Природні монополії та питання вилучення рентних доходів

Монополізм, як відомо з теорії, надає великої шкоди опти­мальному розподілу ресурсів. Тому антимонопольне регулювання має особливо важливе значення з огляду на те, щоб протидіяти перерозподілу національного багатства на користь вузького кола власників монопольних об’єднань.

Про неподолані монопольні тенденції свідчить галузева структу­ра промисловості, де утворилися диспропорції між базовими га­лузями та галузями, що виробляють кінцевий продукт, притому пе­реважно для потреб внутрішнього ринку. Провідне місце у промис­ловості займають монополізовані сектори: імпорту ресурсів, особливо паливно-енергетичних, капіталомісткого енерго- та імпортозалежного експорту металургійної продукції. При цьому на галузі з виробництва продукту кінцевого призначення було перекладено монопольні витрати базових галузей. Протягом 1991—2000 рр., за нашими розрахунками, ціни на продукцію електроенергетики зросли, з урахуванням деномі­нації карбованця, у 5 разів, паливної промисловості — у 4,2, чорної металургії — у 3,3 раза, у тоц час як харчової промисловості — лише в 1,6 раза. У машинобудуванні ціни скоротилися на 7, а у сіль­ському господарстві — на l%^[167].

Завдяки цьому в електроенергетиці, паливній промисловості та металургії порівняно з іншими галузями промисловості спад вироб­ництва був в 1,4— 1,6 раза меншим. У цих галузях формується в 1,4 раза більше валового прибутку, в 1,7 — капітальних вкладень, лише в них більш-менш повністю відшкодовується споживання основного капіталу.

Зміцненню монопольного сектора України сприяла зовнішньо­економічна кон’юнктура. Девальвація гривні у 1999 р. (з 3,427 грн./дол. США на кінець 1998 р. до 5,216 — на кінець 1999 р., тобто в 1,52 раза) позитивно вплинула на зростання експорту. У 2000 р. загальний експорт товарів і послуг зріс на 18,8% (проти падіння на 7,7% у 1999 р.), у тому числі експорт недорогоцінних металів та ви­робів з них — на 32,7%.

У наступні роки (2002—2003 рр.) динаміка експорту покращи­лася. Зокрема, у 2002 р. загальний експорт збільшився на 11,1% (+1,4 в.п. до 2001 р.), а у 2003 р. зріс на 24,1% (+13,0 в.п. до 2002 р.). У 2004 р. цінова конкурентоспроможність економіки України зросла на 9,1 відсоткових пункта.

Оскільки гривня в цей період була стабільною (5,2985 грн./дол. США на кінець 2001 р., 5,3324 — на кінець 2002 р. і 5,3315 — на кінець 2003 р.), зростання експорту недорогоцінних металів та виробів з них у

2002 р. на 6,0%, а у 2003 р. — на 19,3% — можна пояснити наявністю сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури. Дійсно, середні ціни на феросплави у 2003 р. проти 2002 р. склали 109,7%, а проти 1999 р. — 121,2%; середні ціни на прокат чорних металів у 2003 р. перевищува­ли відповідний показник 2002 р. на 28,4%, а середні ціни 1999 р. — на 36,9%; середні ціни на труби з ливарного чавуну і чорних металів у

2003 р. становили проти 2002 р. 152,6%, а проти 1999 р. — 156,0%. Якби у 2003 р. ціни на зазначені складові експорту недорогоцінних металів та виробів з них залишилися на рівні 2002 р., то обсяги їх реалізації стано­вили б не 5157,9 млн дол., а 3969,7 млн дол. США, тобто на 1188,2 млн дол. менше. Відповідно, за інших рівних умов, позитивне сальдо тор­говельного балансу склало б 1730,8 млн дол., тобто 59,2% від фактично отриманого за 2003 р., а сальдо зовнішньої торгівлі товарами взагалі було б від’ємним — 1128,8 млн дол. проти 980,3 млн дол. США за 2002 рік.^[168]

Отже, експорт українських товарів фактично перестав покрива­ти їх імпорт. Ситуацію вдалося замаскувати через значне зростання цін, передусім на металургійну продукцію.

Прогнози про швидке вичерпання девальваційного фактора кон­курентоспроможності повністю виправдалися. Однак ділові кола, попереджені економічною наукою, не розвивали належним чином металургійне виробництво.

Такий хибний шлях розвитку української металургії є безпере­чним свідченням відсутності справжньої конкуренції на ринках чорних металів, і, навпаки, наявності зовнішнього впливу нового монополізму, тісного зрощення власників вітчизняної металургії з вищими ешелонами центральної влади в Україні.

Основу антимонопольного національного законодавства склада­ють такі акти як Закони України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7.06.1996 р. № 236/96-ВР, “Про природні монопо­лії” від 20.04.2000 р. №1682-Ш, “Про захист економічної конкурен­ції” від 11.01.2001 р. №2210-111. Завдяки вжитим протягом останніх років правовим та організаційним заходам щодо практичної реаліза­ції цих принципів частка повністю або частково монополізованого сектора у вітчизняній економіці знизилися майже зі 100% на поча­ток 90-х років до 44% у 2004 р.

Найчисленнішою групою монополізованих товарних ринків в Україні на цей час залишаються ринки природних монополій, а та­кож суміжні ринки, монополізація яких обумовлена впливом ринків природних монополій.

У створенні рамкових умов сучасної системи державного регу­лювання у сфері природних монополій ключову роль відіграє Закон України “Про природні монополії” від 20 квітня 2000 р. № 1682—ПІ. Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб’єктів природних монопо­лій в Україні, а його метою проголошено забезпечення ефектив­ності функціонування ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та споживачів їх товарів. З огляду на даний Закон, природна монополія — це стан товарного ринку, при яко­му задоволення попиту на цьому ринку є ефективнішим за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей ви­робництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі — товари) (ст.

Предметом регулювання діяльності суб’єктів природних моно­полій є: ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; інші умови здійснення підприємницької діяльності. Регулювання ж діяльності суб’єктів природних монополій здійснюється на основі таких принципів: гласності та відкритості процедур регулювання; його адресності та спрямованості на конкретний суб’єкт природної монополії; самоокупності суб’єктів природних монополій; стиму­лювання підвищення якості товарів і задоволення попиту на них; забезпечення захисту прав споживачів. При цьому при регулюванні цін (тарифів) на товари суб’єктів природних монополій враховують­ся: витрати, які, згідно з законами про оподаткування, відносять на валові витрати виробництва та обігу; податки і збори (обов’язко­ві платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів; вартість основних виробничих фондів, амортизаційні відрахування, потре­би в інвестиціях, необхідних для відтворення основних виробни­чих фондів; очікуваний прибуток від можливої реалізації товарів за різними цінами (тарифами); віддаленість різних груп споживачів від місця виробництва товарів; відповідність якості товарів, що виро­бляються (реалізуються), потребам споживачів; державні дотації та інші форми державної підтримки.

Ст. 10 Закону встановлено обов’язки суб’єктів природних моно­полій. Серед основних — дотримування встановленого порядку ці­ноутворення, стандартів і показників безпеки та якості товару, а та­кож інших умов та правил здійснення підприємницької діяльності, визначених у ліцензіях на здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках; ведення окре­мого бухгалтерського обліку за кожним видом діяльності, що під­лягає ліцензуванню; забезпечення на недискримінаційних умовах реалізації вироблених ними товарів споживачам, а також невчинен- ня перешкод для реалізації угод між виробниками, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, та споживачами.

В регулюванні природних монополій не всі питання розроблені законодавчо. Зокрема, в комунальному господарстві відсутня чіт­кість щодо теплопостачання житлових, громадських та виробничих будівель і споруд. У класифікаторі видів економічної діяльності те­плопостачання, яке віднесене до “виробництва електроенергії, газу та води”, відділене від транспортування теплоносіїв, віднесене до “транспорту”. Це призводить до того, що певні суб’єкти господарю­вання уникають державного реіулювання на свою продукцію (робо­ти, послуги). Для виправлення становища слід законодавчо встано­вити таке:

1. Тарифи на теплову енергію та послуги у сфері централізовано­го теплопостачання, надання яких зосереджене на підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, мають бути регульованими.

2. Саме регулювання цін (тарифів) здійснюється для суб’єктів господарювання, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, і діяльність яких пов’язана з:

• виробництвом теплової енергії на теплових, атомних електро­станціях та інших установках з комбінованим виробництвом тепло­вої та еклектичної енергії;

• виробництвом теплової енергії на районних, квартальних, гру­пових котельнях;

• транспортуванням теплоносія (води, пару) транзитними та ма­гістральними тепловими мережами;

• постачанням теплової енергії споживачам через системи те­пл оспоживання;

• оптовою торгівлею та посередництвом у сфері централізованого те п л опостачан ня.

3. Тарифи на теплову енергію та послуги повинні забезпечувати відшкодування всіх економічно обґрунтованих витрат, пов’язаних з діяльністю суб’єктів господарювання у цій сфері.

4. Незалежно від видів договірних відносин між сторонами про­цесу теплопостачання, які виникають при виробництві, транспорту­ванні, розподілі теплової енергії та споживанні послуг централізова­ного теплопостачання, регулювання цін (тарифів) здійснюється для всіх суб’єктів господарювання, що беруть участь у процесі теплопос­тачання та займають монопольне (домінуюче) становище на ринку.

В регулюванні природних монополій найактуальнішим залиша­ється вилучення надприбутків, зокрема у вигляді рентних доходів.

У Конституції України, Законі України про власність наголоше­но, що Земля, її надра, повітряний простір, ресурси континенталь­ного шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності народу України.^[169] Держава як власник надр, що передані їй в довірче управління, встановлює платежі за використання даних факторів виробництва у формі ренти. Крім того, держава повинна збирати податки з доходу на капітал (або працю), використаний при виробництві ресурсів. Усі країни, що мають не­обхідні природні ресурси, утворюють спеціальні системи розподілу продукції та доходу при видобутку мінеральної сировини. Зазначені системи повинні забезпечити як одержання державою відповідних доходів, так і стимулювати інвестиції в даний сектор виробництва з метою сприяння сталого економічного зростання і привласнення прибутків на довгостроковій основі. У світовій практиці середньо­зважена ставка ренти по видобутку нафти дорівнює 17 відсоткам видобутої нафти, з коливанням по окремих країнах від 12,5 — 20% її вартості. Поряд з цим розповсюджене прогресивне оподаткування надприбутків або встановлення акцизів на рентоутворюючі продук­ти. На сьогодні спеціальна система вилучення рентних доходів в Україні відсутня, хоча з формальної точки зору рентні відносини в Україні регулюються низкою таких платежів:

за спеціальне використання водних ресурсів;

за користування надрами для видобування корисних копалин;

за землю;

за спеціальне використання лісових ресурсів і користування зе­мельними ділянками лісового фонду;

за спеціальне використання диких тварин;

за спеціальне використання рибних та інших живих водних ресурсів. Питома вага плати за землю у ВВП становила у 2003 р. 0,78%, за користування надрами — 1,06%, що не відповідає світовим стандар­там (табл. 5.1).

Таблиця 5.1

Динаміка і структура податкових надходжень

* За попередніми даними.

У 2005 р. збори за спеціальне використання природних ресурсів очікуються в сумі 1291 млн грн., або 1,2 % доходів бюджету, рентна плата — 4812 млн грн., або 4,5%. У структурі рентних доходів най­більша частка припадає на плату за транзитне транспортування при­родного газу — 2762 млн грн., або 2,6% доходів держбюджету.

В Україні відсутнє прогресивне оподаткування надприбутків моно­полій. Через це частка рентних доходів у структурі податкових над­ходжень скорочується. Це зазначено в Указі Президента України від 6 червня 2003 р. “Про невідкладні заходи щодо підвищення ефективнос­ті надрокористування в Україні”. Що стосується Росії, то рента при­родних ресурсів оцінюється в розмірі понад ЗО млрд дол. CULV Нафто­газові компанії отримують 63% всього промислового прибутку^[170].

Рентні платежі в Україні не повністю відповідають соціально- економічним умовам земле- та природокористування.

В розвинутих країнах та державах ОПЕК вилучення рентних доходів здійснюється переважно шляхом оподаткування надприбутків рентоуг- ворюючих продуктів. Так, у США частка держави в доходах від видо­бутку нафти становить понад 50%, Об’єднаних Арабських Еміратах — до 90%, Китаї — понад 60%. У Великобританії для родовищ потужністю до 1 млн т на рік — 33%, в інших випадках спеціальний податок на нафто­ві доходи береться з чистого доходу за ставкою 75% після компенсації капітальних витрат.

У Норвегії податки по нафті та газу регулюються 5 законами і 30 королівськими указами та постановами Уряду. Мінімальний розмір спеціального нафтового податку встановлено на основі подвійної ставки податку на дохід (28% х 2 = 56%)^[171]. При перевищенні доходів стягується додатковий податок. У цілому частка держави становить 80 і більше відсотків доходів рентоутворюючих продуктів.

У Німеччині ціна на нафтопродукти складала (до нафтового шоку літа 2004 р.) 1,36 дол./л при внутрішніх цінах на ринку ЄС 0,3-0,4 дол./л. Податки (акцизи) на нафтопродукти були запроваджені після енерге­тичної кризи з метою енергозбереження. Частка податків в ціні одного літра нафтопродуктів коливається в межах 70—78 відсотків ціни. Зараз ці податки втратили початковий зміст, перетворившись у додаткове джере­ло поповнення бюджетів країн ЄС.

Урад Росії планує додатково підвищити податкові ставки на нафту при ціні до 25 дол. за барель — до 45%, а при ціні понад 25 дол. — до 65%^[172].

Ціни на нафтопродукти в Україні суттєво нижчі, ніж у розви­нутих країнах. Так, роздрібна ціна на бензин А-95 становила на початку 2004 р. 2,29 грн./л, або 0,43 дол./л по валютному курсу, на дизельне пальне — 1,82 грн., або 0,341 дол. США. Внутрішні ціни на бензин А-95 були в 3 рази нижчими, ніж у Франції; у 3,2 — ніж у Німеччині, приблизно рівними цінам у США та Канаді.^[173]

Однак пряме зіставлення цін внутрішнього ринку України з ви­користанням офіційних курсів валют є недостатньо інформативним внаслідок заниженої купівельної спроможності української гривні. За оцінками Світового банку по паритету купівельної спроможності, ціни в Україні поступаються світовим по виробництву ВВП у 5,8 раза. При використанні ПКС отримаємо зовсім інші, дуже відмінні дані. При всій умовності цього методу виходить, що внутрішні ціни на на­фтопродукти у 2,5 раза перевищують світові. Така ж сама картина в Росії, хоча перевищення цін на деякі енергоносії там менше.

Завищення цін на енергоносії різко знижує конкурентоспромож­ність української економіки, пригнічує розвиток сільського госпо­дарства, транспорту, обробної промисловості. При цьому надпри­бутки вузького кола власників та менеджерів енергетичного сектора економіки не оподатковуються, а держава втрачає гірничу ренту.

Крім того, по деяких продуктах рентного походження рентабель­ність суттєво перевищує середні значення. Зокрема, по видобутку нафти, газу, залізної руди, виробництву сталевих труб, азотних до­брив тощо. На низькоконцентрованих ринках, навпаки, рентабель­ність занижена аж до від’ємних величин. Надприбутки окремих сфер є юридичним виразом ренти природних ресурсів, які повинні вилучатися державою у вигляді податків на додатковий рентний до­хід з вищою, ніж податок на прибуток, ставкою. Іншим способом є встановлення експортного мита. Зараз більшу частку ренти при­власнюють посередники у сфері обігу. В умовах глобалізації світової економіки Україна постійно втрачатиме зростаючу частку внутріш­ніх доходів, передусім рентного походження.

У 2002 р. з України було експортовано рекордну кількість зерно­вих та зернобобових культур (12,3 млн т), що призвело до скорочення їх запасів і виникнення в середині 2003 р. підвищеного попиту та зростання споживчих цін на хлібопродукти. Ситуація ускладнилася значними втратами врожаю 2003 р., що врешті-решт змусило перейти до імпорту зернових за цінами, що набагато перевищують внутрішні.

Держава, замість отримання на законних підставах ренти, була поставлена перед необхідністю вишукування бюджетних ресурсів, по-перше, для поповнення страхового запасу в державному резерві; по-друге, для компенсації подорожчання хлібопродуктів (а невдовзі і товарів — субститутів) малозахищеним верствам населення.

Між тим механізм формування таких ресурсів на засадах вбудо­ваних фінансових стабілізаторів давно вже можна було вписати в іс­нуючі ланцюги ціноутворення. Покажемо це на прикладі пшениці.

У 2002 р. сільськогосподарськими підприємствами за так звани­ми “іншими каналами” реалізовувалася пшениця за середньою ці­ною 305,9 грн. за т (57,4 дол. США за курсом НБУ), а на експорт за ціною фоб вона йшла за 82,2 дол., або 438 грн. Обсяг експорту пше­ниці зріс з 2,9 млн т у 2001 р. до 8,3 млн т у 2002 р. Цінова “дельта” посередницької діяльності тільки на пшениці досягла 1096 млн грн., що цілком кореспондує з обсягами бюджетних асигнувань 2002 р. на підтримку сільськогосподарської галузі (1396 млн грн.).

Зміна соціально-економічних умов виробництва та реалізації рен­ти з урахуванням зовнішньоекономічного фактора потребує запро­вадження експортного мита з метою привласнення частки ренти, що належить державі. За деякими оцінками, частка земельної ренти у ВВП гіпотетично може зрости з 0,8% ВВП до 8% ВВП, або у десять разів, а з додаванням ренти природних ресурсів — до 11—12% ВВП.

Загальнометодичний підхід до визначення обсягу рентних доходів включає такі процедури. Спочатку треба визначити первинний дохід підприємств до сплати податків — Д = Пр + П, де Д — фактичний дохід, Пр — прибуток, П — податки на продукти. Рентний дохід є різницею між первинним доходом та так званим нормативним доходом. Нормативний дохід може обчислюватися двома шляхами, зокрема як рівень рентабельності окремих видів продукції та рента­бельність операційної діяльності.

Ставка нормативного доходу, зокрема по видобутку нафти у за­хідних країнах складає 5—6%, а на теренах країн з перехідною еко­номікою — 12—14% у вигляді премії за ризик^[174]. Усереднюючи став­ки на основні продукти рентного походження розрахункова оцінка ренти України становить близько 17—20 млрд грн., з яких лише 29% привласнюються державою.

З метою визначення нормативного доходу необхідно провести ста­тистичні та інші економічні дослідження витрат та доходів по основному виду діяльності в підприємствах та організаціях, що дасть можливість встановити реальні величини рентного доходу, одержуваного галузями природокористування та сільського господарства, мисливства і лісового господарства і вилучати в бюджет рентні доходи, створені у рентоутво- рюючих галузях, але реалізовані у сфері обігу, шляхом оподаткування надвисоких доходів та введення обґрунтованого експортного мита.

Окреме значення має регулювання земельної і гірничої ренти. Необ­хідно відновити державне замовлення на дослідження ренти і рентних відносин, економічної оцінки землі сільськогосподарського призначення, міських та інших територій, об’єктивних механізмів утворення, розподілу та привласнення диференціальної ренти І та II, гірничої ренти, моно­польної ренти, оподаткування надприбутків товарів, що містять ренту, на внутрішньому ринку та у сфері зовнішньоекономічних зв’язків.

5.2.