Національний дохід та валовий регіональний продукт (ВРП) на душу населення по регіонах України

Таблиця 4,2

Групування регіонів України за рівнем розвитку (1990 — 2002 pp∙)

Джерело', розрахунки автора.

Асиметричний розвиток регіонів пов’язаний насамперед з рядом регіональних проблем, як тих, що були успадковані після розпаду Радянського Союзу, так і нових, набутих за роки незалежності Укра­їни, що спричинили поглиблення відмінностей в умовах розвитку її регіонів. В умовах адміністративно-розподільчої системи, де домінує галузевий підхід до управління національним господарством, регіо­нальна економіка була найслабшою ланкою. До економічних про­блем можна віднести надмірну концентрацію багатьох виробництв, наявність великих підприємств та промислових центрів, створення монофункціональних міст, життєзабезпечення яких залежало від одного або двох підприємств, вузька спеціалізація регіонів та по­силення їх залежності від розвитку певних видів виробництв і між­регіональних поставок необхідної продукції, зрощення соціальної інфраструктури з виробничими підприємствами. В окремих слабо- розвинених регіонах існувала прихована незайнятість.

На нашу думку, в межах однієї країни, як правило, справедливіше було б говорити про регіональні диспропорції в темпах економічного зростан­ня, а не розвитку. Тому до показників, що характеризують конкуренто­спроможність регіонів, на наш погляд, слід також віднести рівень міжрегі­ональних відмінностей у соціально-економічному розвитку територій. До того ж у світовій практиці існує порівняння країн за цим показником.

Якщо з оцінок міжрегіональних відмінностей виключити м. Київ — регіон, на розвиток якого значний вплив справляє його столич­ний статус, то протягом останнього десятиріччя в Україні спостері­гається тенденція до зменшення територіальної диференціації у рів­нях розвитку регіонів. Так, у 1996 р. співвідношення мінімального та максимального значення показника обсягу доданої вартості на душу населення в областях становило 2,5 раза (Закарпатська ~ 723 грн., Запорізька область — 1821), а у 2002 р. цей показних складав 2,3 раза (Тернопільська — 2313 грн., Донецька область — 5263)^[130]. По інших показниках за обсягами промислової продукції відповідно 11,9 і 10,3, продукції сільського господарства — 4,2 і 3,8, інвестицій в основний капітал — 4,8 і 4,0, прямих іноземних інвестицій — 20,6 і 11,6, над­ходжень податків і платежів до бюджетів усіх рівнів — 4,5 і 4,2, заро­бітної плати (1,9 і 1,7)^[131]. Наведені вище показники України перевищує майже удвічі показник міжрегіональних відмінностей країн ЄС.

У відповідній науковій літературі регіональний розвиток і регіо- нальні проблеми тривалий час розглядалися переважно з точки зору потенціалу створення матеріального багатства^[132] — нарощування у

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності.., 221 певному регіоні відповідних виробничих і інфраструктурних потуж­ностей вважалося найважливішим внеском у його розвиток. Проте останніми підходами до досліджень територіального розвитку, беру­чи до уваги постіндустріальні тенденції, розглядаються перспективи останнього крізь призму можливостей розбудови економіки знань.

Хоча розвиток держав та їх регіонів продовжує визначатися насам­перед станом галузей матеріального виробництва, змінилася галузева структура економіки за рахунок збільшення частки нематеріальних сфер діяльності, а саме сфери послуг, комп’ютерних та телекомуні­каційних технологій, рекреаційної, культурно-розважальної індустрії тощо. Будучи самі по собі інноваційно-господарськими структурами, вони спричинили розвиток відповідних обслуговуючих їх наукових, експериментальних, промислових виробництв та інфраструктури. З’явилися нові напрями науково-технічної і виробничої діяльності, які обслуговують ці інновації та види діяльності. В Україні, як і в інших пострадянських республіках, структурні зрушення відбулися значно пізніше ніж у розвинених країнах, що призвело до масового імпорту інновацій у цих сферах та необхідності створення та розмі­щення власних науково-технічних та виробничих комплексів.

У нових теоріях увага переміщується з традиційних факторів роз­міщення (транспортні, матеріальні, трудові витрати) спочатку на проблеми інфраструктурного забезпечення, структурованого ринку праці, екологічних обмежень, а в останні два десятиріччя — на не­матеріальні фактори розміщення. До них належать: інтенсивність, різноманітність і якість рівнів культурної діяльності і рекреаційних послуг, творчий клімат; прив’язаність людей до своєї місцевості тощо. Оскільки нематеріальні фактори складніше, ніж матеріальні, піддаються кількісній оцінці, це вимагало створення нового інфор­маційно-аналітичного інструментарію.

Як свідчить світовий досвід, сьогодні прорив на світові ринки забезпечується, як правило, не просто продуктами, і навіть не галуз­зю, а міжгалузевим комплексом, який складається з певних відтво­рюваних і високотехнологічних систем. М.Портер вважав, що галузі національної економіки не набувають високого рівня конкуренто­спроможності без виникнення та зміцнення низки супутніх галузей, які утворюють систему, визначену в його теорії як кластер¹¹. Кластер конкурентоспроможних галузей логічно перетворюється на величи­ну, значно більшу за просту суму окремих його частин. По-перше. він має тенденцію до самовідтворювання та зростання. По-друге, на­прямок цього зростання зумовлюється структурою самих кластерів. По-трете. в процесі розвитку до кластера переходять економічні ^[133]

ресурси з інших, раніш ізольованих галузей, в яких вони не можуть бути використані настільки ж ефективно^[134]. Підвищення конкуренто­спроможності національної економіки та її регіонів тісно пов’язано з рівнем розвитку таких міжгалузевих комплексів і кластерів окре­мих галузей, що має стати вагомим пріоритетом урядової політики у довгостроковому економічному розвитку.

Концепція регіонального розвитку, що зорієнтована на знання та ін­новації, домінує не тільки у науковій, але також й у практичній сфері у дедалі зростаючому числі країн. Так, Е.Куклински розглядає регіони як складові частини просторової економічної системи, де панують сили конкуренції. “Регіони, які завдяки своїй виший конкурентоспромож­ності можуть залучити значну частку вітчизняного та зарубіжного рин­ку.... Таким чином, регіони можна в принципі розглядати як острови інновацій і духу підприємництва в більш широкому контексті про­сторової мережі”^[135]. Ініціювання державою модернізації регіональних господарств може здійснюватися через формування багаторівневої ди- версифікованої структури СВЕЗ різних типів, передусім наукомістких, екологічних та спрямованих на розвиток науково-технічного прогресу, створення науково-технічних центрів різної спеціалізації, технопарков, інкубаторів інноваційного бізнесу. Відповідна протекціоністська полі­тика владних органів щодо укріплення і розміщення інноваційно орі­єнтованих структур створює умови переходу виробництв спеціалізації цих господарств на інноваційну траєкторію розвитку.

Тривалий час в економічній теорії причини, завдяки яким ком­панії обирають для своєї діяльності той або інший регіон, розгля­далися в межах теорій розміщення і інституціоналізму. Проте існує іншій підхід до побудови теорій регіонального росту, який базується на аналізі поведінки окремих підприємств або фірм, оскільки саме їх діяльність визначає насамперед розвиток регіонів.

Суб’єкти господарювання (фірми, корпорації, галузі тощо) функціо­нують у системі макро- і мікросередовища, що сформувалася в рамках тієї чи іншої країни. Загальновідома заслуга М. Портера в дослідженні проблеми впливу середовища країни на рівень конкурентоспроможності господарюючих суб’єктів, умов що сприяють появі і підтримки їх кон­курентної переваги. На основі аналізу великих статистичних матеріалів галузей промисловості восьми промислово розвитих країн ним виявлено найважливіші причини успіхів і невдач у конкурентній боротьбі фірм цих країн. Ним запропоновано оригінальну концепцію конкурентної пере­ваги країни, основу якої складає ідея так званого “національного ромба”, що розкриває чотири властивості (детермінанти) країни, що формують

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...223 конкурентне середовище, у якій діють фірми цієї країни. “Національний ромб” характеризує систему детермінантів конкурентної переваги, компо­ненти якої (як і в будь-якій системі), знаходячись у взаємодії, створюють ефект емерджентності (цілісності), тобто підсилюють або послабляють потенційний рівень конкурентної переваги фірм цієї країни. Кожний із представлених у схемі детермінантів формується особливим чином, відби­ваючи вплив на нього інших детермінантів. Цими детермінантами є такі:

• параметри факторів (лівий кут ромба). Фактори являють собою ма­теріальні (речовинні) і нематеріальні умови, необхідні для формування конкурентної переваги в самому виробничому процесі фірми, а також У країні її базування. Залежно від конкретних значень (параметрів) цих факторів фірма може одержати або сприятливі, або несприятливі для створення і підтримки конкурентної переваги умови виробництва;

• стратегія фірм, їх структура і суперництво (вершина ромба). Кожна фірма дотримується своєї власної конкурентної стратегії для завоювання кращої позиції і вигід від конкурентної переваги. Якщо відсутнє суперництво між фірмами, якщо стратегія фірм не зорієнто­вана на діяльність в умовах суперництва, розраховувати на виник­нення конкурентної переваги не доводиться;

• параметри попиту (правий кут ромба) — вимогливість покупців до якості товарів і послуг; еластичність попиту за ціною, рівнем доходу, перехресна еластичність; ступінь усвідомлення різними со­ціальними трупами актуальності тієї чи іншої потреби, національні традиції і звичаї; фази життєвого циклу попиту й інших параметрів, що характеризують попит, величину попиту та їх динаміку;

• споріднені і підтримуючі галузі (нижній кут ромба). Наявність у на­ціональній економіці розвинених споріднених і підтримуючих галу­зей, тобто галузей, що забезпечують фірму необхідними матеріалами, напівфабрикатами, що комплектують виробами й іншими матеріаль­ними засобами і необхідними інформаційними об’єктами, є неодмін­ною умовою створення і підтримки конкурентної переваги кожної окремої фірми в країні у порівнянні з фірмами інших країн. Спорід­ненні галузі як потенційні могутні конкуренти, що можуть виводити на ринок товари-субститути, слід вважати стимуляторами науково- технічного прогресу в галузях і фірмах, які вони обслуговують.

Роль уряду у формуванні національних переваг полягає в тому, що він може впливати і підпадати під вплив усіх чотирьох детермінантів. Головне завдання, яке повинна виконати держава щодо своїх товарови­робників і споживачів — якнайшвидше створити передумови для кон­курентного середовища. Без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не можна забезпечити ефективний вихід на міжнародну арену. На параметри виробничих факторів впливає грошово-кредитна, подат­кова, митна політика уряду. Ним встановлюються різні норми і стан-

дарти, приймаються інструкції й інші нормативні акти, що впливають на поведінку виробників і покупців. Сам уряд є покупцем товарів для армії, транспорту, зв’язку, освіти, охорони здоров’я й інших галузей. Вплив уряду може бути позитивним і негативним з огляду на формуван­ня конкурентної переваги галузей національної економіки. Так, урядова “допомога” фірмам і галузям, що усуває необхідність удосконалювання виробничих процесів, є по суті своїй контрпродуктивною.

Крім цього, регіони будь-якої держави, які є середовищем розташу­вання фірми другого порядку, значно різняться поміж собою не тільки за природно-ресурсним та економічним потенціалом, а також за по- літико-економічними, адміністративними, управлінськими та іншими чинниками, які стають каталізатором ефективності діяльності місцевих органів влади та самоуправління та стратегії фірми. Тому у наукових працях, що базуються на інституціональних підходах, значна увага при­діляється політиці регіональних органів влади як одному з важливіших факторів економічного розвитку регіонів. До найважливішого ресурсу, без якого неможлива ніяка господарська діяльність, зараховується той обсяг повноважень (певний правовий ресурс), яким наділений госпо­дарюючий суб’єкт згідно із законом^[136]. Для місцевих органів влади і управління обсяг компетенцій є похідним від процесів деконцентрації і децентралізації державного управління, які відбуваються в країні.

Особливості регіону як суб’єкта господарювання полягають у на­явності ознак корпоративності (тобто наявності інтересів) і структур­ній складності. Останнім часом окремі дослідники та практики з дер­жавного управління активно пропонують сприймати державу, регіон (у межах адміністративно-територіальної одиниці) або територіальну громаду як своєрідну квазікорпорацію^[137]. Це пов’язано з тим, що такі територіальні утворення мають органи влади та господарювання на територіях що знаходяться під їх юрисдикцією, а також певний на­бір визначених повноважень. Крім того, такий підхід висуває вимоги до корпоративного менеджменту (управління, планування, стратегічне управління). Набутий досвід корпоративного управління свідчить про провідну роль менеджменту та його значний вплив на ефективність функціонування великих господарських систем.

До поняття “регіон” як економічної категорії ми звертаємося тоді, коли йдеться про окреслення певної території для якісного і ефективного вирішення міжрегіональних (або загальнодержавних) проблем. Напри-

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...225 клад, мова може йти про мезо- та макрорегіони, що можуть слугувати об’єктами програмування. Або кластери підприємств окремих галузей (внутрішньогалузева конкуренція) територіально розпорошені по різним областям країни (у зв’язку з чим виникає необхідність розв’язання між­регіональних проблем). При цьому слід враховувати, що межі адміні­стративно-територіальних одиниць різного ієрархічного рівня поділяють територію не тільки однорідних (гомогенних) районів, а також вузлових (нодальних) соціально-економічних районів, тобто об’єктивно існуючих ареалів з центрами (ядрами), що збирають або розподіляють ресурси або інші потоки^[138]. Райони розміщення, зосередження певних галузей не збі­гаються своїми межами з інтегральними районами в адміністративно-те­риторіальних кордонах. Відомі паливно-енергетичні, лісогосподарські і лісопромислові, машинобудівні, агропромислові, сільсько-господарські (у тому числі зернові, бурякосіючі тощо) та інші галузеві райони.

У зв’язку з цим конкурентні позиції окремого регіону не завжди забез­печують найбільш сприятливі умови для реалізації конкурентних переваг та власних економічних і соціальних інтересів, що зумовлює необхідність вступати в партнерський союз з суміжними регіональними системами. Укрупнене районування і об’єднання для спільної господарської діяль­ності областей, що доповнюють одна іншу, створюють більш цільний і комплексний спільний потенціал. Х.Рідчарсон вважав, що програмні регі­они, створені на базі вузлових районів, що об’єктивно склалися, є ідеалом для планової діяльності^[139]. Створення так званих програмних (планових) районів на базі вузлових районів двох (чи трьох) різних адміністративних регіонів сприятиме підвищенню конкурентоспроможності останніх.

Укрупнене районування і об’єднання для спільної господарської діяльності областей, що доповнюють одна іншу та створюють більш цільний і комплексний спільний потенціал. У науковій літературі та на практиці використовуються декілька варіантів групування облас­тей і регіонів України (табл. 4.3).

Якщо мезорайонування пов’язується з інтересами єдиних відтво- рювальних циклів в регіонах, то макрорайонування слід пов’язати з відтворювальними процесами в регіонах. Ряд вчених, беручи за основу сітку економічних районів середнього масштабу для потреб вироблення довгочасної регіональної стратегії, регулювання най­важливіших територіальних пропорцій пропонують структуру з 5 або 6 макроекономічних районів України (табл. 4.4).

Завданням проведення макро» і мезорайонування є посилення регу­лювання основних економічних пропорцій та побудови раціонального те­риторіального поділу праці (економічної спеціалізації регіонів, створення багатофункціональних територіально-виробничих комплексів тощо), а та­кож визначення науково-аналітичних і планово-прогнозних цілей. Орга­нізаційно-економічні механізми діяльності макро- і мезоекономічних ра­йонів мають стати об’єктом державних цільових комплексних профам їх соціально-економічного розвитку. Тут йдеться не лише про необхідність інвестицій з державного бюджету, а саме про важливість затвердження стратегії розвитку регіонів, закони, якими мають керуватися, з одного боку, державні структури, а з другого — регіони. Тобто великі економічні район безпосередньо мають бути об’єктами програмування для включен­ня у стратегію територіального розвитку країни в цілому.

До того ж кожна країна стикається з певними територіальними про­блемами, які охоплюють територію декількох регіонів. У таких умовах ви­рішення цих проблем частіше за все стає неможливим або неефективним без міжгалузевої і міжрегіональної координації дій, концентрації ресурсів та їх використання у відповідності з логікою досягнення поставлених цілей і вимагає застосування програмно-цільових методів. Відомо, що на кожному етапі свого розвитку суспільство свідомо визначає пріоритетні напрями досягнення цілей, першочергові проблеми, черговість і етапи їх вирішення. Вирішення таких проблем викликає серйозні зрушення у територіальних пропорціях розміщення продуктивних сил і формування особливих регіонів, зв’язаних з реалізацією цільових програм. Тому такі території називають районами реалізації комплексних програм (сировинних, розвитку депресивних територій, освоєння нових територій, екологічних програм тощо). Тому в Україні набуває поширення практика розроб­ки і реалізації комплексних програм соціально-економічного розвитку крупних економічних районів Донбасу^[140], Полісся, Карпатського регіону, а надалі — відповідні програми розвитку Причорномор’я і Поділля.

Таким чином, об’єктом управління розвитком (конкурентоспромож­ністю) регіону є господарський комплекс із зайнятою ним територією (у тому числі макро- і мезорайони)^[141]. Особливий стан у виробничо-терито-

Таблиця 4.3

Варіанти структури мезоекономлних районів у розрізі областей, що їх складають

Продовження таблиці 4.3

Джерело: Систематизовано автором.

¹ Поповкін В.А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — K.: Наук, думка, 1993. — С. 102-103.

¹ Пістун М.А. Як нам облаштувати державу? Концепція адміністративно-територіального устрою України // Голос України. — 1992. — 25 листопада. — С. 7.

³ Каспрук В. Новий територіальний устрій — нова якість управління // Уряд, кур’єр. — 1998. — 3 вересня. - C 17.

•Проект Концепції державної регіональної економічної політики” (лист Кабінету Міністрів України від 3.01.96 № 57-5/4 до Верховної Ради України).

Конкурентоспроможність національної економіки

Таблиця 4.4

Варіанти структури макроекономічних районів у розрізі областей, що їх складають

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...229

Продовження таблиці 4.4

Дж&м: систематизовано автором.

'Поповкш BA. Регіональнснцілісний підхід в економіці — К_: Наук, думка, 1993. — С. 102-103. ЩоліпшіЙ М. Регіони чекають правил гри // Уряд, кур’єр. — 1998. — 24 жовтня. — С. 6.

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності... 231 ріальному комплексі регіону, що відіграють важливу роль у підвищенні його конкурентоспроможності, займають промислово розвинені міста або ті з них, що мають диверсифіковану структури видів діяльності; промис­лові вузли, спеціальні (вільні) економічні зони; території зі статусом пріо­ритетного розвитку; міжгалузеві комплекси та економічні кластери тощо.

Разом з тим нехтування комплексністю у розвитку багатьох регіонів України призвело до серйозних диспропорцій між різними елемента­ми господарської, соціальної і природної систем. Тому до традицій­них, що посилилися під впливом негативних процесів, слід віднести проблеми розвитку регіонів, насамперед депресивних в економічно­му відношенні, екологічно небезпечних, а також тих, що знаходяться У кризовій ситуації (економічній, природно-екологічній тощо), а до нових — виведення з кризового стану і депресії індустріально розви­нутих регіонів, які потребують суттєвих змін в спеціалізації і структурі їхнього господарства у зв’язку з новими економічними умовами. Тери­торіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку та досить низька економічна активність регіонів суттєво ускладнюють проведен­ня єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування конкурентоспроможної національної економіки.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що відсутність виваженої політики регіонального господарського розвитку негативно впливає на конкурентоспроможність національної економіки взагалі та її регіонів зокрема, а також спричиняє глибокі диспропорції між різними елементами господарської, соціальної і природної систем.

На сьогодні українські регіони мають різний рівень конкурен­тоспроможності і реалізації відповідних переваг, про що свідчить наявність чи не двох третин економічно слаборозвинених і навіть депресивних регіонів, значні міжрегіональні диспропорції у рівнях виробництва та добробуту населення. У зв’язку з цим вирішення зазначеної проблеми внаслідок її стратегічної значущості має ста­ти ключовим завданням економічної стратегії держави. Виходячи з цього, державна політика підвищення конкурентоспроможності економіки країни та її регіонів як діяльність певних суб’єктів перед­бачає чітке визначення цілей, принципів та завдань кожного з них — держави, регіонів, територіальних громад. У зв’язку з тим, що реалізація цієї політики вимагає узгодженості дій усіх суб’єктів, слід поширити практику двостороннього узгодження діяльності цен­тральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, t як результат цього ввести в практику відносини між урядом та регіональними органами влади на основі середньо- строкових угод про спільні заходи щодо регіонального розвитку.

4.2