Тема 2. Cтратегія соціально-економічного розвитку країни

Програмна анотація

1. Сутність, елементи, принципи та функції прогнозування.

2. Система прогнозів соціально-економічного розвитку.

3. Методи прогнозування та їх класифікація.

4. Суть державного програмування і види програм.

5. Макроекономічне планування у системі державного регулювання економіки.

*Сутність, місце, елементи, принципи та функції прогнозування

Прогноз – науково обґрунтоване міркування про можливий стан об’єкта у майбутньому.

Прогнозування – процес розробки прогнозу.

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку – науково обґрунтоване передбачення напрямків розвитку країни.

Об’єкти державного прогнозування:

· напрямки розвитку країни в цілому;

· напрямки розвитку окремих секторів, галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць;

· можливий стан економіки та соціальної сфери у майбутньому;

· альтернативні шляхи і терміни досягнення певних параметрів економічного і соціального розвитку.

Головні функції прогнозування:

· науковий аналіз екологічних, економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;

· дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах;

· оцінка поточного рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть сформувати траєкторії подальшого функціонування еколого-соціально-економічної системи та їх ранжування за значущістю;

· виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.

Принципи прогнозування:

· системність – економіка, з одного боку, розглядається як єдиний об’єкт, а з іншого – як сукупність порівняно самостійних різнорівневих (мікро-, мезо-, макро-) блоків прогнозування;

· наукова обґрунтованість – в економічних прогнозах усіх рівнів враховуються вимоги об’єктивних економічних потреб, вітчизняний та іноземний досвід формування прогнозів;

· адекватність – відповідність прогнозу об’єктивним економічним закономірностям, що передбачає виявлення й оцінку стійких тенденцій і взаємозв’язків у розвитку економіки та створення теоретичного аналога реальних економічних процесів (моделювання);

· альтернативність – формування альтернативних сценаріїв у разі передбачення майбутнього розвитку об’єкта прогнозування;

· гласність – доступність для громадськості прогнозної інформації;

· самостійність – місцеві органи влади та органи місцевого самоврядування відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозу відповідного рівня;

· рівність – дотримання прав та врахування інтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності;

· дотримання загальнодержавних інтересів – органи влади всіх рівнів повинні здійснювати прогнозування, виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.

Закон України “Про державне прогнозування та розробку програми соціально-економічного розвитку країни” був підписаний Президентом України.

*Система прогнозів соціально-економічного розвитку

Система прогнозів соціально-економічного розвитку – сукупність груп прогнозів за якісним змістом, за окремими елементами і напрямами втілення, за способами і методами прогнозування.

Класифікація прогнозів:

1. За ступенем контролю за змінними величинами:

- контрольовані прогнози, наприклад, інвестиції у національну економіку є контрольованими з боку держави;

- неконтрольовані прогнози, наприклад, загальний обсяг угод на фондовій біржі, прогнозована зміна якого не підлягає контролю.

2. За врахуванням здійснення якої-небудь іншої події або без неї:

- умовні;

- безумовні.

3. Залежно від кількості об’єктів:

- одиничні;

- множинні.

4. За об’єктами прогнозування:

- прогнози ресурсів;

- прогнози розвитку економіки;

- прогнози суспільних потреб.

5. Залежно від рівня реагування показників:

- макроекономічні (охоплюють прогнози ресурсів і народно­господарського комплексу держави в цілому);

- макроструктурні міжгалузеві (складаються за номенклатурою двох-трьох галузей і призначені для уточнення прогнозу суспільного відтворення);

- галузеві (розробляють для окремих галузей);

- регіональні;

- міжрегіональні.

6. За організаційною ознакою:

- державний прогноз економічного і соціального розвитку країни;

- прогнози окремих виробничих, управлінських і територіальних структур.

7. Залежно від терміну розрахування:

- оперативний (до одного місяця);

- короткотерміновий (до одного року);

- середньо терміновий (до п’яти років);

- довготерміновий (понад п’яти років).

Таблиця 2.1.

Зміст і напрямки використання прогнозів

8.

- фінансові прогнози;

- прогноз відтворення трудових ресурсів;

- прогноз відтворення основних фондів;

- прогноз відтворення природних ресурсів та навколишнього середовища;

- тощо.

9. За фактором часу:

- статичні;

- динамічні.

*Методи прогнозування та їх класифікація

Методи прогнозування – сукупність прийомів мислення, способів, які дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних, зробити висновки про можливий розвиток економіки у майбутньому.

І. Методи експертних оцінок

Методи експертних оцінок використовуються:

ü для аналізу об’єктів та проблем, розвиток яких або повністю, або частково не піддається математичним методам;

ü для прогнозу динаміки якісно нових явищ.

1. Індивідуальні експертні прогнози:

1.1. Метод інтерв’ю – експерт безпосередньо опитує спеціалістів.

1.2. Аналітичний – всебічний аналіз прогнозування економічного явища або процесу з підготовкою відповідної доповідної записки.

1.3. Метод написання сценарію – визначення логіки розвитку прогнозованого об’єкту за різних умов.

2. Індикативні експертні оцінки:

2.1. Метод колективної експертної комісії – група укладачів прогнозу уточнює головні напрями розвитку об’єкта, будує матрицю, де відображена генеральна мета, її підцілі та засоби їх досягнення.

2.2. Метод колективної генерації ідей (“метод мозкового штурму”) –активізує творчий потенціал експертів у разі шукання виходу з проблемної ситуації. Генерація ідей і наступне руйнування (через критику).

2.3. Метод Дельфі – узагальнення ідей окремих експертів в узгоджену групову думку. Передбачає анонімність експертів.

Недоліки експертних методів:

ü надлишкове узагальнення ідей;

ü значна ймовірність помилки у прогнозі внаслідок необ’єктивності експертів.

ІІ. Фактографічні методи

1. Екстраполяція – метод наукового пізнання, що полягає у розповсюдженні висновків, отриманих з нагляду за однією частиною явища на іншу його частину.

Види екстраполяції:

· перспективна – продовження рівня ряду динаміки на майбутнє;

· ретроспективна – продовження рівня ряду динаміку у минулому;

· формальна – базується на припущенні та збереженні минулих та наявних тенденцій розвитку об’єкту;

· прогнозна – описує фактичний стан об’єкту.

2. Моделювання – процес побудови економічної моделі.

Економічна модель – це система причинно-наслідкових взаємозв’язків між економічними змінними, яка імітує реальний економічний процес і його наслідки.

Види моделей:

· факторні – відображають залежність рівня і динаміки показника від рівня і динаміки економічних показників аргументів;

· структурні – описують співвідношення та зв’язки між окремими елементами, які утворюють єдине ціле (модель має матричну форму);

· однопродуктові – визначають одне обмеження щодо попиту на продукцію, яку виробляє галузь, або обмеження на конкретний ресурс;

· багатопродуктові – розраховані на два і більше обмеження за попитом на продукцію галузі в цілому, або на споживання ресурсу;

· статичні – використовуються, якщо обмеження стосується одного повного відрізку часу;

· динамічні – моделі, в яких обмеження запроваджені для кількох відрізків часу.

За критерієм оптимальності моделі поділяються на:

- моделі з мінімізацією витрат (ресурсів);

- моделі з максимізацією ефекту (доходу, продукту тощо).

Альтернативні засоби складання прогнозу – методи, що не є безпосередньо методами прогнозування:

q варіаційне обчислення;

q теорія катастроф;

q опис системи за допомогою диференційних рівнянь.

*Суть державного програмування і види програм

Програмування – це розробка та реалізація окремих економічних програм щодо проблем, які не можуть бути вирішеними через ринкові механізми.

Мета державного програмування – досягнення прийнятного для суспільства варіанта розвитку економіки.

Специфічні особливості програмування:

- діє паралельно ринковому механізму, коректуючи, але не скасовуючи його;

- спрямовує діяльність економічних суб’єктів, а не керує ними;

- базується на структурному регулюванні;

- має системний і комплексний характер.

Види державних програм за терміном виконання:

· довготермінові (10-20 років);

· середньотермінові (4-5 років);

· короткотермінові (1 рік).

Види державних програм за змістом:

· спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів (наприклад, “Державна програма розвитку вугільної промисловості”);

· програми щодо певних загальнонаціональних проблем (наприклад, “Державна програма зайнятості”);

· програми досягнення економічної рівноваги (наприклад, фінансові програми).

Види програм за масштабом проблем:

· великомасштабні комплексні програми (наприклад, “Комплексна програма НТП”);

· програми соціально-економічного розвитку (наприклад, “Житлова програма”);

· вузькі науково-технічні програми.

Види програм за правовим статусом:

· індикативні;

· директивні.

Комплексна цільова народногосподарська програма – це державний, адресний плановий документ, у якому визначений за ресурсами, виконавцями та сторонами комплекс економічних, техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів, до яких залучені відповідні галузі, господарські органи та регіони.

Види комплексних цільових програм за змістом:

· соціально-економічні;

· виробничі;

· науково-технічні;

· екологічні;

· інституційні;

· регіональні.

Формування системи цілей програми передбачає визначення головної мети з наступним її дезагрегуванням на ієрархічну множину конкретніших цілей (“дерево цілей”).

Процедура побудови “дерева цілей” є евристичною, тобто ґрунтується на оцінці експертів і має такі стадії:

- побудова функціонального дерева цілей;

- формування комплексу цілереалізаційних систем;

- попередні оцінки і відбір цілереалізаційних систем;

- розробка цільових нормативів;

- ранжування цілей.

Розробка попереднього проекту програми передбачає:

- оголошення конкурсу на найефективніше вирішення проблеми;

- розглядання пропозицій, що надішли на конкурс;

- розробка декількох варіантів програми;

- вибір оптимального варіанта програми.

Розробка розгорнутого проекту програми передбачає комплексну оцінку програми і програмних заходів. Економічний механізм включає методи визначення та використання економічних важелів, виділення фінансових та матеріально-технічних ресурсів і розпорядження ними, оцінку й стимулювання діяльності виконавців.

Контроль за ходом формування та реалізації програми здійснюється на основі затвердженої документації, статистичної інформації, бухгалтерської звітності та спеціальної звітності за програмою.

В Україні діє ряд програм економічного і соціального розвитку:

1. Державна програма економічного і соціального розвитку України

Розробляється щороку взаємоузгоджено з проектом Державного бюджету на відповідний рік.

Відображає:

- аналіз соціально-економічного розвитку країни за минули рік та характе­ристику головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;

- вплив очікуваних змін зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації на економіку країни;

- цілі та пріоритети економічного та соціального розвитку у наступному році;

- систему заходів реалізації державної політики з визначенням термінів виконання та виконавців;

- основні макроекономічні показники;

- перелік державних цільових програм, що фінансуватимуться в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету України;

- показники розвитку державного сектора економіки.

2. Програма економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, регіону, міста

Розробляється щороку взаємоузгоджено з проектом Державної програми економічного і соціального розвитку України на відповідний рік.

За структурою аналогічна попередній.

3. Програми розвитку галузей економіки

Відображають:

- характеристику стану відповідної галузі економіки та головних проблем її розвитку;

- комплекс цільових проектів;

- фінансове та ресурсне забезпечення програми;

- розрахунок очікуваної ефективності та термін виконання програми;

- механізм управління та контролю за ходом виконання програми.

4. Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Реформи заради добробуту”

Розроблена відповідно до Конституції України та положень послання Президента України до Верховної Ради України 22 лютого 2000 р., “Україна: поступ у ХХІ ст. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки.”

Відображає стратегічні цілі урядової політики:

- розвиток людського потенціалу;

- зниження рівня бідності та примноження багатства нації;

- підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

- інтеграція України до Європейського союзу.

Головними критеріями досягнення першої мети є:

- зростання середньої тривалості життя;

- зниження смертності новонароджених;

- збільшення обсягу видатків з бюджету на охорону здоров’я, освіту і науку, доступність та висока якість медичних та освітянських послуг.

Зниження рівня бідності передбачає:

- зростання реальних доходів громадян;

- зниження рівня безробіття;

- забезпечення дійового соціального захисту.

Критеріями підвищення конкурентоспроможності економіки є:

- зростання валового внутрішнього продукту;

- підвищення продуктивності праці;

- збільшення питомої ваги високотехнологічної продукції у загальному обсязі експорту;

- підвищення якості та збільшення частини вітчизняної продукції на внутрішньому ринку.

*Макроекономічне планування у системі державного регулювання економіки

Макроекономічне планування – це:

O свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки;

O розробка моделі досягнення бажаного й очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів, засобів і термінів забезпечення цього стану та кінцевих результатів (показників).

Етапи розвитку (еволюція) макроекономічного планування у країнах з розвиненою ринковою економікою:

І: 40 – 50-ті роки ХХ ст.

Застосовується у Франції, Іспанії, Швеції, Норвегії та Нідерландах. Складаються короткострокові плани (бюджетні програми) і середньострокові плани-прогнози (на 5 років). Планові документи мають індикативний характер.

ІІ: 60-ті – середина 70-х років ХХ ст.

До планування (програмування) вдаються практично усі країни Західної Європи та Японія. Складання короткострокових планів-прогнозів пов’язується з держбюджетом (бюджетне планування), практикується середньострокове планування і вперше починають розроблятися довгострокові плани-прогнози (на 15-20 років), насамперед, у Японії.

ІІІ: середина 70-х років ХХ ст. – до сьогодення

Державне планування набуває рис стратегічного планування (цільового державного програмування).

Макроекономічне планування як складова сучасного механізму державного регулювання економіки широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

Об’єкти макроекономічного планування – економічні, соціальні й науково-технічні народногосподарські процеси.

Сфера – державно-корпоративний сектор економіки.

Суб’єкти:

· держава як виразник загальнодержавних інтересів і координатор господарської діяльності;

· великі акціонерні товариства (корпорації);

· недержавні органи й організації (профспілки, інші об’єднання й асоціації).

Основні функції макроекономічного планування:

1) визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки;

2) забезпечення найоптимальнішого варіанта розвитку національної економіки (найкоротшого і найефективнішого способу досягнення поставленої цілі);

3) координація економічної діяльності суб’єктів (забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо);

4) гармонізація економічних інтересів суб’єктів господарювання.

Принципи макроекономічного планування

1. Оцінка сучасного рівня розвитку національної економіки: планові розрахунки мають базуватися на вивченні статистичних та фактичних даних, аналізі практичного досвіду.

2. Правильне визначення пріоритетів обумовлене обмеженістю ресурсів і необхідністю концентрації зусиль на вирішенні найважливіших проблем.

3. Збалансованість – приведення у відповідність макроекономічних планових показників (наявних ресурсів і потреб, грошових витрат та доходів різних суб’єктів економіки тощо).

4. Поєднання різних видів планування – перспективного і поточного, галузевого і територіального – для забезпечення комплексного розвитку економіки, гармонізації суспільних інтересів.

5. Реалістичність – розробка конкретних механізмів реалізації плану (економічних, правових, організаційних тощо).

6. Орієнтація на світові стандарти – врахування у процесі планування світових економічних, екологічних та соціальних стандартів.

7. Адаптація – оперативне коригування планових завдань у зв’язку зі зміною умов і завдань соціально-економічного розвитку країни.

До основних методів макроекономічного планування належать:

- метод системного аналізу;

- балансовий метод;

- нормативний метод;

- програмно-цільовий метод;

- економіко-математичне моделювання.

Метод системного аналізу – передбачає комплексний підхід до об’єкта планування: визначення потреб і можливостей, наявних ресурсів; аналіз меха­нізмів реалізації та результатів планових рішень; вивчення варіантів планових рішень для вибору найефективнішого; обґрунтування планових завдань тощо.

Балансовий метод – узгодження потреб і ресурсів як у масштабі суспільства, так і за окремими складовими національної економіки; координація розвитку окремих виробництв, галузей, регіонів на основі розробки відповідних балансів.

Баланси є складовою державних планів (програм). У практиці використовують:

¨ матеріальні (баланси засобів виробництва, предметів споживання, природних ресурсів тощо);

¨ вартісні (зведений фінансовий баланс, грошових доходів і витрат суб’єктів різних рівнів);

¨ трудові (баланси трудових ресурсів, ринку праці);

¨ міжгалузеві;

¨ міжрегіональні та інші баланси.

Програмно-цільовий метод – розробка важливих програм вирішення найактуальніших соціальних, економічних, екологічних, науково-технічних, регіональних проблем розвитку суспільства. Він передбачає визначення комплексу взаємопов’язаних організаційно-правових та фінансово-економічних заходів, спрямованих на їх виконання.

Економіко-математичний метод – побудований на засадах реалізації принципу оптимізації, тобто вибору плану з найбільшим економічним ефектом. Метод посилює кількісний аналіз економічних явищ і поліпшує обґрунтованість планів.

В економіко-математичному плануванні використовується:

¨ лінійне програмування;

¨ нелінійне програмування;

¨ динамічне програмування;

¨ оптимальне програмування;

¨ математична статистика;

¨ метод найменших квадратів та ін.

Нормативний метод – обґрунтування планових показників за допомогою науково обґрунтованих нормативів, що виражають ступінь економічної, екологічної чи соціальної ефективності виробництва (норми рентабельності, амортизації, ресурсомісткості, викиду шкідливих речовин, прожитковий мінімум, мінімальна пенсія та ін.)

Під час передпланових досліджень аналізують та обґрунтовують фактори і джерела економічного зростання. Вплив факторів на темпи економічного зростання оцінюють із застосуванням методів індексного, факторного і регресійного аналізу, економіко-математичного моделювання.

До основних видів макроекономічного планування відносять: директивне, індикативне, стратегічне.

Директивне планування – спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва, розподілу продукції та послуг.

Основні риси директивного планування

1. Ґрунтується на державній власності.

2. План втілює державну стратегію та пріоритети. Має тотальний характер, охоплюючи всі сторони соціально-економічного життя суспільства.

3. За допомогою директивного планування держава прагне вирішити не тільки макро-, а й майже всі мікроекономічні проблеми.

4. Планові завдання є обов’язковими для виконання (план-закон).

5. Директивне планування для держави є основним інструментом реалізації економічної політики, а для суб’єктів економіки – метою виробництва.

6. Домінування вертикально субординованих відносин в економіці (накази, директиви доводяться “з гори”). Підприємства перетворюються на простих виконавців наказів.

7. Використовуються в основному адміністративні, прямі методи державного регулювання економіки.

Практичні наслідки виконання директивного плану:

· знищення конкуренції, створення умов для монополізму;

· диктат виробника;

· невмотивованість результатів праці;

· ігнорування НТП;

· зниження ефективності виробництва, якості товарів, зменшення їх асортименту;

· виникнення постійного товарного дефіциту;

· породження бюрократизму, волюнтаризму, паразитизму та корупції.

Індикативне планування – спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритету розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимуляторів для їх реалізації.

Основні ознаки індикативного планування

1. Ґрунтується на різноманітті форм власності.

2. Планові документи окреслюють загальні контури майбутнього економічного розвитку (план-прогноз).

3. Завдання мають орієнтований, рекомендаційний характер (обов’язкові тільки для державних підприємств).

4. Головне завдання плану – координація господарської діяльності суб’єктів економіки.

5. Для стимулювання виконання завдань використовуються економічні, прямі, опосередковані та адміністративні методи.

Функції індикативного планування:

§ визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки;

§ координація економічної діяльності суб’єктів (забезпечення інформацією, орієнтація і стимулювання);

§ прогнозування макроекономічного розвитку та ринкової кон’юнктури;

§ з’ясування сфер найефективнішого вкладення капіталу;

§ виявлення неперспективних у майбутньому галузей і підприємств.

Методологія індикативного планування визначає (1) основні принципи, (2) методи розробки, (3) логіку побудови планів.

1. Принципи індикативного планування:

§ поєднання інтересів усіх суб’єктів ринкових відносин;

§ порівняння витрат і доходів;

§ комплексність, що передбачає системний підхід до вирішення проблем;

§ індикативність як спосіб визначення цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку;

§ поєднання планового і ринкового регулювання розвитку економіки;

§ безперервність планування і прогнозування;

§ орієнтація на вирішення соціальних завдань розвитку суспільства.

2. Методи розробки індикативних планів:

§ програмно-цільовий;

§ нормативний;

§ балансовий;

§ економіко-математичний;

§ метод техніко-економічного аналізу;

§ системний метод.

Головні способи реалізації індикативних планів:

¨ застосування економічних регуляторів (податки, кредити, тарифи, інвестиції, ціни, цінні папери, відсотки, резерви, норми і нормативи, бюджет, субсидії та ін.)

¨ застосування адміністративних регуляторів (державні замовлення, штрафи, санкції, ліцензії, дозволи, квоти, антимонопольні закони тощо).

Стратегічне планування:

¨ оцінка існуючих і очікуваних у майбутньому умов діяльності з урахуванням внутрішніх та зовнішніх факторів, на базі якої розробляється стратегія розвитку;

¨ визначення основних пріоритетів розвитку національної економіки, головну роль у реалізації яких відіграє держава. Ці напрямки набувають статусу цільових державних програм.

Стратегічне планування набуло широкого застосування в країнах Європейського Співтовариства.

Принципи стратегічного планування:

- селективність при орієнтації на цілі глобального характеру;

- багатоваріантність планових розрахунків;

- комплексність розробки стратегії.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР).

ДПЕСР України – це комплексна система цілей та стратегій вирішення економічних і соціальних проблем, а також конкретні заходи держави, спрямовані на їх досягнення і реалізацію.

Етапи розробки ДПЕСР України на наступний рік:

1) аналіз стану економіки і прогноз очікуваного виконання плану та бюджету в поточному році;

2) розрахунки макроекономічних показників, моделювання макро-економічних пропорцій, планування доходів та видатків державного бюджету і державних позабюджетних фондів;

3) планування державних потреб у продукції (товарах, роботах, послугах);

4) підготовка проектів державних контрактів з підприємствами (установами, організаціями) на поставки продукції (виконання робіт, надання послуг) для задоволення державних потреб;

5) розробка проектів галузевих та регіональних соціально-економічних програм;

6) формування організаційно-економічного механізму реалізації цілей та завдань ДПЕСР України;

7) розробка проекту ДПЕСР України;

8) винесення Урядом ДПЕСР України на розгляд Верховної Ради України;

9) затвердження ДПЕСР Кабінетом Міністрів України у визначені ним терміни.

Таблиця 2.1.

Поділ державних програм за строком розробки

Контрольні питання

1. Розкрийте основні принципи прогнозування. Чим би ви доповнили їх перелік?

2. Охарактеризуйте основні методи прогнозування.

3. В чому суть програмування національної економіки?

4. Що являє собою комплексна цільова народногосподарська програма?

5. Охарактеризувати етапи формування програми.

6. Розкрийте взаємозв’язок між макроекономічним плануванням, прогнозу­ванням і програмуванням.

7. Надайте характеристику форм макроекономічного планування.

Література

1. Закон України “Про державне прогнозування та розробку програми соціально-економічного розвитку країни” // Економіка і прогнозування – 2000, №1.

2. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. – К.: Атіка, Ельга – Н, 2000. – С. 67-183.

3. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М.Чистов, А.Є.Нікіфоров, Т.Ф.Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000, – С. 33-72.

4. Економічна політика і середньостроковий прогноз розвитку економіки країни. // Економіка і прогнозування. – 2001. №1. – С. 5-33.

5. Панасюк Б. Концептуальні основи економічного прогнозування і планування // Економіка України. – 1996. – №5. – С. 7-17.

6. Власюк В.С. Прогнозування ємності зовнішніх ринків продукції чорної металургії // Економіка і прогнозування. – 2002. – №3. – С. 117.

7. Кораблін С.О. Валютно-курсова стратегія України. // Економіка і прогнозування. – 2002. №1. – С. 30.

8. Бурлай Т.В. Особливості методичних підходів до прогнозування змін макро­економічної кон’юктури. // Економіка і прогнозування. – 2002. – №3 – С. 126.

9. Черняк О.І., Кудіненко М.Я. Аналіз та прогноз динаміки ВВП України за допомогою методу SSA. – 2002. №4. – С. 134.

10. Кваснюк Б.Є. Роль держави у стратегії довгострокового розвитку. – У зб.: Переходная экономика: методология, теория, политика. Сборник научных трудов. – Днепропетровск: Наука и образование, 2003. – С. 299-317.

11. Беседин В.Ф. Методы и проблемы разработки прогнозов и программ экономического и социального развития Украины. В сб.: Переходная экономика: теория, методология, политика. Сборник научных трудов. – Днепропетровск: Наука и образование, 2003. – С. 344-364.

12. Білоцерківець В.В. Економічне зростання та його регулювання: теоретичний аспект. – У зб.: Переходная экономика: теория, методология, практика. Сборник научных трудов. – Днепропетровск: Наука и образование, 2003. – С. 364-380.