Механізм зовнішньоекономічної політики

Зовнішньоекономічна політика, що проводиться уря­дом країни, — це державна політика в галузі експорту та імпорту, мита, тарифів, обмежень, залучення іноземного капіталу і вивозу капіталу, здійснення спільних економічних проектів.

З даних таблиці 14.5 видно, що у 1998—1999 рр. спостерігало­ся значне скорочення обсягів імпорту порівняно з докризовим 1997 р. на 13 % і 30 % відповідно. Проте і цей факт можна поста­вити під сумнів, припустивши, що імпорт скоротився за рахунок непаливних ресурсів до рівня критичного імпорту.

Таблиця 14.5

ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИЙ БАЛАНС УКРАЇНИ за 1996—2003 рр., млн дол.

До основних елементів зовнішньоекономічної політики нале­жать: торговельна політика, валютна політика, політика інозем­ного інвестування.

4.1. Зовнішньоторговельна політика

Зовнішньоторговельна політика — система економіч­них, організаційних, політичних заходів щодо розвитку зовніш­ньоторгових відносин даної країни або групи країн; включає ви­значення обсягів географічної і товарної структури експорту та імпорту (табл. 14.6).

Протягом останніх років в Україні сталися істотні зміни в гео­графічній структурі зовнішньої торгівлі товарами та послугами. Тривав процес скорочення обсягів торгівлі з країнами СНД. Час­тка країн цієї групи в загальному товарообігу скоротилася з 44,6 % у 2000 р. до 38,8 у 2003 р. Торгівля з країнами далекого зарубіжжя, у т. ч. з ЄС, навпаки розвивалася більш швидкими темпами.

Протягом 2000—2003 рр. спостерігалися високі темпи зрос­тання експорту товарів. Вони збільшилися майже вдвічі. Привер­тає увагу прискорення темпів зростання експорту машинобудів­ної продукції. У 2003 р. обсяги експорту останньої збільшилися на 38,3 %. Основними споживачами продукції машинобудування залишаються країни СНД. Водночас значно зросла (до 36,5 %) частка європейських країн. Частка експортних поставок до нових країн—членів ЄС зросла до 18,3 %.

Український експорт характеризується значною часткою про­дукції сировинної спрямованості та низьким рівнем доданої вар­тості, що виснажує ресурсну базу країни та робить її економіку досить вразливою до зовнішніх шоків, зміни цінової кон’юнк­тури. Частка товарів з високою доданою вартістю в загальному обсязі експорту залишається незначною — на продукцію маши­нобудування припадає лише 15 %.

У структурі українського експорту продовжує домінувати проду­кція металургійної промисловості, хоча частка цієї групи в загально­му обсязі експорту зменшилася з 41,9 у 2000 р. до 35,8 % у 2003 р.

Динаміка обсягів імпорту товарів у 2000—2003 рр. формува­лась під впливом комплексу різноспрямованих чинників, насампе­ред за рахунок зменшення енергоємності української економіки, приватизації українських нафтопереробних заводів, коливання цін на нафту, зрушень у структурі внутрішнього попиту.

Слід відзначити позитивну тенденцію зростання в структурі імпорту частки продукції машинобудівної промисловості з 17,6 % у 2000 р. до 23,8 % у 2003 р. Протягом 2003 р. імпортні поставки машинобудівної продукції зросли на 51,0 ⁰%. Основним чинником такої динаміки є прискорення темпів оновлення осно­вного капіталу та зростання у зв’язку з цим інвестиційного попи­ту на імпортні машини та обладнання.

Основними рисами державного регулювання зовнішньої тор­гівлі в даний час є застосування у взаємодії двох різних типів зо­внішньоторговельної політики — протекціонізму і лібералізації.

Протекціонізм має на меті забезпечення найбільш сприятли­вих умов для реалізації на внутрішньому ринку товарів націона­льних виробників, захист внутрішнього ринку від іноземної кон­куренції. Ці задачі зважуються застосуванням засобів політики лібералізації.

Таблиця 14.6

ГЕОГРАФІЧНА СТРУКТУРА ЕКСПОРТУ—ІМПОРТУ ТОВАРІВ (млн дол. США)

Закінчення табл.

Засоби зовнішньоторговельної політики підрозділяються на слідуючі основні групи:

• тарифні (митні тарифи);

• нетарифні (кількісні обмеження, інші нетарифні методи, то­ргово-політичні методи стимулювання експорту, торгові догово­ри й угоди).

Мита підвищують вартість товару, тому що експортер (імпортер) змушений компенсувати свої витрати на сплату мита за рахунок збі­льшення ціни на товар. Високі імпортні мита роблять іноземні товари неконкурентоспроможними на внутрішньому ринку і використову­ються для захисту національних виробників аналогічних товарів.

4.2. Валютна політика

Валютна політика являє собою сукупність економіч­них, юридичних і організаційних форм і методів в галузі валют­них відносин, здійснюваних державою і міжнародними валютно- фінансовими організаціями.

Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі моне­тарної політики взагалі — зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін.

Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектору економіки. Це, зокрема:

• лібералізація валютних відносин у країні;

• забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабі­льних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок;

• забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

• захист іноземних та національних інвестицій у країні;

• забезпечення стабільності курсу національної валюти.

Досягнення цілей валютної політики забезпечується через за­конодавче регулювання валютних відносин (валютне регулюван­ня) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валют­ного регулювання тісно між собою пов’язані. При широкому тра­ктуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є по суті, її складовими.

Сферою дії валютної політики є валютний ринок і ринок до­рогоцінних металів і каменів.

Поточна валютна політика підрозділяється на дисконтну полі­тику і девізну політику. До валютної політики також належать валютне субсидування і диверсифікація валютних резервів.

Задачею поточної валютної політики є забезпечення норма­льного функціонування системи, підтримка рівноваги платіж­них балансів.

Валютна дисконтна політика представляє собою систему еко­номічних і організаційних заходів по збалансуванню платіжних зобов’язань, орієнтовану на коригування валютного курсу. Ця по­літика проявляється у впливі на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію короткострокових інвестицій.

Валютна девізна політика — це система регулювання валют­ного курсу покупками і продажем валюти за допомогою валют­ної інтервенції і валютних обмежень.

Валютна інтервенція — це цільова операція Національного Банку України по купівлі-продажу іноземної валюти для обме­ження динаміки курсу національної валюти визначеними межами його підвищення чи зниження.

Проте слід мати на увазі, що валютні інтервенції впливають не тільки на кон’юнктуру валютного ринку і динаміку валютного курсу, а й на кон’юнктуру ринку грошей та товарних ринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшення маси грошей в обігу і пропозиції грошей, що спричи­няє зростання рівня відсотка, скорочення платоспроможного по­питу. Щоб уникнути негативного впливу подібних наслідків ва­лютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасно з операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючі операції на відкритому ринку протилежного спрямування: у разі продажу іноземної валюти на валютному ринку на таку ж суму на відкри­тому ринку купують цінні папери, а при купівлі іноземної валюти продають цінні папери. Такі операції називаються стерилізова­ною інтервенцією.

Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових, організаційних заходів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом і т. д.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були:

• введення обов’язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100 % чи на 50 %);

• заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резиден- тами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам;

• заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;

• заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усере­дині країни. Такі позички дозволяються тільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку;

• заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без до­зволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму;

• контроль за прямими інвестиціями, спрямований на збалан­сування прямих інвестицій резидентів за кордоном і прямих інве­стицій нерезидентів в Україні;

• лімітування валютної позиції комерційних банків- резидентів та контроль за дотриманням установлених норма­тивів відкритої позиції;

• жорстка фіксація валютного курсу національної валюти.

Крім валютних обмежень практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують пере­важно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема:

• курсова політика;

• облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетар­ної політики;

• валютна інтервенція (девізна політика);

• регулювання сальдо платіжного балансу;

• формування та використання золотовалютних резервів.

Курсова політика є невід’ємною складовою урядової програми економічного розвитку держави і має враховувати весь комплекс інструментів та реальні можливості щодо її реалізації. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 17 лютого 1993 р. вста­новлення валютного курсу національної валюти належить до спі­льної компетенції НБУ та Кабміну.

Україна використовувала кілька режимів валютного курсу — від плаваючого до фіксованого з дальшим переходом до керова­ного плаваючого курсу.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підви­щення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівнова­женість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможні­стю грошових одиниць.

Мета девальвації — зниження офіційного курсу для стиму­лювання експорту та стримування імпорту.

До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальва­ція супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація — підвищенням. За умов «плаваючих» валютних ку­рсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валют­ному ринку.

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійс­ним, що склався на ринку.

Довгострокова валютна політика охоплює довгострокові захо­ди структурного характеру по зміні валютного механізму. Осно­вними методами довгострокової валютної політики є міждержав­ні переговори й угоди, насамперед у рамках Міжнародного валю­тного фонду, а також на регіональному рівні (Європейський фонд валютного співробітництва й ін.).

Заходами довгострокової валютної політики є порядок валют­них розрахунків, режим валютних курсів і паритетів, викорис­тання золота і резервних валют, міжнародних платіжних засобів та ін.

4.3. Політика іноземного інвестування

Серед широкого кола питань, які розглядаються зовні­шньоекономічною політикою, на сьогодні однією з найактуаль­ніших є політика іноземного інвестування.

До останнього часу розвинуті країни експортували, а країни, що розвиваються, імпортували капітал. У 80—90 рр. корінним чином змінились напрямки і структура інвестиційних процесів. Інвестиції інших розвинутих та нових індустріальних держав ві­діграють суттєву роль в економіках таких країн як США, Німеч­чина, Японія, Франція та ін. Для більшості країн з перехідною економікою іноземні інвестиції стають ключовим фактором їх ефективного розвитку.

Міжнародний інвестиційний ринок — це сукупність економі­чних відносин, які виникають між суб’єктами різних країн щодо залучення та вкладення міжнародних інвестицій, у результаті яких формуються попит і пропозиція на інвестиції, ціна на інвес­тиції, конкуренція в інвестиційному середовищі. Міжнародний інвестиційний ринок є регулятором сукупності суспільно- економічних відносин, що виникають між продавцем і покупцем інвестиційних ресурсів, які знаходяться у різних країнах.

Функціонування міжнародного інвестиційного ринку немож­ливе без відповідної інфраструктури: кредитних інститутів (бан­ків), інвестиційних фондів і компаній, фондових бірж, страхових та консалтингових фірм тощо.

Міжнародна інвестиційна діяльність є сукупністю практич­них дій суб’єктів господарювання щодо вкладення міжнародних інвестицій. Вона перерозподіляє у просторі й часі ресурси між окремими суб’єктами та об’єктами різних країн.

Вивезення капіталів зумовлюється дією низки чинників:

• надлишком капіталів у країні (що може спричинити, зокре­ма, падіння норми прибутку);

• потребою у нових ринках збуту (у тому числі товарів, у яких закінчився «життєвий цикл»);

• формуванням певного рівня конкурентоспроможності еко­номіки;

• міжнародним поділом праці;

• транснаціоналізацією світової економіки;

• пошуком стабільних умов застосування капіталів;

• політичними мотивами;

• особистими мотивами тощо.

Необхідність залучення іноземних інвестицій виникає за:

• обмеженості внутрішніх інвестиційних ресурсів;

• низької інвестиційної активності власних інвесторів;

• необхідності залучення разом з інвестиціями нової техніки і технології;

• бажання створити конкурентоспроможну економіку, освоїти світові ринки, необхідності посилення «відкритості» економіки;

• потреби в модернізації соціальної структури суспільства;

• наявності політичних мотивів тощо.

Упродовж останніх 25 років ринки капіталу стають глобаль­ними і відображають фінансову сторону обміну товарами та пос­лугами. Лише за 10 років, з 1986 до 1996, загальна сума накопи­чення прямих іноземних інвестицій (2 трлн дол.) майже у 2,7 разу перевищила суму, нагромаджену за весь попередній (до 1986 ро­ку) період. У 1999 році прямі іноземні інвестиції, вкладені в еко­номіку країн світу, збільшилися порівняно з попереднім роком на 25 % і досягли 827 млрд дол. Дві третини від цієї суми (609 млрд дол.) припадає на розвинені країни. Найбільшим реци­пієнтом є США, а серед країн Євросоюзу — Швеція. У країни, що розвиваються, надійшло 198 млрд дол. (зростання — 15%). Тому є підстави стверджувати, що приплив саме прямих інозем­них інвестицій став одним із чинників, які прискорюють розви­ток світової економіки.

Однією з найголовніших причин стрімкого зростання прямих іноземних інвестицій є формування і швидкий розвиток міжна­родних компаній нового типу — транснаціональних корпорацій (THK): на початку 70-х років їх налічувалося 7,5 тис., через де­сять років — 12 тис., у середині 90-х — понад 40 тис. THK конт­ролюють до 90 % усіх прямих іноземних інвестицій світу. Украї­нські вчені, посилаючись на висновки експертів, наводять дані про прогноз розвитку світового ринку капіталу: за найближчі 10 років він має зрости у десять разів — до 200 трлн дол., внаслідок чого темпи зростання світової економіки сягнуть 20 %.

Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлена розвитком го­сподарських зв’язків між країнами світу і залежить як від об’єктивних економічних законів, так і від політико-економічної мети діяльності держав у світовому політичному й економічному просторі. Дія цих чинників суттєво позначається на інтенсивності й напрямах міжнародної міграції капіталів.

За даними Державного комітету статистики, станом на 1 січня 2004 року загальний обсяг вкладених в українську економіку пря­мих іноземних інвестицій становив 6657,6 млн дол. В розрахунку на одну особу обсяг прямих інвестицій складає 150 дол. США. У більшості постсоціалістичних країн ці показники є значно вищи­ми: у Чехії — 4 тис. дол. США, в Угорщині — 2,4 тис. дол. США, у Польщі — 1 тис. дол. США, в Росії — 370 дол. США.

Серед країн світу лідерами прямого інвестування в українську економіку є США (1074,8 мли дол., або 16,2 % від загального об­сягу) Кіпр (779,2 млн дол., або 11,7%), Великобританія (686,1 мли дол., або 10,3 %).

Серед регіонів України лідерами у залученні прямих іноземних ін­вестицій є Київ (2123,4 млн дол., або 31,2% до загального обсягу), Дніпропетровська (598,4 млн дол., або 9 %), Київська (473,7 млн. дол., або 7,1 %) і Донецька (434,2 млн дол., або 6,5 %) області. За даними Мінпромполітики, у галузях промисловості зареєстровано близько 2 тисяч спільних підприємств, із них лише половина випускає продук­цію. За видами економічної діяльності пріоритет отримання прямих інвестицій продовжує належати оптовій торгівлі та посередництву у торгівлі — 996,0 мли дол. США (14,0 %), харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських продуктів — 988,0 мли дол. США (13,9 %), машинобудуванню — 597,0 мли дол. США (8 %), фінансо­вій діяльності — 491 мли дол. США (7,0 %), металургії та обробці металу — 388 мли дол. США (5,4 %).

Аналіз структури іноземного інвестування промисловості дає змогу дійти таких висновків. По-перше, іноземний інвестор вкла­дає кошти у некапіталомісткі галузі, які можуть забезпечити, за певних обставин, швидку окупність капіталу. По-друге, рівень інвестування у капіталомісткі галузі (машинобудування та мета­лообробка, металургія, транспорт і зв’язок, наука й наукове об­слуговування) щорічно падає. По-третє, іноземні інвестори охоче вкладають кошти лише у рентабельні галузі (що й не дивно).

Усі заходи, які пропонуються для підвищення інвестиційної привабливості української економіки для капіталу нерезидентів, можуть поділятися на дві великі групи: заходи, що впливають на всіх, і заходи, що впливають тільки на іноземних інвесторів. Найго- стріші проблеми підвищення інвестиційної привабливості українсь­кої економіки виникають у макроекономічній сфері. Розв’язувати їх треба з урахуванням інтересів і внутрішніх, і іноземних інвесторів.

Компанії з іноземними інвестиціями, як правило, дуже уважно ставляться до системи інвестиційних пільг у країні, що приймає. Бо такі пільги — важливий елемент підвищення конкурентного становища фірми та забезпечення її панівного господарського і фінансового становища. На Заході основна кількість пільг, якими можуть скористатися іноземні інвестори, пільги загальноеконо­мічні. Вони поширюються на всі компанії, котрі інвестують свої кошти, — на національні й на іноземні. У країнах, що розвива­ються, та у країнах із перехідною економікою існують окремі спеціальні пільги для іноземних інвесторів. Особливо багато цих пільг надається в оффшорних зонах.

5.