Напрями підтримки конкурентної переваги регіону

В Україні область є основною ланкою реалізації регіональної по­літики держави, яка має забезпечувати створення належних умов для життєдіяльності цієї територіальної спільноти людей, ефективного використання місцевих господарських ресурсів, розвитку взаємови­гідних міжрегіональних виробничих відносин.

В умовах розвиненої ринкової економіки повніше реалізується прагнення кожного регіонального суб’єкта країни до самоутвер­дження, до вибору економічної структури, що здатна забезпечити його надійне становище в ринковому просторі країни і світу. Будь- яке рішення, пов’язане з міжрегіональною взаємодією, оцінюється з позиції економічної вигоди та можливості досягнення бюджетно- фінансової стабільності, а також реалізації стратегічних завдань со­ціально-економічного та екологічного розвитку регіону.

Переваги в ринковому просторі має регіон з найбільш надійними конкурентними позиціями, що забезпечують сприятливі умови для

ефективної підприємницької та комерційної діяльності. Це забезпе­чує регіону умови для найбільш ефективного розвитку продуктивних сил і територіальної організації господарства. Однак поки існують регіональні відмінності в потенційних можливостях розвитку вироб­ництва та ступені впливу природно-кліматичних і ресурсних чинни­ків на економічну структуру регіональних систем, місце і значення кожного регіону в ринковому просторі визначатимуть спеціалізація і територіальний поділ праці^[153].

Цілком очевидно, що регіони, які створюють для національної економіки країни конкурентні переваги, насамперед належать до конкурентоспроможних. Проаналізуємо відповідність переваг країни з перевагами регіонів. Спираючись на праці вітчизняних та росій­ських науковців, зокрема Д.М.Стеченка, А.Градова, Р.Шніпера^[154] та ін. до найважливіших конкурентних позицій регіону слід віднести:

1) вигідне геоекономічне положення регіону України, що визначає стратегічні цілі його економічного розвитку. Воно залежить від зруч­ного географічного положення та високої транспортної освоєності території регіону;

2) наявність високоекономічних природних ресурсів, що станов­лять міжрегіональний і міжнародний інтерес і формують стратегію економічного розвитку регіону;

3) наявність у регіоні галузей і видів економічної діяльності, що займають провідне становище у міжнародному та міжрегіональному поділі праці і формують стратегію економічного розвитку регіону та його зовнішньоекономічний потенціал та міжрегіональний обмін. Важливу роль відіграє наявність розвиненого науково-технічного потенціалу і науково-інформаційного середовища;

4) наявність у регіоні розвиненої економічної (виробничої і соціаль­ної) інфраструктури, що відповідає стратегічним цілям економічного розвитку регіону (або намічені напрями її стратегічного реформування);

5) наявність сучасної ринкової інфраструктури і кадрів, що воло­діють знаннями, достатніми для організації ефективності маркетин­гової, фінансово-кредитної та біржової діяльності;

6) створення владними структурами регіону дієвої системи регу­лювання економічної діяльності та її орієнтація на ефективне до­сягнення стратегічних цілей регіону. Елементами цієї системи є збалансована бюджетно-фінансова система як запорука економічної

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності... 251 самостійності та кредитоспроможності регіону; наявність у регіоні стабільної податкової системи, чітких правил ліцензування і надій­них гарантій для підприємницької та інвестиційної діяльності;

7) сприятлива екологічна ситуація, що робить регіон привабливим як Для розміщення нових робочих місць, так і для проживання населення;

8) державна регіональна політика щодо областей і AP Крим.

У попередніх розділах наголошувалося на існування тісних вза­ємозв’язків між завданнями підвищення конкурентоспроможності регіону та стратегією його соціально-економічного розвитку. Мо­дифікуючи визначення “конкурентної переваги” та “конкурентного статусу”, що використовуються у теоріях міжфірмової конкуренції^[155], До проблем конкурентоспроможності регіональних господарських систем, ці категорії можна визначити таким чином. Так, конкурент­на перевага регіону — це глобальна мета економічної стратегії регі­ону та національної економіки взагалі. Відтак конкурентний статус регіону — це передумова того чи іншого рівня конкурентної пере­ваги, що створюється сукупним впливом стратегічного потенціалу території та детермінантів національного “ромба” (тобто економіч­ними, інституціональними та іншими умовами, що створюються в регіоні та країні в цілому). Звідси, економічний підхід до вибору довгострокових цілей і способів їх досягнення — найважливіше за­вдання стратегічного управління регіоном.

До основних конкурентних переваг окремих регіонів України Д.М,Стеченко відносить^[156] наявні запаси економічно вигідних окре­мих мінеральних і паливних ресурсів; значні масштаби нагромадження основних виробничих фондів у промисловості; використання передових технологій в окремих виробництвах і промисловості, що грунтуються на досягненнях фундаментальних та прикладних наук; відповідні гео- економічні умови для розвитку міжнародних торговельно-економічних зв’язків; наявність висококваліфікованої робочої сили і навчальних за­кладів для її підготовки; агроекономічні можливості для нарощування тут у перспективі виробництва продуктів сільського господарства і то­варів народного споживання; великий академічний науковий потенці­ал з розгалуженою мережею науково-дослідних організацій.

А. Градов, спираючись на ідею “національного ромба”, висунуту М. Портером, виділяє чотири групи факторів регіонального харак­теру, які визначають умови виникнення і підтримки конкурентних переваг в окремих фірмах^[157].

Рис. 4.1. Детермінанти конкурентних переваг регіонального значення

252 Конкурентоспроможність національної економіки

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...253 ності всіх галузей, що базуються в даному регіоні. Якщо уважно при­дивитися до цих детермінантів, то в “регіональному ромбі” два кута формують стратегію економічного розвитку регіону, а два інших, залежно від їх відповідності стратегії (місії) регіонального розвитку, По суті, можуть сприяти як зміцненню переваг, так і створенню за­гроз, Проте, на нашу думку, до запропонованого А. Градовим “ре­гіонального ромба” слід ввести ще чотири фактора: “роль Уряду”; “групи стратегічного впливу (регіональні та зовнішні)”, “стратегія фірми” та “фактори, що впливають на ефективність міжрегіональ­них господарських зв’язків” (рис. 4.1).

Розглянемо передумови досягнення і підтримки конкурентних пе­реваг, що формуються факторами регіонального характеру. Спробує­мо виділити декілька найважливіших з них.

До першої групи належать фактори історичної обумовленості гео- економічної ролі, яку той чи інший регіон відіграє у суспільному Поділі праці. Те чи інше геоекономічне значення регіону робить більш цілеспрямованою стратегію його економічного розвитку, яка реалізується відповідними владними структурами як регіонального, так і загальнодержавного рівня.

Насамперед, це оцінка транзитного потенціалу регіону та його використання. Як вже зазначалося вище, Україна та її регіони мають унікальну позицію як транспортної зони. Зазначеними конкурент­ними перевагами може скористатися майже кожний регіон України, який чітко визначить місію своєї участі у реалізації макротехнології “Україна — транзитна держава” (нарощування транзитних вантажів). У кращому становищі опиняться регіони, що вже займають сталу конкурентну позицію на міжрегіональних ринках транспортних по­слуг і зв’язку (Одеська, Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Львівська, Закарпатська області та м. Київ). Геоекономічні чинни­ки впливають на розвиток економічних видів діяльності (галузей, інфраструктурних об’єктів, сфери послуг), зміцнення експортного потенціалу регіону. Кращі умови мають локальні території, на яких розташовані транспортні вузли (порти, залізничні і автомобільні пункти), які можуть мати регіональне, державне і навіть міжнарод­ний статус.

Зручне географічне положення і висока транспортна освоєність території регіону набувають особливого значення в таких ситуаціях: близькість розвинених у господарському відношенні регіонів, здат­них формувати ринковий простір і товарні ресурси при мінімальних витратах виробництва та обігу; наявність зручних транспортно-еко­номічних зв’язків із зарубіжними країнами; високий рівень розвитку взаємопов’язаної системи залізничного, автомобільного, водного та

авіаційного транспорту^[158]. Будівництво великих автомагістралей дасть можливість створити до 1 млн робочих місць. Зростатиме щорічний прибуток від транзиту вантажів, відповідно збільшуватимуться по­даткові надходження від експлуатації цих об’єктів інфраструктури, істотно пожвавиться економічна активність прилеглих територій. Нарешті, значно зростуть потреби в послугах будівельної індустрії з благоустрою великих автомагістралей. Реалізація транзитних мож­ливостей регіону і транспортної інфраструктури позитивно познача­ється на рентабельності ряду галузей економіки — саме в тих галу­зях, які пов’язані з транзитною властивістю України: на транспорті та у зв’язку, у постачанні і збуті, заготівлі.

Слід також і надалі розвивати прикордонні територіально-госпо­дарські комплекси (регіони), що формувалися історично як специ­фічні ланки в ієрархії економічного управління. Місцеві виконавчі органи прикордонних областей мають проводити активну політику прикордонного співробітництва (у тому числі участь у діяльності єврорегіонів), що створює додаткові можливості ефективного вико­ристання виробничого, наукового та технічного потенціалу завдяки вигідному географічному положенню їх територій.

Конкурентні переваги здатні примножити регіони, що беруть участь у створенні та діяльності єврорегіонів^[159]. Незважаючи на певні труднощі у становленні єврорегіонів, вже здійснено ряд вагомих проектів та про­грам, спрямованих на розширення промислової кооперації, розбудову кордону та створення прикордонної інфраструктури, охорону навко­лишнього середовища, розвиток місцевого самоврядування. Участь пев­них регіонів у реалізації Програми розвитку єврорегіонів^[160] дасть змогу вивести транскордонне співробітництво на якісно новий рівень, сприя­тиме інтеграції України до ЄС та розв’язання нагальних соціально-еко­номічних, екологічних, транспортно-комунікаційних та інших проблем розвитку прикордонних регіонів. Наприклад, по Карпатському єврорегі- ону здійснено розширення мережі прикордонних переходів із сусідніми державами, зокрема будівництво транспортного мосту через р. Тису на українсько-угорському кордоні; чисельні проекти із захисту довкілля,

Розділ 4» Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...255 зокрема, спільний проект України, Словакії, Угорщини та Румунії із створення системи гідроспоруд у прикордонних регіонах тощо.

Друга група факторів пов’язана з характером і територіальним розмі­щенням ресурсів, які є в наявності у тому чи іншому регіоні. Наявність високоекономічних природних ресурсів, що становлять міжрегіональний і міжнародний інтерес, а також формування господарських полігонів, спрямованих на промислове і сільськогосподарське використання при­родних ресурсів можуть бути об’єктами активної інвестиційної діяль­ності та впровадження нових технологій. Параметри ресурсів усіх видів мають відповідати стратегічним цілям економічного розвитку регіону.

Як певний ресурс можна розглядати наявність сприятливої екологічної ситуації, що робить регіон привабливим як для розміщення нових робо­чих місць, так і для проживання населення^[161]. До своєрідного ресурсу ряд вчених також відносить компетенції місцевих органів влади і управління.

Третя група факторів — це фактори, що характеризують рівень розвитку виробничої і соціальної інфраструктур регіону як мікросерс- Довища для базування фірм, параметри яких мають відповідати стра­тегічним цілям економічного розвитку регіону. Розвиненість еконо­мічної інфраструктури і намічені напрями її реформування є стриж­невою конкурентною позицією, яка впливає на становище регіону в міжрегіональних і міжнародних торговельно-економічних відносинах. Економічна структура регіону визначає місткість внутрішнього ринку й основні напрями ввезення і вивезення товарів і послуг.

У регіонах з розвиненою інфраструктурою досягти високого рівня конкурентної переваги фірми значно простіше і дешевше. У регіонах, що не мають достатніх базових елементів виробничої і соціальної ін­фраструктур чи мають невідповідні характеру місії фірми ті чи інші еле­менти цих структур, зробити це набагато складніше, навіть за наявності певних заохочувальних заходів з боку уряду і місцевої влади.

Ринкова інфраструктура має включати розгалужену мережу різ­них структур, що обслуговують потреби суб’єктів ринкової економі­ки, зокрема посередницькі, торгові й збутові організації, фінансово- кредитні організації, об’єкти матеріально-технічної бази, об’єкти, що забезпечують інформаційне забезпечення і правове обслугову­вання. Щодо ефективності функціонування ринкової інфраструк­тури, то вона залежить від кваліфікації та компетентності кадрів,

що володіють знаннями, достатніми для організації ефективності маркетингової, фінансово-кредитної та біржової діяльності.

Значно збільшує витрати фірми необхідність підтримувати досить високий рівень елементів “індивідуальної” соціальної інфраструкту­ри в умовах її загальної нерозвиненості у регіоні базування фірми. Ігнорування ж даної обставини може призвести до негативних со­ціальних наслідків: відтоку робочої сили, конфліктів між персоналом фірми і її керівництвом, збільшення компенсаційних виплат і т.п.

Четверта група факторів — фактори, що характеризують прин­ципи регулювання економічної діяльності владними регіональними структурами. Параметри системи регулювання економічної діяль­ності, використовуваної владними структурами регіону, мають бути орієнтованими на ефективне досягнення стратегічних цілей регіону. Через систему гарантій і стимулюючих чинників можна посилити позиції регіонів, підвищити їхнє значення для країни в цілому. В умовах конкурентного порядку одним із можливих принципів поді­бного регулювання може, на наш погляд, бути застосування систе­ми індикативного планування. Суть цієї системи полягає в розробці обласними органами влади орієнтирів розвитку економіки регіонів і прийняття відповідних законодавчих актів, що регламентують фі­нансову й іншу підтримку підприємств різних форм власності, що спрямована на виконання цих орієнтирів.

Економічна самостійність є дієвою конкурентною позицією, коли стає можливим приймати рішення з важливих питань соціаль­но-економічного розвитку без складної процедури узгодження з ви­щими органами управління —- згідно з визначеним для цієї території пріоритетним напрямом розвитку. Соціально-економічна привабли­вість регіону зростає за наявності надійного джерела формування місцевого бюджету і чіткого економіко-правового механізму регу­лювання фінансових взаємовідносин між суб’єктами ринкових від­носин. Завдяки збалансованій бюджетно-фінансовій системі регіону підвищується кредитоспроможність його господарюючих суб’єктів.

Кожний інвестор і підприємець повинен знати, в якому соціаль­но-економічному середовищі йому доведеться вести діяльність (на­явність стабільної податкової системи, чітких правил ліцензування, надійних гарантій для підприємницької та інвестиційної діяльності) та якою мірою важелі державного регулювання на місцях спрямова­ні на стимулювання і заохочення активної інвестиційної та вироб­ничої діяльності. Привабливість регіону багато в чому залежить від існуючої пільгової системи податків, а також від наявності гарантій, що зводять до мінімуму негативні наслідки економічного ризику. Ця конкурентна позиція регіону має важливе значення для залучен-

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності... 25 7 ня як вітчизняного, так і зарубіжного капіталу в інтересах розвитку та територіальної організації продуктивних сил.

Сюди можна віднести й регіональну політику регіональних адмі­ністрацій щодо внутрішньорегіональних утворень — районів, міст, сіл (підтримка як розвинених, так і депресивних територій). На­приклад, для окремих територій необхідними заходами (разовими, коротко-, середньо- та довгостроковими) політики регіонального розвитку будуть такі: створення пільгового режиму для підприєм­ництва; застосування пільгового режиму для населення; адресне спрямування державних інвестицій; кредити, субвенції та дотації на розвиток соціальної сфери; встановлення і диференціація обмежень та нормативів, а також охоронних режимів.

Виходячи із специфіки маркетингу, місцеві органи влади створюють імідж своїх територій як місця життєдіяльності і об’єкта вигідного вкла­ду капіталу. Головний акцент при цьому робиться на перевагах не тільки природних, економічних, соціальних, екологічних, культурних і полі­тичних елементів, але й на результатах людської діяльності, що разом наповнюють дану територію. Саме всі ці елементи можуть бути об'єкта­ми вкладення капіталу інвесторів, об’єктами купіалі-продажу, але тільки в своїй сукупності вони визначають ціну “території як товару”^[162].

Роль уряду полягає в проведенні інноваційної та соціально-еко­номічної політики, яка прямо та опосередковано (через реалізацію державних програм економічного розвитку, трансфертів та програми соціального призначення) впливає на конкурентні переваги еконо­мічних агентів регіону. Прямий вплив полягає у державній підтрим­ці регіональних суб’єктів господарювання, що мають стратегічне або загальнодержавне значення. Крім того, останні часто-густо лобію- ють свої корпоративні інтереси, вимагаючи певних преференцій від уряду. На уряд здійснюють тиск і місцеві органи виконавчої влади, відстоюючи участь в державних програмах або прийнятті програми соціально-економічного розвитку. За умови, що окремі регіональ­ні пріоритети збігаються з загальнодержавними інтересами, область може отримати додаткові матеріальні і бюджетні вливання та відпо­відний імідж (рекламу).

Здатність до саморозвитку забезпечують створенням пільгових умов для переносу виробництв, заохочення конкуренції, підвищен­ня мобільності капіталу, державних вкладень в інфраструктуру тощо. З усіх сфер діяльності, в яких держава зобов’язана брати участь, пріоритетним є розвиток інфраструктури. Передусім, це пов’язано із становленням інноваційної активності місцевих суб’єктів госпо-

дарювання. Всі заходи, що використовуються по підвищенню при­вабливості регіонів для приватних інвесторів можна поділити на дві принципово різні групи: за рахунок покращання властивостей те­риторії шляхом вдосконалення та розвитку інфраструктури регіону (яку в широкому розумінні слід вважати синтетичним показником умов господарювання); шляхом надання певного набору пільг (на­самперед податкових) інвесторам, що приходять у регіон. На думку О. Кузнецовой при наданні переваги тому чи іншому варіанту слід враховувати, що розвиток інфраструктури дозволяє створити спри­ятливі умови для зростання економіки регіону на довгострокову перспективу, а фінансова підтримка компаній у ряді випадків може дати лише тимчасовий ефект, бо у світовій практиці відомі випадки, коли інвестори полишали регіон у разі припинення дії податкових пільг^[163].

Вплив на фактори конкурентних переваг регіону (міста) повинен стати пріоритетним завданням відповідних владних структур. Органи влади при розробці програмних документів і заходів економічної по­літики для підприємств регіону, розподіляючи асигнування з місцевих бюджетів, мають направляти ресурси в першу чергу на формування найменш розвинених детермінантів конкурентних переваг регіональ­ного значення. У процесі взаємодії областей, розташованих на терито­рії одного мезо-(макро) району, повинні бути вироблені загальні, і що важливо, несуперечливі для регіону принципи регулювання економіч­ної діяльності. Це дозволить встановлювати ефективні горизонтальні зв’язки між господарюючими суб’єктами по спільному використанню зон стратегічних ресурсів. При формуванні стратегії економічного роз­витку території і в її складі програми підвищення її конкурентоспро­можності доцільно дотримувати наступного порядку:

1. На основі аналізу факторів, що характеризують геоекономіч- не положення регіону України, а також аналізу конкурентоспро­можності розташованих на території регіону галузей економіки ви­значають набір стратегічних зон господарювання (пріоритетні види економічної діяльності, галузі, кластери, корпорації) загальнодер­жавного і регіонального значення, що приймаються в якості кращих для регіону об’єктів обслуговування базовими галузями економіки.

Узагальненим чинником, що визначає певні позиції регіонів, є про­цес поділу праці між регіонами та ефективність міжрайонної інтеграції. У регіональній економіці існують об’єктивні суперечності між ринком і виробництвом, а також між попитом і пропозицією, які в умовах гнучкого економічного механізму постійно вирішуються, що є запору-

Розділ 4. Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...259 кою надійності конкурентних позицій^[164]. У реальній дійсності великий вплив на конкурентоспроможність регіону мають кон’юнктурні ринко­ві ситуації й стійке становище галузі та її продукції на міжрегіонально­му та міжнародному ринках. У зв’язку з цим методично виправданим ^€ ранжування конкретних позицій регіонів з урахуванням експортної ефективності та участі в міжрегіональних і міжнародних зв’язках.

Завданням стратегії підтримки та підвищення рівня конкурентоспро­можності регіону та його локальних територій за рахунок інноваційної складової є визначення регіональних стратегічних зон господарювання (галузей, підприємств, видів діяльності), що мають стратегічний ха­рактер — якщо останні попадають у число загальнонаціональних прі­оритетів, і на їх вирішення мобілізуються ресурси всіх регіонів, а інші, Що мають більш локальний характер, мають вирішуватися, головним чином, на базі регіональних ресурсів за певної підтримки держави.

До потенційно конкурентоспроможних галузей регіону, що можуть пре­тендувати на статус стратегічних зон господарювання, можна віднести:

— галузі, що досягли конкурентних переваг за рахунок наявнос­ті природних ресурсів, дешевої робочої сили, багаторічного досвіду роботи, значної ємності внутрішнього ринку (необхідно здійснити заходи, спрямовані на раціональне використання ресурсів тощо);

— галузі, що володіють значним науково-виробничим потенціа­лом, необхідним комплексом споріднених і підтримуючих галузей та інших сприятливих можливостей досягнення конкурентних переваг. Ці галузі можуть мати у своєму розпорядженні сприятливі можли­вості досягнення конкурентних переваг на внутрішніх і міжнарод­них ринках товарів і послуг;

— наукомісткі галузі (потрібні істотні інвестиційні ресурси для освоєння високих дорогих технологій, використання передового світового досвіду, одержання довгострокових кредитів і т.п.).

2. Виявляються потенційно конкурентоспроможні базові галу­зі регіональної економіки, а також галузі виробничої і соціальної інфраструктур, що необхідні для ефективного задоволення попиту в товарах і послугах, пропонованого з боку обраного набору стратегіч­них зон господарювання і населення регіону.

Для цього можна використовувати модифіковану модель дослі­дження конкурентоспроможності С.В.Убеля^[165], запропоновану для країни. Згідно з нею, пошук потенційно конкурентоспроможних галузей і підприємств має здійснюватися на основі дослідження де­термінантів конкурентних переваг по трьох взаємопов’язаних рів-

нях: регіон—галузь—фірма. Якщо взяти за основу зазначену вище модель, то необхідно оцінювати ступінь сприяння умов для досяг­нення і підтримки конкурентних переваг, що формуються в окремо взятому регіоні, а при необхідності (за наявності тісних виробничих зв’язків, єдиних виробничих циклів) — навіть великого економічно­го району. У цьому випадку для визначення стратегічних економіч­них агентів з високим рівнем конкурентних переваг досліджуються наведені вище набори детермінантів, а саме:

на рівні регіону — параметри факторів; рівень вкладень у розвинені фактори; споріднені та підтримуючі галузі; рівень доходів, накопичень та споживання; державна та регіональна політика місцевих влад;

на рівні галузі — параметри факторів; стратегія фірм, їх структура і конкуренція; споріднені та підтримуючі галузі; рівень споживання; регіональна політика місцевої влади;

на рівні фірми — інвестиції та попит.

При дослідженні детермінантів галузевого рівня, що в основно­му визначають специфічні галузеві фактори виробництва, визначе­ний набір необхідних споріднених і підтримуючих галузей для даної конкретної потенційно конкурентоспроможної галузі і т.п., не слід забувати про наявні (або потенційно можливі) зв’язки між зазна­ченими підприємствами, які часто-густо територіально розташовані в різних адміністративних одиницях. Для врахування особливостей господарювання (детермінантів “регіонального ромба”) необхідно дослідити конкретні умови, що формуються безпосередньо навко­лишнім мікросередовищем фірми (у тому числі її споріднених і під­тримуючих галузей), які можуть вплинути на досягнення (підтрим­ку) її конкурентоспроможності.

3. Наступною ітерацією є визначення зони стратегічних ресур­сів усіх видів, які має регіон, а також тих, що знаходяться за його межами, для забезпечення ефективного функціонування потенцій­но конкурентоспроможних базових галузей регіональної економіки і відповідних галузей виробничої і соціальної інфраструктур. Наяв­ність чи відсутність необхідних для підтримки конкурентних переваг ресурсів позначається на величині витрат (а також на економічній безпеці підприємств) розташованих на території регіону. Ці витрати можуть бути настільки високими, що не дозволять підприємствам регіону домогтися на тих самих ринках конкурентоспроможності в порівнянні з підприємствами інших регіонів. Тому необхідна “ме­режа” резервних зон стратегічних ресурсів, розташованих на тери­торії країни чи за її межами. Така мережа формується на основі встановлення взаємовигідних господарських зв’язків та укладення контрактів.

4. Економічний підхід до вибору довгострокових цілей і способів їх досягнення — найважливіше завдання стратегічного управління регіоном. У зв’язку з цим визначені геоекономічна місія регіону, зони стратегічного господарювання та ресурсів служать головними параметрами при розробці індикативних стратегічних планів роз­витку базових і інфраструктурних галузей регіональної економіки і планів їхньої взаємодії з внутрішніми і зовнішніми постачальни­ками ресурсів. Подібний план має містити також цільові орієнтири розвитку економічної і соціальної сфер регіону. Крім цього, об’єк­тивна оцінка урядом країни існуючих та потенційних конкурентних позицій регіону сприятиме при певних заходах залученню його до здійснення національних програм розміщення і регіонального роз­витку продуктивних сил, галузевих трансфертів та програм соціаль­ного призначення.

При розробці індикативних планів слід враховувати можливі впли­ви на економічну політику регіону груп стратегічного впливу між­народного, державного і регіонального значення (владних закордон­них і державних структур; закордонних, державних і регіональних фінансових структур; громадських організацій і т.п.). До регіональних суб’єктів господарювання, що лобіюють свої корпоративні інтереси та вимагають певних урядових преференції, передусім слід віднести ФПГ, галузеві і міжгалузеві комплекси, транснаціональні корпорації.

Обов’язковою є розробка економічних механізмів та заходів еко­номічної і політичної підтримки владними структурами регіону про­цесу досягнення планових орієнтирів розвитку регіонального госпо­дарського комплексу. Безпосередньою частиною індикативного регі­онального плану є система стимулювання підприємницьких структур різних форм власності на досягнення цільових нормативів економіч­ного і соціального розвитку регіону. Завданням регіональних органів У реформуванні економіки є підтримка розвитку різних форм бізнесу, ринкової конкуренції, сприяння налагодженню системи наукового менеджменту в підприємствах незалежно від форм їх власності.

Високий рівень конкурентної переваги фірми, галузі чи країни в цілому зберігається в тому випадку, якщо його джерела постійно розширюються й удосконалюються. Однак збереження конкурент­ної переваги пов’язано з виявленням і відображенням численних загроз, що виникають у різних детермінантах. Тому при оцінці кон­курентних позицій регіону надзвичайно важливо врахувати відпо­відність стратегії розвитку корпорацій і підприємств місії і цільовим орієнтирам регіонального розвитку.

Зміцнення або дестабілізація конкурентних можливостей регіону залежать не тільки від загальнорегіональних умов і процесів, а й від наявності конкурентних переваг (позицій) у кожного підприємства, галузі або міжгалузевого комплексу. Кожна з них має свій життєвий цикл — від зародження до втрати. Якщо ці галузі, комплекси або підприємства є базовими для регіону (як нерентабельна вугільна га­лузь для Донецької і Луганської областей) чи районо- містоутворю- ючі підприємства (негативний приклад депресивних монофункціо- нальних міст), то коли вони знаходяться на останній стадії свого життєвого циклу, як наслідок, виникають точки депресії. Масштаби їх різні — від депресивних монофункциональніх міст до депресив­них регіонів. До останніх також належать так звані старопромислові регіони. У багатьох розвинених країнах уряди проводять відповідну регіональну політику, спрямовану на поліпшення економічного ста­новища депресивних районів.

Іншими причинами втрати фірмами конкурентоспроможності є такі: погіршення факторних параметрів (погіршення науково-тех­нічної бази, зростання витрат виробництва, зниження кваліфікації кадрів і т.п.); технологічні зміни, що призводять до виникнення не­здоланних недоліків у спеціалізованих виробничих факторах, чи не­обхідність нових, поки відсутніх підтримуючих галузей (наприклад, необхідність відшукування і використання нетрадиційних джерел енергії, необхідність конверсії виробництва і т.п.); втрата тиску з боку передових місцевих споживачів-новаторів і суперноваторів; ослаблення внутрішньої конкуренції через надання урядових субси­дій та регіональних преференцій окремим фірмам і т.д.

До інших обмежень і негативних чинників, що здатні знизити ре­зультативність реалізації сприятливих конкурентних можливостей, а також ускладнюють використання соціально-економічного потенці­алу в інтересах розвитку ринкових відносин у регіоні Стеченко Д.М. відносить: екстремальні умови виробництва і життєдіяльності насе­лення; слабку екологічну вивченість і науково обґрунтовану підго­товку території регіону; низький рівень виробництва товарів і послуг та недостатній обсяг виробництва продуктів сільського господарства; віддаленість від економічно-розвинених регіонів країни, відсутність розвиненої транспортної системи; низьку якість продукції та послуг, що різко знижують їхню конкурентоспроможність; високе еконо­мічне напруження, що породжує серйозні обмеження у розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил; недостатній розвиток виробничої та соціальної інфраструктури як стримуюча обставина для інвестування і створення нових робочих місць^[166]. Отже, переліче­ні обмеження і негативні чинники тією чи іншою мірою впливають

Розділ 4, Сучасний стан та перспективи конкурентоспроможності...263 на використання конкретних можливостей регіону, оскільки в чи­стому вигляді жодна конкурентна позиція не може бути реалізована В житті. Це породжує ситуації, що вимагають гнучких і еластичних методів управління розвитком регіональної системи для забезпечен­ня її стійкості та надійності.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що страте­гічний потенціал регіону слід визначати як сукупність виробничих ресурсів, що забезпечують можливість реалізації стратегічних цілей регіону і тим самим підвищення його конкурентоспроможності. Ак­туалізація конкурентного статусу регіону в довгостроковому періоді ε основним завданням стратегічної програми технічного і соціально­го розвитку регіону. Інвестиційну діяльність регіону в цьому контек­сті слід розглядати як процес підтримки високого рівня конкурент­ної переваги. Чітке формулювання цілей інвестиційної діяльності — основа розробки стратегічної програми технічного і соціального розвитку регіону.

Можна констатувати, що конкурентна перевага того чи іншого регіону (міста) не може бути підтримана без постійного удоскона­лення всіх детермінантів національного та регіонального “ромбів”. З огляду на це, кожен регіон повинен постійно підтримувати на високому рівні свій стратегічний потенціал, щоб мати можливість, систематично аналізуючи макро- і мікроекономічну ситуацію в кра­їні, досягати необхідного конкурентного статусу, тобто положення (позиції) країни, що забезпечує тривале процвітання регіону. Чітке уявлення про можливості, що відкриваються детермінантами наці­онального “ромба” і стратегічним потенціалом фірми — неодмінна умова досягнення лідерства у конкурентній боротьбі.

Таким чином, щоб підвищити свою конкурентоспроможність, кожний окремо взятий регіон повинен мати власну стратегію розви­тку, складовою якої має бути чітко окреслена програма забезпечен­ня конкурентоспроможності регіональної господарської системи, розробка і реалізація яких повинна здійснюватися в умовах тісної і плідної співпраці всіх державних, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоуправління.