Науково-технічний прогрес як джерело інтенсивного типу економічного зростання. Новітні дослідження зростання

Ми детально проаналізували роль джерел екстенсивного типу економіч­ного зростання: зміну заощаджень та інвестицій і зростання населення. З'ясували, що зміна в обсязі капіталу дає лише тимчасове зростання, допоки економіка не досягне стійкого стану рівноваги; зростання населення забезпе­чує безперервний темп зростання загального обсягу випуску продукції і по­слуг, але не дає підвищення рівня життя.

У моделі факторного аналізу джерел економічного зростання Солоу вико­ристовує особливий вид виробничої функції:

о

Рівняння (13.17) означає, що зміна випуску пропорційно розподіляється між зміною технології, капіталу і праці.

Внесок кожного фактора в економічне зростання неоднаковий. Найпрос­тіше його визначити за допомогою виробничої функції Кобба-Дугласа:

з постійною віддачею від масштабу.

Припускаємо, що фактори виробництва оплачуються у відповідності з їх­німи граничними продуктивностями, тоді:

A - стан технічного прогресу.

Стійкий темп економічного зростання позначимо через ΔY / Y і вира­зимо його через темпи зростання внеску кожного чинника:

Отримаємо розчленування Солоу. Зростання ВВП тут розчленовується на три компоненти:

танням капіталу на одного працівника.

Солоу був першим економістом, хто використав виробничу функцію для вимірювання джерел економічного зростання в США.

Проте подальші дослідження багатьох вчених давали досить різноманітні результати. Застосувавши розчленування Солоу в дослідженні економічного зростання, було виявлено, що залишок Солоу складає в різних країнах від однієї третини до половини зростання ВВП. За період 1913-1987 рр. для Франції, де середньорічні темпи приросту ВВП складали 2,8%, внесок факто­рів виробництва становив 1,2%, а залишок - 1,6%; для Німеччини ці показ­ники відповідно були 3,0; 1,4; 1,6; для Японії - 5,1; 3,3; 1,8; для Великобри­танії - 2,0; 1,2; 0,8; для США - 3,0; 2,2; 0,8.^[55]

Модель Солоу можна видозмінити таким чином, щоб вона враховувала, що технічний прогрес підвищує продуктивність праці. Для цього припус­каємо, що технологічні зміни є працезберігаючими. Ефективність праці зрос­тає під впливом багатьох зовнішніх чинників. Наприклад, на початку ХХ ст. ефективність різко зросла з введенням у виробничий процес конвеєра, а в кі­нці ХХ ст. ефективність зросла під впливом комп’ютерної революції. Також підвищує ефективність рівень освіти, кваліфікації працівників, покращення стану їх здоров’я.

Технічний прогрес можна ввести у виробничу функцію, дещо змінивши її. Якщо раніше ми записували її Y = f (K, L), то тепер запишемо:

Y = f (K,L ∙ E), (13.21)

де E - абстрактна змінна, яку називають ефективністю праці.

У даній функції параметр технологічних змін E множиться на кількість вкладеної праці. Зростання величини E означає, що результати кожної го­дини робочого часу кожного працівника зростають.

Ефективна праця зростає з двох причин: за рахунок зростання населення і за рахунок зростання продуктивності праці кожного працівника. Отже, кіль­

кість ефективних працівників LE зростає темпом (n + g).

Тепер показники на одного працюючого видозміняться:

k = K /(L ∙ E) - означає капітал на одного ефективного працівника; y = Y /(L ∙ E) - обсяг продукції на одного ефективного працівника. Виробнича функція y = f (k) обчислюється не на фактичного, а на ефе-

ктивного працівника.

Нагромадження капіталу (Δk), як і раніше, відбувається, коли валові ін­вестиціїперевищують порогові інвестиції, які повинні тепер не лише

відшкодовувати зношений капітал (dk) і забезпечити капіталом нових пра­цівників, що зростають темпом n, а й забезпечити капіталом нових „ефекти­вних працівників“, яких створює науково-технічний прогрес темпом g. Рів­няння нагромадження капіталу набуває вигляду:

Стаціонарного стану, коли приріст капіталу на одного працюючого від­сутній (Δk = 0), економіка досягає за умови:

На рис. 13.10 порогові інвестиції з врахуванням технічного прогресу (d + n + g)k представляє промінь, що виходить з початку координат, валові інвестиції s f (k) перетинають порогові на рівні.

Рис. 13.10. Науково-технічний прогрес у моделі Солоу (рівновага за Золотим правилом)

на ефективного працівника і обсяг продукції на ефек­тивного працівника (yE) є постійними - це стаціо­нарний стан, який визначає рівновагу економіки у дов­гостроковому періоді. Ка- піталоозброність ефектив­ного працівника на рівні у стаціонарному стані не змінюється, але резуль­тативність праці кожного зайнятого зростає темпом g, тому і обсяг продукції

на фактичного працівника (Y / L = yE) також зростає темпом g. За умови зростання населення темпом n загальний обсяг ВВП в країні Y = y(EL) зростає темпом n + g. Але як тільки економіка досягне стаціонарного стану, темпи зростання обсягу продукції на працівника залежать лише від темпу на­уково-технічного прогресу.

Науково-технічний прогрес не тільки забезпечує безперервне економічне зростання, але і безперервне зростання рівня життя, оскільки обсяг продукції на одного працюючого завдяки прогресу технології зростає.

Врахування науково-технічного прогресу змінює також умови досягнення Золотого правила. Тепер Золоте правило нагромадження капіталу визнача­ється як такий стаціонарний стан, котрий максимізуєрівень споживання на ефективного працівника:

Умову досягнення Золотого правила визначає рівняння:

тобто чистий граничний продукт капіталу (MP_k — d) дорівнює темпові зро­стання загального обсягу виробництва (n + g).

Щоб виявити, чи відповідають параметри національної економіки рівню Золотого правил, потрібно порівняти чистий продукт капіталу (MP_k — d) із темпами зростання загального обсягу виробництва (n + g). Проаналізуємо цю відповідність за допомогою числового прикладу.

Нехай обсяг капіталу в країні у 2,5 рази перевищує рівноважний обсяг ВВП. Реальний ВВП зростає середнім темпом 3% на рік, амортизація складає 10% від ВВП, доход на капітал становить приблизно 30% ВВП. Використо­вуючи ці дані, можна записати показники на одного працівника:

Розрахунки показують, що зношується близько 4% капіталу за рік, а чис­тий граничний продукт капіталу становить близько 8% за рік, що помітно пе­ревищує середні темпи зростання ВВП у 3% на рік. А коли чистий граничний продукт капіталу більший за темп зростання (MP_k — d > n + g) - це озна­чає, що обсяг капіталу менший, ніж за Золотим правилом і можна збільшити рівень заощаджень, щоб прийти до стаціонарного стану, в якому рівень спо­живання буде максимізуватись. За цих умов чиста віддача від капіталу буде рівною темпам зростання економіки.

У 1961 р. англійський економіст Н. Калдор виявив декілька закономірно­стей, що стосуються економічного зростання у розвинених країнах. Він за­уважив, що затрати праці (людино-годин) зростають повільніше, ніж капітал і обсяг продукції. З часом капіталоозброєність і продуктивність праці зростали постійно, а капіталомісткість (K / Y) в різних краї­нах наблизились до певного однакового рівня. Пояснюють це тим, що країни, в яких капіталомісткість була нижча, очевидно не були в стані загальної рів­новаги, і з плином часу наздогнали інших. Калдор також відмітив, що заробі­тна плата має тривалу тенденцію до підвищення. Це можна пояснити зрос­танням продуктивності праці, якщо прийняти, що рівень зарплати відповідає продуктивності праці.

Проте у 1970-х роках почалось систематичне уповільнення темпів зрос­тання продуктивності. Це здивувало багатьох спеціалістів, які не могли знай­ти однозначної відповіді для пояснення цього явища. Однією з причини упо­вільнення могло бути підвищення двома нападами цін на нафту в 1973-74 і 1979-80 рр., що знизило продуктивність тодішнього енергозатратного устат­кування. Інше пояснення - скорочення інвестицій в цей час. Ще одне пояс­нення пов'язує уповільнення продуктивності із розвитком сфери послуг, яка характеризується значною трудомісткістю і меншими можливостями механі­зації. Деякі економісти пояснюють це уповільнення структурними зрушен­нями в пропонування праці, коли в робочу силу почали вливатись жінки.

Досліджуючи економічне зростання, вчені намагались відповісти на пи­тання, чи зможуть відсталі країни, що розвиваються, наздогнати індустріаль­ні країни за рівнем життя.

У моделях економічного зростання виходять з припущення, що технічний прогрес є явищем екзогенним, тому його можна імпортувати в країни, що розвиваються, і таким чином вирівняти технологію і техніку - отже, і проду­ктивність праці, і капіталоозброєність.

Країни з низьким рівнем капіталоозброєності мають, згідно з теорією, ви­соку граничну продуктивність капіталу і повинні приваблювати іноземні ін­вестиції, отже, хоч і повільно, але повинно спостерігатись вирівнювання ВВП на душу населення. Країни, що почали з низького рівня ВВП, повинні розви­ватись швидше, щоб наблизитись до багатих країн, і тоді відбудеться конвер­генція. Але нові дані за період 1960 - 1985 рр. показують, що серед розвине­них країн зближення відбувається, але між розвиненими країнами і країнами бідними такого зближення не спостерігається. Бідніші країни потрапляють у „закляте коло (пастку) бідності" - ситуацію, коли низький рівень ВВП на душу населення стає причиною низького рівня заощаджень і інвестицій, що надалі перешкоджає підвищенню темпів економічного зростання. Такі тенде-

нції важко пояснити, виходячи з того, що науково-технічний прогрес - явище екзогенне.

Чому ж конвергенція відбувається так повільно, і чи можлива вона взага­лі? Виникло багато нових досліджень, які намагаються пояснити науково- технічний прогрес як ендогенне явище, пов’язуючи його з іншими видами капіталу, а не лише з фізичним.

У моделі Солоу прийняте спрощене припущення, за яким в економіці іс­нує лише один вид капіталу - фізичний, інші дослідники виявили, що важли­ве значення для економічного зростання має також інфраструктура країни, яка включає автостради, мости, дамби, аеропорти, очисні споруди, та ін., в ці форми капіталу інвестує, як правило, уряд. В окремих країнах може мати мі­сце неефективне нагромадження інфраструктури, і це може викликати відмі­ну в економічному зростанні і рівнях життя. Крім того потрібно врахувати еволюцію людського капіталу - його нагромадження дуже подібне до нагро­мадження фізичного капіталу. Індивіди набувають здатності отримувати бі­льші доходи, вдосконалюючи свою кваліфікацію, набуваючи спеціальну освіту, трудовий досвід. Людський капітал, як і інфраструктуру, можна роз­глядати як ще один фактор виробництва, враховувати при обчисленні залиш­ку Солоу. Одним з перших важливість інвестицій в людський капітал обґрун­тував Е. Денісон. Він показав, що освіта є провідним чинником зростання обсягу випуску на одного працівника.

Ряд економістів вважають, що держава повинна активно стимулювати пе­вні види капіталу, оскільки інвестиції, незалежно від того, вкладені вони в машини чи в людей, створюють позитивні зовнішні ефекти. Відбувається так званий „перелив знань“. Коли відкрито нові чи поліпшено відомі методи ви­робництва, то нові ідеї стають частиною знань суспільства, обмін знаннями між фірмами і робітниками дає значний ефект для економічного зростання. Наприклад, варто стимулювати технології пов’язані з використанням роботів, застосовуючи податкове законодавство. Така політика уряду отримала назву структурної. На практиці важко визначати і вимірювати побічні наслідки різ­них видів економічної діяльності, а неточні оцінки можуть дати непередба­чені негативні результати.

Багато заходів державної політики зорієнтовано на стимулювання науко­во-технічного прогресу, у багатьох країнах держава субсидує фундаментальні дослідження, надає податкові пільги науково-дослідним організаціям.

Були розроблені досить складні моделі, які намагаються глибше пояснити джерело науково-технічного прогресу, вони отримали назву ендогенна тео­рія економічного зростання. Основна відмінність між ендогенною теорією і моделлю Солоу - відсутність спадної віддачі на капітал. Використовується проста виробнича функція:

Y = AK, (13.26) де A - стала, що вимірює обсяг продукції, виробленої на кожну одиницю ка­піталу.

Спадної віддачі капіталу немає, незалежно від наявного обсягу капіталу. Нагромадження капіталу визначається так само - як різниця між інвестиція­мита амортизацією (dK) : ΔK = s'Y — dK.

Поєднавши це рівняння з виробничою функцією, після ряду перетворень отримуємо:

З цього рівняння випливає, що докиекономіка зростає навіть за

відсутності технічного прогресу. В моделі Солоу спадна віддача капіталу змушує економіку прямувати до стаціонарного стану. В моделі ендогенного зростання, навпаки, заощадження та інвестиції забезпечують безперервне економічне зростання.

Припущення про постійну, а не спадну, віддачу капіталу обґрунтовують тим, що капіталом тут виступають знання. Знання як вид капіталу, твердять прихильники теорії ендогенного зростання, є важливим ресурсом в сучасній економіці. Окремі економісти навіть прийшли до висновку, що існує зроста­юча віддача від знань, якщо прийняти до уваги різні технологічні і наукові інновації.

Описана модель є найпростішою в теорії ендогенного зростання. Більш складною є двосекторна модель, в якій один сектор представляють виробничі фірми, а другий - науково-дослідні університети. Фірми виробляють товари і послуги, а університети - знання - фактор, який вільно використовують в обох секторах.

Виробнича функція для науково-дослідних університетів має вигляд:

виробнича функція для фірм:

де l - частка робочої сили, зайнятої на робочих місцях в університетах,

(1 — l) - відсоток працівників, зайнятих у виробничих фірмах,

E - запас знань (визначає ефективність праці),

g - функція, яка показує, як зростання знань залежить від частки робочої сили, зайнятої в університетах.

Нагромадження капіталу відбувається за тим же принципом:

ΔK = s'Y — dK.

Припускають, що виробнича функція має постійну віддачу від масштабу: подвоєння і фізичного капіталу, і обсягу знань E означає подвоєння продук­ції в обох секторах економіки. Економічне зростання в цій моделі виникає

ендогенно, тому що в університетах знання продукуються, не сповільнюю­чись. Якщо відсоток робочої сили (l), що працює в університетах, є сталим, то ефективність праці E зростає постійним темпом g(l), так само як в мо­делі Солоу зростання ефективності праці під впливом науково-технічного прогресу відбувається постійним темпом g. Отже, для будь-якого заданого значення l, ендогенна модель працює так, як модель Солоу. Відміна в тому, що ці теорії намагаються пояснити темп науково-технічного прогресу, який в моделі Солоу береться як екзогенний, зовнішній компонент.

У деяких дослідженнях, проведених недавно, економісти намагаються відстежити, як впливають на економічне зростання політичні та інституціо- нальні чинники, як воно пов'язане з показниками, що вимірюють ступені по­літичної, громадянської та економічної свободи. Політично відкриті суспіль­ства виявились більш ефективними, з найвищими темпами зростання.

Держава може сприяти економічному зростанню за допомогою ряду захо­дів, таких як захист прав власності, підтримка стабільної політичної обстано­вки і політика вільної торгівлі. Враховуючи важливість заощаджень для еко­номічного зростання, уряд міг би збільшити національні заощадження шля­хом збільшення державних заощаджень, або принаймні зниженням дефіциту державного бюджету. Уряд також може сприяти зростанню економіки, збі­льшуючи свої власні інвестиції, особливо в інфраструктуру.

У новій теорії зростання, розроблений Р. Лукасом, зростання продуктив­ності тісно пов'язано в з інвестиціями людський капітал, які підвищують продуктивність праці не тільки даного індивіда, але й інших людей. Позитив­ні зовнішні ефекти, які виникають в результаті інвестицій в людський капі­тал, досить значні. З цього робиться висновок, що освіта, професійна підго­товка та інші види діяльності, які збільшують людський капітал, повинні суб­сидуватись державою більше, ніж зараз.

13.3.