Методологічні основи порівнянь конкурентоспроможності національних економік

Широко розповсюджене, проте інтуїтивне і вузьке визначення конкурентоспроможності пов’язується з оцінкою частки країни на світових ринках продуктів. Ця концепція базується на використанні країнами у міжнародному розподілі праці первинних порівняльних переваг національних економік (дешевої праці, багатих природних ре­сурсів, сприятливих географічних та інфраструктурних чинників) для експорту продукції у країни, де таких переваг немає.

Однак, на думку М. Портера, це глибоко викривлений погляд на конкурентоспроможність, що працює проти національного про­гресу, проти добробуту у перспективі^[36]. По-перше, девальвація спри­чиняє колективну плату всього суспільства за здешевлення експорту окремих товарів та послуг, оскільки підвищує ціну імпорту інших товарів та послуг. По-друге, експорт, що базується на дешевій праці, стримує підвищення стандартів життя в країні, особливо враховую­чи, що вигоди від зростаючого експорту отримує лише вузький про­шарок суспільства. Одночасно це гальмує зростання внутрішнього попиту і розвиток внутрішнього ринку. Так, в Україні економічне зростання в останні три роки має здебільшого кон’юнктурний ха­рактер — головним чином внаслідок високого попиту та цін на ме­тали на світових ринках. При цьому конкурентоспроможність укра­їнського експорту базується на активній експлуатації природних ресурсів, дешевій робочій силі, надзвичайно низькій платі за землю, недооцінених основних фондах та девальвованій внаслідок фінан­сової кризи 1998 р.

У більш широкому розумінні конкурентоспроможність означає можливість виграшу у змаганні, а в економічній сфері — це здатність Розділ 2. Конкурентна політика в епоху глобалізації та її Індикатори 81 набувати властивостей, що створюють переваги д ля суб’єкта економіч­ного змагання. З розгортанням технологічної революції у ринковому середовищі виникає можливість отримання додаткових конкурентних переваг країн завдяки впровадженню науково-технічних досягнень та інновацій не тільки на всіх стадіях виробничого циклу, а й по всіх ланцюжках руху товарів та послуг — від виробників до споживачів. Такі додаткові конкурентні переваги пов’язані з розвитком інтелекту, генеруванням і розповсюдженням знань, тому загалом є необмеже­ними. Вони трансформуються у підвищення продуктивності праці, а відтак — доходу всієї економіки і життєвого рівня громадян.

Існує чітка залежність між рівнем економічного розвитку на­цій та тими факторами, що визначають їх конкурентні переваги на різних стадіях розвитку^[37]. Те, що являло силу у змаганні компаній на ранніх стадіях розвитку економіки, стає слабкістю на наступних стадіях. Так, інтенсивність використання ліцензованих технологій здійснює більший вплив на розвиток країн з низьким рівнем до­ходу, водночас даючи їм поштовх для подальшого технологічного розвитку. Але щоб увійти у групу технологічних лідерів, отримувати більші прибутки і мати більші можливості для подальшого розвитку, вони мають турбуватися про власні технологічні інновації. Відома аксіома — звички породжують самозаспокоєння і стають на заваді подальшого розвитку компаній.

Просування до складніших способів змагання залежить від наяв­ності чотирьох груп умов, які забезпечуються одночасними змінами у мікроекономічному діловому середовищі:

— факторні умови, тобто наявність факторів виробництва, що по­трібні для успішної конкуренції у певній галузі: кваліфікована робоча сила, фізична, адміністративна, інформаційно-комунікаційна інфра­структура, мережа наукових інститутів, природні ресурси та капітал;

— умови з боку попиту на внутрішньому ринку — наявність до­статнього попиту з боку місцевих споживачів як на широко розпо­всюджені продукти та послуги, так і на нетрадиційні у спеціалізова­них сегментах ринку;

— наявність споріднених та підтримуючих галузей: наявність достат­ньо потужних місцевих постачальників та компаній у споріднених об­ластях, існування кластерів замість ізольовано працюючих галузей;

— стала стратегія та змагальність компаній, тобто підприємниць­ке середовище, що сприяє залученню інвестицій та постійному онов­ленню (у тому числі через захист інтелектуальної власності), система стимулів, відкрита і активна конкуренція серед місцевих компаній.

Ці складові конкурентоспроможності на мікрорівні формують разом той простір, те національне середовище, яке кожна держава повинна створювати та підтримувати для своїх галузей. Якщо стано­вище у країні вимагає від компаній постійного оновлення та інвес­тування, компанії не лише отримують конкурентні переваги, але й нарощують свій потенціал.

Ці фактори є різними для різних стадій розвитку країн. За М.Пор­тером чітко окреслюються три стадії розвитку, для яких характерні відмінні критерії у змаганні компаній, рівні продуктивності праці і доходу країни (рис.2.1).

Рис. 2.1. Стадії економічного розвитку

На стадії факторно керованої економіки головною передумовою конкурентоспроможності є дешева робоча сила та доступ до при­родних ресурсів. Технології привносяться через імпорт, прямі іно­земні інвестиції, імітацію зарубіжних технологій. Фірми конкурують по цінах та прямому доступу до споживача, фокусуються на трудо- витратному виробництві та видобуванні ресурсів. Така економіка є високочутливою до світових економічних криз, змін споживчих цін та валютних курсів^[38].

В інвестиційно керованій економіці головною передумовою її кон­курентоспроможності є ефективність виробництва стандартних про­дуктів та послуг. Продукція і послуги стають більш розвинутими, але технології та конструкції здебільшого приходять з-за кордону і стають доступними через ліцензування, спільні підприємства, прямі іноземні інвестиції та імітацію. При цьому нації не тільки залучають іноземні технології, а й розвивають спроможність до їх покращання. Економіка концентрується на експорті обробної промисловості та не пов’язаних з ресурсами послуг. Вона нестійка до фінансових криз та зовнішніх шоків.

В інноваційно керованій економіці головною передумовою отри­мання конкурентних переваг є спроможність виробляти інноваційну продукцію та послуги на високотехнологічному рівні. Добре роз-

Розділ 2.

Такі успішні інвестиційно-керовані економіки як Тайвань та Сінгапур наприкінці XX сторіччя усвідомили, що їх стабільні ін­вестиції в інфраструктуру, у виробничі філії транснаціональних корпорацій, а також сильне державне регулювання з метою стиму­лювання ефективності стали недостатніми для підтримки високого рівня добробуту населення. Досить високий рівень заробітної пла­ти та внутрішньої собівартості робить їх вразливими в конкуренції з країнами з нижчим рівнем заробітної плати, такими як Китай. Після кризи 1997 р. переорієнтація потоків іноземного капіталу з Південно-Східної Азії з центром у Сінгапурі до Східної, переду­сім до Китаю, стала поштовхом для переходу Сінгапуру і Тайваню на шлях інноваційно-керованої економіки з наявністю глибоких кластерів.

Економіки колишньої соціалістичної співдружності, які вважа­лися інвестиційно-керованими, нерідко показують всі ознаки фак- торно-керованих, де переважає низькотехнологічне виробництво, що базується на експлуатації природних ресурсів та дешевої робочої сили, а нові технології приходять через спільні підприємства або імітацію зарубіжних аналогів. Конкурентоспроможність забезпечу­ється переважно за рахунок низьких цін на продукцію, а не високої продуктивності. Міжнародний досвід свідчить, що для отримання прогресу цю стадію розвитку потрібно пройти якомога скоріше, здійснивши відповідні соціальні та інституційні перетворення, а на їх основі сформувати передумови для впровадження інвестиційно- інноваційної моделі розвитку. Тільки цей шлях дасть змогу увійти у міжнародну спільноту на умовах партнерства.

Слід врахувати одну характерну особливість перехідних економік, що трансформуються від командно-адміністративної до ринково-орі- єнтованої моделі управління та господарювання. Вони, на відміну від слаборозвинутих країн, мають базові умови для високого рівня розвитку продуктивних сил, у тому числі значний накопичений по-

тенціал у науково-технологічній сфері, широку мережу об’єктів со­ціальної інфраструктури, зокрема закладів освіти, охорони здоров’я. У той же час існування низьких соціальних стандартів та вартості робочої сили, цін, ще й досі деформованих під впливом адміністра­тивних обмежень і недостатньо регульованих ринковими законами, а також до останнього часу негармонізованої з міжнародною системи оцінок результатів економічної діяльності ускладнювали міжнарод­ні зіставлення, визначення місця і перспектив інтеграції таких країн у глобальне середовище. Тому ці країни після 14 років перетворень складають у міжнародних зіставленнях особливу групу — між розви­нутими та слаборозвинутими країнами.

З іншого боку, прискорене відкриття економік цих країн та вклю­чення у систему міжнародних зв’язків поряд із здійсненням карди­нальної зміни суспільних відносин та інституцій неминуче призво­дило до втрат їх потенціалу під час переходу і необхідності заново включатися у змагання за конкурентоспроможність. Більшість таких країн мала розраховувати на довготривалий процес надолужування більш розвинутих країн та вирівнювання ступенів розвитку. Ті кра­їни, що першими усвідомили цей факт, визначили для себе шляхи підвищення міжнародної конкурентоспроможності й поклали їх в основу своїх програм розвитку.

Відправною точкою визначення конкурентоспроможності у сучас­ному світі повинен бути її зв’язок з продуктивністю економіки як джерела підвищення національних стандартів життя. У свою чергу, вона вимірюється вартістю товарів та послуг, вироблених на одиницю національних людських, капітальних та природних ресурсів, і зале­жить від продуктивності праці конкретного локального виробника.

Таким чином, головна проблема для будь-якої країни — створити умови швидкого та стабільного підвищення продуктивності праці місцевих компаній.

Безперечно, багатство нації створюється на мікрорівні — зі спро­можності фірм ефективно створювати товари та послуги, що мають додану вартість. Мікроекономічні основи розвитку — це передусім якість підприємницького середовища та складність стратегій ком­паній. А тверда макроекономічна політика й стабільні політичні та законодавчі інституції лише створюють для цього загальні переду­мови.

Національні компанії повинні постійно удосконалювати способи конкуренції, якщо бажають успішно розвиватися, а загалом це при­зводить до переходу від змагання за початкові конкурентні переваги (дешева робоча сила або природні ресурси) до конкурентних пере­ваг, що виникають з використанням більш ефективних та усклад­нених технологічних процесів, маркетингу, менеджменту. Перехід країн від ранніх до більш високих стадій розвитку супроводжується зростанням доданої вартості, створеної економічними агентами, і доходу в цілому. У зв’язку з цим у дослідженні поділ країн по стаді­ях розвитку здійснюється за найбільш узагальнюючим показником — доходом або ВВП на душу населення, переоціненим за паритетом купівельної спроможності (ПКС) національної валюти до долара США. Вибір цього критерію обумовлений тим, шо це єдиний для всіх країн узагальнюючий вимірювач мікроекономічної конкуренто­спроможності, прийнятий у міжнародній статистиці. Він, з одного боку, відображає структурну основу розвитку економіки країни на середньо- та довгостроковий період, а з іншого — знаходиться під впливом низки короткострокових непередбачуваних факторів, таких як природні катаклізми, макроекономічні шоки, зміни цін у кон­кретних експортних галузях.

Найбільш характерні ознаки стратегій компаній у країнах з низьким, середнім та високим рівнем доходу відображено на схемі (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Характеристики стратегії компаній відповідно до стадій розвитку та рівня доходу

Безумовно, найскладніше статистично оцінити чисельні значен­ня критерію поділу країн за доходом. Автори дослідження пов’яза­ли значення доходу з конкурентними позиціями країн.

Здійснений за допомогою сімейства регресійних моделей аналіз залежності змінних — оцінок складових підприємницького середови­ща (їх 55) та складності діяльності компаній (їх 16) від обсягу ВВП на душу населення за ПКС по різних країнах дозволив розподіли­ти вибрані 93 країни^[40] на три групи, що відповідають трьом стадіям економічного розвитку та рівням доходу, а також визначити критерії такого групування. Поділ здійснено таким чином:

— країни з низьким рівнем доходу — ВВП на душу населення за ПКС нижче 4 тис. дол. США, їх було 20 у 2004 р.;

— країни з середнім рівнем доходу — між 4 тис. дол. США та 17 тис. дол. США-43;

— країни з високим рівнем доходу — понад 17 тис. дол. США — ЗО.

Таблиця 2.6

Ранги країн за індексами конкурентоспроможності бізнесу*

1998—2004 рр. (вибірка з 93 країн)

★Джерело. The Global Competitiveness Report, 2004—2005. — P. 17.

Модель враховує дані відповідей в середньому 80 респондентів у кож­ній країні на 50 запитань по 10 групах факторів. Серед 103 країн, що обстежувалися, вибрано 93 країни з найнижчою варіацією оцінок. Pe-

Розділ 2. Конкурентна політика в епоху глобалізації та її індикатори 87 зуяьтати оцінок відображено у табл. 2.6. Згідно з даними, ClUA та Фін­ляндія зберігають протягом 7 останніх років перші два місця у рейтингу; Швеція, Японія та Індія відчутно покращили середовище для підпри­ємницької діяльності, у той час як Сінгапур та Корея майже не змінили оцінок своєї поточної конкурентоспроможності, а Канада їх погіршила. Що стосується країн колишнього соціалістичного табору, то Польща, Угорщина, Російська Федерація та Україна погіршили свої рейтинги, не витримавши конкуренції з боку своїх сусідів, що почали брати участь у обстеженнях з 2001 р. — Естонії, Литви, Словенії, Латвії.

Результати цього аналізу свідчать, що є певна відміїїність у динаміці рейтингів та індексів конкурентоспроможності росту (ІКР) та конкурен­тоспроможності бізнесу (ІКБ) по різних країнах, тобто не завжди країна зі сприятливою макроекономічною ситуацією створює підприємниць­кий клімат, що сприяє розвитку компаній та спонукає їх до конкуренції. Ця обставина викликала появу узагальненого індексу конкурентоспро­можності, побудованого на основі двох розглянутих індексів.

Глобальний індекс конкурентоспроможності. У Глобальному звіті про конкурентоспроможність {The Global Competitiveness Report) за 2004—2005 pp. подано новий інструмент міжнародних порівнянь конкурентоспроможності країн — глобальний індекс конкуренто­спроможності {The Global Competitiveness Index).

Впровадження нового індексу його авторами пояснюється тим, що згадані індекси ІКР та ІКБ описують два аспекти єдиного процесу, а саме продуктивності праці, тому вони не повинні використовуватися відокремлено один від одного. Спроможність компаній до процвітання залежить, серед інших факторів, від ефективності державних інституцій, досконалості системи освіти та загальної макроекономічної стабільності в країні операцій, але досконале макроекономічне середовище ще не гарантує процвітання, якщо компанії не використовують ефективних методів виробництва товарів та послуг на мікрорівні. Тільки підсилю­ючи одне одного, макро- та мікро фактори розвитку економіки можуть спільно визначати рівень продуктивності та конкурентоспроможності. Тому не дивно, що кореляція між іїщексом ІКР та ІКБ є дуже високою (за оцінками експертів у 2003 р. вона складала 95,4%).

Головна відміїшість між обома індексами полягає не тільки у рівнях проведення аналізу причинно-наслідкових зв’язків (макро- та мікро­рівні), а й у відображенні динаміки продуктивності: якщо ІКБ описує статичні детермінанти продуктивності, то ІКР пропонується для оці­нок її динаміки у середи ьостроковій перспективі протягом 5 років.

Врахування в одному індексі як статичних, так і динамічних ха­рактеристик продуктивності дозволило авторам навести визначення Глобального індексу конкурентоспроможності (далі — ГІК) як набо-

ру інституцій, політик та факторів, що визначають усталені рівні еко­номічного добробуту у поточному та середньостроковому періодах.

Формування узагальненого глобального індексу ГІК ґрунтується на трьох принципах.

Принцип перший — продуктивність є комплексним поняттям, що визначається багатьма факторами у 12 сферах:

І. Інституції; 2. Фізична інфраструктура; 3. Макроекономічна стабільність; 4. Безпека; 5. Людський капітал; 6. Ефективність ринку товарів; 7. Ефективність ринку праці; 8. Ефективність фінансового ринку; 9. Технологічна готовність; 10. Відкритість та ємність ринку; 11. Складність ведення бізнесу; 12. Інновації.

У зв’язку з цим прийнято рамковий підхід до визначення стадій розвитку:

по-перше, головні фактори, що визначають конкурентоспроможність бідних країн, суттєво відрізняються від факторів для багатих країн;

по-друге, якщо за М. Портером розвиток на другій стадії керується спроможністю і бажанням інвестувати, то у підході, що розглядаєть­ся, головним фактором є ефективність.

по-третє, змінено спосіб класифікації країн — головними кри­теріями групування країн є розмір ВВП на душу населення, скори- гований на обмінний курс національної валюти (а не на ПКС), та частка первинного (сировинного) експорту у його загальному обся­зі, які віддзеркалюють наявність тих чи інших конкурентних переваг країни у боротьбі її компаній на міжнародних ринках і, відповідно, узагальнено визначають стадію її розвитку.

Другий принцип побудови індексу ГІК — принцип переходу — ґрунтується на визнанні того факту, що країни по мірі свого роз­витку рухаються від однієї стадії розвитку до другої повільніше, а питома вага кожного підіндексу у рівнянні, що визначає величину індексу для країн, згрупованих по стадіях розвитку, зменшується повільніше від першої до третьої стадії.

На першій — базовій — стадії розвитку, яку можна назвати фак­торно керованою, компанії конкурують між собою за цінами. Вони отримують конкурентні переваги завдяки дешевим факторам ви­робництва (дешевій робочій силі та дешевим природним ресурсам з низьким ступенем переробки), виробляють предмети широкого вжитку та просту продукцію, зазвичай спроектовану у інших кра­їнах. Щоб бути конкурентоспроможною на цій стадії, економіка повинна відповідати низці базових вимог, головними серед яких є добрі інституції, задовільна інфраструктура, базовий рівень розвитку людського капіталу, макроекономічна стабільність та загальна осо­биста безпека. Проте досягнення успіху на цій стадії означає втрату конкурентоспроможності, оскільки позитивні темпи зростання ве­дуть до підвищення заробітної плати, а зростаюча заробітна плата у такій економіці, що покладається лише на дешеву робочу силу та низькі ціни, веде до втрати конкурентних переваг.

На другій стадії розвитку, керованій ефективністю, головним дже­релом конкурентоспроможності є ефективна практика виробництва. Якість продукції та ефективність виробництва, а не лише ціни визна­чають продуктивність компаній на цій стадії. Для досягнення цієї мети нації повинні підвищувати ефективність своїх товарних, фінансових ринків, ринків праці, мати удосконалену систему освіти та підготовки кадрів, доступ до кращих технологій (навіть у випадку їх імпорту). До­ступ до більших ринків сприяє зростанню масштабів економіки.

На третій стадії, інноваційно керованій, рівень розвитку визнача­ється використанням продвинутих технологій, інновацій та удоско­налених методів організації виробництва. Успішні економіки вже не можуть конкурувати за цінами і навіть за якістю тотожних товарів, оскільки їх власний успіх має бути досягнутий лише за рахунок під­вищеної якості та високих цін, обумовлених збільшенням витрат на інноваційні продукти та технології. Бізнес відчуває потребу до усклад­нення через організацію кластерів. Компанії конкурують за допомо­гою унікальних стратегій, а інституції та стимули до інновацій стають головним фактором економічної конкурентоспроможності.

Рис. 2.3. Дванадцять факторів конкурентоспроможності

Безумовно, різні фактори конкурентоспроможності по-різному діють на різних стадіях розвитку окремих країн. Так, спроможність до інновацій є важливішою для розвинутих економік, ніж для еко­номік на ранніх стадіях розвитку. Тому у Глобальному звіті фактори конкурентоспроможності згруповані по трьох стадіях розвитку з на­данням кожній з 12 перемінних певної ваги на різних стадіях.

Групування факторів по кожній з трьох груп показано на схемі (рис. 2.3).

Базові вимоги (Basic Requirements) включають інституції, фізичну інфраструктуру, макроекономічну стабільність, особисту безпеку та базовий рівень розвитку людського капіталу.

Факгори-підвищувачі ефективності (Efficiency Enhancers) охоплю­ють ефективність ринків товарів, праці, фінансових ринків, більш високий рівень розвитку людського капіталу, технологічну готов­ність, відкритість/ємність ринку.

Фактори, визначені для розвитку на інноваційно-керованій ста­дії, визначаються меншим колом підіндексів: складністю ведення бізнесу та спроможністю до інновацій.

Глобальний індекс конкурентоспроможності визначається за формулою:

ГІК = a_l х підіндекс “базові вимоги”

+ а₂ х підіндекс “підвищувачі ефективності”

+ а₃ х підіндекс “інноваційні фактори”,

де a_p a₂, а₃ — вагові коефіцієнти, що має кожний підіндекс у роз­рахунку глобального індексу.

Таблиця 2.7

Вагові коефіцієнти для трьох головних груп факторів впливу на кожній стадії розвитку економіки

Головна ідея концепції стадій розвитку полягає у тому, що одні й ті ж самі фактори мають різний вплив на різних стадіях розвитку економік, і-відповідно підіндексам, що їх описують, надаються різні вагові коефіцієнти залежно від стадії розвитку конкретної економі­ки. Наприклад, для факторно-керованої економіки підіндекс „базо-

Розділ 2. Конкурентна політика в епоху глобалізації та її індикатори 91 ві вимоги” має вагу 50%, підіндекс ефективності — 40%, а підіндекс інновацій — лише 10%. На другій стадії вага підіндексу базових ви­мог спадає до 30% (табл. 2.7).

Оцінки величин підіндексів для кожної країни здійснюються на основі використання як “твердих” змінних, отриманих на основі офіційних друкованих джерел інформації, так і усереднених “м’я­ких” даних спеціальних опитувань експертів у кожній країні відпо­відно до програми опитувань.

Таблиця 2.8

Рейтинги окремих країн у групуванні за глобальним індексом конкурентоспроможності у 2004 р.*

*Джерело: The Globa) Competitiveness Report, 2004-2005. — P. 64.

Результати ранжування країн за величиною глобального індексу

ГІК представлено у табл. 2.8, яка містить рейтинги для вибраного

кола розвинутих країн, країн — нових членів ЄС, а також України і Російської Федерації, які надалі ми будемо використовувати для аналізу конкурентних переваг та недоліків української економіки.

На практиці групування здійснюється таким чином.

1. Країна належить до факторно-керованої економіки (стадія 1), якщо її ВВП на душу населення є нижчим за 2 тис. дол. США або частка первинного (сировинного) експорту у його загальному обсязі перевищує 70% і країна конкурує за низькими цінами. ВВП на душу населення оцінюється у доларах США з використанням обмінного курсу, а не паритету купівельної спроможності, оскільки порівню­ються не стандарти життя населення, а реальні умови, в яких кон­курують компанії на міжнародних ринках. Ця група охоплювала в обстеженні 2004 року 41 країну, включаючи Україну.

2. Країни з ВВП на душу населення від 3 до 9 тис. дол. США, які експортують сировинних товарів не більше 70% від загального обся­гу експорту, формують другу групу країн, де розвиток визначається факторами-підвищувачами ефективності — таких країн 21.

3. Країни з доходом на душу населення понад 17 тис. дол. США и часткою сировинного експорту, не вищою 70% в його обсязі, на­лежать до групи країн на третій стадії розвитку — таких країн 24.

4. У групу країн на переході від першої до другої стадії входять 10 країн з ВВП на душу населення від 2 до 3 тис. дол. США. Питома вага факторів, що визначають базові вимоги, для цих економік по­ступово зменшується з 50 до 40%, а питома вага факторів, що під­вищують ефективність, зростає з 40 до 50% в міру того, як ВВП на душу населення зростає від 2 до 3 тис. дол. США. Оскільки частка інноваційних факторів і на першій, і на другій стадіях є низькою (на рівні 10%), ці економіки практично не відчувають впливу іннова­ційних факторів.

5. Країни з доходом на душу населення у діапазоні від 9 до 17 тис. дол. США вважаються перехідними від другої до третьої стадії розви­тку. Частка інноваційних факторів впливу зростає від 10 до 30% — та­ких країн 8.

Країни, що не адаптують свого економічного середовища до пе­реходу на вищу стадію розвитку, мають безпеку втрати своєї конку­рентоспроможності.

У табл. 2.9 наведено приклади групування країн по стадіях відпо­відно до визначених критеріїв.

Усі країни — технологічні лідери, крім Кореї та Ізраїлю знахо­дяться на третій стадії розвитку, яку визначають головним чином ін­новаційні фактори. Країни Центральної та Східної Європи — нові члени ЄС (крім Словенії) входять до другої групи країн, де фак­тори економічного розвитку використовуються ефективно і діють у напрямі підсилення зростання. Це Чеська Республіка, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина. До цієї групи вхо­дять також Російська Федерація та Туреччина. У той же час Сло­венія, Корея, Ізраїль, Греція, Португалія, маючи ВВП на душу на­селення до 17 тис. дол. США, знаходяться на переході від другої до третьої стадій. Україна ж потрапила у групу країн з низьким рів­нем доходу, маючи не лише ВВП на душу населення менший ніж 2 тис. дол. США (1360 дол. США у 2004 ρ.), а й частку сировинного експорту у загальному обсязі експорту понад 70%. Для цих країн по­чаткові конкурентні переваги (експлуатація природних ресурсів та дешева робоча сила) формують головні фактори розвитку.

Таблиця 2.9

Групування країн по стадіях розвитку

Таким чином, глобальний індекс конкурентоспроможності є більш жорстким у контексті визначення моделі та факторів розвитку країн, не дозволяє їм нівелювати результати діяльності за паритетом купівельної спроможності, а отже дає сильніші й реалістичніші сиг­нали щодо їх перспектив у міжнародному розподілі країн.

Індекс сприйняття корупції. Серед індексів конкурентоспромож­ності країн важливе місце займає індекс сприйняття корупції (ІСК), що вимірює ступінь поширення корупції серед державних посадо­вих осіб та політичних діячів. Його значення важко переоцінити, враховуючи негативний вплив корупції на всі сторони економічно­го життя, на деформацію економічного механізму, на руйнування стимулів підвищення продуктивності праці та державних фінансів. У багатьох країнах корупція загальмувала економічне зростання і стала причиною поширення бідності серед населення.

З метою вивчення цього явища та боротьби з корупцією як у міжнародному масштабі, так і в масштабі окремих країн у 1993 р. було засновано міжнародну некомерційну громадську організацію Трансперенсі Інтернешнл (Tt) з національними відділеннями у 90 країнах світу і секретаріатом у Берліні, Німеччина^[41].

Фахівці ТІ уперше розрахували і опублікували ІСК у 1995 р., з тих пір він оновлюється щорічно. ІСК ранжує країни відповідно до оцінок ступеня поширення корупції серед державних чиновників і політиків.

Головне завдання публікацій ІСК полягає у приверненні уваги громадськості до проблеми корупції і посиленні тиску на національ­ні уряди для вживання заходів у сфері боротьби з корупцією та від­новлення репутації своїх країн.

Базою проведення досліджень є результати опитувань, що ре­гулярно проводяться незалежними дослідницькими організаціями серед бізнесменів та аналітиків з різних країн світу, у тому числі експертів-жителів країни, що досліджується. Вони оцінюють сту­пінь корумпованості за десятибальною шкалою — від 10, що означає практичну відсутність корупції або високий рівень непідкупності, до 0 (дуже високий рівень корупції).

Для розрахунку ІСК Трансперенсі Інтернешнл використовує на­ступні поняття.

Корупція — це зловживання державною владою з метою одер­жання особистої вигоди у вигляді:

• хабарництва державних посадових осіб;

• плати за контракти на постачання товарів для державних потреб;

• розтрати державних коштів.

Ступінь корупції розкривають, принаймні, два аспекти:

• частота проявів факту корупції (корупційні угоди);

• загальна вартість сплачених хабарів (чи загальний збиток від корупційної діяльності).

Оскільки оцінки експертів можуть носити достатньо суб’єктив­ний характер, під час розрахунків ІСК використовується підхід, що базується на згладжуванні можливих похибок за рахунок комбінації декількох джерел інформації з різних звітів. Завдяки цьому похибка одного з джерел може бути збалансована включенням у сукупний індекс принаймні двох інших. Це підвищує вірогідність оцінок з кожного джерела окремо. Слідуючи цьому правилу, у дослідження ІСК не включають країни, для яких доступні менш ніж три надій­них джерела інформації про рівень корупції. Багато країн — пре­тендентів на включення до списку країн з найбільш високим рівнем корупції не потрапили до огляду тільки тому, що даних для розра­хунку Індексу для них виявилося недостатньо.

Друге правило: для складання чергового ІСК використовуються відомості, зібрані протягом трьох останніх років. Подібний підхід “тимчасового об’єднання” дозволяє знизити можливі різкі зміни окремого показника у часі, що могли виникнути унаслідок впливу несистематичних суб’єктивних факторів (наприклад, через гучні по­літичні скандали). Крім цього, деякі щорічні дані можуть містити випадкові помилки, які вдається уникнути в наступні роки. Усеред­нення результатів за ряд років також дає ефект згладжування мож­ливих похибок.

Так, у 2004 р. ІСК було розраховано для 146 країн на підставі ре­зультатів 18 досліджень, наданих ТІ у період з 2002 по 2004 рр. 12 неза­лежними дослідницькими інститутами. їх перелік подано у табл. 2.10. Дані таблиці свідчать, що базою розрахунків є результати серйозних до­сліджень найбільш відомих у світі організацій, зокрема, Світового банку та Європейського банку реконструкції та розвитку, Міжнародного ін­ституту розвитку менеджменту (Щорічник світової конкуренції — World Competitiveness Yearbook), Всесвітнього економічного форуму (Global Competitiveness Report), тощо. На прикладі широкого кола країн вони під­твердили існування кореляції між поширенням досліджуваних явищ та їх кількісними і якісними оцінками з боку незалежних експертів.

При розгляді ІСК мають враховуватися такі параметри, як власне ін­декс сприйняття корупції, кількість проведених досліджень, стандартна девіація і залежні від неї можливі межі індексу сприйняття корупції.

Накопичені за майже десять років результати аналізу дають мож­ливість дослідити певні закономірності та визначити критерії групу­вання країн за індексом ІСК. Умовно можна класифікувати країни за чотирма категоріями:

1) найменш корумповані (індекс у межах 10,0 — 7,0);

2) із середнім рівнем корупції (індекс у межах 7,0 — 4,8);

Джерела для складання індексу сприйняття корупції у 2004 році*

Таблиця 2.10

* Джерело. Transparency International Secretariat. — http://www.transparency.org.nj/CENTER/corr_measurement.asp.

Конкурентоспроможність національної економіки

3) мають серйозні проблеми з корупцією (індекс у межах 4,8 — 3,0);

4) надзвичайно корумповані (індекс у межах 3,0 — 0).

Динаміку кількості країн в угрупованні за індексом сприйняття корупції представлено у табл. 2.11.

Таблиця 2.11

Розподіл кількості країн за індексом сприйняття корупції у 2000-2004 pp∙ *

*Дані розрахунків за звітами Transparency International за відповідні роки.

Дані таблиці дозволяють зробити наступні висновки:

По-перше, кількість найменш корумпованих країн зростає дуже повільно і, як правило, ця група включає промислово розвинуті кра­їни, які є лідерами і за індексами міжнародної конкурентоспромож­ності та економічної свободи.

По-друге, швидше зростає кількість країн, що мають серйозні проблеми з корупцією (з 33 країн у 2000 р. до 41 у 2004 р.), і осо­бливо значне зростання у групі країн, надзвичайно корумпованих (з 29 у 2000 р. до 62 у 2004 р.).

По-третє, розширення цієї групи країн відбувається за рахунок поповнення новими країнами, що розвиваються та знаходяться у процесі переходу до ринкової економіки. Це є закономірним про­цесом, якщо враховувати порівняно нетривалий термін створення основ демократичного відкритого суспільства та ринкових інсти­тутів на заміну адміністративним методам управління. Неповнота правового поля, недосконалість економічного механізму та неефек­тивне державне управління здебільшого є основою для розгортання корупції.

Серед 49 країн, що не потрапили до обстеження у 2000 р., більша половина поповнила у 2004 р. список надзвичайно корумпованих країн (див. табл. 2.11). Це, зокрема, Чад та М’янма (індекс 1,5; 145-е місце), Таджикистан, Туркменистан, демократична республіка Кон­го (індекс 2,0; 133-є місце).

У той же час шість країн з тих, що не потрапили до обстеження у 2000-2002 рр., у 2004 р. були включені одразу до перших двох груп найменш корумпованих країн. Це Сирія (індекс 9,3; 5-е місце), Барбадос (індекс 7,3; 21-е місце), Мальта (індекс 6,8; 25-е місце), Об’єднані Арабські емірати та Оман (індекс 6,1; 29-е місце), Бах­рейн (індекс 5,8; 34-е місце), Кіпр (індекс 5,4; 36-е місце).

За оцінками експертів, індекс, менший за 3,0, є критичним для країни з точки зору перспектив економічного прогресу і розвитку відкритого суспільства.

У табл. 2.12 розміщено дані про динаміку індексу для вибраного кола країн, що входять до групи надзвичайно корумпованих і мають оцінки ІСК, менші за 3,0. Всього таких країн у 2004 р. було 62-е з 146 обстежених. З країн з перехідною економікою до цієї групи увійшли Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Україна, Молдова, Узбекистан, Росія, Румунія.

До таблиці включено лише країни, по яких здійснювалося повноцін­не обстеження протягом 2000-2004 рр. Разом з тим до переліку могла не увійти певна кількість країн, які мають вищі рівні корупції, оскільки країна не включається до переліку, якщо інформація про неї наведена менше ніж у трьох звітах. Проте вивчення результатів дослідження за ряд років дозволяє зробити висновок про розширення переліку країн, які беруть участь у різних обстеженнях, усвідомлюючи необхідність де­монстрації всьому світу відкритості та економічного прогресу.

Динаміка ІСК здебільшого підтверджує реальні тенденції розви­тку економік. Зокрема, індекс ілюструє зв’язок між бідністю і ко­рупцією. Країни з високим рівнем доходу на душу населення мають низький рівень корупції і навпаки.

Так, і у 2000-му і у 2003-му роках найменший рівень сприйнят­тя корупції (індекс в інтервалі між 10,0 та 7,0) був зафіксований у країнах з високим рівнем ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності. У 2003 р. це була 21 країна з ВВП понад 20 тис. дол. США і лише одна країна — Чилі з рівнем доходу дещо більше 10 тис. дол. США (табл. 2.13).

Навпаки, більшість з країн з групи найбільш корумпованих, як правило, мають ВВП нижчий за 6800 дол. США на душу населення і входять, за класифікацією Світового звіту про конкурентоспромож­ність, до кола країн з низьким рівнем доходу.

Таблиця 2.12

Країни з найбільшим рівнем корупції у 2000—2004 рр. (вибірка)

Джерело'. Transparency International Secretariat.— httpr∕∕www. transparency. org.ru/CENTER/corr_measurement. asp

Розділ 2. Конкурентна політика в епоху глобалізації та її індикатори

Утворюється замкнене коло: низький рівень доходу при рефор­мованих ринкових інститутах та неефективному державному управ­лінні спонукає до тінізації доходів та корупції, а вони, у свою чергу, стають головною причиною повільного зростання офіційно зареє­строваного ВВП та уповільнення реформ взагалі.

Таблиця 2.13

ICK та ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності

* Джерело*. Transparency International Secretariat. — http://www.transparency.org. ru/C ENTE R∕corr_-measurement, asp

На сьогоднішній день ІСК завдяки зусиллям працівників ТІ яв­ляє собою унікальне і найбільш вдале комплексне інформаційне джерело відносно поточного стану корупції у світовому масштабі, методологія побудови якого постійно вдосконалюється. Збір і об­робка інформації для розрахунків ICK проводиться у два етапи.

На першому етапі дані з кожного джерела приводяться у відповід­ність до загального стандарту “проценгілю” (“percentile” — стат.). При цьому аналізується інформація тільки про ситуацію в країні. Зістав­лення “процентілей” є основним методом при підрахунку індексів.

На другому етапі ступінь корупції в країні оцінюється з двох позицій: з погляду повноправних громадян країни (погляд “ізсере­дини”) і з погляду іноземних громадян (погляд “ззовні”). На “вну­трішнє” сприйняття корупції значний вплив справляє національне культурне тло відповідної території, тому оцінки резидентів деякою мірою можуть бути перекручені. Для зменшення ймовірності поді­бного роду перекручувань використовується інформація, отримана про конкретну країну в результаті досліджень, проведених за її меж­ами. Для одержання об’єктивнішої інформації про реальний рівень корупції у світі необхідно проводити порівняльну паралель між ІСК і даними інших дослідницьких проектів.

Серед джерел даних, що використовує ТІ для оцінок індексу сприй­няття корупції’, слід нагадати такі відомі дослідження по перехідних еко­номіках як дослідження Freedom House 2004 р. “Nations in Transit 2004. Democratization in East Central Europe and Eurasia” та спільне досліджен­ня Світового банку та Європейського банку реконструкції та розвитку “Business Environment and Enterprise Performance Survey” 2002 p.

Дослідження Freedom House “Nations in Transit 2004” надає оцінки рівня корупції у 27 перехідних економіках за 1997—2004 рр. Поряд з оцінками виборчого процесу, громадянського суспільства, незалеж­ності засобів масової інформації, управління, конституційних та за­конодавчих основ вони разом формують оцінки нової демократії для кожної з країн. Зокрема, порівняння країн — нових членів ЄС та кра­їн — колишніх членів CPCP (за виключенням країн Балтії) свідчить про набагато більший рівень корупції у другій трупі (табл. 2.14).

Серед країн — нових членів ЄС найменший рівень корупції (оцін­ка 2,00) протягом останніх п’яти років залишається у Словенії — кра­їни, яка є найкращою серед цих країн практично за всіма показника­ми конкурентоспроможності. Польща і Чеська Республіка погіршили свої оцінки, Словаччина і особливо Естонія — покращили.

Що стосується країн — колишніх республік CPCP, то їх оцінки від­дзеркалюють складні процеси перетворень, що тривають вже друге де­сятиріччя. Зменшено рівень сприйняття корупції лише у Російській Фе­дерації та в Україні; у Вірменії, Киргизстані та Узбекистані він протягом всіх років обстеження залишається на однаковому рівні (відповідно 5,75; 6,00 та 6,00), у всіх інших республіках — поступово збільшується. Най­гіршу оцінку (6,5) отримав у 2004 р. Казахстан. При цьому оцінки здій­снюються за шкалою від 1 (найвищий рівень) до 7 (найнижчий).

Дослідження “Характеристика ділового і підприємницького се­редовища” (“Buskiess Environment and Enterprise Performance Survey”) проводилося Всесвітнім Банком за участю Європейського Банку Ре­конструкції і Розвитку в 1999—2000 рр. У дослідженні взяли участь понад 4 тис. фірм з 22 країн з перехідною економікою. Важливо від­мітити, що індекс “Рівень корупції” розглядається авторами як одна з компонент інтегральних показників, що характеризують перешкоди з боку державного апарату для розвитку бізнесу і рівень адміністративної корупції (індекс захоплення держави). Цей показник варіюється від 1 (немає корупції) до 4 балів (надзвичайно високий рівень корупції).

Таблиця 2.14

Динаміка індексу корупції в окремих країнах у 1999—2004 рр.

Джерело'. “Nations in Transit 2004”, Freedom House∕RowmanALittlefield Publishers, 2004. - P. 24.

Основними показниками характеристики ділового клімату, за якими здійснювалося обстеження, були: фінансова нестабільність; недостатня інфраструктура; надмірне оподатковування; політична нестабільність; інфляція; знецінювання валюти; порушення функ­ціонування судової системи; рівень корупції; вулична злочинність; організована злочинність; індекс перешкоди держави розвитку біз­несу; парламентська законодавча діяльність; укази Президента; центральний Банк; суди (карні, цивільні); фінансування політичних партій; індекс захвату держави.

Для розширення бази оцінювання ІСК ТІ розробляє власний ін­струментарій — Барометр світової корупції (Global Corruption Ba­rometer), оцінюючи суспільну думку і корупційний досвід грома­дян. Барометр демонструє, як і яким чином громадяни стикаються З корупцією у повсякденному житті. Фахівці ТІ сподіваються, що згодом Барометр світової корупції, що вперше був опублікований у 2003 р., може перетворитися на важливий орієнтир для боротьби з корупцією в різних країнах.

2.4.