Факторний аналіз конкурентоспроможності українських регіонів

У рамках теорії регіональної економіки^[142] можна виділити ма­кро- і мікроекономічні проблеми. Макроекономічні аспекти теорії регіональної економіки створювалися в основному як прикладний аналіз, і їх розвиток пов’язаний головним чином з політичним ін­тересом до регіонального розподілу добробуту й економічної актив­ності.

Проте кожний регіон країни має свій, відмінний від інших, економіч­ний потенціал економічних, природних, соціально-політичних, тактичних і стратегічних факторів, територіальну структуру та набір загальних та спе­цифічних проблем. Регіональна мікроекономіка вивчає вплив простору і відстані на економічну діяльність конкретних економічних об’єктів і не розглядає регіони як однорідні одиниці. Проблеми, розглянуті регіональ­ною мікроекономікою, часто відносять до теорії місця розташування.

Якісна та кількісна різнорідність параметрів, що описують стано­вище окремих регіонів, істотно утруднює коректні зведені оцінки, різні узагальнення тощо. Для аналізу рівня розвитку важно виділи­ти групи регіонів за ознаками загальних та питомих характеристик економічного потенціалу та результатів економічної діяльності. Для обґрунтування регіональної політики поряд з характеристикою по­тенційних можливостей необхідно враховувати поточні економічні процеси, а також природні та географічні фактори, які спричиняють безпосередній вплив на потребу в державній підтримці.

Фактори виробництва або територіальні ресурси (основні фонди регіону; природні ресурси, у тому числі земля як частка земельно-май­нового комплексу; трудові ресурси, фінансові ресурси, інформаційні ресурси), вступаючи у виробничі відносини, утворюють якісно нову економічну категорію — потенціал як основу для порівняльної оцін­ки.

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...233 номічної системи є поняттям відносним, що вимірюється для країни В регіональному розрізі за багатомірним динамічним критерієм, який інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні та інші чинники. У широкому розумінні потенціал системи — це її здатність досягти поставленої мети за наявних ресурсів і умов їх використання, тобто це рівень ефективності використання обмежених ресурсів^[143].

Конкурентноспроможність нації (країни) відрізняється від звичайних економічних показників тим, що завжди включає “свідомо керований” довгостроковий аспект розвитку^[144]. Виходячи з цих позицій конкуренто­спроможність окремо взятого регіону країни можна віднести до склад­ного (інтегрального) оціночного показника, значення якого вимірюється системою певних кількісних та якісних показників територіального роз­витку, динаміку яких відслідковують у достатньо тривалій (стратегічній) перспективі, із застосуванням експертних методів і оцінок.

Система кількісних показників формується на трьох рівнях: пер­винні показники (статистичні показники, що виступають основою для створення розрахункових індикаторів); індикатори (прості відносні по­казники, які виводяться розрахунковими методами з первинних показ­ників); зведені індикатори (інтегральні показники, які характеризують комплексні параметри регіону)^[145]. Як найбільш універсальні показники на рівні територій (областей, республік) рекомендується використову­вати такі: валовий регіональній продукт на душу населення; середні Доходи на душу населення, співвідношення доходів та прожиткового мінімуму; загальний рівень безробіття; індекс фізичного обсягу про­мислового виробництва. Як додаткові пропонується розглядати соці­альні (сальдо міграції, рівень злочинності, дитяча смертність) та еко­номічні (обсяг вітчизняних та іноземних інвестицій, обсяг роздрібного товарообігу, питома вага продукції, що вивозиться) індикатори.

В літературі наводяться різні за підходами та складністю методики^[146] визначення рейтингів та групувань регіонів за рівнем їх розвитку^[147]. Ha-

приклад, за результатами досліджень, проведених у Раді вивчення про­дуктових сил HAH України зроблено наведене нижче групування регіо­нів України (табл. 4.5). Враховуючи складність і інтегративність показни­ка рівня конкурентоспроможності території, а також величезну кількість макро- і мікроекономічних показників, доцільно використовувати такий важливий метод аналізу як типологізація регіонів, що являє собою гру­пування регіонів країни за певними показниками. Типологія регіонів для цілей визначення конкурентоспроможності країни та її регіонів форму­ється виходячи з трьохмірного представлення факторів, з яких перші два допомагають визначити конкурентні позиції і переваги окремих регіонів (про що йшлося у попередньому розділі):

перший аспект віддзеркалює економічний потенціал — спеціа­лізацію господарств, можливості діючих підприємств; потужності інфраструктури, транспортні зв’язки регіону; науковий та кадровий потенціал, профілюючи напрями.

Другий — ресурсні передумови (населення та трудові ресурси); промислові запаси основних видів мінерально-сировинних та па­ливних ресурсів; земельні, лісові, водні ресурси; кліматичний по­тенціал.

Третій — геоекономічне положення та ринкові передумови. Крім того, провідну роль відіграють показники, що віддзеркалюють пе­редумови розвитку: умови для розвитку міжнародних економічних зв’язків; транспортне становище; перспективи розвитку ринків про­філюючих видів продукції (українських та світових); рівень розвити у ринкової інфраструктури (банківська система, біржі, страхові ком­панії тощо).

У попередньому розділі зверталася увага на існування тісних зв’язків між такими характеристиками, як рівень розвитку регіо­нальної економіки та конкурентоспроможністю регіональної еконо­міки; наводилося ранжування українських регіонів, в основу якого покладено принцип їх розподілу на розвинені та ті, що розвивають­ся (див.

Групування регіонів України за інтегральним показником розвитку

Таблиця 4.5.

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...235

N)

O'

Продовження таблиці 4,5

Джерело: Бандур С.І., Заяц Т.А., Терон І.В. Сучасна регіональна соціально-економічна політика держави: теорія, методоло­гія, практика. - K.: РВПС України HAH України - TOB “ПРИНТ ЕКСПРЕС”, 2002. - С. 98-113.

Конкурентоспроможність національної економіки

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...237

Продовження таблиці 4.6

Джерело: авторські розрахунки на базі Моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів України за 2001 рік, — K.: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, 2002. — С. 7.

Таблиця 4.6

Групування регіонів України за рівнем виробництва доданої вартості на душу населення,

% до середньоукраїнських

Групування регіонів України за рівнем розвитку промислового виробництва за 1996—2001 рр.

Джерело: авторські розрахунки на базі Моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів України за 2003 рік. — K.: Вид-во НДЕІ Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України, 2004. — С. 33-66.

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...239

Водночас більш широкий аналітичний потенціал мають комбінова­ні групування, коли регіони розбиваються на групи за трьома—п’ятьма парами показників, що мають достатньо тісний зв’язок. Враховуючи ви­значальне значення показника доданої вартості як узагальнюючого по­казника регіонального розвитку його можна визнати базовим для такого типу групування. Інші ознаки мають бути підібрані таким чином, щоб характеризувати різні аспекти економічного (промисловий, експортний, інвестиційний потенціали та ін.) та соціального розвитку регіонів (рівню забезпеченості бюджетів власними доходами, рівню бідності).

Наприклад, тенденцію до зростання конкурентоспроможності регіонів, пов’язану із розвитком промисловості в опосередкованому вигляді віддзер­калює групування регіонів, наведено у табл. 4.7. З табл, вадно, що найвищі темпи зростання стабільно спостерігаються у п’яти (м. Київ, Донецька, Одеська, Дніпропетровська, Полтавська області) із шести розвинених ре­гіонів (крім Запорізької області). Серед регіонів, які мають рівень розвитку нижчий за середній за розвитком промисловості лідирує Волинська об­ласть, а високі темпи росту спостерігаються ще й у семи інших областей (у тому числі Закарпатській, AP Крим, Чернігівській, Херсонській та ін.).

Стрижнем моделі міжнародної конкурентоспроможності України XXI століття мають служити реалізація та використання національ­них конкурентних переваг на інноваційно-інвестиційній основі. Під­вищення конкурентоспроможності регіонів пов’язано насамперед із піднесенням їх економічних потенціалів, в основі якого лежить розвиток їх провідних галузей і сфер діяльності на основі інтенсив­них факторів економічного зростання (розвиток наукомістких га­лузей, впровадження нових технологій, видів продукції та відповід­ної інфраструктури тощо)^[148]. Регіони, які більш активно проводять інноваційну політику, на території яких локалізовані підприємства наукомістких галузей, мають більш сприятливі конкурентні позиції (наприклад, Донецька, Дніпропетровська, Полтавська, Одеська, За­порізька області та м. Київ).

Науковці відмічають, що стосовно цього до конкурентних переваг національної економіки належать численні трудові ресурси з високим освітнім рівнем та високою професійною підготовкою; потужна ма­теріально-технічна база; високий потенціал розвитку промисловості; наявність у деяких галузях промисловості, особливо в аерокосмічній, унікальних передових технологій, які спираються на розвинутий на­уковий та високий інтелектуальний потенціал населення та ін.

Регіони, які характеризуються наявністю багатогалузевого ви­робництва, краще підготовлені для сталого економічного зростання. Диверсифікований регіональний господарський комплекс має біль­ше можливостей для розвитку виробничої і ринкової інфраструкту­ри, малого та середнього бізнесу, створення нових робочих місць, підготовки та перепідготовки населення тощо. Так, концентрація У м. Києві як численних галузей матеріального виробництва, так і сфери торгівлі і послуг, фінансового сектора, інфраструктурних об’єктів забезпечує прискорений розвиток економіки столиці, при­йнятні зайнятість та умови життя населення.

Одним із підходів до виявлення регіонів, які мають вищезазначену конкурентну перевагу, є проведене В.Поповкіним обчислення та ви­значення ступеня схожості галузевих структур промисловості областей України із загальнореспубліканською — розрахунками охоплені дані по валовій продукції 16 комплексних галузей промисловості на кінець 80-х років (див. ст. 2-4 табл. 4.8)^[149]. Цей показник дозволяє до дея­кої міри типізувати регіони за переважаючою галузевою орієнтацією їх господарств. Другий підхід до визначення рівня структурної диверси­фікації базується на застосуванні методів статистичного аналізу і гру­пування регіонів за видами економічної діяльності, за якими той чи інший регіон посідає чільне місце у міжрегіональному поділі праці. Найбільш диверсифіковану структуру видів економічної діяльності, що відіграє значну роль у міжрегіональному поділі праці, мають: м. Київ, Дніпропетровська, Донецька, Харківська, Луганська, Львівська, Пол­тавська, Київська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Івано-Франків­ська, Черкаська області (див. ст. 1 табл. 4.8). Показовим є те, що у 2002 р. ці 12 областей (без м. Києва) з диверсифікованою структурою виробництва виробили близько 60% валової доданої вартості.

Експортний потенціал України є певним показником (критерієм) оцінки, що визначає місце країни (регіону) у внутрішньому і міжна­родному поділі праці та спеціалізації економічної діяльності. Протягом 1997—2003 рр. обсяги експорту України зросли в 1,6 раза і у 2003 р. складали 2,3 млрд дол. США, з яких близько три чверті припадало на м. Київ та шість областей (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Одеська і Полтавська області. Розподіл регіонів за рівнем розвитку експорту товарів (див. табл. 4.9). За час, що розглядається, екс­портний потенціал зріс майже втричі у Луганській області, вдвічі — у Закарпатській, Одеській, Херсонській, Волинській та Полтавській об­ластях. Найнижчий приріст обсягів експорту товарів спостерігався у За­порізькій, Сумській, Київській, Харківській, Кіровоградській, Дніпро­петровській, Рівненській, Хмельницькій, Черкаській областях. Обсяги експорту товарів на одну особу у 2003 р. був найвищими (від 640 до 1085 дол. США) у м. Києві, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій об­ластях, а найменший (від 57 до 126 дол. США) — у Чернівецькій, Терно­пільській, Хмельницькій, Кіровоградській, Херсонській областях²³.

Таблиця 4.8

Схожість галузевої структури промисловості областей України із загальнореспубліканською

в економіці. — K.: Наукова думка, 1993. — С. 91—92.

До конкурентної переваги України слід віднести вигідне за євро­пейськими стандартами геоекономічне розташування та масштаб­ність країни. Вигідне географічне розташування — майже у середині Європейського континенту, на перехресті транспортних коридорів, ^[150]

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...243 сприятливі природно-кліматичні умови та багаті природні ресурси (земельні, мінерально-сировинні, лісові, водні) — все це обумовлює багато регіональних проблем і завдань та служить постійним геогра­фічним фоном для політики регіонального розвитку.

Наявність спільних з шістьма країнами Європи та Російською Фе­дерацією кордонів створює для України та її регіонів унікальну пози­цію як транспортної зони. За даними англійського інституту “Рендел”, за коефіцієнтом транзитное™ (тобто розвиненістю всіх транспортних зв’язків і відповідної їм інфраструктури) Україна посідає перше місце в Європі^[151]. Через територію країни проходять п’ять транзитних кори­дорів міжнародного значення і області, через які вони пролягають, мають кращу конкурентну позицію. 19 регіонів країни є прикордон­ними територіями. Зазначеними конкурентними перевагами може скористатися майже кожний регіон України, який чітко визначить місію своєї участі у реалізації макротехнології “Україна — транзитна Держава” (нарощування транзитних вантажів). У кращому становищі опиняться регіони, що вже займають сталу конкурентну позицію на міжрегіональних ринках транспортних послуг і зв'язку (Одеська, До­нецька, Дніпропетровська, Харківська, Львівська, Закарпатська об­ласті та м. Київ). Геоекономічні чинники впливають на розвиток еко­номічних видів діяльності (галузей, інфраструктурних об’єктів, сфери послуг), зміцнення експортного потенціалу регіону.

Серед конкурентних переваг країни слід виділити наявність різ­номанітних і значних запасів природних ресурсів. Однак до слабких сторін України у цьому плані можна віднести сильну вичерпаність найбільших та легкодоступних родовищ корисних копалин. З метою оцінки природно-ресурсного потенціалу українських регіонів В.Попов- кіним проведено групування регіонів за рівнем загальної душової за­безпеченості потенціалом природних ресурсів (табл. 4.10). Наявні при­родні ресурси визначають місце і роль країни в цілому та її регіонів у міжнародному і міжрегіональному поділі праці та створюють умови для подальшого обгрунтування напрямів та стратегії розвитку країни.

Групування регіонів України за показником забезпеченості ін­вестиційними ресурсами (табл. 4.11) по суті є каталізатором підпри­ємницької привабливості регіону, в якому лідируюче положення за­ймають Луганська, Закарпатська, Одеська, Херсонська, Полтавська, та Волинська області.

Низька інституційна спроможність та недостатня фінансова забезпе­ченість місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самовря­дування щодо вирішення проблем розвитку регіонів в умовах обмеже-

Таблиця 4.9

Групування регіонів України за рівнем розвитку експорту товарів за 1997-2002 рр.

Джерело*, авторські розрахунки на базі Моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів України за 2003 рік. — K.: Вид-во НДЕІ Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України, 2004. — С. 119-136.

244 Конкурентоспроможність національної економіки

Групування регіонів за рівнем загальної душової забезпеченості потенціалом природних ресурсів (у балах, при 100-бальній загальноукраїнській оцінці).

Джерело: Поповкін В.А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — K.: Наук, думка, 1993. — С. 91-92.

Групування регіонів України за забезпеченістю інвестиційними ресурсами за 1996—2001 рр.

Джерело: розрахунки автора.

Конкурентоспроможність національної економіки

Таблиця 4.12

Групування регіонів України за рівнем розвитку та рівнем забезпеченості бюджетів власними доходами

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...247

Джерело: авторські розрахунки на базі Моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів України за 2003 рік. — K.: Вид-во НДЕІ Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України, 2004. — С. 197-216,

ності державних коштів призводять до зниження економічної активнос­ті та поглиблення диференціації територіального розвитку, посилення диспропорцій, загострення соціальних проблем, погіршення життєвого рівня населення. Невирішеним залишається найважливіше завдання — підвищення життєвого рівня населення країни та соціальної захище­ності основних труп населення. Сформульовані пріоритети внутрішньої політики спрямовані на становлення середнього класу як основи полі­тичної стабільності суспільства, динамічного підвищення якості життя населення, розв’язання проблем бідності. За єдиними для країни крите­ріями бідності найвищі її рівні спостерігаються в Луганській (44,8 %) та Миколаївській (42,6 %) областях, м. Севастополі, найнижчі — у Києві (10,9 %), Чернігівській (16,1 %) та Харківській (19,6 %) областях^[152]. У цьому контексті особливої підтримки потребують депресивні території, рівень розвитку яких в економічному відношенні за показниками значно поступається середньодержавному рівню.

Розподіл регіонів по групах, що виділені за ознакою забезпеченос­ті регіональних бюджетів власними доходами, наведений у табл. 4.12. За основу визначення цього показника прийнято дані про доходи місцевих бюджетів (без трансфертів) й величини видатків регіональ­них бюджетів, при цьому відрахування податків у державний бюджет не враховуються. Як свідчать наведені дані, найбільший рівень забез­печеності власними бюджетними ресурсами мають розвинуті регіони, а найменший — регіони зі зниженим рівнем розвитку.

Істотні відмінності спостерігаються й у показниках загальної суми надходжень доходів у місцеві бюджети на душу населення: від 453,9 грн. у Чернівецькій області до 1766,9 грн. у м. Києві (з 3,1 у 1997 у 3,9 раза у 2002 р.). Найбільшою є диференціація обсягів до­ходів місцевих бюджетів на одного жителя села, що у 2001 р. сягала: по закріплених доходах — 52 рази; по власних доходах — 7,5 раза; по видатках, що враховуються при визначені міжбюджетних транс­фертів — 5,8 раза: по видатках, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів — 50 разів.

Конкурентну перевагу регіону як продуктивність використання ресур­сів (матеріальних і нематеріальних) необхідно оцінювати в динаміці за тривалий період часу з урахуванням просторових зрушень у розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил. Це дає можливість при роз­робці державної стратегії економічного та регіонального розвитку враху­вати тенденції спеціалізації кожного регіону у міжрегіональному поділі праці та його місце у формуванні конкурентного середовища в країні.

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності.,.249 Базуючись на наведених вище теоретичних засадах, конкурентну перевагу регіону слід розглядати як глобальну мету його економічної стратегії.

До зазначеного слід додати, що для підвищення конкурентоспро­можності регіонів як уряду, так і місцевим владам необхідно постійно піклуватися про найповніше і найефективніше використання наявних Ресурсів, а також тих ресурсів, які вони імпортують для виробництва. Складові потенціалу по суті можна розглядати як базу для визначення конкурентних переваг, що буде покладено в основу визначення стра­тегічних ресурсів регіону. Однак останні — це не тільки матеріальні Ресурси. До нематеріальних стратегічних ресурсів належить підприєм­ницький ресурс, сприятливий імідж території як інтегральний показник від інноваційного, інвестиційного клімату та рівня управління. Зрозу­міло, що перелічені категорії слабо піддаються кількісним оцінкам і вимагають широкого застосування експертних методів і підходів.

4.3.